Наодинці з життям. Поезія

Наодинці з життям

Поезія

Юрій Пересічанський

© Юрій Пересічанський, 2017

ISBN 978-5-4485-9378-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

*

Букви складаються в слова, слова складаються в текст, із тексту, душі поета й дозволу Бога народжується вірш. Кожен читач, знайомлячись із віршем, прочитує його по-своєму, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвіт поезії, який об'єднує епохи й народи.

Хоча особисто для автора найчастіше поезія – це освідчення поета в коханні (майже завжди нерозділеному) до життя, аби якнайдалі самозречено втекти від ревнивиці-смерті, яка переслідує крок за кроком і завжди готова розімкнути обійми.

Для самого ж вірша головне, щоб найскладніша, найглибша, найнезвичайніша метафоричність була водночас природною, прозорою і зрозумілою, такою, що легко читається, щоб зміст природно породжував форму, через яку цей зміст міг би бути легко впізнаним. Адже, поезія не в словах і не в рядках, а поміж слів і поміж рядків.

Василеві Стусу

1. Велике вигнанняГойдається доля, мов зламана віть,на розхристі всіх заполярних хурделиць,і ніч заґратована раптом розстелитькозацького степу мосянжний сувійотут, серед цих простопадних осмутсибірських безмеж, погорбатілих з люті.Полярного сяйва кремлівські салюти —тут навіть катам неможливо заснуть!О, ця казематна полярная ніч:червоні боки тут у снів не від яблук,від кирзи – під здухи, об стіну – на карби,і знову – по ребрах! О, зламана вітьепохи, що тичеться в невідь облуд…Не хміль солов’їних пісень тут вирує,тортурного зойку відлуння мордує —тут навіть катам неможливо заснуть.І спогад, не так, як велична сосна,що в душу впливає, мов щогла вітрильна, —як паля тортурна, що вмить прохромила,як гак, що під Байдині ребра загнавнауку султанських і царських велінь:услід за Тарасом у зеки й солдатиуся Україна – встигай лиш ховатиза кирзу халявну відвертість молінь.2. України синТак тяжко під серцем Сибіру болитьоця захалявна хохлацька Вкраїна,оця трьохсотлітня безвинна Руїна —на розхристі вічності докору мить.Гойдається, наче розпачлива тіньневтішної матері, доля Вкраїни:розіп’ято знов її вірного сина —поглинув їх стільки московський вже плин…Коли чорторий вже оцей промине:в Сибір – у теплушці, назад – в домовині, —одвічна дорога синів України…О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..Лягла ваготою на серце земля,скорботна, посмертна земля Батьківщинина серце, що в грудях народу не спинитьйого навіть наглая смерть Василя.

Дощі дошкульні

Пухлина всесвіту набряклаСмертельної образи сном.У савані густої мрякиЖалобний трауру огром.Кругом ні просвіту, ні згуку.Над ладом лагідних угідьНавис зловмисним помсти крукомНебесний розкрил потойбіч.Неначе вщухло – і не чутноВ глибинах омертвілих зливПогроз – ні краплі, та підступноЗавмер у штилі зливи млин:Із затишку ти тільки спробуй,Хоч носа висунь ти надвір —І небо вмить скляне проломитьСвинцевим кулаком тьми вир.Ти лиш з порога до порога —Тут засідка ворожа – гульк! —Як з кулемета із-за рогуПрозора черга мокрих куль!І розверзаються утробиНебесних щедрих водних жнив —Комори урожай наповнитьЗі срібного зерна краплин.

Спогад

Знов двадцять п’ятою годиною добупереобтяжує незгідливе безсоння —в безодню півночі безсило я пливу,відтятий маятником місяця уповнівід берега принад письмового столав посвяті чарувань відкритої сторінки,чия оголена, цнотлива білизнажаданням слова так довірливо сповита.0 витвір суперечки темряви й свічі,сліпучий спалах щиросердності паперу,о вибач – твій непогамовний більроз'ятрюю я спогадом вогненноперим:в міжкоролів'ї пам'яті і забуттякоротке царювання таємниці миті,яку в житті лиш раз із уст в устацілунку одкровенням можна перелити.Ця мить глибинніш, незворотніш за життя,даремно страчене, у серце увігналась —для неї ночі глиб, як піхви для ножа,чию сталеву міць зламала неміч рани.Два кроки до вікна, неначе два крила,підбитих вліт, недавно ще міцних, сановнихвсевладдям лету, наче вивершення двав згасанні маятника місяця уповні.

Березнева елегія

Найперші невдалі ще кроки весни, ви так схожі

З останніми кроками, котрими зіграна осінь

Ступала на стежку зими – мов крізь дзеркало льоду

Минулих морозних осмут упізнав свою вроду

Розгублений березень в привидах снів листопаду.

У савані плісняви згуків минулих опалих

Земля ще окута тим сном, видається що вічним.

Та в надрах обмерзлої сповіді серце вже лічить

Останні слова каяття – чи ще довго їм тліти:

Вже гасло надії – горіти, горіти, горіти! —

Проносить піднесена лагідь південного вітру

Крізь плетене чорним мереживом віття.

Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмків розчинитись,

Дійшла досконала відталої краплі сферичність

До спаду в прощання з піддашшям висот батьківщини

Своєї бурульки (розлука знов матері й сина).

Отак би пірнути у затишні сни потойбіччя —

І хай тільки зблиском заграви цей вечір засвідчить,

Що й ти колись був тут, і в сутіні млів у стражданні.

О, мачухо зла, батьківщино надії нездарна,

Це ж ти нас підкинула світу цьому до порога

Вклякати в підніжжях оглухлих богів невідомих

В благанні якогось незнаного щастя й любові —

На волю лети ж самоти нескінченної сповідь…

Сповідь петлюрівця

Забудемо, брате, і нас хай забудуть,Хіба затонулій землі пам'ятатьПро тих, хто покласти не зміг у запрудуПотоку ворожому власні тіла —Ми тіл своїх, брате, в бою не щадили,Та Бог не схотів нас на небо забрать:Вигнанцями стали, стежками чужимиНам пил іноземного рясту топтать.Дороги міських закордонних комфортівУтрати вогнями нам п'яти печуть —Босоніж як ми, школярі безтурботні,Топтали козацького степу траву.О степ України – пісенне безмежжяЗ невпинним священним потоком Дніпра —Яка невблаганна і беззастережнаЗа вами тепер вже довічна жура.Наївні й зрадливі мої гречкосії,Безплатним буває у пастці лиш сир,Ковтнули спокусу оман всіх месії —Й над вами став паном підступний сусід.Ви волю і землю свою промінялиНа землю і їжу казкову якусь —Обіцяну блудними більшовикамиОманно небесну ясу дармову.І біла Росія червоною сталаВід крові, що ми за Вкраїну лили,І землю у нас прадідівську забралиЙ хохлам свинопасам, як дар, віддали.Забудемо, брате, – і нас хай забудуть?Нехай забувають – та нам не забуть,Бо майже щоночі в Європах нас будитьСвятої Софії подзвінна могуть.

Розради Танатоса. Вічній пам'яті Матері

Так зараз стало зрозуміло, що печаль —Насправді радість, адже знаю, не назавждиРозлука з тим, хто відійшов з цього життя:І в тім поблажливість відразливого «завтра».Ні, не назавжди мерзлої землі об гробЗаупокійне гомінке відлуння смерті —Пекельний світу поцейбічного галоп,Що гупає зсередини у груди замість серця.Ні, не назавжди,            бо побачимось,                         зустрінемося,                                            знаю…Хоч знаю й те, що смерть,      вона насправді не для того,                                   хто вже пішов,      а лиш для того, хто залишивсяЖдати,         страждати – горе…Коли вже не до логік у хмільних висотахОтерплих з болю і безсоння стратосфер,Мов на безводді риба, крик хапаєш ротом —Німий (о – ката насолода!) крик завмер —Забракло кисню слів і сліз в аортахОрганного ридання!                                Всесвіт                                          вмер?…Пора, я знаю, вже пора додому,Грудневий вечір швидко так летить.І якось тут на цвинтарі бездонноПідземний подзвін жалю стугонить.Горбочок мерзлої землі скрутився,Благально пригорнув до себе хрест.Пора іти, бо й справді забарився,До лави цвинтарної мов примерз.І ноги затекли, немов колоди,Й судоми вже розчахують немов.Так холодно, неначе захололиДумки – ні слова з жодної із мовНіяк не можу зараз пригадати.І руки – як примерзли до колін,А треба ж хоч одну із них підняти,Утерти щоб струмки пекучі сліз,                                               а втім…А втім, нехай собі,   бо вже попримерзали              до щік, і до повік,                   до вік, довік, навік…                                               …Навік…Галерний наче раб, навік прикутийДо веслування в океані сліз —Бажання з головою вглиб пірнути,На саме дно! Доплив…                                 Доповз…                                           Доліз…Солодкий біль – тонути і тонутиВсім співчуттям,                        жалям                                 напереріз!…А знаєте, мамо, щоранку вони прилітали,До нашої хати, горобчики ваші, що виГолодних їх зерням і хлібцем щодня годували —Пташині бенкети буяли у нас щозими.Ви знаєте, мамо, я їм в годівничку підсипавІ зерня, і крихіт – та їсти не стали вони:Сиділи, сиділи тихенько у нас на березі —І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись…Я потім їх бачив у вас тут на цвинтарі, мамо:У вас над могилкою там нависає гілляКалини – на ній тих горобчиків зграйка, впізналиВи, мабуть, їх, мамо?..                            З моєї руки вони не їдять.Ви, мамо, скажіть їм,                       не скривджу я їх…Пора додому вже, пора. Бо вітерЗамерзлими сльозами закружляв.Дерев благально здійнялися віти,Але не втримають вони навал:Нависла пагуба погроз нічноїЗадушної надгробної плити.О, всесвіту безжалісний надгробок,Гробниця, усипальня… Знов завив(Чи з того, може, світу?) пес бездомний —Простяг своє кудлате співчуття —Так, брате, ниє безпритульна доляПід серцем у твого й мого життя.І повз які б я не пройшов пишноти —Завжди, завжди проходитиму повзМогилоньки зіщулений клубочокЗ пригорнутим до серденька хрестом…Пора, пора вже йти додому.Хоча ніхто мене й не жде.Та, може, вдасться хоч під ранокЗаснути…

Осінні стежі

Осіннє небо, глиб надій забутих.Якими ж стежками я заблукав,Що зараз п'ю осінню цю отруту,Немов цілунку пінистий бокал?Я довго йшов, а наче тільки вчораПерехрестила мати в дальню путьУ спину непомітно – дивним зоромЯ хрест той бачив, чи відчув?..Я бачив, бачив – хрест я той і заразНа спині в далеч осені несу,Допоки падолистом замітаєДо матері могилоньки стежу.Таємними хмільними манівцямиУ пошуках кохання я блукав —Прощальними облудними словамиЦілунки зради стигнуть на губах.Осіннє небо, обшир дум невтішних,Що падають на душу, мов бальзамТих слів, що ти зронила ненавмисноВ пориві щиросердності зізнань.Полинна сутінь осені вирує,В дитинстві як босоніж навпростецьСтернею вечорів самотніх йду яДопоки обрій смеркне нанівець…

Плач Ярославни

Безлуння чавунного гудуЗалатаних в лати сердець,Облуди кайданної будень,Заюшений стогоном герць —Кому б він, на кінчику куниЗавислий цей заздрості зблиск,Кому б він, цей мотлох марудний,Придався й на нігтя обріз,Якби не чекан опівнічнийВкарбованих в мури чекань,Якби не довічності в вічіПутивля розплетений плачЗ долоней благальних княгині?Кому б він, якби не Боян?З грудей, мов з могили, що – гине! —Зигзицею з неба в бур'ян,Заломлене зойком, зізнання,Що нині, як завжди, життяБез Лада, як труп бездиханний,Холодне, як безлад биттяОб лід зачерствілої схимиБез ладану губ, без плечаВ паломництві літ – ну, куди ми? —Опівночі згасла свіча…

Журавлина пісня

Там, де сонце, заплутане в вільхи,Віддавало останнє тепло,Нарікання вітрів запізнілихНагадали про все, що було.Про розсипаний в травах пожовклихЗорепад вересневих пісень,Що дівочий в них радості окликПередзвоном будив сонний день.Як волосся твоє вигравалоУ багаттях вечірніх заграв —У кохання ярінні палалоІ в обіймів шалених вогнях.Як у повінь п'янких поцілунківЗ головою кидалися миІ не чули, в далеких відлунняхЯк гуркочуть погрози зими.Із криниці завзятої юніМи кохання без міри пили —І за те, мабуть, осені струниОбірвались так боляче вмить.З того часу – утрати й утрати:Сторінки палахких споминаньТак щемливо і гірко гортатиВ нурті сповідей, втеч і вигнань.З того часу – з обіймів в обійми,З того часу – від губ і до губЯ шукав твоїх слів відгоміння,Та навіки їх, мабуть, забув.Там, де сонце, заплутане в вільхи,Віддавало останнє тепло,Нарікання вітрів запізнілихНагадали про все, що було.

Поет

Нагальна, нагла злободенню данина

завжди одним кінцем метафори стояти

в болоті клопотання плоті – мілина

в фарватері метафоричного фрегата.

Буденна твань ціни насущного шматка,

як щупальця дошкульних примх твоїх порвати

орлиним зрушенням натхненного кидка

в захмарну круговерть височини метафор.

У стовпиську роздутих черев гострота

наївних ліктів – знаю, знаю, дозолила! —

самому вже несила: завжди ж лиш моя

на збитих ліктях кров – самому вже несила.

Куди ж з пронизливою гостротою слів

мені у надувному, гумовому світі

навиворіт затабуйованих облич,

у світі мильних бульбашок куди ж подітись?

Щонайдрібнішою піщинкою «чому?»

в лавині наростаючого відгомінням «годі!»

крамоли недоречну множити луну

у передвладді кулуарних коридорів:

куди як смішно – нехтувати моноліт

всевладного олімпу летом павутинки…

Вам смішно?! – Смійтесь! – Та на кутні цей ваш сміх! —

Сміх боком вам в зневазі сина й внука вийде!..

Весна

Скороспіла весна у намисті проталин,У циганському маєві вільх:«О, невже ми надовго від літа відстали?» —Стигнуть бідкання стиглих вітрів.Про смертельну поразку беззбройних морозівВидноколом беззубих ротівНа крутому із лютого в березень розіТьми жорстокий герольд сповістив.Але вже набубнявів Геракл стобарв'я —Брунькування квітневих світівНакладе він на гідру пітьми незабаром,На безсмертя зимових голів.Вже бо вирію мрія вагітна прильотомВсепташиного вибуху барв.Чорно-біле відлуння посмертного фотоХто б минулому подарував?

Просто вірш

Ще наче й сивина не вкрила скроні,І яструбиний не підводить зір,Ще наче й плечі, й руки міці повні,І шляху далеч не страшна для ніг.Та все частіше щось під вечір втомаСнодійно спокушає: «відпочинь».Усе тьмяніший молодості спогад —Яка зваблива солов'ями ніч.Все впертіші буденності турботиУ намагані марнотою днівУ дріб'язковостей коловоротіВідгородить мене від зваб весни.У квітування день, у день веснянийЗабрів я нещодавно в диво-лісЙ гукнув навперейми із солов'ями —Та відгомону вітер не приніс.Я вже й не знаю, чи гукнув насправді,Чи лиш гукнути в далину хотів,Та певно знаю, скільки не гукав би,Ніхто б усе одно не відповів.І все настійніший приходить сумнів,Чи це насправді, чи й насправді я,Той відчайдух, що сміло і бездумноКидався в бійку з молохом життя.

Стрибог

Я навіть вже й не мріяв досягти всієї величі                                                          тієї гідності,З якою височінь тополі                       німому всемогуттю небаВклоняється з веління вітру,Який впритул до скрадливого шелесту                                          нажаханого листяПроносить усевладний подих із глибин земліАж до височини схиляння тополиного.Я навіть вже й не думав піднестись до розумінняСуті неуловимості й прозорості тієї сили,З якою незмірний безлад простору поволі        набрякаєГнітючим клубочінням хмар,Де в загадковій послідовності появи й зникненняСкороминущих ликів якогось                                  утаємниченого                                                    небом                                                         божестваТи тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчутя,Що єдиносталим у цім світі може бути                                   лише постійний плин —Я вже і відчуття цього хотів якнайскоріш   позбутися,Аж поривання вітрового вибух підхопив                                   мої розхристані думкиІ через карколомність загибелі                   всіх однозначних істин                                  у буруванні хмарПоніс за обрій у падіння      на глибину взаємопоглинання                     землі і неба в горизонті —І вже нікуди я не міг подітися,                     притиснутий до розуміння,Що довічно небокрай триматиме мене             на віддалі мого збентеженого погляду,Втікаючи від мене зі швидкістю, з якоюНе встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитисьТому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе  у спинуВіддавати крок за кроком свою самозакоханістьПокірному трави схилянню, де ієрогліфамиЗагадкових тіней переплутані усі стежини  сповідейПро найкоротшу віддальміж народженням і смертю —                                       про життя…

Зимова підступність

Знов підкрадається під саме серце,Немов найпоаємніша з провин,Змій віхоли безжально і відвертоПід саме серце – знов прихід зими.Твердішає все м'якіть сліз осінніх —Плоди кристалів незворотних втратНімі й прозорі в забутті сніжинокДолоні талим болем холодять.Молитися. Хурделиць завиванняПідспівують бажанню молитовНе наших, не тутешніх – не благанню,А виклику. Це вічний бій немов.Вже стільки полягло ні в чім не виннихНадій, і мрій, і молодих посвят.Покірно і безмовно, безнадійноВ наметах долі відчаї лежать.Невже поразка? І невже навіки?Невже не жаль? Як дивно – ні, не жаль…Підступно і несхибно в серця світочВсе глибше віхол вихори біжать.

Технології життя

Із життям розминатись щодня і щоночі назавжди

У стрімкому потоці розлук, перехрестями снів…

У блуканнях пустельних спекот міражів напівправди

Вже благати відвертості в зливи хоча б і брехні.

Під ходу тріумфального маршу наживи і хіті

Запобігливо стелиться килим краси і цноти —

В макіяжній красі бодібілдінгу, успіхом ситі,

Споглядають із хмар бізнес-янголи брендів святих.

Що мені до прекрасного тління всесвітньої плоті

З ароматами трупних мелодій в чеснотах попси,

Якщо взята в заклад за майбутнє купюра підлоти

Номіналом до вічності має вже ось дорости.

В біороботах міст електричними руслами вулиць

З негативу гріха електронного натовпу струм

Переносить розряд суєслів'я рекламного гулу

В позитив розпіарених іміджів фейкових сум —

Та від блискавки щирого погляду наглої смерті

Заземлити хто встигне у небо свої молитви,

Той зуміє із вічної пам'яті Господа стерти

Відпрацьовані файли безглуздих потуг лжемети.

Теплий січень

Ще вчора грізні вензелі морозутримали вікна владою зимив покорі срібній сліпоті, і мив чотиристінну пообідню прозупоезію світів позавіконнихвпускали крізь святковий карнавалфеєрій, скло віконне на криштальперечакловуючи віхол гоном.Відлига зранку ж розвінчала гонорпергаментів імперських у вікні:гілля каракулі – чорновикивеснянки самозваної, відозвиповсталої посеред заметілей,нарозхрист вплетеної в далей плин,з-під січня визволеної веснипрозрілі раптом вікна нам відкрили.Чотири вітри тепло б’ють у груди,кайдани впали, руки – для обійм,та мерзне пролісок на самоті —пройшов бо грудень, та ще ж лютий буде.

Гопак

Гоп – направо зліва – сіни літа навстіж,Ех, дівкам даруйте ранки на вінки.Сутіні не треба – всі марноти навпіл,Геть від сумування з гуком навстрибки.Щебетання – в серце, душу всю – назовні,Очі – в очі, руки – в тебе на плечах.Свято і неділя – очі сонця повні,Ех, запам'ятаюсь я полян очам!Пил, підбори – закрут, в боки – уклонився:З пилом я музики з вітром підібрав.Ех, цимбали й скрипка, бубон і сопілка —Хоровод хмаринок з небом закружляв.До заграви – радість, далі – щастя й щастя,Далі вже не буду віку дівувать.До цілунків – жарти, далі – гру на застіб,Далі вже господарем буду гарувать.На Купала скоки з ватри і до зірки —Поведе так Місяць Нічку до вінця —Попіл суму, кпинів і образ прогірклихПолум'я розвіє —                             гоп-ца —                                        гоп-ца-ца!..Гоп – наліво справа – сіни літа навстіж,Ех, дівкам даруйте ранки на вінки:А дівкам би – танці, а дівкам би – заміж,Голови крутили щоби парубки.Оце так!              Оце так!                           Оце так                                       гопак!

Доторки

І ось, нарешті,твої руки в моїх руках:на кінчиках пальців твоїхдесять трепетівдесятисвященних заповідей острахомлягають на моїх пальців              десять спокус                  у десяти вогнях                     гріхів смертельних.Відмов своїм пересторогаму довірі —і десять наших доторків              в долоні наші зіллютьсяцнотливим сяйвом              недоторканності всіхзаповідей десяти.

Зірка позамежжя

Не те щоб нікуди іти вже зовсім,Але якби й було куди – так ні —Безмежна нехіть. Без мети. Наосліп.За вітром. Наче у щасливім сні.Я крила вже давно віддав мовчаннюЗахмарних незрівнянних нот і римВ чутті, що я почую їх вінчанняУ реквіємі згаслої зорі —В заграві тогосвітньої надії:Так жаль – між нами потойбіч межа,Яку здолать хіба що зблиску мрії,Та й то, коли вже згасне плоті жар.Надії… Вже забув я, як це, жити —Все якось зовсім, зовсім повз життя.Один. Один. Самотністю сповитий.Стояти, бігти, йти – мета одна:Хіба не все одно, мети цієїЯк скоро наближається межа?В наближенні висот зорі моєїТак швидко забувається життя.Все вище й вище – і вже ось, здається!Здається, лише руку простягти!Стрімкіше все з-під ніг углиб несетьсяВчорашня недосяжність висоти.

Козацька балада

Мені б тільки лист передать воєводіКоня у галопі я ледь не загнав.Хто ж знав, що у замку при самому входіЗустрінусь я з нею. О Боже, хто ж знав?Я степом летів, щоб устигнуть до ночіДопоки в палаці горіли вогні,Та вдома господаря я не заскочив —Пан граф воєвода вертався з війни,Чекали повернення пана під ранокМене ж зустрічала дружина його,Дівча молоде, мов пташатко підранок,Чекала на ранок мов лиха свого.В очах тих сумних, немов небо під вечірЖиття її я, як в листі, прочитав:За нелюба видали, мрії про втечу,Огида, коли старигань пригортав.Задовгих зізнань ми не потребувалиНа двох нам достало лиш декількох слів:«Кохаю навіки», «кохана», «коханий» —О ніч неймовірного здійснення снів!Прихід воєводи під ранок сурмилиІз пані покоїв я вислизнув ледь.Вже вдень я на Січ знов летів, образ милийУ серці леліяв – навіки цей лет.Зустріли заздравно мене побратимиПіднесення пінного келих кружляв:Брати запорожці, я в тому не винен,Що серед бенкету хміль смутку пройняв.О, пані графине, з тих пір я у битвуЯк в шлюбну ту ніч, наречена де – смерть,Кидавсь – та не те, щоб у битві не згинув —Подряпини жодної… Хто ж бережеВід куль, ятаганів мене серед бою?Я знаю, графине, твоїх молитовЦе захист – побрались ми наче з тобою,І не розірвати по смерть наших доль.То що ж, коли доля вже так наказала —Від неї нікуди, нехай буде так,Раз не оминути – піднімем забрала:Чи пан, чи пропав – така доля, козак!І поряд зі мною мої побратими —Ми викрадемо із недолі гнізда,Тебе, моя суджена пані графине,І буде душа в нас на двох лиш одна.Я серед пишноти козацького степуНа березі слави й могуті ДніпраЗбудую наш дім – нехай носить лелекаУ затишок наш хлопчаків і дівчат.Не бійся, графине, ніхто не образитьБо в нас тут ні хлопа, ні пана нема —Ставав кожен рівним і вільним відразу,Хто тільки на землю козацьку ступав!І все буде так, як нам заповідалаТа ніч, як в обіймах намріялось нам.Побачиш, пишнот не зрівняти загравиІз блиском оман, що судились панам.Мені б тільки лист передать воєводіКоня у галопі я ледь не загнав.Хто ж знав, що у замку при самому входіЯ з нею зустрінусь. О Боже, хто ж знав?

Метро

Сніг лапатий, підмоклий,                     як підошви мої,Чвакіт шин,         чвакіт кроків               у повітрі висить;Напівморок і дим —           мій сліпий поводир,Через площу         крізь натовп               мене проведи,До метро         ти мене доведи…Місто надра свої         відкриває мені —Вхід в метро – букву «М»      (аж від подиву зведені брови!) я                     розшифровую:«Всяк, хто ввійде,         облиште надію свою.      Ім'ярек         Аліг'єрович                     Данте,Рад вітати!»Ескалатор,         безногий Вергілію мій,Ти крізь натовп,         крізь землю               мене проведиУсіма дев'ятьма         усе глибше                  і глибшеВ підземелля міське —        з підсвідомістю Харкова                             хай з'єднаюсь я,                                      хай згадаю я…Натовп суне назустріч,         щохвилини вихоплююІз потоку облич, рук і ніг                     нову постать я:Ближче, ближче,         вже ось, уже поряд ти,Незнайомцю, на мить         ми з тобою віч-на-віч —Не буваю з собою я ближче                      у дзеркалі навіть,Навіть з власною тінню         я ближче навряд чи буваю,Та на мить це,            на мить це,                        на мить…Зблиск очей, губ загадка —                  й потилицю, спину,Незнайомцю, твою               я гублю назавжди;Без кінця, без кінця,                        без упину.Невблаганного натовпу         ми протилежні потоки,Нас розносять врізнобіч,Ескалатори нас і вагони,Невпізнанних, забутих,                        підхоплюютьІ розносять,         розносять               врізнобіч,                     врізнобіч…Так точнісінько          пам’яті плин                невблаганний вихоплюєІз минулого посмішку, губи, обличчя на мить —І спиною повернуті знову,                            невпізнані зновуІз минулого тіні гублю я —                    вже не докричишся:Ескалатори днів і                  вагони роківНас розносять,               розносять                  врізнобіч,                         врізнобіч…Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:Відкривають метро —         оркестри, промови лунають,Стрічка падає – диво! —Місто надра свої,            місто душу свою відкриває!..Ох, яка молода і щасливаУ святковому гаморі натовпу                                             мати —У руки її затишку,         як у гніздечку, триматиПолохливе пташатко                  свого рученяти —0 дитинства далекого                                свято,Віра в казку, у те, що                       достатньо                 нам неба для всіх                         одного —Не докричатися,                  не докричатись…Мій вагон підійшов.Цей останній,               прощальний вагон,Що давно в небуття відійшов,Але знову         і знову приходить,Щоб мене         відвезти на роботу,Щоб мене         привезти із роботи,На роботу – з роботи,         На роботу – з роботи…Цей розмірений стукіт коліс,                     нескінченний тунель…Ескалатор, безногий Вергілій,Проведи з підземелля до неба мене —Десь там небо було,І на всіх одного                вистачало                     нам неба цього,А тепер там         для кожного телеекран —Не поділять ніяк            між собою програм.Нескінченний тунель,               незліченні турботи:На роботу – з роботи,               На роботу – з роботи,