Виховання почуттів

Далі завели суперечку про полотна, для яких правила за модель голова Аполлонії. Критикували відсутніх колег. Дивувалися на високі ціни їхніх творів; і всі скаржилися, що недостатньо заробляють, коли раптом увійшов середнього зросту чоловік у фраку, застебнутому на один ґудзик; очі – жваві, вигляд – трохи божевільний.

– Ну ж і зборище міщан! – вигукнув прибулець. – То й що з того, даруйте! Давні майстри, що створили шедеври, не дбали про мільйони. Корреджо, Мурільйо…

– Та й Пеллерен, – додав Сомбаз.

Але той, незважаючи на шпильку, і далі сперечався з таким запалом, що Арну довелося двічі повторити йому:

– Моя дружина чекає на вас у четвер. Не забудьте!

Ці слова навернули Фредеріка на думку про пані Арну. Певно, до неї проходять через суміжну кімнатку, що біля дивана? Арну щойно відчинив туди двері, щоб узяти носову хусточку; Фредерік у глибині помітив умивальник. Аж тут із кутка, де стояв камін, почулося якесь бурмотіння; воно долинало від суб'єкта, котрий, сидячи в кріслі, читав газету. На зріст він був п'ять футів дев'ять дюймів; очі трохи примружені, волосся сиве, вигляд величавий, і звали його Режембар.

– Що там таке, Громадянине? – спитав Арну.

– Нова підлість уряду.

Йшлося про звільнення якогось шкільного вчителя. Пеллерен знов узявся проводити паралель між Мікеланджело[15] та Шекспіром. Дітмер наладився йти. Арну наздогнав його і дав йому дві асигнації. Юссоне подумав, що це слушна хвилина.

– Чи не змогли б ви, дорогий патроне, видати мені аванс?..

Але Арну вже всівся і почав шпетити якогось вельми гидкого на вигляд дідка в синіх окулярах.

– Хороший ви, дядечку Ісаак, нічого казати! Три картини, знецінені, пропали. Всі на мене плюють! Тепер усі їх знають! Що накажете з ними робити? Хіба що спровадити їх у Каліфорнію!.. До дідька в зуби! Замовчіть!

Фахом цього дідка було фальшування підписів на полотнах давніх майстрів. Арну, відмовившись платити, брутально випровадив його. Зовсім інакше він зустрів бундючного пана в орденах, із бакенбардами і в білій краватці.

Зіпершись ліктем на віконний засув, він запобігливим тоном довго щось говорив йому. Потім вигукнув:

– Ах, графе, для мене не становить жодних труднощів знайти посередника!

Дворянин погодився, Арну заплатив йому двадцять п'ять луїдорів і, ледве той устиг вийти, вибухнув:

– Яке ж воно нестерпне, оте знатне панство!

– Всі вони нікчеми! – буркнув Режембар.

Минав час, і справ у Арну дедалі ставало більше; він розкладав статті, розрізав конверти, підбивав рахунки; на стук молоточка, що долинав із крамниці, виходив простежити за пакуванням, потім знову сідав до роботи і, далі водячи по папері металевим пером, відповідав на жарти. Того дня він мав обідати у свого повіреного, а на другий день – виїхати до Бельгії.

Інші гомоніли про різні буденні речі: про портрет Керубіні, про напівкруглу залу Академії мистецтв, про майбутню виставку. Пеллерен ганив Інститут. Плітки точилися впереміж із суперечками. В цю низьку кімнату набилося стільки люду, що ніде було й повернутися, а блимання рожевих свічок просочувалося крізь сигарний дим, ніби сонячне проміння крізь туман.

Двері біля дивана відчинились, увійшла висока кощава жінка з такими поривчастими рухами, що на чорній тафтяній сукні дзеленькали всі брелоки її годинника.

Це була та жінка, яку Фредерік минулого літа мигцем бачив у Пале-Роялі. Дехто називав її на ім'я, обмінюючись із нею потиском рук. Юссоне вирвав, нарешті, в Арну п'ятдесят франків; годинник вибив сьому; всі стали розходитися.

Арну попросив Пеллерена залишитись, а сам тим часом повів мадмуазель Ватназ до туалетної кімнати.

Фредерік не чув їхніх слів: говорили вони пошепки. Та раптом жіночий голос вихопився гучніше:

– Вже півроку, як справу зроблено, а я все чекаю!

Залягла тривала тиша; мадмуазель Ватназ показалася знову. Арну пообіцяв їй щось.

– Ну-ну! Тоді побачимо, – сказав він.

– Бувайте, щасливий чоловіче! – сказала вона, виходячи.

Арну швидко вернувся в ту саму кімнату, нафабрив вуса, поправив шлейки, щоб підтягнути штрипки, і, миючи руки, сказав:

– Мені потрібні два панно над дверима, по двісті п'ятдесят штука, в жанрі Буше[16]. Можна сподіватися?

– Домовилися, – сказав, червоніючи, художник.

– Ну й гаразд. І не забувайте моєї дружини!

Фредерік провів Пеллерена в самий кінець передмістя Пуассоньєр і попросив дозволу інколи навідувати його; згоду люб'язно було дано.

Пеллерен перечитував усі праці з естетики, щоб одкрити справжню теорію Прекрасного, оскільки був упевнений, що, осягнувши її, створить шедеври. Він обклався всілякими можливими посібниками, рисунками, зліпками, моделями, гравюрами і, страждаючи, шукав; він звинувачував погоду, нерви, свою майстерню, виходив на вулицю, щоб знайти натхнення, здригався, так начебто воно найшло на нього, потім кидав почату картину і задумував іншу, що мала бути ще прекрасніша. Отож, катуючись жадобою слави й марнуючи дні в суперечках, вірячи в тисячі нісенітниць, у системи, в критику, в необхідність якихось правил чи якоїсь реформи в мистецтві, він дожив до п'ятдесяти років, створивши всього кілька начерків. Непохитна гордість не дозволяла йому впадати в зневіру, проте він завжди був роздратований і постійно перебував у тому збудженні, воднораз штучному і природному, яким позначено артистів.

Коли входили до нього, найперше в око впадали дві картини, де на тлі білого виділялися коричневі, червоні й сині плями. Все це було вкрито сіткою накреслених крейдою ліній, безладно поснованих туди-сюди так, що нічогісінько не можна було второпати. Пеллерен пояснював зміст обох композицій, позначаючи великим пальцем ті частини, яких іще бракувало. Одна з картин мала зображати «Шаленство Навуходоносора», друга – «Нерон спалює Рим». Фредерікові вони дуже сподобались.

Його захоплювали й етюди жінок із розпущеним волоссям, і краєвиди, на яких багато стовбурів покрутила буря, а над усе – начерки пером в манері Калло, Рембрандта чи Гойї; оригіналів їхніх він не знав. Пеллерен зневажливо ставився до цих робіт своєї молодості; тепер він стояв за високий стиль; художник повчальним тоном красномовно говорив про Фідія та Вінкельмана. Речі, які оточували його, посилювали враження від його слів: тут можна було бачити череп на аналої, ятагани, чернечу рясу; Фредерік одного разу надягнув її.

Коли він приходив рано, то заставав Пеллерена в незручному похідному ліжку, застеленому драним килимчиком; господар лягав пізно, бо запопадливо відвідував театри. Слугувала йому старенька жінка в лахмітті, обідав він у харчевні і жив без полюбовниці. Завдяки знанням, набутим без будь-якої системи, його парадокси були дотепні. Зневага до всього сірого й міщанського проривалася в нього в сарказмах, сповнених прекрасного ліризму, а до майстрів відчував він таку побожність, що це підносило і його трохи не до їхнього рівня.

Але чому він ніколи не заводив мови про пані Арну? Щодо її чоловіка, то інколи він називав його добрим хлопцем, інколи – дурисвітом. Фредерік чекав, коли Пеллерен пуститься на відверті розмови.

Якось, гортаючи рисунки в одній із його папок, Фредерік у портреті циганки знайшов щось подібне до мадмуазель Ватназ, а що ця особа його цікавила, то він захотів дізнатися, що вона за одна.

Спочатку Ватназ, наскільки відомо було Пеллеренові, вчителювала десь у провінції; тепер вона дає уроки, пробує писати до маленьких газет.

Судячи з того, як вона поводиться з Арну, можна було – здавалося Фредерікові – вважати її за його коханку.

– Та ну! Вистачає йому й інших!

Тоді юнак, відвернувши лице, що зашарілося із сорому через таку ницу думку, хоробро спитав:

– Певно, дружина платить йому тим самим?

– Аж ніяк! Вона жінка порядна!

Фредерік страждав од докорів сумління і став ще частіше відвідувати редакцію.

Великі літери, що з них на мармуровій плиті над крамницею було складено прізвище Арну, здавалися йому якимись особливими і повними значення, ніби Святе письмо. Широким похилим хідником іти було легко, двері відчинялися майже самі собою, а гладенька на дотик ручка здавалася м'якою і чутливою, немов жива рука, яку він тримає в своїй. Непомітно він став приходити з тією самою точністю, що й Режембар.

Щодня Режембар всідався у своє крісло в кутку біля каміна, брав «Насьйональ» і, вже не одриваючись від нього, виражав свою думку лише вигуком або просто знизував плечима. Час од часу він витирав чоло скрученою у валик носовою хусточкою, що висіла в нього на грудях між двома ґудзиками зеленого сюртука. Носив він панталони зі складками, глибокі черевики й довгу краватку, а по капелюхові із загнутими крисами його легко можна було здалеку впізнати серед юрби.

О восьмій ранку він спускався з висот Монмартру, щоб на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар випити білого вина. Його сніданок, за яким ішло кілька партій на більярді, тривав до третьої години. Потім він простував до пасажу Панорами підкріпитися абсентом. Одвідавши Арну, він заходив у «Бордоський шиночок» випити вермуту; тоді, замість того щоб вернутися до дружини, здебільша волів пообідати на самоті у невеличкому кафе на площі Гайон, де замовляв «домашні страви, що-небудь натуральне!» Наостанці він добирався до якоїсь більярдної і висиджував там до дванадцятої, до першої години ночі, до того часу, доки не гасили газу, не зачиняли віконниць і знеможений господар закладу не благав його піти.

І то не любов до випивки надила в такі місця громадянина Режембара, а давня звичка до політичних розмов; але з роками запал його охолонув, і він зберігав похмуру мовчанку. Дивлячись на його серйозне лице, можна було подумати, що він заклопотаний світовими проблемами. Думки свої Режембар тримав при собі, і ніхто, навіть його друзі, не знали, чим він займається, хоча він і натякав, ніби в нього ділова контора.

Арну, здавалося, відчував до нього безмірну повагу. Якось він сказав Фредерікові:

– Він усе знає, будьте певні! Людина з головою!

Одного разу Режембар розклав на конторці папери, в яких ішлося про копалини фарфорової глини в Бретані; Арну покладався в тому на його досвід.

Фредерік став іще люб'язніший із Режембаром – настільки, що вряди-годи частував його абсентом; і, хоча вважав за дурня, частенько проводив у його товаристві цілі години тільки тому, що з ним приятелював Жак Арну.

Торговець картинами, якому траплялося сприяти успіху декого із сучасних художників ще при їхніх перших спробах, як людина передова дбав про свій гаманець і водночас тримався артистичних манер. Він прагнув розкріпачення мистецтва і дешевим коштом доступитися до прекрасного. Вся паризька промисловість, зайнята виготовленням предметів розкоші, відчувала на собі його вплив, благодійний для всілякого дріб'язку і згубний для всього великого. Старанно догоджаючи низьким смакам загалу, він збивав зі шляху вправних майстрів, розбещував талановитих, вичавлював до останку соки із кволих і прославляв посередніх; він верховодив над ними завдяки своїм зв'язкам і своїй газеті. Нездарні малярчуки жадали бачити свої творіння в вітрині Арну, оббивачі брали в нього рисунки меблів. Фредерік вбачав у ньому воднораз мільйонера, аматора й ділка. Проте багато дечого дивувало юнака: Арну був великим спритником у торгових ділах.

Він діставав із Німеччини або Італії картину, куплену в Парижі за півтори тисячі франків, і, пред'явивши на неї накладну на чотири тисячі, перепродував її з люб'язності за три з половиною. Одне з його звичних шахрайств супроти художників полягало в тому, що він вимагав у них на додачу до їхнього полотна невеличку копію, мовляв, щоб зробити з неї гравюру; копію він щоразу продавав, а гравюра ніколи не з'являлася. Тих, котрі скаржилися, що це експлуатація, він у відповідь лише поляскував по животу. Зрештою, Арну був дуже милий чолов'яга, він щедро частував сигарами, «тикав» незнайомим, а вже коли захоплювався якимось твором або людиною, то, ні на що не зважаючи, стояв на своєму, виявляючи ревну турботу, не скупився на статті, на реклами. Він вважав себе вельми чесним і, відчуваючи потребу відкрити комусь душу, простосердо розповідав про всілякі свої непорядні діла.

Одного разу, щоб допекти колезі, котрий, заснувавши газету, також присвячену малярству, влаштував з тієї нагоди пишний банкет, Арну попросив Фредеріка написати в його присутності, незадовго до призначеної години, листи всім запрошеним, що банкет відкладено.

– Адже це не заплямує честі, розумієте?

І молодикові забракло духу відмовити йому в послузі.

На другий день, зайшовши разом із Юссоне в контору Арну, Фредерік помітив, як у дверях (тих, що виходили на східці) майнув поділ сукні.

– Тисячу вибачень! – сказав Юссоне. – Коли б я знав, що тут жінки…

– О! Це моя дружина, – відповів Арну. – Вона, проходячи мимо, зайшла на хвилинку.

– Невже? – мовив Фредерік.

– Так, так, і зараз повертається додому.

Розкіш довколишнього раптом зникла. Те, що було, як Фредерікові здавалося, розлите тут на всьому, щезло, чи скорше, його ніколи й не було. Він відчував безмірне здивування і нібито біль зради.

Арну, порпаючись у шухляді, посміхався. Може, з нього? Прикажчик поклав на стіл паку вогкого паперу.

– Ага! Афіші! – вигукнув торговець. – Не скоро виберусь я сьогодні обідати!

Режембар узявся за капелюха.

– Що, ви залишаєте мене?

– Сьома година! – відповів Режембар.

Фредерік пішов за ним.

На розі вулиці Монмартр він озирнувся, глянув на вікна другого поверху і подумки посміхнувся з жалю до себе, згадуючи, з якою любов'ю він так часто дививсь на них. Де ж вона живе? Як зустрітися з нею тепер? Самітність, безпросвітна, як ніколи, знову простерлася довкола його бажань.

– Підемо попробуємо? – спитав Режембар.

– Чого попробуємо?

– Полинівки.

І, поступившись перед наполегливими проханнями, Фредерік дав затягти себе в «Бордоський шиночок». Тим часом, як його супутник, спершись ліктями на стіл, роздивлявся карафку, Фредерік кидав поглядом навсебіч. Раптом він помітив на тротуарі Пеллеренову постать; він хапливо забарабанив у шибку; не встиг художник сісти, як Режембар запитав, чому його більше не видно в «Художньому промислі».

– Хай я лусну, якщо моя нога туди ступить. Він – справжня тварюка, міщанин, нікчема, шахрай!

Ця лайка була приємна розгніваному Фредерікові, проте й діймала його, бо йому здавалося, що вона певною мірою торкається й пані Арну.

– Що ж він вам накоїв? – спитав Режембар.

Замість відповіді Пеллерен тільки тупнув ногою і гучно засопів.

Він тайкома займався деякими ділами, наприклад, малював кольоровим олівцем портрети або підробляв твори великих майстрів, збуваючи їх недосвідченим аматорам; а що ті роботи принижували його, то він здебільша волів про них мовчати. Але «ницість Арну» допекла йому до живого. Він вилив душу.

На замовлення, яке Арну зробив у присутності Фредеріка, художник приніс дві картини. І крамар дозволив собі критикувати їх! Він ганив композицію, колорит і рисунок, надто рисунок, коротше кажучи, нізащо не хотів їх брати. Тож Пеллерен, змушений тим, що вийшов термін векселя, збув їх євреєві Ісааку, а за два тижні Арну, той самий Арну, продав їх якомусь іспанцеві за дві тисячі франків.

– Ні на су не дешевше. Яка підлість! І до того ж, сто чортів, не єдина підлість! Не сьогодні-завтра ми ще побачимо його на лаві підсудних.

– Ну, це ви вже перебільшуєте, – несміливо сказав Фредерік.

– Отакої! Перебільшую! – вигукнув художник, щосили вдаривши кулаком по столі.

Його лють вернула юнакові самовпевненість. Звісно, можна було б триматися пристойніше; однак якщо, на думку Арну, ті двоє полотен…

– Нікчемні? Кажіть далі! А ви ж їх бачили? Ви на малярстві тямитесь? Бо ж знаєте, мій хлопче, я дилетантів не визнаю!

– Ну, це мене й не обходить! – мовив Фредерік.

– То чого ж ви заступаєтесь за нього? – холодно спитав Пеллерен.

Молодик промимрив:

– Та… тому, що він мій друг.

– Ну й поцілуйте його за мене! На добраніч!

І художник, геть розлючений, пішов, і не подумавши, ясна річ, розрахуватися за вечерю.

Фредерік, захищаючи Арну, сам себе переконав у його правоті. Він так захопився своїм красномовством, що відчув ніжність до цієї розумної й доброї людини, на яку його ж друзі зводять наклепи і яка тепер працює сама-одна, всіма покинута. Фредерік не опирався дивному бажанню зараз же побачити Арну. Через десять хвилин він уже відчиняв двері крамниці.

Арну разом із прикажчиком складав величезні афіші до виставки картин.

– Чи ти ба! Яким вітром вас принесло знову?

Це звичайне питання спантеличило Фредеріка, і, не здобувшись на відповідь, він спитав, чи, бува, не знайшовся його записничок, маленький записничок в синій шкіряній оправі.

– Той, у якому ви ховаєте листи від жінок? – сказав Арну.

Фредерік зашарівся, як дівчина, і став захищатися, відхиляючи такі припущення.

– Тоді, виходить, власні вірші? – напосідав Арну.

Він перебирав розкладені зразки, обмірковував їхню форму, колір, облямівку, і Фредеріка все більше дратував його зосереджений вигляд, а надто руки, що совгали по афішах, величезні ручиська, трохи пухлі, з пласкими нігтями. Нарешті вставши, Арну сказав: «Ось і все!» – і фамільярно взяв його за підборіддя. Така безцеремонність не сподобалася Фредерікові, він позадкував, потім переступив поріг, останній раз у житті – як він думав. Навіть і на саму пані Арну, здавалося, поширювалась оця вульгарність її чоловіка.

Того ж таки тижня дістав він листа, в якому Делор'є повідомляв, що приїде в Париж наступного четверга. І Фредерік з новою пристрастю вернувся до цієї прихильності, міцнішої й шляхетнішої. Така людина варта всіх жінок. Тепер йому будуть не потрібні Режембар, Пеллерен, Юссоне – ніхто! Щоб ліпше влаштувати свого друга, він купив залізне ліжко, друге крісло, поділив на двох свою постільну білизну; і в четвер уранці вже одягався, щоб їхати зустрічати Делор'є, аж тут задзеленчав біля дверей дзвоник. Увійшов Арну.

– Тільки два слова. Вчора прислали мені із Женеви чудову форель; ми розраховуємо на вас, сьогодні рівно о сьомій… Вулиця Шуазель, будинок двадцять чотири «Б». Не забудьте!

Фредерік змушений був сісти. Коліна його дрижали. Він повторював: «Нарешті! Нарешті!» Потім написав до свого кравця, капелюшника та шевця і відправив ці три записки трьома посильними. В замку клацнув ключ, і з'явився воротар із дорожньою корзиною на плечах.

Побачивши Делор'є, Фредерік затремтів, мов жінка, яку з полюбовником несподівано застав її чоловік.

– Що тебе так вразило? – спитав Делор'є. – Адже ж ти, певно, дістав мого листа?

Фредерікові забракло сили збрехати.

Він розкрив обійми й кинувся йому на груди.

Тоді клерк розповів свою історію. Його батько відмовився дати звіт про опікунство, гадаючи, ніби необхідність у тому відпала з огляду на десятирічну давність. Однак Делор'є, добре обізнаний із судочинством, кінець кінцем вирвав усю материнську спадщину, чистих сім тисяч франків, що були тут, при ньому, в старенькому гамані.

– Це в запас, про чорний день. Завтра ж уранці треба подумати, куди вкласти гроші, та й самому влаштуватися.

А сьогодні – цілковитий відпочинок, і я весь до твоїх послуг, старий!

– Та ти не церемонься! – сказав Фредерік. – Якщо в тебе сьогодні ввечері щось невідкладне…

– Туди к бісу! Та я був би нікчемний негідник…

Цей епітет, що випадково вихопився, вколов Фредеріка в самісіньке серце, немов образливий натяк.

Воротар розставив на столі біля каміна котлети, заливне, лангусти, десерт і дві пляшки бордо. Така зустріч розчулила Делор'є.

– Ти частуєш мене справді по-царському!

Вони говорили про минуле, про майбутнє і час від часу простягали руки через стіл, з ніжністю поглядаючи один на одного. Аж тут посильний приніс нового капелюха. Делор'є голосно зауважив, яка чудова у нього підбивка.

Потім кравець особисто приніс фрак, що сам і випрасував.

– Можна подумати, що ти йдеш до вінця, – сказав Делор'є.

За годину з'явилась третя особа й витягла з великої чорної торби пару прекрасних лакованих черевиків. Поки Фредерік примірював їх, швець із посмішкою оглядав взуття провінціала.

– Панові нічого не потрібно?

– Ні, дякую, – сказав клерк, ховаючи під стілець ноги в старих черевиках зі шнурівкою.

Таке приниження його друга збентежило Фредеріка. Він усе зволікав, не наважуючись сказати про свої наміри. Нарешті, ніби спохватившись, вигукнув:

– Тьху! Зовсім забув!

– Що таке?

– Сьогодні я обідаю в гостях!

– У Дамбрезів? Чому ти ніколи не писав мені про них?

Ба ні, він обідає не в Дамбрезів, а в Арну.

– Ти ж міг мене попередити! – сказав Делор'є. – Я приїхав би на день пізніше.

– Це було неможливо! – різко відповів Фредерік. – Я тільки сьогодні вранці дістав запрошення.

І, щоб загладити свою вину й відвернути увагу друга, він заходився розв'язувати мотузки, якими була обмотана корзина, розкладати в комоді всі його речі, хотів поступитися навіть своїм ліжком, мовляв, сам ляже в комірці для дров. Потім, уже з четвертої години, приступив до свого туалету.

– Часу в тебе ще досить! – сказав клерк.

Нарешті Фредерік одягнувся і вийшов.

«Ось вони, багачі!» – подумав Делор'є. І подався обідати на вулицю Сен-Жак у знайомий ресторанчик.

Фредерік кілька разів зупинявся на східцях, – так у нього калатало серце. Одна з рукавичок, занадто вузька, тріснула, і поки він ховав розірване місце під манжет, Арну, що вслід за ним піднімався східцями, взяв його за руку й завів до своєї квартири.

У передпокої, оздобленому в китайському стилі, під стелею був мальований ліхтар, по кутках – бамбук. Переходячи вітальню, Фредерік спіткнувся об тигрову шкуру. Свічок іще не запалювали, лише в глибині будуара горіли дві лампи.

З'явилася мадмуазель Марта і сказала, що мама одягається. Арну підняв її і поцілував; тоді, захотівши сам вибрати в льоху кілька пляшок вина, залишив Фредеріка з дівчинкою.

З часу подорожування в Монтеро вона дуже виросла. Її темне волосся довгими локонами спадало на голі руки. Із-під сукенки, ще пишнішої, ніж у балерини, виднілися рожеві литки, і вся її мила постать дихала свіжістю букета. Компліменти гостя вона вислухала з виглядом кокетки, зупинила на ньому глибокий пильний погляд, потім, прослизнувши, ніби кішка, між меблями, зникла.

Фредерік більше не почував збентеження. Кулі ламп, покриті мережаним папером, кидали на обтягнені бузковим атласом стіни м'яке молочне світло. Крізь камінну решітку, подібну до великого віяла, жаріло вугілля; біля годинника стояла скринька із срібними защібками; тут і там порозкидувані були домашні речі: на диванчику – лялька, на спинці стільця – косинка, на робочому столику – розпочате плетіння, в якому гостряками донизу стриміли дві шпиці слонової кості. Тут усе разом свідчило про мирне родинне добропорядне життя.

Вернувся Арну; із-за другої портьєри з'явилася пані Арну. Вона була в затінку, і він спочатку бачив тільки її обличчя. На ній була чорна оксамитова сукня, а волосся покривала довга з червоного шовку алжирська сітка, що, оповившись навколо гребеня, спадала на ліве плече.

Арну відрекомендував Фредеріка.

– О! Я дуже добре пам'ятаю вас, – мовила вона.

Тоді майже водночас надійшла решта гостей: Дітмер, Ловаріас, Бюр'є, композитор Розенвальд, поет Теофіль Лорріс, два художні критики, товариші Юссоне, власник паперової фабрики і, нарешті, знаменитий П'єр-Поль Мейнсіюс, останній представник високого живопису, який жваво ніс разом із своєю славою тягар вісімдесяти років і величезний живіт.

Коли гості рушили в їдальню, пані Арну взяла його під руку. Одне крісло залишалося вільне – для Пеллерена. Арну його любив і воднораз визискував. До того ж він побоювався його лихого язика – настільки, що, бажаючи власкавити, помістив у газеті «Художній промисел» його портрет, який супроводили перебільшені похвали; і Пеллерен, скоріше ласий на славу, ніж на гроші, з'явився перед восьмою годиною, геть захекавшись. Фредерік подумав, що вони вже давно помирилися.

І товариство, і страви – все йому сподобалось. Їдальня була обтягнена тисненою шкірою на зразок середньовічних віталень; перед голландською етажеркою був поставець для цибухів, а розставлені на столі кругом різнобарвні келихи з богемського кришталю виглядали серед квітів і фруктів, неначе ілюмінація в саду.

Фредерікові довелося вибирати з-поміж десяти сортів гірчиці. Він їв даспаккьйо, карі, імбир, корсиканських дроздів, римську локшину; він пив надзвичайні вина, лібфрауенмільх і токайське. Арну справді пишався умінням добре частувати. Він догоджав кондукторам поштових карет, дістаючи від них всілякі наїдки, приятелював із кухарями багатих домів, які передавали йому рецепти присмак.

Та найбільше захоплювали Фредеріка розмови. Він плекав мрію про подорожі – тож його вабили Дітмерові розповіді про Схід; його пристрасне зацікавлення театром удовольняв Розенвальд, який говорив про оперу, а суворе життя богеми видалося йому втішним крізь призму веселості, з якою Юссоне мальовниче описував, як він провів цілу зиму, харчуючись самим лише голландським сиром. Потім суперечка між Ловаріасом і Бюр'є про флорентійську школу розкрила перед ним нові шедеври, розширила його обрій, і він ледве стримав свій захват, коли Пеллерен вигукнув: