Твори

– А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає – трохи не плаче.

Панночки приїжджi дивуються:

– Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

Наша панночка тiльки всмiхається.

Питають, що вiн їй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:

– Це вiн мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!

Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.

– Дитино моя! В його хутiр є!

– Справдi? – покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. – Де? Хто казав?

– Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.

– Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, – хуторець вiтають!

XVI

Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, – аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:

– Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!

Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:

– Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

– Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.

– Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

– Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

– Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

– Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.

– Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

– То будь же в мене веселенька, – не плач…

– Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

– Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:

– Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

– Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

– Що ж? – питає панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:

– Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!

XVII

Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, – купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi – смерть!

На весiлля панiв, панiй понаїздило, – гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.

– З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, – тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…

XIX

Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.

Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав – пообiдай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся – зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.

– А кого вам треба? – питаю його.

– Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.

Дуже я змерзла, а пiти, – думаю, – як його пiти? Ще панi бучу знiме!

– Спасибi вам, – одказую, – я не хочу їсти.

Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" – та й пiшов.

XX

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

– А що ти сидиш тут, Устинко? – питає. – Чи обiдала ти?

– Гей! – крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

– Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми її ждатимемо?

– А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре!

– То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

– Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

– Час їхати!

– Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

– Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикує!

– Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, – стоїть.

– Що ж? – питає панi. – Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…

А хазяїн бородатий:

– Дiвцi а б єду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

– Спасибi, спасибi, – дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаєте?

Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

– Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!

– Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.

– Серце моє! Люди добрi, простi…

– Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.

– Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.

– Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!

– Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.

– Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

– Буду, серденько, буду!

ХХII

Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

– Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?

– Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

– Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.

XXIII

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

– Що це таке?

– Се баба божничок уквiтчала.

– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

– Добре, серденько.

Тодi вона його цiлує:

– Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

– Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.

– Та де вона була?

– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

– Де була?

– Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

XXIV

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:

– А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.

– Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

– Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурнiше.

– Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказує бабуся.

– Серце (до панiї), може б ми повечеряли?

– Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.

– То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

– Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

– Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.

XXV

Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв – пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

– А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твої слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

XXVI

Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живої…"

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

– А хто се тут? – питаю.

– Я, дiвчино-горличко!

– Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!

– То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

– Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

– Дiвчино! Дiвчино!

– Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

XXVII

Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

– Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько!

– Спасибi, бабусю!

– То й ходiмо.

– Ось я панiї спитаюся.

– Чого питатись, любко? То ж вечеря!

– Чи звелить iти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

– То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

– Чого сунешся?

– Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.

– Iди собi – вечеряй!

XXVIII

Пiшла я за бабусею через двiр у хату.

– Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.

– Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились.

– Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар.

– Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.

– А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

– Хiба поночi! – одмовила йому весело молодичка.

Славна була то жiночка, – звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.

– Ну, ну! – каже їй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.

Назар моргнув на мене.

– Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

XXIX

Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

– А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодiй панiї давненько служиш?

– Яка вона гарна! – закинула молодичка.

– Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся зiтхнула важенько:

– Годi тобi, годi, Назаре!

– А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

– Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.

– Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

А я мовчу.

– Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.

– Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?

Та й моргнув на мене.

– Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!

Тодi молодичка до мене:

– Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…

Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.

– Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.

– Недобра! – кажу їй.

– Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!

Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.

– Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.

– Годi, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?

Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX

Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:

– На добранiч, дiвчино!

– На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, – серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.