Життя як сон. Одна людина – два життя

– Так, звичайно, – дівчина підійшла до Діми і по-дружньому його обняла. – Привіт.

– Гаразд, удачі на іспиті і дивись, щоб без п'ятірки мені не поверталася, – сказав, посміхнувшись, дядько Сашко і зайшов назад до будинку.

Діма з Лізою зустрічалися вже далеко не перший місяць, але при дорослих все ще робили вигляд, що у них були просто теплі дружні стосунки. Її батьки, звичайно, все бачили і все розуміли, але при цьому не говорили і слова докору, адже пам'ятали, що і самі колись були молодими. Тим не менш, лише відійшовши від будинку на кілька десятків метрів, Діма, нарешті, зміг притиснути до себе кохану дівчину і пристрасно її поцілувати. Ліза сьогодні виглядала просто чудово – злегка завиті локони розпущеного волосся, яке було набагато довше плечей, біла блуза, що чудово підкреслювала її фігуру, чорні строгі брюки і такого ж кольору туфлі.

– Прекрасно сьогодні виглядаєш, – сказав Діма, повернувшись обличчям до Лізи. Тим часом вони вже не поспішаючи підходили до зупинки. – Я навіть подумав, що саме в такому одязі, напевно, найкраще відкривати двері в доросле життя, щоб всі ті, хто стоять за цими дверима відразу зрозуміли, що до них зайшла не чергова наївна школярка, а справжня леді, левиця.

У відповідь Ліза посміхнулася йому, а Діма навпаки якось ніяково спіткнувся об асфальт і подумав:

«Знову це дежавю! Та що ж сьогодні таке! Але нічого, все буде добре, все повинно бути добре», – заспокоїв себе він і лише трохи міцніше стиснув Лізині пальці в своїй руці – вони, як це й годиться нормальним парам, йшли, тримаючись за руки. Діма сказав фразу, про яку подумав уві сні, та ще й тими ж словами… В іншій ситуації це б сильно занепокоїло його, але тепер він був певен: ніщо не зіпсує йому день, навіть відчуття такого сильного дежавю.

Незважаючи на те, що вони прийшли до зупинки трохи рано, у Діми навіть в думках не з'явилося покурити – навіщо самому псувати собі, та ще й своїй коханій, день?

Ось нарешті під’їхав автобус і вони, заплативши за проїзд, зайняли вільні місця. Як, напевно, і годиться перед іспитами, розмова в автобусі здебільшого йшла про навчання. Перший іспит був з української мови та літератури, і Діма, який свого часу закінчив школу на відмінно, перевіряв Лізині знання літературних творів, оскільки мову було перевіряти, сидячи в автобусі, не так зручно. І все ж говорив він із невеликим побоюванням – боявся навіть словом обмовитися про всі ці його дивні сни. Нічого було Лізі знати про них, та й тим більше перед таким важливим іспитом. Діминих переживань вона, звичайно, не помітила, оскільки і сама нервувала не на жарт.

Провівши Лізу до потрібної аудиторії, ніжно поцілувавши її і побажавши удачі, юнак ще кілька хвилин стояв у коридорі, дивлячись на вже зачинені двері. Навіть якщо це був і сон, то нехай цей сон триває вічно. Такого піднесеного настрою у парубка, напевно, не було ніколи. Але все ж десь у якомусь куточку розуму зачаївся страх, що все це було не насправді. Діма стояв у коридорі, спершись на підвіконня, і всі його думки були спрямовані на те, щоб усвідомити всю реальність того, що відбувалося, щоб загнати цей страх якомога глибше, в найтемніші закутки душі, але в пам'яті раз у раз спливали ще недавні епізоди: Ліза, яка дивилася на нього з презирством і відверталася від нього, її батько, що погрожував йому. Так, це був просто сон. Але він був настільки реальний, нібито все це дійсно сталося вчора.

Діма дивився на двері, і йому здавалося, що він бачив, як вона, Ліза, сидить, читає отриманий білет та думає над якимось питанням, злегка схиливши голову. Одне пасмо її волосся трохи торкається парти. Вона трохи посміхнулася, побачивши легке запитання. Але ні, нічого з цього Діма фізично не міг бачити. Перед ним були просто зачинені двері. І одної миті йому навіть так захотілося підійти і відкрити ці чортову двері, щоб перевірити, чи там ще його кохана, чи не зникла, як мана. І це бажання з кожною миттю лише наростало. І тоді, коли ця ідея майже перетворилася на рішучість, коли невпевненість майже досягла свого апогею, двері аудиторії несподівано відкрилися самі – з них вийшов один з викладачів, які контролювали хід іспиту. І на якусь частку секунди Діма все ж зміг побачити свою кохану. Вона сиділа за другий партою трохи не в тій позі, в якій її уявляв парубок, але вона сиділа там, справжня. А значить, все нормально, а значить, він не сходив з розуму, і значить, йому вона не наснилася.

– Молодий чоловіче, ви щось забули? – це той викладач підійшов до Діми. – Тут взагалі-то іспит вже розпочався.

– Так, звісно, вибачте. Я вже йду, – пробурмотів парубок і повільно рушив по коридору в бік виходу.

– Нічого. Іспит буде йти ще не менше трьох годин, а поки вам, дійсно, краще почекати на вулиці, – промовив йому вслід викладач.

Та Діма навіть не обернувся на ці слова – він просто не поспішаючи йшов до виходу, не зовсім усвідомлюючи, чи в правильному напрямку він іде. Всі його думки до сих пір залишилися там, біля вікна навпроти тих дверей. Але раптом, несподівано навіть для себе хлопець зрозумів, що для того, щоб не втратити Лізу, як це вже сталося уві сні, йому необхідно щось робити. Він і раніше це знав, але тепер якось по-іншому, набагато переконливіше ці слова прозвучали в його голові. Тепер Діма зрозумів свою помилку. Чи надовго вистачить цього його розуміння – питання інше. Він боявся її втратити, а повинен був цінувати її. Одна ця думка, здавалося, змінить все – вона просто повинна була все змінити. Парубок зупинився посеред холу на кілька секунд із лише одним бажанням – записати цю фразу десь всередині черепної коробки, запам'ятати її назавжди. І тут же він зрозумів, якою має бути його наступна дія – він відразу ж побіжить і купить букет, величезний букет троянд, щоб привітати Лізу з першим вдалим іспитом.

Недовго розмірковуючи, юнак майнув у сторону найближчих квіткових кіосків.

Купивши квіти і повернувшись до будівлі, де проходив іспит, Діма сів на лавку якраз навпроти вхідних дверей і став чекати, доки його кохана допише іспит. Хвилини здавалися вічністю, але вже дуже скоро хлопець зрозумів, що його очікування було того варте. Ліза, яка трохи завчасно закінчила писати, спускалася по парадних сходах, тримаючи в руках папку для документів, в якій крім іншого, напевно, лежав екзаменаційний білет. На обличчі у дівчини сяяла усмішка, яка свідчила про те, що цей іспит не став для неї нескореною вершиною. І ця посмішка засяяла ще яскравіше після того, як вона побачила Діму з букетом троянд. Напевно, цілий Всесвіт не вартий був би цієї її посмішки, і юнак відчув себе несказанно щасливим від однієї думки про те, що саме він вартий Лізиного усміхненого обличчя. Дівчина підбігла і кинулася хлопцеві на шию. А Діма, який в одній руці тримав букет, підхопив Лізу іншою і, відірвавши її від землі, якомога сильніше притиснув до себе.

– І що, вже можна тебе привітати? Як написала? – запитав Діма, опустивши Лізу на землю і вручивши їй квіти. – Це, між іншим, тобі, з першим успішним іспитом.

Дівчина взяла до рук букет і в вигляді подяки ніжно поцілувала Діму, якому здалося, що в цей момент у нього на спині виросли маленькі крильця. Ліза ж, яка була тої миті теж шалено щасливою, поцілувала парубка від самого чистого серця, від усієї душі, яка в ці хвилини була просто кришталево чистою. І лише поцілувавшись і, насолодившись, таким чином, один одним, вони продовжили свою розмову.

– Так, дякую, вони такі гарні, – насамперед сказала Ліза, все ще дивлячись на букет.

– Та буде тобі, ти все рівно стократ красивіша, – не збрехав Діма, адже що може бути прекрасніше щасливої дівчини. – Так, як іспит пройшов? Розповідай.

– Та він взагалі простішим нікуди виявився. Уяви, цілих два питання попалися саме тих, що ми в автобусі повторювали, – про «І мертвим, і живим…» Шевченко і ще про сучасних письменників. І тема твору. Мені здається, я написала його просто ідеально. Там було про патріотизм і любов до свого коріння. І я знаєш, що написала?..

Діма з Лізою повільно йшли в сторону зупинки. Вона несла в руках букет квітів, а він – її теку із документами. Вони трималися за руки, і виглядали, напевно, найщасливішою парою на світі. Ліза все розповідала про іспит, а Діма просто йшов поряд, посміхаючись і відчуваючи щастя упереміш з гордістю – і за неї, і за себе, і, головне, за них.

Вийшовши з автобусу, вони попрямували до Лізи додому – вона попросила, щоб хлопець зайшов до неї, і вони пообідали разом.

Пообідавши, вдосталь поговоривши з Лізиними батьками і, в черговий раз, привітавши її з успішним першим іспитом, Діма повільно пішов додому. Він знав, що під час її двох наступних іспитів вже не зможе бути поруч – у нього своя сесія, на яку треба було виїжджати вже наступного ранку. З кожним кроком, який Дмитро робив у напрямку до дому, величезна куля щастя в його грудях потроху здувалася. І сонце вже не гріло душу, а пекло в спину. Юнак знав, що їде максимум на два тижні, як він і раніше не раз від’їжджав, але йому здавалося, що цього разу йому доведеться пробути цілу вічність вдалині звідси. Йому навіть здалося це необхідністю відправитися на канікули в пекло. Хоча, не можна сказати, що університет був для нього пеклом – він був відмінником, і ніяких проблем зі здачею сесії і бути не могло. Проте сам факт чергової розлуки, хоч і не назавжди, а лише на два тижні, не міг не засмучувати його, а цього разу й поготів, набагато більше, ніж зазвичай.

Повернувшись додому, Діма спершу подумав було зібрати сумку, однак помітив, що вона стояла вже повністю зібраною. Цей факт змусив його посміхнутися – ще б пак, він же сам її сьогодні зранку збирав. Час, що залишився до сну хлопець проводив як зазвичай – листувався із Лізою в соціальній мережі «Вконтакті», грав в улюблені комп'ютерні ігри. Готуватися до першого свого іспиту, до філософії, сенсу особливого не було, адже філософія й так була одним з його улюблених предметів, а значить, майже напевно можна було сказати, що він і без необхідної підготовки отримає з неї максимальний бал.

Глава 4. Донецьк

Тієї літньої ночі Діма спав вкрай погано, кілька разів за ніч він прокидався. Але в підсумку, прокинувшись вже, напевно, в четвертий або п'ятий раз, коли на вулиці вже зійшло сонце, а настінні годинники, що висіли навпроти, показували без десяти шість, парубок вирішив остаточно вставати з ліжка. Ще було надто рано, щоб когось будити, хоча батько мав прокинутися вже в найближчі півгодини, але навіщо тривожити його сон? Думаючи так, Діма одягнувся і вийшов на кухню, щоб зробити каву, після чого без зайвої метушні вийти на зупинку. Однак всі його думки все ще залишалися у вчорашньому дні, коли він зрозумів, що значить фраза «на сьомому небі від щастя». Допивши каву, хлопець неохоче пішов, нарешті, в сторону зупинки. Він так не хотів їхати, що благав небеса, щоб автобус не вийшов на маршрут, або він на нього запізнився. Щоб автобуси взагалі не їхали в тому напрямку. Таке вже було, і не раз, але всі такі випадки відбувалися взимку, коли дороги замітало метровим, а бувало, і більше, шаром снігу. Тільки ось де в червні, скажіть на милість, взятися снігові?

Снігу й не було. Стан доріг того ранку був оптимальним. Його, звичайно, не можна назвати ідеальним, адже якість асфальтного покриття, насправді, не піддавалася жодній критиці. Але асфальт був нічим не гірше, ніж учора, а значить, автобус по ньому довезе куди треба. І більш того, як не старався Діма підсвідомо уповільнити свій крок, на автобус він все одно не запізнився. Зайшовши в нього і знайшовши вільне місце в середині салону, юнак сіл біля вікна, дістав навушники і включив музику. Напевно, не минуло й десяти хвилин, як він задрімав, опустивши голову на скло.

Автобус зупинився в одному з міст на двадцятихвилинну зупинку, і Діма, як завжди, вийшов з нього взяти собі стаканчик кави і покурити. Разом з тим, він дістав із кишені телефон і набрав в ньому повідомлення своєму найкращому другові й за сумісництвом однокурснику Василю. У відправленому повідомленні було вказано час прибуття на автовокзал міста Донецьк, де й навчався Дмитро. Василь завжди просив, щоб той повідомляв йому про час свого приїзду – він і сумку допоможе донести, вони і поговорять про все, що сталося на минулих вихідних, і, може, по дорозі ще заскочать до якогось магазину і візьмуть собі по пляшці пива, щоб розмова йшла краще. Юнак знав, що приїде ще до полудня, але, незважаючи на це, він розумів також, що до свого гуртожитку, який знаходився всього в парі кілометрів, він навряд чи добереться раніше п'ятої або шостої години вечора – стільки цікавого потрібно було розповісти, стільки обговорити. Та й не настільки, в кінцевому рахунку, іспит був важливою справою, щоб через нього цілий день витратити на нудну підготовку.

Лізі ж, як і обіцяв, хлопець вирішив зателефонувати тільки по приїзду в місто, щоб не будити її завчасно.

Решту кілька годин Діма провів в напівдрімоті, як би досипляючи свій поганий нічний сон.

– Хлопче! Хлопче! Прокидайся, приїхали, – над Дімою стояв водій автобуса, намагаючись його розбудити.

– Так-так-так, дякую. Задрімав я щось, – промимрив Діма, ще не прокинувшись, і рушив до виходу. Потім забрав свою сумку з багажного відділення, зупинився закурити і зателефонувати своїй коханій. Але телефону його рука в кишені не знайшла.

Поклавши цигарку назад до пачки, парубок швидко перевірив інші кишені, а й там його не було. Хлопець нервував, бо ж сьогодні телефон був для нього всім.

– Зачекайте, стривайте! – кричав Діма слідом від'їжджаючому автобусу. Той через кілька секунд зупинився, і його пасажирська двері відчинилися.

– Забув що, хлопче? – спокійним голосом запитав водій.

– Так, телефон. Він випав, напевно, – юнак мріяв, щоб його телефон насправді випав, тоді як логіка говорила йому про інше – його мобільний найімовірніше перебував уже в чужій кишені.

– Ну, що, гляньмо, може, він ще й тут.

І Діма з водієм, який також зайшов до салону, почали нишпорити, шукаючи телефон на підлозі, адже якби він дійсно впав, то зараз міг би закотитись куди завгодно.

– Ти хоч номер свій пам'ятаєш-то? – запитав водій. Він уже, напевно, не раз зіштовхувався з подібними ситуаціями і точно знав, як швидше вирішити проблему, що склалася.

– Так, звичайно, – сказав Діма і продиктував водієві свій номер, який той відразу ж набрав. Пішли гудки і вже через секунду хлопець зміг з полегшенням зітхнути – зазвучала знайома мелодія. Йдучи на звук, він за лічені секунди зміг дістати свій мобільний, що забився в кут під заднім сидінням та лежав екраном угору.

– Дякую, дуже дякую. Ви просто врятували мені життя, – відразу подякував Діма водієві за допомогу.

– Та нема за що. Я тобі взагалі що скажу: тобі дуже пощастило, що він отак забився, і що тобі ніхто не подзвонив за весь цей час, а то навряд чи ми б його тепер знайшли, – спокійно відповів водій і направився до виходу.

– Ще раз дякую! – не переставав говорити слова ввічливості Діма.

– Та, добре-добре тобі, не треба подяк, – відразу відмахнувся від нього водій. – Просто на майбутнє будь акуратнішим та слідкуй за речами, бо сьогодні пощастило, а завтра – хтозна.

Відійшовши від автобусу, Діма вирішив в першу чергу зателефонувати Лізі, але гудків не було. Набрав ще раз – знову тиша. Набираючи виклик втретє, хлопець вже дивився на екран телефону, де було написано коротке системне повідомлення «Call rejected».

«Гаразд, прийду до гуртожитку ввечері та розберуся, хоча, певно, це просто черговий збій в мережі», – подумав Діма й вирішив тепер зателефонувати своєму другові, з яким повинен був зустрітися. Але не встиг юнак набрати номер Василя, або точніше Васі, як його звали всі друзі, як той сам зателефонував йому.

– Привіт, Дімон, як ти, уже доїхав? – залунав із слухавки бадьорий голос друга.

– Так, ось тільки на вокзалі з автобусу вийшов.

– Добре, тоді почекай мене там, а я через пару хвилин буду.

– Окей, чекаю.

– Стій, де стоїш, зрозумів?

– Так, стою, – відповів Діма і посміхнувся. Все-таки, початок дня не можна було назвати поганим.

Він мало не втратив телефон, але світ не без добрих людей – допомогли знайти. Колись Донецьк називали бандитським містом, але за два роки навчання і життя тут його так ніхто і не обікрав. Після минулорічного Євро-12, Донецьк ще більше змінився на краще, так що, тепер він був пристойним європейським містом. Йому, коли Діму не обманювала пам’ять, було менше ста п'ятдесяти років, тому ніяких старих районів тут і бути не могло, зате транспортна розв'язка в місті була відмінною – майже не було ніяких пробок. Молоде європейське місто в молодій європейській країни. Чисті величезні парки, сквери, акуратні вулиці. А чого тільки вартий унікальний парк Кованих фігур, основними елементами якого було більше сотні скульптурних композицій, викуваних ковалями із заліза. А Донбас-Арена! Справді перлина Донецька! Діма полюбив це місто відразу, і до сих пір любив його, незважаючи ні на що. Звичайно, він не хотів в нього повертатися, адже кохання до однієї людини завжди сильніше від симпатії мільйонному місту. Але це було не на довго. Юнак дуже сподівався, що у нього все ж вийде об'єднати ці свої дві палкі любові в одну – і вже через декілька місяців вони з Лізою будуть жити разом тут, в такому улюбленому і рідному Донецьку.

І все було б відмінно, якби не тополиний пух, який з радістю зустрів Діму і вже поспішив укласти його в свої обійми, раз у раз намагаючись потрапити до нього в очі або ніс. І начебто, лише чотири дні не був тут хлопець, але ці чотири дні тяглися настільки довго, що він радів всьому в місті, навіть пуху тополь. А особливо радів зустрічі з Васею – його кращим другом, який, може, хоч і навчався гірше, але в допомозі ніколи не відмовляв, і життєвих порад завжди давав в надлишку. Причому, це були майже завжди, дійсно гарні поради. А значить, була надія, що і тут він чимось допоможе, щось підкаже. Тим більше що Діма, як зазвичай, не розмовляв із ним по телефону протягом вихідних – він був, напевно, одним із небагатьох не любителів стільникового або електронного зв'язку. По можливості, вважав хлопець, необхідно завжди розмовляти друг із другом живцем. І це стосувалося всіх, навіть батьків. За винятком, напевне, Лізи, з якою доводилося довго розмовляти по телефону – а як інакше було підтримувати зв'язок на відстані. Але його це анітрохи не засмучувало, адже почути улюблений голос завжди хотілося, хоч і оцифрований.

І на хвилі всіх цих роздумів Діма нарешті побачив радісне обличчя друга.

– Привіт, Дімон! Сто років тебе не бачив! – кричав Василь, поспішаючи назустріч другові.

При зустрічі вони, як зазвичай це годиться, обнялися, після чого Вася попросився допомогти нести сумку і разом вони рушили з вокзалу.

– Що там, розказуй, як пройшли вихідні? – без особливого інтересу запитав Діма. Йому більше хотілося розповісти про те, що відбулося з ним протягом останніх декількох днів.

– Та, так, нормально. Сестра ось приїжджала в гості, відпочили, погомоніли…

– До іспитів готовий? – глузливо запитав Діма, адже він знав, що його друг ніколи не готувався до іспитів в університеті.

– Ще б пак! Я вже придумав, як списувати буду. Послухай, це просто геніально! Через навушники. Адже я саме для цього вже півроку не стригся, – заспішив з відповіддю Василь. І дійсно, його волосся повністю приховувало вуха. Хоча, сказати чесно, у Діми воно було ще на порядок довшим. – А ти як, будеш списувати, доки я не запатентував свою ідею?

– П-ф-ф. Нащо мені списувати? Я й так напишу, ти ж знаєш, – засміявся Діма.

– А то! Куди ти дінешся? Ти ж у професора улюбленець. Ви, напевно, ще й випиваєте разом. Та то мало гріху, ви ж, жуки, п’єте без мене! – звичайно, Діма з викладачем ніколи не випивав, проте хлопці дружно посміялися з цього жарту. – Ти краще розкажи, як там у тебе з Лізою. І це, ти пиво будеш, щоб розмова краще йшла? А то я вже прикупив по дорозі кілька пляшечок.

– А, от чого, виходить, я тебе тут вже стільки чекаю! – в жарт вигукнув Діма.

– Винен, каюсь, – засміявся Василь. – Так тобі доставати пиво?

– Ще питаєш?

І Вася дістав зі свого рюкзака дві пляшки пива і відкрив їх по черзі за допомогою запальнички. Хлопці випили по ковтку, закурили, і лише потім Діма почав розповідати про свої вихідні. Його історія була дещо довшою, ніж у друга, тому він спершу не знав з чого почати, але розповідь пішла сама собою. Розповідаючи, Дімі не хотілося упускати ніяких подробиць, через що історія цих кількох днів зайняла майже добрих двадцять хвилин. Вася ж лише зрідка перебивав, уважно слухаючи і дивуючись, почувши про ці незрозумілі сни або не сни, що ще треба було вирішити. Закінчив свою розповідь Діма лише за другою пляшкою пива, не забувши додати в кінці історію і про майже втрачений телефон, і про те, що ніяк не може чомусь додзвонитися до Лізи. Вислухавши все і зробивши кілька ковтків пива, щоб переконатися, що розповідь вже закінчено, Вася, таке відчуття, вже був готовий винести свій вердикт. Тим часом хлопці вже підійшли до Діминого гуртожитку і вирішили сісти за столиками недалеко від нього.

– Все? А ти комусь ще дзвонити пробував? Може, у тебе просто мобільний упав, там щось зламалося, і з якоїсь причини з нього взагалі не можна нікому подзвонити. Набери мене.

Діма слухняно набрав номер друга, однак виклик пішов і незабаром телефон у кишені того задзвонив.

– А тепер іще раз набери Лізу, може вже все налагодилося, – таке враження, що із усього розказаного останнє зацікавило Васю найбільше.

Діма вже в черговий раз зателефонував коханій, але виклик все одно не йшов.

– Ось бачиш, нічого, щоб йому пусто було! Та й чому, зрештою, з усього, що я розповів, тебе зацікавило тільки останнє, найменш цікаве?

– Тому що, Дімон, це останнє ми якраз і можемо зараз вирішити. А над іншим будемо потім вже думати. Ти ж не забув, що я тобі постійно говорю? Проблеми треба вирішувати в міру їх надходження. Так що, спробуй тепер її набрати з мого телефону. Якщо й цього разу не вийде, значить це щось у неї з телефоном сталося, – запевнив його Василь.

– Та не думаю, адже тоді б сказали, що абонент знаходиться поза зоною покриття, а там мовчали, навіть гудків не було, – спробував заперечити Діма, але його друг як завше був непереконливим.

– Це ж МТС, ти що, хотів від них нормального зв'язку? На, телефонуй, і нічого відмовлятися, – з цими словами Вася простягнув Дімі свій телефон. Той переписав Лізин номер і натиснув кнопку «викликати».

– О, з твого пішли гудки! – вже через декілька секунд радісно вигукнув Діма.

Але не встиг Василь нічого відповісти, як Ліза вже взяла слухавку.

– Алло? – зазвучав із динаміку телефону її голос. – Хто це?

– Привіт, Ліз. Це я, Діма, просто… – і не встиг хлопець закінчити свою фразу, як Ліза перебила його.

– Що, приїхав до Донецька і тепер будеш мені дзвонити з телефонів всіх своїх друзів? Я ж тебе просила нормально – залиш мене, і думала, що, може, ще ми коли-небудь і будемо зустрічатися. Але навіщо ти мене переслідуєш? Все, не дзвони більше! А я і цей номер до чорного списку тепер додам, чий би він не був! – гнівно сказала дівчина і скинула виклик.

Діма опустив стиснутий в руці телефон, закрив очі і притулився до одного зі столиків. Він був спустошений. І слова, які йому зараз говорив Вася, звучали звідкись здалеку, так що йому не відразу вдалося їх розчути. Земля, яка все ще відчувалася під ногами, таке враження, ось-ось розколеться на частини, і весь світ здавався у цю мить таким крихким, що плюнь не в ту сторону, і він запросто розвалиться на атоми. Все, що відбувалося, здавалося Дімі нереальним, несправжнім. І вчорашній день, коли вони з Лізою гуляли, коли їздили разом на її іспит, коли він подарував їй букет троянд… Тепер все це здавалося таким далеким дитячим сном. Світ просто перевернувся, або він сам просто збожеволів.

– Агов! Ти чого? Що там таке вже встигло трапитися? – це Вася повернув свого друга в реальний світ сильним ударом в плече. – Давай розповідай, нічого опускати голову. Що вона тобі сказала?

– Ну… – Діма прикладав усіх зусиль, щоб не заплакати на очах у друга, тому перш ніж продовжувати, одним ковтком допив пиво, що залишилося. – Не хочеш горілки взяти? – несподівано навіть для себе випалив він.

– А що, невже все настільки погано? – швидко все зрозумів Вася.

– Так, а може, і ще гірше.

– А як же іспити?

– Та й чорт з ними. Якось напишемо, – Діма навіть посміхнувся – настільки дріб'язкової проблемою йому тепер здавалися іспити.

– Тоді що, поїхали до мене? А батькам, як зазвичай, скажімо, що до навчання готуємося. І нормально все буде, що ти розкис, вище носа!

– Та просто, вона сказала, що… Ну, щоб я більше не дзвонив, розумієш, і все таке. І ще й в чорний список додала була мене. І тебе, до речі, вже теж.

– А мене за що це? Я-то тут причому? – Василь усіма засобами намагався розвеселити свого кращого друга. І у нього це навіть майже виходило. – Допомагаєш такий людям, допомагаєш, робиш їм добро, а вони тебе в чорний список. Я під таким не підписувався, коли мене народжували.