Шлях меча

Генрі Лайон Олді

Шлях меча

Книга I

Кабір

– Ось людина стоїть на розпутті поміж життям і смертю. Як їй повестися?

– Забути про свою двоїстість, нехай меч сам спокійно стоїть під небом!

Із розмов Кусунокі Масасіге зі своїм наставником

Частина I

Меч людини

…Ось виносять із підвалу,Із-під дюжини засовів,Із-під дев’яти замків —Ось несуть назустріч сонцю,В денне сяєво виносятьКороля мечів звитяжних,Битв суворих владодержця,Муку й гордість Коваля,Знемагання дужих рук!..Калевіпоег

Розділ 1

1

Ми зустрілися з харзійцем за кутовою вежею Аль-Кутуна, в одному з брудних і вузьких провулків району Джаффар-ло, що подібні до ниток старого темляка – поплутані й зашмульгані.

Його Придаток загородив нам дорогу, широко розставивши криві ноги й схиливши до плеча голову, прикрашену неправдоподібно маленькою тюбетейкою. Вишиття на тюбетейці було майстерне, дрібний бісер лежав рівно й рясно. Руки Придаток не ховав, і в них, схоже, нічого не було. Звичайні руки добротного Придатка – гладенькі й спокійні.

Наближаючись, я роздивився його і спершу не завважив Звитяжця, рівного собі – ні за плечем, ні на поясі, схованому під складками ледь приспущеного плаща, ні…

Одна Придаткова рука підкинула у вечірню прохолоду зім’яту хустинку, і вона зненацька пурхнула білим мереживним метеликом, на мить зависнувши в повітрі; інша рука лягла на невидимий пояс, у пряжці щось лунко брязнуло – і вивільнений пояс радісно заспівав, розгортаючись у сталеву смугу, стаючи Звитяжцем і вітаючи мене ритуальним свистом.

Чужий Звитяжець ледь помітно лизнув тонесеньку тканину хустинки, що падала долі, і з одного метелика зробилося два, а я схвально хитнувся і згадав про те, що народжені в спекотній Харзі – півтора караванні переходи від Кабіра – споконвіку пишаються тим, що походять від язика Рудного Полоза.

І мені стало тісно в одязі – буденних шкіряних піхвах, перехоплених сімома плетеними кільцями зі старої бронзи. Я висковзнув назовні, радо пірнув у Кабірські сутінки, – і вчасно. Придаток харзійця вже присідав, пружинячи на врослих у землю ногах, і мені довелося щосили рвонути руку свого Придатка вгору й навскоси праворуч, бо інакше заїжджий Звитяжець легко зумів би знести верхівку тюрбана мого Придатка, що, за Законом Бесіди, означало б мою поразку.

Він, певно, зовсім недавно приїхав у столицю, інакше не розраховував би закінчити Бесіду зі мною із першого ж змаху. Якщо я й поступався харзійцеві в гнучкості (а хто їм не поступається?!), то у швидкості ми могли потягатися – і цього разу не на його користь.

– Чудово, Прямий! – продзвенів гість із Харзи, завібрувавши від зіткнення й задоволено називаючи мене безособовим ім’ям. – А якщо ми…

Він змарнував час. Я відкинув балакучого харзійця вбік, тоді легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тіло відреагувало миттєво, припадаючи на коліно – і я двічі простромив плащ харзійського Придатка впритул до плеча й правого ліктя, відчувши на собі палючий дотик чужої й далекої плоті.

Обидва рази я тісно припадав до тіла Придатка – спершу плазом, а тоді лезом; і на тендітній і вразливій шкірі не залишилося навіть подряпини.

Щонайменше нерозумно псувати чужих Придатків, якщо їх так складно підготувати для достойної служби Звитяжцеві. Втім, самовпевнений харзієць міг би вибрати собі й кращого носія…

…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершенні Бесіди забув назватися Звитяжцеві з Харзи, і пошкодував про це. Ніщо не мусить стати на заваді ввічливості, навіть зайнятість або роздратування.

Я – прямий меч Дан Ґ’єн із Мейланьських Звитяжців на прізвисько Єдиноріг. Мій Придаток – Чен Анкор із Вейських Анкорів. Хоча це й несуттєво.

2

Повернувшись додому, я піднявся у верхню залу, зачепився одним кільцем піхов за гак і пригорнувся до улюбленого мехлійського килима, забувши переодягтися. Всі мої думки були зайняті дивною зустріччю за вежею Аль-Кутуна, тому легким внутрішнім поштовхом я відпустив Придатка, який одразу вийшов із зали, поправивши по дорозі начіпні ґрати запаленого каміна.

Мені треба було побути на самоті.

Я вже дуже давно нікуди не виїжджав із Кабіра, і тут мене знали достатньо добре, щоб не влаштовувати подібних випробувань – і вже тим паче мало хто ризикнув би ось так, мимохідь, без належних церемоній утягувати Єдинорога в шалені Бесіди. Такі забави добрі замолоду, коли тіло тріпоче від надлишку енергії, і спрага пригод туманить свідомість молодого Звитяжця.

Ах, юність, юність, чому ти так любиш сперечатися й доводити?.. і майже завжди невчасно, не там і не тому, кому слід…

У моєму віці – а я змінив уже п’ятого Придатка, віддаючи перевагу послужливому й умілому родові Анкорів із загубленого в барханах Верхнього Вея, окраїни Мейланя – отже, в моєму віці вистачає шести-семи традиційних турнірів на рік і, звісно, звичайних Бесід зі знайомими Звитяжцями, доволі регулярних.

Певно, найчастіше я зустрічався з Вовчою Мітлою – розгалуженою, на кшталт оленячих рогів або скуйовдженого хвоста степового вовка, пікою з вулиці Лоу-Расха – але вона тиждень тому повезла свого Придатка кудись у гори; і, правду кажучи, я нудьгував за Мітлою, сподіваючись на її повернення бодай до середини найближчого турніру.

Мені подобалося прослизати між її зазубреними відростками. Це було… це було прекрасно. Не те що з моїм приятелем-суперником, завше фамільярним, як і вся його дворучна рідня, еспадоном Ґвенілем Лоулезьким – він під час Бесіди волів обрушитися на тебе всією своєю тушею, змушуючи спішно пружинити й відлітати вбік; а потім Ґвеніль віддалявся, нахабно розвалившись на плечі двожильного Придатка з породи світлявих мешканців півночі й оголеним клинком випромінюючи образливу зневагу.

Я поворушився, згадуючи колишні образи. І розслабився, згадавши, що образи – колишні. На недавньому турнірі в зовнішньому дворі замку Бурайя я таки підловив захопленого Ґвеніля на його коронному змаху, і моє вістря легенько торкнулося борлака на дужій шиї його Придатка – а навіть самовпевнений еспадон чудово знав ціну мого доторку.

– Ростеш, Однорогий, – розчаровано присвиснув Ґвеніль, опускаючись униз і вперше не поспішаючи влягтися на плече завмерлого Придатка. – Лишень не затупися з гордощів…

Я відсалютував Лоулезькому гігантові, і відтоді часто згадував замок Бурайя і свій тріумф.

Але все ж – звідки взявся цей дивний харзієць? Заради Грозового Клинка – це випадковість чи замір?! Юний забіяка, що недавно прибув у Кабір, чи досвідчений Звитяжець, який розважливо пробує сили наодинці, без глядачів?..

…Дрова в каміні майже прогоріли. У двері зали вервечкою пройшли Малі Звитяжці мого дому, розгойдуючись на поясах своїх Придатків і виблискуючи однаковими – фіолетовими зі сріблистим прошивом – піхвами.

– Вітаємо тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – коротко брязнули Малі, доки їхні Придатки юрмилися біля каміна, накривали на стіл, пересували крисла й витирали із вітражних шибок пил, якого не було, шарудячи курним оксамитом штор.

Я кивнув їм із килима. Деяких Малих я знав дуже давно, із самого народження – вони споконвіку приписані до свити Мейланьських прямих мечів Дан Ґ’єнів. Ті з них, чиї клинки були ледь-ледь вигнуті, попри двосторонню заточку, а на чашках ґард красувалося візерунчасте карбування, володіли Придатками, які особисто обслуговували Придатка Чена. Інші – короткі й широкі кинджали з плебейськими замашками – стежили за безліччю суєтних дрібниць.

Приміром, щільно зачиняли вікна, щоб повітря в приміщенні залишалося сухе і тепле – вірніше, стежили за відповідними діями довірених їм Придатків, – або розставляли глечики, в яких плескалася густа червона рідина. Така ж тече в жилах Придатків і називається кров’ю, а та, що в глечиках – вином.

Пролити кров означало зіпсувати Придатка, а це непрощенний промах Звитяжця; пролити ж вино іноді було необхідно, хоча воно й змушувало Придатків утрачати контроль над собою, впадаючи у сп’яніння. Жоден Звитяжець не виведе п’яного Придатка на турнір чи навіть пересічну Бесіду. Не те щоб це заборонено…

І добре, що не заборонено. Я ще повернуся до сп’яніння й до того, чому я – Мейланьський Єдиноріг – віддаю перевагу саме родові Анкорів Вейських.

Але про це іншим разом.

3

Запалили свічки.

Я щойно зібрався наказати, щоб мене роздягнули, – люблю, коли полірування клинка виграє полисками живого полум’я й кольорових тіней од віконних вітражів, нагадуючи зміїну шкіру після купання, – але сталося непередбачуване.

На порозі зали зринув есток Заррахід, який ось уже близько сотні років служив у мене дворецьким. Його минуле – я маю на увазі минуле до того, як він прийшов до мене на службу – було повите мрякою, і я знав лише, що вузький і хижо витягнутий есток із незвичним для корінних кабірців жолобом майже на всю довжину клинка – виходець із західних земель, з Оразма чи Хіни, які граничать із Кабірским еміратом уздовж лівого рукава жовтої Сузи й пов’язані з ним васальною клятвою.

Утім, Заррахідове минуле цікавило мене мало. Мені було досить того, що зараз на кожній із чотирьох смуг чорного металу, з яких спліталася ґарда мовчазного естока, стояло моє особисте клеймо – здиблений єдиноріг. До того ж, я не раз переконувався в Заррахідовій діловитості й беззастережній відданості, а його манерам міг позаздрити будь-який високошляхетний Звитяжець.

Я, приміром, часто заздрив. І переймав дещо, зовсім не соромлячись цього. Чимось есток Заррахід нагадував свого нинішнього Придатка – сухого й костлявого, з темним невиразним обличчям і підкреслено прямою спиною.

– До вас гість, Вищий Дан Ґ’єне! – шанобливо схитнувся есток, на мить стаючи вертикально. – Накажете прийняти?

– Хто?

Я не чекав гостей.

– Подібний до сонця сяючий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір! – протяжливим брязкотом відгукнувся есток, не залишаючи мені вибору.

Накажете прийняти, одначе…

Шешез Абу-Салім, ятаган із панівної династії, фактично був найупливовішим клинком у білостінному Кабірі; і вже, ясна річ, він був не тим гостем, якого можна не прийняти.

Коли я кажу «найупливовішим» я маю на увазі саме вплив, а не майстерність. Під час Бесід або турнірів рід і статус Звитяжця не відіграють жодної ролі, і мені не раз доводилося схрещуватися хоча б із тим же Заррахідом, причому вимуштруваний дворецький поза службою був умілий і нещадний Бесідник. Ми зовні трохи скидалися один на одного і, правду кажучи, колись я переймав від Заррахіда не лише манери.

Але віддамо належне – якщо за майстерністю родовитий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір і не входив у першу дюжину столичних Звитяжців, то в другу він уходив напевне, і це було вже неабищо; хоча найчастіше Абу-Салім усе ж ухилявся від Бесід із упливовим кланом Наґінат Рюгоку або з Вовчою Мітлою і її подругами, віддаючи перевагу суперникам свого зросту. І в цьому я був із ним заодно, хоча й не завжди. А останнім часом – далеко не завжди.

– Накажете прийняти? – повторив есток.

Я ворухнув китичками на голівці мого руків’я, погоджуючись, і Заррахід відвів свого Придатка вбік, звільняючи прохід.

Важкий Придаток Абу-Саліма, обвислі й закручені з кінців вуса якого нагадували перевернену ґарду гордовитих стилетів Ларбонни, урочисто наблизився до моєї стіни, тримаючи на витягнутих руках царственого Шешеза. Потім він трохи постояв, поблискуючи золотим вишиттям парчевого халата – я звернув увагу, що й сам Шешез Абу-Салім одягнув сьогодні піхви з фарбованої пурпуром замші з тисненням трилисника і восьмигранним лакованим набалдашником, – і за мить ятаган Шешез привітально прошемрав, опускаючись на сандалову підставку для гостей.

Висіти Абу-Салім не любив – як у всіх ятаганів його роду, центр ваги Шешеза зміщався дуже близько до розширеного краю клинка, через що ятагани, які висять на стіні, мають трохи незграбний вигляд. Але Звитяжцям Кабіра було добре відомо, наскільки оманливе це враження, та й сам я не раз бачив, як його величність із легкістю рубає десять шарів грубого сукна, обгорненого круж сталевого дроту. І взагалі вирізняється неабиякою вправністю.

Навіть дворучний грубіян Ґвеніль Лоулезький і його брати-еспадони (попри відсутність васальної залежності Лоулеза від Кабірського емірату) уникали при сторонніх називати Абу-Саліма просто Шешезом, хоча ятаган і любив своє перше ім’я. Шешез – мовою його предків, Диких Лез, які колись привели своїх гірських Придатків у Кабір, – означає «блискавка» або «лоб Небесного Бика».

Високошляхетний ятаган вповні виправдував це ім’я.

Ворухнувшись у належному для такї миті поклоні, я вже було вирішив наказати змінити на мені одяг, але Абу-Салім засовався на підставці й хитро підморгнув мені зеленим смарагдом, що прикрашав його руків’я.

– Терпіти не можу парадних убрань, – весело мовив він, улаштувавшись зручніше. – І тисне, й бік натирає, а нікуди не дінешся – палацові чистоплюї не зрозуміють. Мені б твого Заррахіда на тиждень-другий, щоб показав їм, з якого боку олією змазують…

Я зрозумів, що розмова буде неофіційна. Придаток Чен уже стояв за Придатком Абу-Саліма, і ми, не змовляючись, відіслали їх до стола – пити своє улюблене вино. Малі Звитяжці заметушилися довкола, поглядаючи то на нас із Шешезом, то на застиглого біля дверей естока Заррахіда.

Абу-Салім не звернув на Малих ані найменшої уваги.

– Добре в тебе, Єдинороже, – мрійливо протяг він, блиснувши чорним лаком набалдашника. – Тихо, спокійно… не те що у мене в палаці. Заздрю, слово честі…

– Я люблю спокій… Шешезе, – відповів я, вирішивши прийняти запропонований тон розмови. – Ти ж знаєш – ми, мейланьці, в душі самітники. Прийоми й парадні виходи нам не імпонують. У мене навіть піхов підходящих для такої справи нема, і плетіння на руків’ї позатиралося…

– Не прибіднюйся, – усміхнувся ятаган, – усе в тебе є. Тим паче, що я саме з цього приводу. Ти дядька мого двоюрідного, Фархада Абу-Саліма іль-Рахша фарр-ла-Кабіра знаєш? Розумію, що найменнячко довге, але ж і дядько в мене не з коротких… То знаєш чи ні?

Я кивнув. Іль-Рахша – або ж «Крило бурі» – я бачив, коли давав особисту васальну клятву царственому дому фарр-ла-Кабірів, і ще кілька разів на дуже давніх турнірах. На останніх Іль-Рахш із якихось власних причин не з’являвся, та я все ж чудово пам’ятав його підкреслено бідне руків’я без срібла й самоцвітів, уривчасту манеру Бесіди й улюблений удар із протяжкою під час рубання предметів.

Як же давно це було? Давненько…

Незабутній був Шешезів дядько. Фархада Абу-Саліма іль-Рахша фарр-ла-Кабіра називали мало не найстарішим у Кабірі Звитяжцем і казали, що він пам’ятає навіть часи Диких Лез – хоча в це не надто й вірилося.

Ятаган задоволено похитав провислим ременем піхов.

– Ось і гаразд, – заявив він, – ось і чудово!.. Ти розумієш, Єдинороже, у Фархадового Придатка три дні тому малюк народився. Кріпкенький такий, горластий, не те що попередні миршавці… Оце дядько Фархад і вирішив собі нового Придатка виростити. Бо, каже, у старого рука вже не та. Та й малюк, схоже, шульга, а в іль-Рахша на це нюх, дуже він шульг полюбляє… Одним словом, завтра Церемонія Посвяти. Прийдеш? Адже в нас із Вищих Мейланя хто зараз у Кабірі? Ти і Тессен Седзі, але це бойове віяло нікуди не виїздить уже років вісім. І справді самітники ви, мейланьці…

Я подумав. Запрошення, та ще й особисто від Шешеза (чи від самого іль-Рахша?! А перепитати – незручно…) мене тішило. Тішило, але було несподіваним, а тому його слід було осмислити. І рід мій, і статус у Кабірі цілком відповідали честі бути присутнім на Посвяті Придатків панівного дому – щоправда, дотепер високошляхетні ятагани воліли відправляти на тимчасовий (доки новий Придаток виросте й навчиться) відпочинок членів свого роду без сторонніх.

І особлива пишність при цьому теж не заохочувалася. На крайній випадок запрошувалися родинні шабельні клани, чиї предки й предки ятаганів фарр-ла-Кабірів були вихідцями з тих самих плоскогір’їв – цільноковані Малхуси із зигзагоподібним зрізом тупого боку клинка біля самого вістря й нетовариські Киличі з ущелин Озека, схожі на молодий місяць. Ще зрідка нечисленні Шамшери з перевалу Рок…

До чого тут Вищі Мейланя, я вас питаю? Я й удома не був бозна скільки!.. оце як перевіз у Кабір Хо Анкора, прадіда нинішнього Придатка Чена, так і осів у столиці… навіть у гості додому не їжджу. Он воно як – додому в гості…

Я уявив собі, як гордий Шешез Абу-Салім запрошує на Посвяту Тессена Седзі, а вперте віяло заперечно ворушить потемнілими від часу пластинами, гострими як бритва, покликаючись на роки й любов до самотності, – і зрозумів, що погоджуся.

– Вважаю за честь, – відповів я. – Неодмінно буду.

– Чудово! – щиро зрадів Шешез, і мені раптом здалося, що ятаган за ширмою невимушеності приховує справжню мету свого приходу, і що зараз я погодився не лише відвідати Церемонію Посвяти, але й на щось таке, на що, може, й не варто було погоджуватися.

Хіба мало в мене клопоту?.. Харзієць цей незрозумілий, Мітла ось поїхала і коли повернеться – невідомо, а тепер ще й неждана любов дому фарр-ла-Кабір до мейланьців…

– Просто чудово! Бо на таких урочистостях іржавієш від нудьги! Ти обов’язково приходь, Єдинороже, розповіси нам що-небудь цікаве… Пам’ятаєш, твій брат, Великий Да-дао-шу ваші перекази полюбляв розповідати, доки не поїхав додому? Про походи Диких Лез, про підземну кузню Нюринґи, про мертвих Звитяжців із завше теплим лезом… як ви їх називаєте? Одзвитяжені, здається?

– Тьмяні. Тьмяними їх називають…

Це вирвалося в мене мимоволі. Не та була тема, щоби запросто бряжчати про неї після заходу сонця. Шешез має рацію – у давньому Мейлані вірили в багато чого, на що більшість Звитяжних еміратів зволіли заплющити очі або вдати, ніби заплющили… а ось мені ніяк не вдавалося. Та й очі – їх Придаткам заплющувати звичніше, а в Мейлані кажуть: «Від страху в піхви не сховаєшся».

Шешез не знав, чому мій старший брат Да-дао-шу, поруч із яким і Шешез, і гігант Ґвеніль здавалися не такі вже й великі, минулого літа спішно покинув усі справи в Кабірі й повернувся в Мейлань. Я й сам не чув послання від наших старійшин, яке й висмикнуло Великого Да з Кабіра. Вирішили, певно, що молодий Єдиноріг…

А ще Шешез не знав, через що тринадцять нащадків найзнатніших Мейланьських родів – Єдинороги – Ґ’єни, Сиві Пелюстки та єдиний спадкоємець Орлиного Кігтя, меч-гак Цзянґоу —свого часу залишили батьківщину і виїхали безоглядно. Я і Да-дао-шу – в Кабір, меч-гак Цзяньґоу – в Хіну, інші – хто куди…

Та й не треба йому про це знати. Я небагато знаю, як молодший в роду – дещицю, радше здогадуюсь, – а Шешезові воно взагалі ні до чого.

– Так, справді, – Шешез задоволено потерся об ложе підставки, викладене тришаровою повстю. – Тьмяні, звичайно! А я чомусь ніяк не згадаю… у Фархада запитував – не відповідає. Геть старий, певно, став! Власну тінь навпіл розрізати хоче. Та гаразд, це справи родинні… то ти приходь, Єдинороже, приходь обов’язково!

…Ще близько години ми базікали про різні світські абищиці, а тоді Шешез Абу-Салім ураз став збиратися додому, немов згадав про щось невідкладне.

– У Хаффі, на відкритому турнірі, – мимохіть сказав ятаган, доки його Придаток уставав із-за стола, поправляючи червоний пояс на чималенькому череві, – з Кривим Киличем Енґром неприємність сталася. Ти ось його не знаєш, а в нього Придатка зіпсували. Усерйоз. Сам розумієш, шабельні клани – вони гарячі, їм молоді Придатки потрібні, а тут праву ногу геть відрізали. Вище коліна. І самого Кривого Килича надщербили…

– Хто? – холонучи, перервав я, забувши про пристойність. – Може, хтось із недосвідчених, учора кованих? Ні, дурниці кажу, їх на відкритий турнір і не допустили б, на першій же рубці відсіюють!.. Або буває, що яка-небудь алебарда у свого Придатка хворобу прогледіла…

– Буває, – сяючи, ухилився від прямої відповіді фарр-ла-Кабір. – Усяке буває. Он і в Дурбані теж… Буває – це коли раніше, причому так давно, що й не згадати; а було – це коли майже зараз, сьогодні чи принаймні вчора…

І не доказав.

– На Посвяту приходь, – додав він уже від дверей. – Ти розповіси, ми розповімо… дивись, і час веселіше мине.

Залишившись сам, я уявив собі Щербатого Килича, тоді подумав про те, яке воно – тепле й тьмяне лезо, – і до ранку мене мучили жахіття. Мені снилися зіпсовані Придатки. Я відчував приторно п’яний запах червоного вина, яке хлище з розрубаної плоті.

Придаток Чен усю ніч просидів над глечиком, і я не проганяв його із зали.

4

Уранці, в середині четвертої сторожі, я послав Заррахіда з дорученням довідатися точний час Посвяти в Абу-Салімів – учора так і не запитав про це в Шешеза – і заодно послухати свіжі міські плітки. Заррахід був не найкращий збирач пліток, зате мій есток умів миттєво відсівати лушпиння балачок від рідкісних зерен істини – а це зараз хвилювало мене найпаче.

Я сподівався виловити в каламутній річці вигадок форель сенсу, як іноді казав Тризубий Кра, що в години дозвілля полюбляв бити вертку сріблясту рибу в пінявих гірських потоках Айєра і Бек-Неша на північному сході від Кабіра.

Пишномовство було нині в моді. Заразна, відверто кажучи, штука… Я з жалем відзначав, що навіть у Бесідах Звитяжці все частіше віддавали перевагу не коротким і ясним випадам і не ударам без замаху, а довгим фразам із безліччю вивертів і двозначностей. На жаль, столичні звичаї воліють бути кращі…

Не минуло й півтори сторожі, як есток повернувся й доповів, схвально поплескуючи спітнілого Придатка ефесом по стегну, що в Кабірі ні про що не базікають. Тобто не те щоб зовсім ні про що, і не те щоб усі Звитяжці в столиці заховали клинок балакучості в піхви обережності – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – і так далі, і тощо, і ще багато слів було вимовлено естоком у тому ж стилі.

Коли я нарешті зрозумів причину красномовності зазвичай мовчазного Заррахіда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркітливим ковадлом Нюринґи, він намагався мене розвеселити! Певно, після Шешезового візиту й безсонної ночі я мав не найкращий вигляд, ось вірний Заррахід і намагався повернути засмученому Єдинорогові колишній блиск.

Що ж, коли так – то есток мав успіх. Щоправда, ненадовго, бо мій збадьорений настрій швидко зійшов на сумовиті пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжців напало таке дивне оніміння. Пишномовство пишномовністю, а брехати мені Заррахід не буде.

Кабір мовчить за три дні до турніру?! Та радше дерево перестане горіти у вогні, а вода спричиняти іржу! І все ж…

Невже примари Мейланьських легенд дістануть мене й у Кабірі? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зіпсованим Придатком, але якщо в маленькій Хаффі з’явилися Тьмяні, багато хто розділить твою долю. Тебе це втішає, Киличу? Мене – ні.

– Усе готове до виїзду, Вищий! – доповів Заррахід, який щойно вислухав одного з Малих слуг.

О так, я ж збирався в місто…

…А у дворі біля внутрішніх воріт уже били копитами по бруківці двоє коней, завчасу виведені зі стаєнь, і Звитяжець-брамник, – Південний тризубець Цзи на прізвисько Третій Вус Дракона – презирливо поглядав на суєтних конюхів-Придатків.

Брамника мені свого часу порекомендував Заррахід, і відтоді Третій Вус беззмінно стояв на сторожі біля входу в Кабірський дім Єдинорога. Беззмінно – бо тризубець мав одразу двох Придатків, і доки один із них їв або спав, другий був готовий нести службу.

Було в цьому щось непристойне, але я довіряв вибору Заррахіда, та й Третій Вус Дракона ніколи не брав участі ні в Бесідах, ні в турнірах – то ж приводу до пліток не давав. А одного разу мені випадково довелося побачити, як він танцює глупої вночі в порожньому дворі, перекидаючи сяючий місяць через свої хвилеподібні леза – і я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вікно, коли настає повня.

Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двір і сідав на коня, відкидаючи ліву полу верхнього халата-каби із зеленого шовку – щоб тканина не туляла мені огляд і не заважала під час поїздки спілкуватися з Заррахідом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боці свого Придатка, який однаково володів обома руками, таким чином при кінному виїзді в місто ми опинялися майже впритул – це, ясна річ, дуже зручно для приватних розмов у міській товкотнечі.

І не обов’язково верхи.

– Відчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Ґ’єном! – коротко і владно продзвенів есток Заррахід, суворо дотримуючись усіх належних інтонацій і ритуальної дистанції між нами – рівно півтори довжини мого клинка. Звісно, брама відчинили б і так, без спеціального наказу, але традиції є традиції, і не мені змінювати встановлене предками.

А якщо вже змінювати, то починати варто зовсім не з церемонії виїзду в місто.