Генри Лайон Олди
Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

Давно, знебулий раб, замислив я втекти...
Генри Лайон Олди

Тiнi мого мiста #3

Генрi Лайон Олдi

Давно, знебулий раб, замислив я втекти…

У натовпi легко бути самотнiм.

Жетон метро – ключ до просвiтлення.

Сходжу вниз.

    Нiру Бобовай

* * *

– Отже, ви сподiваетесь повернутися назад? Додому?

– Так.

– Коли ж, якщо не секрет?

– Скоро.

– А яким чином ви збираетеся це зробити?

– Нiяк. Просто повернуся. Разом з iншими, хто спав. Я не вмiю – разом. Не люблю. Не хочу. Але тут все навпаки. Тут iнакше не вийде. Баба мене вже знайшла. Тепер – скоро.

– Але якщо у вас дома так добре, може, ви б хотiли забрати з собою й iнших людей? Щоб iм теж було добре?

– Усiм?!

– Аякже. Адже це чудово, коли всiм добре.

– Всiх забрати?!

– Не треба нервуватися. Припустiмо, не всiх. Наприклад, тих, хто тут. У пансiонатi. Як ви вважаете, у вас удома iм буде краще?

– Нi-i. Їм не потрiбно, щоб краще. Було б потрiбно, давно б пiшли. Самi. Але вони залишаються. Значить, не хочуть. Якщо вдома стане багато людей, вийде дурня. Як тут. Вдома кожен – сам. А тут – разом. Не люблю, коли разом. Коли в мiсцi, в одному мiсцi, штовханина. Ви, лiкарю, теж – сам. Вам тут погано. Пiдете зi мною?

– Спасибi за запрошення. Я подумаю.

– Думати не треба. Треба йти. Або не йти. Якщо ви пiдете – буде легше. Дiйти.

– Добре. Скажiть менi, коли зберетеся додому.

– Я скажу, лiкарю. Скоро скажу. Тiльки не треба вагатися. Будь ласка…

* * *

Час змiнити окуляри, зрозумiв лiкар.

Окулярiв у нього було двi пари. Дуже подiбних: тонка, невагома оправа i крупнi, трохи витягнутi донизу скельця з дуже поважними дiоптрiями, що надавали обличчю дещо втомленого вигляду. Стиль «Верблюд, король бабок,» – так висловлювалася перша дружина лiкаря, вона ж остання, бо пiсля розлучення, справи давньоi i майже забутоi, щасливчик зовсiм не квапився поринати в чергове безумство. Але повернiмося до окулярiв. Нiякого тонування, затемнення лiнз. Простота й солiднiсть. Хiба що метал першоi оправи вiдблискував сталлю, а другоi – бронзою. Нiхто, власне, й не помiчав, що лiкар приблизно раз на три мiсяцi змiнюе окуляри. А й помiтили б, так не надали значення.

Лiкар посмiхнувся, витягуючи запасний футляр.

Значення процес мав тiльки для нього.

До окулярiв звикаеш. Як звикаеш до банальностей, до суети, до iлюзii, самозваноi реальностi, яка посiла трон i начепила корону на дулю лисоi голови. Минае час; сидить узурпаторка; стоiш ти. Але одного разу, лише змiнивши пару окулярiв, раптом розумiеш, що свiт змiнився, остаточно й безповоротно. Самозванка стрiмголов злетiла з трону, слабкi, м’якосердi банальностi зчепилися не на життя, а на смерть, мутуючи в зубастi, вкритi лускою аксiоми; суета-втiкачка сентиментально оглянулася на палаючий Содом i перетворилася на соляний стовп. Розпливчатiсть буття, iменована звичкою, стала безсоромно рiзкою, хоча дiоптрii однакових лiнз, а також iдентична центровка не давали до цього жодних пiдстав. Подеколи життя розтягувалося, подеколи зiщулювалось, мишею втiкши в кут. Бiчний зiр набув поганоi звички зникати i з’являтися, коли бажав, немов кокетка-коханка, змушуючи кавалера постiйно коситися: чи на мiсцi легковажна красуня? Ти рiзко повертаеш голову, ловишся на вудку легкого запаморочення; п’яний без вина, ти постiйно шукаеш привiд зняти окуляри й протерти iх ганчiрочкою. Ти весь у собi, зайнятий собою, i ненадовго забуваеш, що навколо тебе кишить маса абсолютно безглуздих, непотрiбних тобi людей.

Люди перетворюються на об’ект дослiдження, чим i повиннi бути.

Запасний футляр лiг в кишеню пiджака. Увечерi, подумав лiкар. Я помiняю окуляри ввечерi, на роботi, залишившись насамотi. Дарма, чи що, я записав собi на сьогоднi нiчне чергування. Ще один самообман, жалюгiдна видимiсть дiяльностi. Маслак, кинутий псу суспiльства: працюю, знаете, не щаджу сил i здоров’я… Втiм, пес розкошуе бiля будки, ситий попереднiми подачками. Я розгодував його до ожирiння. До втрати пильностi. Якби я не з’являвся в лiкарнi тиждень або два, в крайньому разi, менi б передзвонили додому, й пiд кiнець розмови попросили берегти себе. Видушили б краплю жовтого спiвчуття, що пахне фурацилiном: зрозумiйте, дюбий друже, у вашому вiцi… Серце? Шлунок? Ах, депресiя! Тонкий жарт: ясно, ясно, чоботар без чобiт… Так, звичайно. Видужуйте й нi про що не турбуйтеся.

Окуляри змiнити легко, на деякий час сховавшись за частоколом нових скелець. Куди важче змiнити iм’я, банальнiсть з банальностей.

Пес не вiддасть улюблену кiстку.

Робота в лiкарнi була синекурою. Добре оплачуваним балаганом. Вони там всi безнадiйнi, в тисячний раз подумав лiкар. За це я iх люблю: за вiдсутнiсть надii. За визначенiсть. За витi грати огорожi, зелень газону довкола шезлонгiв, за божественну непомильнiсть камер стеження, за присутнiсть ввiчливих ангелiв-охоронцiв i бурчання двох доберманiв, навчених за спецiальною програмою «Сторож». Я пропоную iм – зрозумiло, не доберманам i не ангелам! – сiсти в крiсло або прилягти на диван, я веду з ними бесiди, вибудованi за всiма правилами; Геркулес, що на зло мiфологii одружився iз метеликом-Психеею, я препарую гусiнь психозiв i розчленовую кокони фобiй, знаючи, що борюся з гiдрою, i годi чекати Іолая-факельника, який припече обрубанi шиi. З тим же завзяттям я мiг би чесати iм п’яти. Зате багатi родичi моiх пацiентiв iз задоволенням платять за розкiш недбало ввернути на бенкетi чи презентацii: «Ах, бiдний дядечко! Але ж ви знаете, вiн повнiстю забезпечений! Багато хто продав би душу за можливiсть опинитися на його мiсцi! Звiсно, в клiнiцi… точнiше, в пансiонатi. У цього, який!.. ну, того самого, якщо ви мене розумiете…»

Спiврозмовник, як правило, розумiв.

Природний вiдбiр: нетямущих давним-давно перестали пускати на банкети й презентацii. Умiння кивнути в потрiбний момент схоже на дорогу краватку. Своерiдна вiзитна картка. Адже навiть якби нетямущий душу продав, отриманих грошей не вистачило б для оплати мiсця в клiнiцi, точнiше, в пансiонатi, де е камери стеження, ввiчлива охорона, розумнi добермани i той самий лiкар, якщо ви мене розумiете.

«Тим самим» (а також «цим, який!») лiкар став двадцять п’ять рокiв тому, пiсля скандального циклу статей «Сiмдесят стоянок», де вiн захоплено полемiзував з Джавадом Нурбахшем, який зважився вiдкрито провести паралелi мiж психоаналiзом i суфiйським вченням. Яка ж то спокуса – пов’язати «нафс-i аммару», тобто душу плотську, або спонукальну, вiчного тирана i контролера думок та поведiнки людини, iз «super-ego» – системою засвоених в ранньому дитинствi заборон, не цiлком усвiдомлюваних самою людиною. Але одна з головних тез «Сiмдесяти стоянок» була така: якщо психоаналiз собi за завдання ставить вплив на людину ненормальну з метою повернення ii до норми, а суфiзм (як, втiм, i дзен) – на психiчно нормального з метою перетворення його на «людину досконалу», то, прийнявши з позицiй соцiуму «людину досконалу» за «людину ненормальну», ми замикаемо кiльце, повертаючись в початкову точку. Щоб пiдтвердити свою думку, лiкар доклав колосальних зусиль, аби пробитися на заняття суфiйських «пiдготовчих класiв», де психiчнохворих зцiлювали езотеричними методами, а потiм переводили до «внутрiшнього кола» навчання. Мiсцевi шейхи спершу похмуро косилися на iновiрця, але коли лiкар потряс iх рясним цитуванням Румi й витримав тригодинний «танок дервiша», залишившися до кiнця на ногах, навiть найупертiшi ортодокси вiдчули до гостя пошану.

Ах, як давно це було…

Тодi лiкаря ще не дратувала велика кiлькiсть людей навколо.

* * *

– У вас е якi-небудь скарги?

– Ска… скарги?

– Ну, може, вас щось не влаштовуе, що-небудь не подобаеться у нас? Наприклад, годують погано. Розповiдайте, не соромтеся. Я постараюся вам допомогти, якщо це буде в моiх силах.

– Годують добре. Навiть краще, нiж удома. У мене. Пюре з рибою. Морс. Хлiб свiжий. Морс подобаеться. А тут не подобаеться. Байдуже.

– Що саме вам не подобаеться?

– Все. Люди… Їх багато. Дуже. Вiд них шум мiж вухами. І камiнь не лiпиться. Нiчого не лiпиться. Навiть асфальт. Навiть люки. З люкiв лiпити добре, менi подобаеться. Вони такi лункi виходять. Лункi й важкi. Коли бiжать – дзвону… Тiльки тут вони не лiпляться. Це вiд людей. Вiд шуму. Напевно.

– Що у вас не лiпиться, пробачте?

– Големчики. Їх так мамця назвала. Давно. Коли я ще маленький був.
Новости
Библиотека
Обратная связь
Поиск