Філософія для життя. Пізнати себе краще

Карма: згідно з філософією індуїзму, закон, що пов’язує причини з відповідними наслідками: тобто, кожна дія породжує адекватну реакцію чи наслідок.

Влада часу та енергія

Ми запитуємо, що таке життя, і відповідаємо: енергія. Ми запитуємо, що таке любов. Теж енергія. Отож, що прикметно, життя – це енергія, життя – це любов. Де життя, там і єднання. Де життя, там і речі, що зближуються, що узгоджуються, що гармонізуються.

Делія СтейнбергХронічна втома

Недостатнє зосередження на тому, що ми робимо, недостатнє вникання в те, що ми робимо, стомлює нас більше, ніж коли ми беремося робити це свідомо. Накопичена негативна втома дедалі більше скорочує періоди позитивної втоми. Суєтність, надмір егоїстичних та депресивних емоцій, безупинне кружляння довкола тих самих кругойдучих ідей у безвиході призводить до неминучої виснаги. Відпочивати в таких умовах дуже непросто, якщо не сказати – неможливо. Не варто раз у раз перепочивати пливучи у воді або усамітнюватися на кілька днів, щоб ні про що не думати і спробувати забути свої гризоти. Ці перепочинки є масками, вивертами й пастками, ілюзіями, які, зрештою, поступаються задавненій втомі, не даючи енергії для нових циклів активності.

Вміти відпочивати

Стомлює те, що нас не цікавить, або те, чим ми не здатні зацікавитися; стомлює нездатність перепочивати у процесі праці; стомлює нудна механічність, що не передбачає участі свідомості.

Зарадити може цікавість до того, що ми робимо, свіжий погляд і прагнення пізнати все, що відбувається довкола нас, у нашому світі, залишаючись самим собою і вживаючись в усе, до чого ми прилучаємося. Дихати чистим повітрям, дивитись у небо і губитися в ньому, споглядати танець вогню чи плин води, торкатися листя якоїсь рослини чи гратися із свійським звірятком; гомоніти з тими, кого ми любимо, або читати авторів, якими ми захоплюємося; ділити з кимось трапезу, філіжанку кави або втіху від прогулянки, знати, що ми вічні, і знати, що маємо досить часу і на найдрібніше, і на найбільше.

Відпочивати – це, власне, не стомлюватися невчасно й не до речі від того, що не вартує нашої втоми.

Таємниця енергії

Непросте мистецтво бути самим собою потребує постійного відновлення задіяних енергій. Всі ми маємо певну кількість енергії, котра, якщо ми її вичерпуємо з перших спроб, розсіюється і лишає відчуття порожняви та розладу. Енергія, як і всі сили всесвіту, витрачається і відновлюється циклічно. Енергія, яка свідомо урухомлюється, автоматично породжує нові енергетичні джерела, що слугуватимуть нам і завтра, тож ми стаємо щодалі сильнішими.

Нашу енергію урухомлює зусилля

Всі ми маємо певну кількість енергії у своєму розпорядженні, зазвичай значно більшу, ніж ми гадаємо, та якщо її не використовувати, вона видається слабкою і недостатньою.

Ця енергія охоплює всі плани людини – від фізично-тілесного до тонкого плану волі. Фізичне зусилля легко уявити, хоча зробити його не так легко, але ми, принаймні, знаємо, про який тип енергії йдеться. Натомість не так просто розпізнати зусилля, енергію на психологічному, ментальному, моральному, духовому рівнях.

На тонших планах зусилля пов’язується з добрим настроєм, з піднесенням. Психологічно це енергія, яка дозволяє нам бути спокійними, врівноваженими, активними, непідлеглими негативним і нав’язливим почуттям. Треба докладати зусиль, задіяти багато енергії, щоб досягти такого особливого стану, але це того варте.

Ментальна енергія використовується для увиразнення всіх ідей, якими ми переймаємося, аби виплутатися з густих туманностей, де все має нечіткі обриси. Ця енергія необхідна для упорядкування всіх наших ідей, для гармонійного їх пов’язання у чудовій архітектурі розмислу. Треба докласти зусиль до того, щоб витворити з інтелекту царину організованих і вартісних форм, і це, безперечно, того варте.

Наші дії

Одна з найбільших помилок людей: вони знають, як і що робити, але коли настає на те час, усе роблять так, немов цього не знають… Річ не в тім, щоб знати більше, а в тім, щоб жити тим, що знаєш

Хорхе Анхель ЛіврагаЯ нічого не робитиму: обставини несприятливі!

Це можна витлумачити десь так: коли все складатиметься на краще, коли кожна річ буде на властивому місці (або на тому місці, яке я вважаю таким), коли сприятливо вишикуються всі зорі, коли виникнуть відповідні обставини, коли вирішаться деякі відкладені проблеми, коли завершиться ремонт у моїй оселі, коли я поміняю місце праці, коли скінчу свої студії…отоді вже я зможу діяти напевне.

Звісно, такого бажаного для нас збігу обставин ніколи не буде. Або ж бажане нами нездійсненне, і, знавши це, ми й уникаємо дії.

Кожній дії свій час і місце, і, попри пов’язання з багатьма іншими обставинами, вона все-таки має певну самостійність. Якби це було не так, ми б ніколи нічого не робили. Унезалежнюючи дії, що їх ми маємо зреалізувати, нам, можливо, вдасться залагодити безліч зовнішніх несприятливих обставин.

Якщо я діятиму, що подумають інші?

Це можна витлумачити десь так: а що скажуть люди? що буде зі мною? чи не втрачу я прихильність і повагу людей? чи зможуть вони зрозуміти, оцінити, усправедливити те, що я робитиму? Існує безліч інших аргументів, що свідчать про страх втратити схвалення чи любов людей, які мають до нас близький стосунок і дещо спільного з нами.

Утім, люди, котрі нас справді люблять, постараються нас зрозуміти, хай би що ми робили, а особливо, якщо ми робимо те, що вважаємо правильним і доконечним. Натомість люди, котрі нас не люблять, і далі нас не любитимуть, хай би що ми робили. Не для того, щоб задовольнити тих і тих ми прагнемо прихильності; наші прихильники можуть змінити своє ставлення до нас через найменшу зміну настрою або через нашу поведінку.

Не завдаючи клопоту людям своєю байдужістю і жорстокосердістю, кожен має робити своє. Якщо ми робимо те, що маємо робити, і розуміємо, що це необхідно для нашого поступування, ми не завдамо іншим більшої шкоди, ніж своєю інерцією та апатією. Зважаючи на те, що інші теж мають робити своє, наша рішучість і щирість у досягненні поставлених цілей може допомогти їм значно більше, ніж наші вагання та нерішучість.

Хіба інші питають у нас дозволу, щоб діяти? Чи багато людей з нашого оточення або тих, що живуть на наших вулицях і в наших містах, зважають на наше схвалення, щоб жити своїм життям? То чому ми обумовлюємо цими хибними застереженнями схвалення інших? Мова не про необмежений егоїзм, коли кожен робить, що йому заманеться. Ми лише обстоюємо природну свободу дій для кожної людини, якщо це не шкодить іншим, але й не на шкоду самому собі.

Страх невдачі

Страх невдачі унеможливлює дію, спрямовану на досягнення успіху. Перш ніж відмовитися від дії, розум і почуття вимальовують перед нами загрозу невдачі, тож замість цього ризику обирається інший, більший ризик – цілковитої невдачі, бо хто нічого не робить, нічого й не досягає.

Лишиться тільки гіркий присмак страху невдачі, коли навіть не наважуєшся щось зробити або робиш першу невдалу спробу.

Дія відтручає невдачу.

Може, обставини урадять за нас?

Хай багато хто і не любить робити вибір між тим і тим, але все життя – це постійний вибір. Якщо ми не вміємо особисто й усвідомлено брати на себе таку відповідальність, за нас вибере, спершу поводивши нас манівцями, саме життя, а постійні болючі штурхани пробудять нашу волю приймати рішення у справді важливих для нас питаннях.

Від інертності до стабільності: діяти усвідомлено

Інертність і стабільність на позір подібні. Велика різниця полягає в ступені усвідомленості тієї і тієї. Інертність не потребує усвідомлення; натомість, для досягнення стабільності треба перейти всі ступені руху, долаючи і синтезуючи їх у динамічній рівновазі, яка має активне, свідоме осереддя.

Якщо ми прагнемо знання, то маємо усвідомлювати конкретні переживання та дієві досвідчення. Маємо рухатися від початкових станів несвідомої невпокоєності до постійної вібрації сутності, яка все те охоплює з центру власної сфери. Відтак, усвідомлена дія є закликом до еволюції.

Нас трансформує не знання, а дія, яку ми можемо витворити з того, що знаємо. Нас трансформують не почуття, а адекватний їхній вияв. І не накопичена енергія нас збагачує, а енергія, яку ми урухомлюємо. Історії не змінити, і пальцем не кивнувши, чи руками, які годяться лиш на те, щоб гамувати біль чи пестити; тільки дійсно активні руки здатні на таке диво.

Праця розвиває наші здібності

Життя – це невпинний потік. Тож і ми маємо плинути, рухатися, діяти, працювати…

Дія – це потужне джерело енергії, звідки ми беремо для життя більше втіхи, ніж страждання. Ця енергія робить нас креативними, допомагає нам залагоджувати найскладніші ситуації, дозволяє завбачати наслідки своїх дій, навіть не бувши «провидцями». Річ у тім, що дія має в собі магію руху. Хто працює, той розвиває і підвищує свої здібності; саме праця допомагає нам виявляти приховані нахили і досягати неймовірних звершень. Вона гартує нашу волю і зміцнює наш інтелект, навчає нас любові.

Дія як звільнення

Замість шукати звільнення через дію, пошукують звільнення від дії, а оскільки це неможливо, дію приносять у жертву в негативному розумінні цього слова. І навпаки, якщо ми робимо з нашої праці священнодійство, постійні жертвоприносини Богові і нашій власній людській природі, тоді праця стає початком звільнення.

Для ефективної праці треба урухомлювати власну енергію і власне зусилля, а не користати з енергії та зусиль інших людей. Відтак дія стає служінням, а суб’єкт – філософом.

Жадання достатків

Ми живемо у світі, в якому достаток став основним споживчим товаром. Принаймні для так званих розвинених країн… Не дивно, що для багатьох людей це стає метою існування. Проте, повсякденне й реальне життя являє нам розмаїту панораму. Жадання достатків – біг до без кінця.

Хто завзято й безоглядно шукає достатку поза собою, опиняється у лабіринті, з якого важко знайти вихід, тож можна все своє життя тарабанитися хибними шляхами, що ведуть до інших, ще примарніших шляхів. У такому разі людина завжди залежатиме від інших людей та обставин; вона буде настільки щаслива, наскільки їй на те дозволить оточення, і матиме більший чи менший задовіл від життя залежно від обставин.

Основа будь-якого достатку закладена в душі, яка, за словами професора Хорхе А. Лівраги, «не прагне достатку, бо вона блаженна своєю природою». Душа є мірилом нашого достатку, бо саме душа, якщо вона світла, є джерелом будь-якого достатку.

Бездіяльності не буває

Бездіяльним бути неможливо, просто іноді може видаватися, що в нас усе принишкло, нічого не ворушиться. Закони Природи змушують нас до постійної активності, хоча б у ментальному, психологічному, фізичному плані, чи в усіх разом. Але те, що всі аспекти особистості перебувають у постійній дії, ще не означає, що це правильна дія.

Є дії механічні, звичні, що нічого не додають ані нашому розмислу, ані нашій еволюції.

Це елементарні, неуникні рухи світу, в якому все вібрує, в якому все перебуває в дії. І хоча ці рухи зрештою ведуть до вдосконалення, але одна річ – віддатися несвідомій неквапливості плину життя, і геть інша – працювати усвідомлено, згідно з законами Природи.

Бути готовим до служіння

Служіння зазвичай упереджено пов’язують з тяжкою і примусовою працею. Але все навпаки. Це найбільш вільна діяльність людини, якою вона являє свою потребу давати, що вона й робить залюбки й самовіддано, усвідомлюючи, що її дії набувають цінності саме завдяки безкорисливості, якою вона керується.

Страх і звага

Неможливе для людини можливе для Бога.

Хорхе Анхель ЛіврагаПоборювати страх

Те, що страх є головним ворогом на шляху мудрості, нам відомо, але треба в тому впевнитися. Мудрість полягає не в тому, щоб забивати собі голову безвартісними і безкорисними ідеями (саме зі страху чи з полохливості, або із зручності, що є однією з форм страху та полохливості); мудрість – це наука жити, еволюціонувати, ставати твердішим вдачею і впевненішим.

Звісно, для того, щоб осягти мудрість, треба подолати багато незнаних шляхів, треба торувати собі дорогу нетрями досвідчень; боязко плентатися позаду, гадаючи, що так можна уникнути зустрічей з незнаним, означає відкладати на потім справжнє життя, ба гірше, доживати віку в загроженому страхом усвідомленні того, що міг зробити, але не зробив в очікуванні внутрішнього героя, який так і не народився; це означає і далі жити в тенетах затишку й комфортності.

Життя – це скарбниця мудрості, адже щокроку ми вчимося переборювати страх. Мова про твоє життя, про твої кроки. Не бійся.

Як ми розуміємо справжню звагу?

Хоча дехто розрізняє звагу свідому та звагу інстинктову, ми, як і Платон, вбачаємо тут двоїстість людської натури, причина якої в тому, що індивід не спромігся упорядити самого себе. Якщо є порядок – форма справедливості, – то є і згода між раціональною рефлексією та почуваннями, хай які вони інстинктові.

Коли гору бере інстинкт, то звага обертається нерозважливістю, що наражає людину на зовнішні небезпеки, або вона лише тішить своє марнославство, а відтак наближається радше до поразки, ніж до перемоги. Коли ж гору бере холодний розрахунок, то перед нами постає радше не сміливець, а звичайна байдужа людина. Як ми добре знаємо, в нашому світі двоїстостей байдужість аж ніяк не є чеснотою: хто не відає страху, хто ніколи його не зазнавав, той не годен розрізнити звагу та здатність переборювати страх.

Отож, робимо висновок, що звага є високим почуттям, високим саме тому, що являє себе в дії разом з інтелектом. Звага, – гнів, згідно з Платоном, – що діє на користь інстинктів, є не так звагою, як силою, що проривається з інстинктового.

Опановувати гнів і плекати відвагу

Гнівлива людина є заручником двійної бухгалтерії. Відтак, примітивніша й грубша складова душі здатна на більше, ніж її тонка і мисляча душа. Те саме стосується й до інших… Втрачаючи контроль над собою, людина узалежнюється від тих, хто вміє скористатися з цієї обставини собі на пожиток. Душа гнівливої людини в чужих руках… Як легко роздратувати холерика аргументами, які змушують його вибухнути гнівом! Як легко відтак переконати його в тому, що усьому виною збіг обставин! Господар становища змусить його повірити, що той сам панує над своїми діями і своїми словами, але все вже вирішено за нього…

Треба вміти опановувати свій гнів, а ще краще змінити його на відвагу. Відвага урухомлює правдешню силу духу, правдешню душу людини. Відвага – це мужність бачити речі такими, якими вони є, гамувати свої почуття, слухати, тлумачити ідеї, обирати вартісне, відкидати непотрібне, діяти справедливо.

Страх і невідання

Чого ми можемо боятися? Того, чого не знаємо, того, чому ми не годні протистояти. То що тоді таке наш страх, наші сумніви? Невідання, чистісіньке невідання.

Коли ми щось знаємо, коли сяє світло, коли ми бачимо все, що довкола нас і в нас самих, страх і сумніви зникають.

Любов до природи

Розуміти Природу

Наш намір – збудити повагу до Природи як такої за її життєдайність та на знак вдячності їй за все: від нашого фізичного існування до надзвичайних послань мудрості, що їх вона звідомляє нам щомиті.

Природа – це не тільки якесь «середовище», декорація, звідки ми беремо найнеобхідніші елементи для існування. Це жива велика істота, яку важко пізнати в її величі та розмаїтості і яка, своєю чергою, містить в собі незліченні форми існування, серед котрих і ми, люди. Неможливо шанувати Природу, маючи себе та деяких інших живих істот за щось окремішнє; мовляв, Природа – це одне, а ми – дещо іншого. Чи належать до неї камені, рослини і тварини, а також незчисленні небесні світи?

Де ж бо тепер наша здатність вчитися у живої Природи? А втім, як у неї вчитися, якщо ми не визнаємо своєї належності до неї? Як нам поєднатися з чимось, що для нас чуже? Як зрозуміти її научання, якщо ми від початку ставимо себе поза цією єдністю? Так, Природа сповнена неоціненних зразків, але треба поринути в неї і вчитуватися, попри всі наявні книжки, в те, що являє нам саме вона. Часто-густо душі бракує цієї іншої лектури – мовчазної, простої, де слова зайві, бо тут являють себе ідеї. Коли ми заходимо в контакт з Природою, стається це диво: за відсутності слів з’являються ідеї, давніші й нові, які дедалі глибше укорінюються в серці того, хто відчуває, що, попри всі зміни, що стались у світі, на Землі, яка дає нам прихисток, Природа завжди була і завжди буде.

Гора і скеля промовляють

Годі описати всю велич гір, суворих і безплідних, що приголомшують своєю вишиною і тішать око зеленню дерев… Вони промовляють мовою сталості, постійності, одвічного знання. Водночас наші очі вабить і райдужний, вогкий камінець на березі моря на осонні. Ми підіймаємо цей барвистий, сяйливий скарб, але увечері, намацавши його, забутого, в кишені, бачимо нараз лише тьмяний камінчик, що не вирізняється якоюсь вишуканістю. Не викидай його, бо в ньому наука! Візьми його знову до моря, поклади на осонні, і знову перед тобою постане диво його краси. А хіба ми не могли б вчинити так само, як цей камінчик? Хіба ми не могли б поновити свою красу, свою етику і свою естетику, увійшовши в контакт з тим, що випромінює наше світло, а не марніти й далі в тіні невідання?

Дерево і фіалка промовляють

Кожна рослина щось нам оповідає про себе, про свій спосіб життя – від маленької і непоказної, що ховається між каміння чи зачаїлася в якійсь печері, до крислатого дерева з густою кроною і рясними плодами. З ними треба вміти розмовляти: дерево розповість нам про своє призначення і про свою втіху від пристосування до пір року, засвідчивши тим, що життя триває попри всі зміни; рослина навчить нас постійності, аби ми виконували своє призначення на своєму місці. І дерево, і кущик чіпляються за землю і тягнуться до неба.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.