Таємниця двох океанів
Риби-папуги висіли головами вниз, тихо ворушачи сі-руватофіолетовими, в ніжних червонуватих цятках хвостами, облямованими білою смужкою. Вони ретельно об'їдали маленькими товстогубими ротами ніжні коралові віточки на скелі. Іноді одні з них з наповненими ротами довго і неуважно, як жвачку, пережовували їжу. Трохи вище Павлик помітив трьох крупних риб-папуг, оточених невеликою зграєю дрібних синьосмугастих губанів. Павлик одразу не зрозумів, що роблять ці губани навколо величезних, порівняно з ними, скарусів, які смирно висіли в воді, йому здалося спершу, що губани вчепилися в них з усіх боків і хочуть розірвати на частини. Але, придивившись, Павлик несподівано голосно розсміявся.
– Перукарня! Риб'яча перукарня! – вигукнув він, не маючи змоги втриматися від сміху.
Круглі голови папуг, їх щоки і зяброві кришки з щільною крупною, яйцевидною лускою були вкриті шаром білого коралового пилу. Здавалось, що товсті, розфранчені, виряджені, як на весілля, пани віддали в розпорядження прислужливих перукарів свої відгодовані, густо напудрені морди. Губани ніжно і обережно знімали цей кораловий пил з щік і зябрів папуг, своїх багатих родичів, і, мабуть, з насолодою поїдали його.
У сміх і вигуки Павлика, в безперервний потік українсько-російської лайки і обурених криків Скворешні під шолом Павлика увірвався голос зоолога:
– Чого смієшся, бічо?
І через хвилину мовчання почувся його тривожний оклик:
– Павлику! Павлику! Де ти? Де ти подівся? Павлик оглянувся. Він був сам. Заспокоєне його нерухомістю, знову розквітло і закипіло навколо нього життя.
Скільки часу він простояв тут, зачарований і закам'яніти, в цьому чудовому, невимовної краси саду? Хвилину чи годину? Де Арсен Давидович? Як знайти його тепер в цих хашах? Як вибратися звідси?
– Арсене Даниловичу! – тремтячим голосом послав він несміливий оклик в зелений безконечний простір навколо себе. – Арсене Давидовичу!
– Говори, Павлику! – почулася відповідь. – Говори, говори! Я слухаю! Де ти? Відстрой Скворешню. Він заважає.
– Я серед коралів. Я відстав від вас, Арсене Давидовичу… Тільки на хвилинку… Я не знаю, куди йти…
У нього скривилися губи, і він несподівано схлипнув.
– Бічо, ти тільки не лякайся! Стій спокійно, не сходь з місця. Я недалеко: ми, мабуть, тільки хвилин п'ять як розійшлися, не більше. Подивися навкруги, Павлику. Я йшов через корали прямцем. Подивися, чи не видно моїх слідів: зламаних гілок, кущів… Обдивися уважно, бічо.
– Та ні… Арсене Давидовичу, – тремтячим голосом сказав Павлик, безпомічно оглядаючись навколо. – Вони всі однакові, гілки і кущі. Вони всі ніби поламані… Ні… нічого не видно… Арсене… Арсене Давидовичу!..
Останні слова Павлик промовив майже пошепки, переривчастим голосом; становище здавалося йому безвихідним і далеко не відповідало розмірам Павликової мужності.
– Ну і це не страшно, бічо. Не бійся, голубе! Стій на місці і нікуди не йди. Я збігаю до Скворешні, допоможу йому, а потім – до тебе. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин я повернусь.
– Гаразд, Арсене Давидовичу…
– Ти тільки стій нерухомо, і ніхто тебе не зачепить. На всякий випадок надінь рукавиці.
У Павлика стиснулося серце від цих слів.
– Добре, Арсене Давидовичу… на… надіну…
– Пам'ятай, як користуватися ними. Увімкни струм. Краще за все обіймай ворога обома руками, обома долонями, щільно… Я вже біжу до Скворешні, говорю з тобою на ходу і буду говорити, щоб тобі не було нудно самому. Якщо побачиш щось підозріле, скажи мені.
Поки зоолог продовжував розмовами розважати Павлика, хлопчик зняв згорток з пояса і пальцями, що не розгиналися від страху, ледве розгорнув його. В руках у нього опинилися дві білі гумові рукавиці не зовсім звичайні на вигляд: кожна складалася з трьох пальців – для великого, вказівного і одного спільного для решти трьох. На здутій долоні було видно випуклу металеву пластинку, а широкі довгі розтруби повинні були далеко заходити за кисті рук. Павлик натяг рукавиці на руки і пристебнув розтруби спеціальними кнопками до рукавів скафандра.
«Обнімай ворога обома долонями», повторив він про себе.
Він оглянувся навкруги. Він готовий був заплакати від страху. Які вороги? Хто вони? Це, мабуть, щось жахливе… Баракуда… Акула… Хто ще тут буває? Баракуда… Акула… Обняти акулу…
Майже не слухаючи зоолога, Павлик з завмираючим серцем слідкував за кожною тінню, що з'являлася вдалині, в зелених сутінках.
Пропливали то поодинці, то цілими зграями різнобарвні ніжно пульсуючі медузи. Мелькали риби, поблискуючи яскравими фарбами. Проносились величезними зграями маленькі крилоногі молюски з широкими плавцями і майже зовсім прозорими, тонкими і ніжними, як хрящ, черепашками. Креветки – граціозні і тонкі морські рачки – вправно полювали на них і зникали разом з ними. Вдалині промайнула голуба іскорка, стрибнула вгору, впала вниз, зустрілася з червоною, синьою, зеленою… Вже їх сотні, тисячі цих різнобарвних, як коштовне каміння, що стрибали вгору і вниз, у всі боки, іскорок. Ось уже все навколо посмуговано, списано мільйонами і мільярдами блискаючих і палаючих ниток і крапок. Ніби густий дощ із крихітних, пурпурних, сапфірових, ізумрудних, золотих іскор вихором носиться навколо. Це танець сафірин, крихітних рачків з ряду веслоногих.
Розкривши рота від захоплення, забувши про страх і самітність, Павлик дибився навколо, засліплений чудовим видовищем, машинально відповідаючи іноді на запитання зоолога.
Зненацька з піску на дні біля Павликових ніг звилося величезне чотирикутне створіння, оксамитовочорне, плоске, як залізний лист. В одному його кутку видно було велику розкриту панду, над нею, на горбочку, двоє палаючих очей. Два інших кутки хвилеподібно і швидко, мов крила, вигиналися. З четвертого кутка звисав тонкий, як батіг, хвіст з довгим шипом, що стримів догори. Це був скат. Він на льоту піймав рибу, яка пропливала надто близько від його сховища, проковтнув її і впав на дно. Там він швидко, в кілька прийомів зметнув хмару піску, і, коли вона осіла, скат зник під ним.
Павлик цього вже не бачив. Поява двометрового чудовиська була такою несподіваною, що, піднявши руки, смертельно злякавшись, він кинувся вбік, до високої, як скеля, відмерлої колони коралів.
Ледве він встиг відскочити, як щось величезне, довге, загострене спереду зметнулось із-за великого сусіднього куща і кинулось на нього з навальністю артилерійського снаряда. Павлик відчув страшний удар в груди, під його простягнутою рукою пронеслася жахлива паща, повна зубів, і величезні холодні очі. Промайнула думка: «Обняти»…
Руки зімкнулися навколо якоїсь слизької товстої колоди. Павлик відчув ще сильніший приголомшливий удар, потім усе зникло, провалилося в темряву…
Розділ III
ПІСЛЯ БОЮ
– Швидше, швидше, товаришу Лорд! Я держу її за хвіст, щоб її чорти держали! Сили мої кінчаються, будь вона проклята!
– Скворешня! Що це таке?
Зоолог вибіг із хащів водоростей. Він побачив незвичайну картину. На відкритій галявині в яскравому зеленуватому світлі, біля кількох машин, що працювали під прозорими, немов із скла, ковпаками, стояла гігантська постать людини в металевому скафандрі і величезному шоломі. Зігнувшись у вигляді великого потужного лука, вона однією рукою держала петлю з товстого гнучкого кабеля, що з'єднував два ковпаки з працюючими машинами. В петлю вчепилася зубами невелика, двометрова акула, яку людина держала рукою за тонку частину тіла, біля самого хвоста. Рило акули далеко виступало над широкою пащею, її темносіра жорстка шкіра була схожа на напилок, великі круглі очі, тупі, безтямні, палали білуваторожевим вогнем люті. Зоолог одразу ж впізнав осе-ледцьову акулу, неймовірна зажерливість якої дивувала ще стародавніх спостерігачів. Звичайною їжею цієї акули є оселедці, коли вони хмарами піднімаються із глибин і йдуть до берегів для нересту. Але вона переслідує й інших риб, яких тільки в змозі здолати.
Своїй славнозвісній родичці, прославленій розбійниці морів і океанів – звичайній акулі, або мокою, – оселедцьова акула поступається лише розміром і силою.
Акула, яку велетень з надзвичайним напруженням сил тримав за хвіст, звивалася, згиналася і розгиналася, але не випускала з пащі захопленого нею кабеля.
Ноги Скворешні по кісточки вгрузли в пісок. Червоне від зусилля обличчя було вкрите потом. Акула люто смикала кабель у всі боки, але не могла вирвати його з рук велетня.
Вихопивши з піхов кортик, зоолог кинувся до акули.
– Рукавиці, рукавиці, Лорде! – зарепетував Скворешня, мотаючись слідом за скаженими рухами акули. – Кортиком нічого не зробите!
Зоолог зупинився. В одну мить рукавиці були натягнуті на руки, кнопки застебнуті, і в наступну мить дві долоні злегка стиснули акулу з обох боків. Від удару електричного струму акула здригнулась, судорожно звилася майже в кільце, потім з неймовірною силою розпрямилась, відкинувши Скворешню і зоолога, мов кошенят, у різні боки. Потім вона розімкнула пащу і, здригаючись, опустилася на дно.
Зоолог зараз же схопився на ноги, але Скворешня підіймався з грунту поволі, з зусиллям.
– Як це сталося, Скворешня?
– Фу-у-у… Дайте віддихатися… Коли б ви запізнилися на дві-три хвилини, погано було б… машинам. Цій божевільній рибині з голоду здалося, що кабель – це щось їстівне, і вона вчепилася в нього. Розумієте, Арсене Давидовичу, що було б з агрегатами, коли б вона вирвала кабель з-під ковпаків?! Тиск води, що ввірвалася б, знищив би ці ніжні машини. Я зробив з кабеля петлю в тому місці, де вона його схопила, і пружинив, приймаючи на свою руку всі удари акули. Спершу я цю тварюку бив по морді, по очах; вона тільки метляла головою, але кабеля не випускала і страшенно смикала його, працюючи хвостом. Тоді я піймав другою рукою хвіст. Ну й силища!
– Чому ж ви не пустили в хід свої рукавиці?
– Та тому, що боявся випустити з рук кабель. Біс її знає, що вона натворила б у цей момент! А де ж Павлик? Я чув вашу розмову. Він десь відстав від вас? Зоолог затурбувався.
– Ах, матінко! – скрикнув він. – Я зовсім забув про нього. Павлику! Павлику! Чого ж ти мовчиш? Павлику!..
Він з тривогою подивився на Скворєшшо.
– Ви теж не чуєте відповіді?
Велетень захвилювався. Як завжди в такі хвилини, Скворешня негайно звертався до дикої суміші українських і російських слів, яку він називав «рідною мовою». Багато обставин взяли участь у формуванні цієї «мови» і в переконанні Скворешні в тому, що це його рідна мова: і Воронезький район, в одному з напівукраїнських, напів-обрусілих сіл якого він народився, і виховання в російській школі-десятирічці, і велика любов до російської літератури, особливо до російських поетів, яка жила в ньому разом з пристрасною любов'ю до Шевченка, Коцюбинського, і, нарешті, служба в Червоному флоті: спочатку в надводному, а потім, і до цього часу, в підводному.
– Ні, нічого не слишу, – сказав він, голосно сопучи, і з неприхованим роздратуванням додав: – Де ж ви мальчика загубили, товаришу Лорд?
– Він відстав у кораловій хащі, коли я спішив до вас, Скворешня… Павлику! Павлику! Відповідай же!.. Він мовчить… З ним щось сталося, – сказав зоолог. – Біжімо, Скворешня!
– Треба було до нього возвращаться, а не до мене бігти. Чорти б мене не схопили, коли б ще десять мінут лишку дали. Запускайте гвинт, а я сейчас за вами.
Він відкрив патронташ на поясі і натиснув одну з численних кнопок на довгому щитку управління. Почувся голос:
– Говорить старший лейтенант Богров. Що скажете, Скворешня?
Скворешня, за звичкою, випрямився, підтягся і сказав:
– Спішу доповісти: хлопчик Павлик, що знаходиться на борту корабля, направляючись разом з товаришем Лордкіпанідзе до місця роботи на пункті номер шість Коралової мілини, відстав у дорозі від товариша Лордкіпанідзе, загубився в коралових заростях і перестав відповідати на виклики. Товариш Лордкіпанідзе, який поспішав за моїм викликом до мене на допомогу в зв'язку з нападом на кабель і на мене акули, зараз знаходиться тут.
Прошу дозволу відправитися на розшуки хлопчика, а также прислати мені зміну на пункт.
– Гаразд, Скворешня, – почулася поспішна відповідь. – Негайно вирушайте на розшуки. Зміну пришлю, не чекайте на неї.
– Єсть, товаришу старший лейтенант!
Він схопие невелику лопатку, що лежала на грунті, і швидко закидав кабель піском. У цей час зоолог відкрив щиток управління на поясі і натиснув кнопку. З нижньої частини горба на спині висунувся товстий стержень, розкрився, як квітка, і перетворився на невеликий гвинт. Одночасно розгорнулися металеві краги на ногах і перетворилися на площини горизонтального і вертикального рулів. Зоолог пересунув важелець, гвинт швидко завертівся, і учений, напівлежачії і зімкнувши ноги, понісся вперед, розтинаючи шоломом воду і ступнями ніг керуючи рулями. Через хвилину, немов величезна торпеда, повз нього лронісся Скворешня. Який не був стурбований і засмучений зоолог, він не міг утриматися, щоб не вигукнути від захоплення, дивлячись на могутню постать Скворешні, яка швидко мчала вперед.
– Який чудовий винахід Крєпіна! – прошепотів він.
– Що ви сказали?
– Так, нічого… – знітився зоолог.
Йому здавалось непростимим думати зараз про щось інше, окрім Павлика.
– Швидше, Лорд! Швидше!
Зоолог порівнявся з Скворешнею. Пересунувши ще на кілька поділок важільці і збільшивши цим самим число обертів гвинта, вони вже зовсім в горизонтальному положенні понеслися ще швидше.
Налякані риби ледве встигали кидатися вбік від цих дивовижних, незвичайних для підводного світу створінь. Невелика каракатиця на мить затрималась і зараз же розплющилась об плече зоолога. Випустивши густу чорнильну хмару, розпустивши в передсмертній агонії свої десять рук, вона опустилася на дно, крутячись у вирі, який утворився позаду зоолога. Кілька довгих в'юнких угрів потоком води були притягнуті до скафандра Скворешні. Злякано крутячи гадючими головами з червонуватими оченятами, вони зсковзнули до його ніг і там були розрізані на кілька частин гострими краями рулів. Мелькнула невелика акула, кинулась було навперейми цим незвичайним створінням, але зараз же, вигнувшись дугою, шугонула вгору, до світлих вод поверхні.
Опустивши на гвинти запобіжні решітки, зоолог і Скворешня, як два важких снаряди, ввірвалися в зарості велетенських саргассових водоростей, які тяглися з дна до поверхні. Коріння водоростей, яке неглибоко проникало в грунт і служило не для живлення рослини, а тільки для її прикріплення до дна, легко відривалося під натиском скафандрів. Наповнені повітрям пухирці, що сиділи, як виноградники, на золотистих стовбурах і біля хвостиків листків, безперервно лопались, повітря з них виривалося, і вода, здавалось, кипіла по всьому шляху стрімкого бігу людей.
Закінчились водорості. За відкритою галявиною починалася коралова хаща.
– Де ж його тут шукати? – звернувся до зоолога Скворешня.
– З того боку.
Зменшивши швидкість, вони зробили кілька зигзагів по околиці коралових заростей, напружено вглядаючись у густе сплетіння яскравих, сповнених життям кущів і гілок. Павлика не було видно. Вони спустилися нижче, пронеслися над хащею, майже зачіпаючи вершечки, зриваючи зі скель ніжні квітучі коралові гілочки, пухирчасті гірлянди водоростей.
– Павлику! Павлику! Де ти?
– Відповідай, бічо! Ми тут.
Раптом Скворешня круто повернувся кругом себе, пірнув униз головою до підніжжя високої коралової колони і вигукнув:
– Ось він! Лежить! Сюди, Лорд! Сюди! Який жах! Дивіться, з ким йому довелося битися.
Приголомшений зоолог, давши гвинтові задній хід, упав на дно і кілька секунд стояв нерухомо.
– Меч-риба! – вигукнув він нарешті, кидаючись на коліна перед Павликом, що лежав на піску.
Величезна, не менше трьох метрів завдовжки, риба з струнким і могутнім тілом, з високим серповидним спинним плавцем і таким самим витончено вирізаним хвостом придавила Павлика всією своєю вагою, наполовину закривши його.
Шершава шкіра на її спині була яскраво забарвлена в дивовижну мішанину червоного і голубого кольору, але на решті тіла переважав синій колір найрізноманітніших відтінків: черево було синюватобілого кольору з красивим сріблястим блиском, плавці – сіросині, хвіст – синьо-чорний, і навіть круглі великі очі – темносині.
У неї, як і більшості риб, темні і світлі фарби були розташовані строго закономірно й доцільно: коли дивишся зверху, важко розрізнити темну спину, що зливається з кольором води; при вигляді знизу, в світлі, що йде зверху, ніби розчинялось світле черево риби. Але найбільш вар-тий уваги був у неї меч – довгий, плоский, гострий. Цей меч був продовженням верхньої щелепи риби і тягся не менше, ніж на сімдесят п'ять сантиметрів попереду неї, являючи собою грізну зброю. Меч величезної риби, яка збила Павлика, майже цілком увійшов у заховану водоростями ущелину коралової колони, що височіла над місцем, де сталася ця підводна драма.
– Невже вона вбила його? – промовив тремтячим голосом зоолог, вглядаючись у бліде Павликове обличчя, його щільно заплющені очі.
– Ні, він живий, Лорд! – твердим голосом сказав Скворешня, підіймаючись з колін. – Меч-риба могла б його убити, тільки пошкодивши скафандр. Цього, як бачите, не сталося, скафандр зовсім цілий. Хай живе наш хлопчик! Зате ж і пришив він її! На місці! Як з гармати!
Павликові руки з натягнутими на них рукавицями були судорожно обвиті навколо круглого тіла риби, нижче її спинного плавця.
Скворешня обережно розвів руки хлопчика в сторони.
– Підніміть рибу, – сказав зоолог, – я витягну з-під неї Павлика.
Це було швидко зроблено. Зоолог з усіх боків уважно обдивився хлопчиків скафандр і не знайшов ніяких пошкоджень. Лише плесковатий довгастий ящичок, схожий на браунінг, що висів на правому боці, був зірваний з пояса і тримався на одному шнурі.
Зоолог, ще раз пильно придивившись до блідого, знекровленого обличчя Павлика, тепер побачив, що тонка, ніжна шкіра на його правій скроні ледве помітно пульсувала.
– Він живий, Скворешня! Він живий!
– А я вам що сказав? – з радісною посмішкою відповів велетень, не зводячи очей з обличчя хлопчика.
Зоолог шзидко відкрив щиток управління на поясі хлопчика і натиснув одну з кнопок.
– Невелика додаткова порція кисню, – промовив він, – допоможе йому швидко отямитися. Ось і щоки порожевіли. Чудово!.. Павлику! Павлику! Ти чуєш мене, бічо? Відповідай! Відповідай мені!
Хлопчикові очі відкрилися. Якусь секунду він дивився на зоолога безтямним поглядом, потім раптовий жах перекосив ного обличчя, але зараз же, побачивши Скворешню, який схилився над ним і посміхався, він відповів йому слабою усмішкою.
– Ну ось, все гаразд, – продовжував зоолог. – Тепер трошки какао з термоса, і буде зовсім добре.
Він натиснув у хлопчиковому патронташі другу кнопку, і зараз же в Павликовому шоломі з-під коміра піднялася чорна зігнута трубка і закругленим кінцем зупинилася якраз біля його губів.
– Випий, випий, бічо, – ласкаво промовив зоолог, – тобі стане краще.
Павлик узяв трубку в рот і кілька разів ковтнув. Випадково глянувши при цьому вбік від себе, він раптом побачив страхітлизу тушу меч-риби і, різко підхопившись, завмер від жаху. Скворешня розсміявся і поклав йому руку на плече.
– Ну, ну, не лякайся, Павлику! Ти тепер герой! Дивись, яку ти рибину сам убив. Молодець, хлопчику!
– Я навіть не встиг розгледіти її, – з блідою посмішкою, слабим голосом відповів Павлик. – Вона так несподівано кинулась на мене…
– Ну, тепер додому, швидше додому, Скворешня, – заспішив зоолог.
– Єсть додому, товаришу Лорд! – весело відгукнувся Скворешня.
За хвилину під спинними ранцями зоолога і Скво-решні уже оберталися гвинти. На великих руках велетня, як у колисці, затишно влаштувався Павлик. Стрімко розрізаючи воду, всі троє понеслися вниз, у темпі глибини океану.
***На глибині шестисот п'ятдесяти метрів промінь прожектора здавався великим яскравоголубим тунелем, просвердленим у тільній непроникній оксамитночорній темряві. Його далекий кінець сліпуче сяяв, немов краплина розплавленого металу, тоді як найближчий був схожий на широкий розтруб, який поступово роз'їдала і поглинала навколишня темрява.
Зоолог і Скворешня з Павликом на руках пливли на двох десятих повного ходу вздовж світлового тунелю, тримаючись трохи осторонь нього. Слабий голубий відблиск лягав на їхні обличчя і металеві скафандри. В самому тунелі, мов на прозорому сріблястому екрані, звивалися силуети риб. Вони раптово виринали на ньому з пітьми, гралися, немов сп'янілі від потоків незвичайного світла, або подовгу, як зачаровані, нерухомо висіли; потім зникали так само раптово, ніби розтанувши.
Зоолог відвернув голову від променя прожектора, і йому здалося, що він бачить з усіх сторін навколо себе дивне, усіяне незвичайними зорями небо, що ледве світліло вгорі, над спиною.
Ці зорі – голубі, червоні, зелені, сріблясті – літали в усіх напрямах, то спалахуючи, то гаснучи, то поодинці, окремими лампочками, то сплітаючись у блискаючі кільця в перлисті діадеми або розтягуючись різнокольоровими миготливими гірляндами.
І в промені прожектора, і в сяючих навкруги точках, плямах і лініях зоолог впізнавав або вгадував відомих йому тварин – випадкову здобич глибоководних драг, тралів і сітей, рідкісних гостей морських біологічних і зоологічних станцій, лабораторій. Але найчастіше він безпорадно розводив руками, вперше спостерігаючи безліч дивних, нікому ще невідомих створінь.
Скільки ще несподіваного ховають в собі ці безмежні глибини океану! Чого варті найхитромудріші способи лову для сильних, швидких і спритних жителів глибин? Кого приносять на поверхню ці жалюгідні знаряддя сліпого полювання, крім найповільніших або найслабіших створінь, що населяють ці таємничі, повні загадок товщі океану!
Все, з чим зоолог встиг уже ознайомитись за короткий строк роботи на чудовому кораблі, показало йому, наскільки обмежені, убогі і випадкові дані, які мала до Цього часу наука про море, його життя і про життя в ньому. Тільки тепер, з появою цього корабля, океанографія, фізика і хімія моря, його біологія почнуть виходити з стану дитинства. Груди зоолога розширювались від захоплення, коли він думав, що саме він – перший, хто вільно і безпосередньо вивчає море і його життя в справжніх, природніх умовах.
Величезна тінь, яка нагадувала силует кашалота, з'явилася в мороці, ледве вимальовуючись на фоні слабого відбитого світла, що розсіювалося навколо прожектора.
– Ну ось ми й дома, – сказав через деякий час зоолог. – Викликаю підводний човен.
Всю відстань, що відділяла місце бою Павлика з меч-рибою до підводного човна, десять кілометрів, зоолог і Скворешня пройшли лише за десять хвилин.
Вони наблизились до підводного човна з правого його борту, з середини якого з убивчою силою бив промінь прожектора потужністю в дванадцять мільярдів свічок. Світловий тунель був тут ніби наповнений розтопленим до сліпучої білизни металом. Промінь був чистий і пустельний. Жодне живе створіння не могло витримати яскравості цього світла на відстані до ста метрів від прожектора. Ті ж, що випадково потрапляли в його промінь, вмить засліплювались і, надовго паралізовані, безпомічно падали на дно.
Обмінявшись по радіотелефону кількома словами з центральним постом підводного човна, зоолог і Скворешня повільно підпливли під самий прожектор. Від гоф-рированого борту підводного корабля відвалилась і горизонтально лягла, тримаючись на завісах і тросах, рівна металева площадка, відкрита попереду і обгороджена перилами з боків. Одночасно позаду площадки розсунувся борт і відкрилася кубічна камера, наповнена зеленуватою водою і жовтим світлом кількох електричних ламп. Зупинивши і сховавши гвинт, Скворешня перший зійшов на площадку і, тримаючи на руках Павлика, увійшов у водяну камеру. Вслід за ним зайшов зоолог і, вже всередині, праворуч від вхідного отвору, натиснув чотирикутну, що сяяла червоним світлом, кнопку. Площадка піднялася і закрила вхід до підводного човна. Стулки товстих металевих дверей зсунулися і притиснулися одна до одної краями з такою силою, що важко було розрізняти лінію, де вони зійшлися. Вода почала швидко витікати. Оголилися металеві стіни. Біля непомітного тепер виходу на зовнішній стіні виднівся ряд кнопок з головками, що поблискували різнокольоровими вогнями. На протилежній стіні було видно кілька вправлених в неї приладів з циферблатами, стрілками, градуірованими скляними трубками.
Через десять-пятнадцять секунд на підлозі камери не було й краплини води. Зоолог і Скворешня продовжували нерухомо стояти.
– Який тиск, Лорд? – нетерпляче запитав Скворешня.
Зоолог підійшов до приладів і подивився на одну з стрілок.
– Уже вісімнадцять атмосфер, – відповів він. – Зараз тиск повітря стане нормальним, і можна буде роздягтися.
Переступаючи з ноги на ногу, він дивився не відриваючись на прилади, потім відкрив патронташ на поясі і натиснув одну з кнопок. Зараз же присоси, які тримали шолом на комірі скафандра втягли в себе повітря, і зоолог швидко зняв шолом з голови.
