Микола Зеров

Про Миколу Зерова в той період знаходимо спогад П. Зайцева, який вміщено на сторінках повісті-спогаду «Незабутнє, немеркнуче…» Алли Цівчинської: «“Живе срібло!”– сказав я, дивлячись йому в очі. Я любувався ним – блиском його очей, його милим усміхом, його занедбаним зовнішнім виглядом: він мав подерті кишені, а коли усміхався, показував вищерблені зуби, – і це до нього так пасувало. Серед киян я не зустрічав таких життєрадісних людей. Він був молодший за мене eruditissimus, але його ерудиція просто лякала: він знав усе – я не знаю, чого він не знав… Ми почали зустрічатися щодня. Були то чудові часи. Життя кипіло. Коли ставалася якась радісна національна подія, Зеров біг мені назустріч – і кричав: “Ukraina da fare!”. Він був надзвичайно скромною людиною… В його великій теці (він з нею не розставався) було повно зшитків з чудовими поезіями, пародіями й епіграмами. Не раз увечері, коли верталися ми з якихось зборів (а тоді щодня були якісь збори), він спинявся під електричним ліхтарем і, витягнувши якусь епіграму або пародію, що відносилася до особи, про яку ми перед тим розмовляли, починав деклямувати; ми, забувши про обстанову, в якій це діється, іноді до ранку (коли це було літом) перечитували його чудові поетичні твори. Я не давав йому спокою й домагався, щоб він їх друкував. Він волів критикувати інших, а на свою філігранову творчість дивився як на вправи…».

Георгій Нарбут долучився до створення української Академії мистецтв, працював над проектом державного герба України, грошових знаків і поштових марок тощо. Пізніше учні Нарбута візьмуться створювати обкладинку для «Сонячних кларнетів» Тичини, а сам Нарбут працюватиме над обкладинкою Зеровської збірки «Антологія римської поезії». Товариство гуртка придумало образ Лупи Грабуздова, від імені якого писались статті, вигадка починала набувати реальних рис, Нарбут чаклував над своєю містифікацією, Зеров допомагає йому в цьому.

Окрім будинку біля брами Заборовського, був іще один культурний осередок на звичному Зеровському маршруті від Сінного базару до Золотих воріт – помешкання Бориса Якубського біля Сінного базару. Тут збиралось літературне товариство, до якого входили Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Рильський, Тичина та інші. Як згадував сам господар помешкання, їхні зустрічі були: «не пляновані, але фактично дуже регулярні. Була внутрішня духовна потреба виладувати себе і вона перетворилась у регулярну звичку. То були розбурхані революцією роки. Ми сприймали революцію з вірою в нові горизонти. Ми не були практиками революції. Ми вірили в свободу, розум, мистецтво, науку». Обидва помешкання – Нарбута і Якубського – відвідувачі називали «сполучними посудинами» – потік гостей плавно перетікав з одного гостинного дому до іншого. Освальд Бургардт напише про дім Якубського у «Спогадах про неокласиків»: «У ті 4 роки моєї відсутности хата Якубського була місцем, де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника вір-щу; Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав), Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного ‘‘неоклясицизмом’’, треба, мабуть, тут шукати. У поетів тих був звичай ‘‘ґутенбержити’’, цебто писати рукою свої збірки, які вони один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без одної плямки. Найбільші майстрі у справі ‘‘ґутенберження’’ були Якубський і Зеров. Самотній кабінет ученого був затишним островом у галасливому морі літературних суперечок і течій, створюваних мінливим подувом політичного вихору».

Літературно-мистецьке життя Києва гуртувалось довкола кав’ярень: на противагу російському ХЛАМу (вул. Миколаївська, 5, нині – Городецького) відкрили «Льох мистецтв» у підвалі будинку Льва Гінзбурга (вул. Миколаївська, 9). Відвідував Микола Зеров і «Кривого Джімі», як згадує Галина Журба: «Невеликого зросту, все привітно усміхнений, бадьорий і дотепний. Сміявся, закриваючи рукою щербаті зуби. У чорному пальтечку, із синім шаликом круг шиї, мав щось завжди веселого сказати притишеним голосом, нахилившись близько».

Редакція «Книгаря», у якому в ті роки почав працювати Зеров, розташовувалась біля Золотоворітського скверу в будинку на розі Великої Володимирської і Великої Підвальної.

Віктор Петров згадує Миколу Костьовича у період його редакторської діяльності: «Зеров підводився, сяючи приязною усмішкою беззубого рота. Тиснучи вам руку, він нахилявся корпусом у бік простягненої правиці. Власне, це було так: рука від плеча до ліктя притиснена до корпуса, корпус зігнено і нахилено вперед, і руку од ліктя, під гострим кутом, поземо, обернено навстріч одвідувачеві. Сила потиску, ступінь зігнутості відповідали мірі урочистості привітання».

Щодо роботи Миколи Зерова Петров зауважує: «Довершеності Зеров прагнув у всьому: в роботі над віршем, в застругуванні олівця, правці коректи, заварці чаю, при виборі каракуля до комірця пальта або примірюванні у кравця костюма. Однак він і найменше був педантом чи формалістом: у ньому не було жадної риси од “людини в футлярі”; джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров розкривав себе в ентузіазмі» і додає: «Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне».

З «Книгарем» Микола Зеров переживає другу більшовицьку окупацію, денікінщину, третю більшовицьку окупацію і поляків. Працювати нерідко доводилось під кулями – у редакції та гімназійній аудиторії, тож можемо лише уявити витримку і впертість Миколи Костянтиновича. Як згадувала його дружина Софія Федорівна: «У місті одна влада змінювалась іншою, і з кожною знайомих ставало все менше».

У голодному і холодному Києві 1920 року в Борисоглібській церкві Микола Зеров обвінчався із Софією Лободою. Дата весілля – 13 лютого, однак молодята не зважали на «нещасливе» число – поспішали побратися до Масниці, під час якої не вінчають. Софія Зерова згадувала: «І ось 12 лютого 1920 року відбулася вирішальна розмова про наші дальніші взаємини, під час якої Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своєму майбутньому житті, а він би сам цього дуже хотів. Я відповіла: ‘‘Гаразд, одружімося і живімо разом’’. Постановили справи не відкладати і повінчатися на масниці, яка розпочиналася за два дні. Але наступного ж дня, ранком, що було зовсім незвичним, прийшов дещо схвильований Зеров і сказав, що він був у священика, і той повідомив його, що на масниці не вінчають, а сьогодні останній день, коли ще можна повінчатися, тому Зеров, на власний ризик, не мавши часу побачитися зі мною, уже домовився зі священиком, що той повінчає нас о другій годині (було якраз 13 число, яке вважається за нещасливе, але ми не були забобонними і не надали цьому ніякого значення). Спершу я трохи розгубилася. Не сподіваючись, що це відбудеться так хутко, я саме того ранку віднесла полатати свої святкові черевики, а вони в мене були єдині. Але Зеров мав такий благальний вигляд, що я відразу ж побігла до шевця забрати свої черевики назад. Так я й вінчалася в черевиках з протертими підметками. Та все це для нас обох було байдуже».

У Києві лютував тиф і голод, під Києвом тривали бої. У гімназії, в якій викладав Микола Костьович, склалась катастрофічна ситуація з викладачами: хтось відмовився від лекцій, когось заарештували, інші виїхали з міста. Від зворотного тифу після перенесенної операції у травні 1920 року помер Георгій Нарбут. Зеров у спогадах про Георгія Івановича напише: «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас – і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба».

У 1918–1920 роках Зеров виступає як літературний критик і перекладач. Про літературну критику він говорив: «В критикові – чи не так само, як і в перекладачеві, цінні своєрідність та глибина сприймання, вразливість, смак, спеціальна обдарованість. Бо як би не говорили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом».

У ті роки виходить друком його стаття про Івана Нечуя-Левицького, понад десять рецензій, які він друкував у «Книгарі». Рецензії його нерідко були нищівними для авторів: «бездарність автора надзвичайна, невидана й нечувана» – пише Зеров про збірку І. Федорченка «Летюча зоря»; «провінціальний несмак» – робить висновок про М. Мандрику і його збірки «З книги гніву», «Пісні про анемону»; «примітивність така, що вражає і навіть зворушує» – дістається збірці Л. Козара «Степові зорі».

Зеров критикує поетів за наслідування, що породжувало вторинність. Паралельно досліджує творчість Лесі Українки, аналізує поезії Івана Франка, врешті видає власну збірку перекладів – «Антологію римської поезії». Однак життя в Києві стає дедалі складнішим, отож, Зеров із дружиною переїздять у Баришівку, сподіваючись у провінції перебути найтяжчі роки.

З 1 жовтня 1920 року Микола Зеров починає викладати історію в баришівській соціально-економічній школі. Баришівка й справді видається порятунком: Київ лишається без електрики, палива, води. Освальд Бургардт згадує, що «Баришівка натомість пропонувала ‘‘пайок’’: кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лампи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років».

Баришівка виявилась колоритним селищем, у якому жили дивом не розкуркулені чинбарі. Зі спогадів Софії Зерової дізнаємось: «Восени 1920 року ми переїхали з Києва до Баришівки і прожили там близько трьох літ. Баришівка була в ті роки тихою вигідною провінцією, містечко вважалося ‘‘заштатним’’ і справді мало чим було схоже на місто, радше виглядало воно як українське село. Будиночки мешканців були оточені садками, в містечку був ‘‘Волвиконком’’, школа, місцевий клуб ‘‘Просвіта’’ і три церкви. Серед мешканців було багато чинбарів, які виробляли шкіру і, порівняно з нами, жили вельми заможно».

Для закоханого в українське бароко Зерова вона була несподіваним сюрпризом, хоч учасники «ложі» Нарбута захоплювалися старшинським бароко, а селище було яскравим зразком бароко селянського. Миколі Зерову і друзям – Вікторові Петрову, Освальдові Бургардту – вдалося сформувати культурний осередок у Баришівці, однак за Києвом Микола Костьович сумував. Освальдт Бургардт згадував літературні диспути баришівського періоду: «Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам’ятаю ‘‘На щитах Татр’’ Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як ‘‘Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мєдь’’! Або чи ж можна сказати ‘‘Увяданья золотом охвачений’’, коли само напрошується ‘‘охваченим’’?»

Освальд Бургардт повернеться до Києва 1922 року, його місце в Баришівській школі займе Віктор Петров. Саме тут, у Баришівці, він познайомиться із сім’єю Зерових, стане частиною любовного трикутника. Набагато пізніше між ним і Софією Зеровою спалахне роман. Про зустріч у Баришівці згадуватиме і Софія Зерова: «Там познайомились ми й з Віктором Платоновичем Петровим, що теж викладав. У нього було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, інколи сперечалися – смаки в них були різні. Я звичайно не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його випади і не дарував йому нічого, іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось деталей. Але в’їдливостей та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й дуже потішно; для мене завжди були цікавими їхні двобої».

Баришівське заслання виявилось не таким спустошувальним, як Златопільське, однак поетична муза, що приходила до Зерова в найтяжчі роки, знов прокинулась. Саме в Баришівці він створює сонетоїди, сонети, олександрійські вірші. Микола Костьович «гутенбержив» – переписував поезії від руки, формуючи невеличкі збірки. Одна з таких збірок, «Сонети та елегії», датована 1922 роком і присвячена Сергію Єфремову. Зеров активно листується з Рильським, Тичиною та іншими культурними діячами, хоч листів баришівського періоду знайдено небагато. Саме тут, у Баришівці, він створює сонети «Pro domo», у якому окреслює свій естетичний ідеал у поезії, та «Овідій», який найбільше вразив Максима Рильського, про що той зізнається в листі до Зерова: «З присланих Вами віршів мене особливо розворушив і розчулив ‘‘Овідій’’. Що до порівняння з захожими різьбярами, що

Для окружних орд, для скитів-дикунівРізьбили з мармуру невиданих богів, —

то різниця між ‘‘тими’’ і ‘‘цими’’ та, що скити еллінських різьбярів цінували, а… що й казать!”

У той період «неокласик» (якого вже встигли так наректи) створює прекрасний сонетний диптих «Саломея» і «Навсікая». В обох сонетах можна віднайти підтексти та алюзії на дійсність, що оточувала Зерова. Урешті, він зізнавався, що звабливі танці Саломеї у вайльдівській виставі не надто вразили його, він завжди віддавав перевагу «стрункій, мов промінь, чистій Навсікаї».

Софія Зерова з теплотою згадувала баришівський період їхнього життя: «Жили ми з Зеровим дружно. Вдачу мав він рівну, спокійну, ніколи не дратувався, на різні життєві дрібниці й непогодженості не звертав уваги, навіть жартував з них, завжди був стриманий і дуже делікатний. Його всі любили – не лише на роботі – за зразкові лекції, за великі знання, але й в щоденному житті – за гарне, доброзичливе й чуйне ставлення до людей. Любили його також і діти, і навіть тварини. В Баришівці Зеров невдовзі зробився популярною й поважаною людиною. Він сам дуже любив свою працю, книжки, людей, весь віддавався своїм заняттям, але до життєвих труднощів і нестатків був цілковито байдужий […] Та якщо в своїй галузі Зеров був бездоганний і почував себе, як риба у воді, то в практичному житті він був безпорадний, як дитина. Ще дома, в батьків, мати Зерова вважала, що він навіть не вміє забити цвяха в стіну. Коли він намагався допомогти мені чимось у господарстві, то робив усе так невдало, що я завжди відмовлялась від його допомоги […] В Баришівці ми прожили до літа 1923 року, літо перебули у моєї тітки в Ядлівці, а восени повернулися до Києва».

Коли 1923 року Микола Зеров повертається у Київ, термін «неокласики» вже широко використовувався в літературних колах. Однак кого саме мають на увазі критики – чітко не окреслювалось. Російський «неокласицизм» заявив про себе ще 1918 року, київські ж «неокласики» нерідко говорили, що назву їм «накинули». Питання, коли саме київських поетів, що 1923-го зібрались у Києві, почали називати «неокласиками», – і досі викликає дискусії. Одне лиш можна сказати без сумніву – це була не самоназва. Освальд Бургардт згадує: «Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбувалась літературна вечірка, в якій взяли участь він, Филипович і Рильський. Немов випадково кинуто було про тих поетів слово “неокласики”. Вони його не зреклися, і назва та пристала до них. Найбільший на тій вечірці успіх припав Зерову».

Цікаво, що «одгетькували всіляких неокласиків» Микола Хвильовий, Марк Йогансен і Володимир Сосюра ще 1921 року. У листі П. Филиповича до Миколи Зерова від 23 травня 1923 року читаємо: «Поезії Ваші тепер не можемо друкувати – це пошкодить і видавництву, і Вам…» Тобто майже відразу на «неокласиків» почали навішувати усілякі ярлики.

З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров починає викладати українську літературу в Київському інституті народної освіти. Так народжується київська напівлегенда про Золотоуста, про це згадувала і Софія Зерова: «В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літератури. Директором інституту був тоді мій двоюрідний брат Микола Лобода, він запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тішило мене. Я казала йому: ‘‘Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобі їх не пробачать!’’ Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачів постійно зростали».

У спогадах сучасників Зеров незмінно постає як блискучий лектор, наведемо спогад Марії Ліщинської: «Лекція подобала на суцільний натхненний потік. Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі тієї чи іншої західньої мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з ‘‘Енеїди’’. Говорячи, він інколи примружував очі, а найчастіше дивився на свою авдиторію широко розкритими очима, заворожуючи її і цим своїм поглядом. Півторагодинна лекція збігала непомітно, час і простір зникали, і після лекції студенти прокидалися ніби після солодкого, хвилюючого сна».

В інституті, аби не зривати лекції інших викладачів, з яких студенти нерідко тікали на лекції Миколи Костянтиновича, предмет Зерова був перенесений на останні години в розкладі. Золотоустом його називали навіть ті, хто не втомлювався писати «викривальні» статті. У чому ж полягав секрет його успіху? Причин кілька: Зеров був першопрохідцем – створив курс лекцій для предмета «Історія української літератури», якого на той час не існувало; намагався розглядати будь-яке явище в українській літературі в контексті світової культури; мав неймовірну пам’ять, був красномовним і ерудованим промовцем, не стомлювався урізноманітнювати матеріал дотепами на афоризмами.

Про лекції Зерова маємо спогад К. Михайлюк: «Лекції Миколи Костьовича […] лишили в мене і в більшості слухачів враження таке глибоке, яскраве і шляхетне, що їх просто не можна забути. Навіть ті студенти, що недолюблювали його, були згідні з ним, що він посідає спеціальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Під час його лекцій іноді здавалося, що авдиторія порожня: всі сиділи, затаївши віддих, скуті чарами, що спливали з його слів. […] Все його єство випромінювало якусь притягальну силу».

Микола Зеров умів передати аудиторії своє захоплення предметом лекції, примусити відчути її свою жагу і гордість, любов і біль. Як згадував один з його студентів Григорій Костюк: «Кожне українське літературно-мистецьке явище він розглядав у порівнянні з подібними явищами інших народів».

Л. Вакуленко згадує: «Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері – знедоленої України, а син малосвідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.