Роман про людське призначення

Емма Андієвська

РОМАН ПРО ЛЮДСЬКЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

– Яке призначення людини?

– Чому конче призначення? Хто сказав, що людина взагалі має якесь призначення?

– На такій самій підставі можна твердити і протилежне.

– Облиш. Сьогодні я не годен ні про що думати, тим більше, коли за нами і далі гнатиметься цей навіжений Федір.

– Він не за нами, а за Безручком.

– Не сперечайся. За нами. Тільки досі він нас ще не помітив. Тобто, звісно, помітив, лише це не дійшло до його свідомости. Але якщо ми притьмом не вскочимо за ворітницю, то воно зараз дійде, бо він уже наздоганяє Безручка.

– Нічого він не наздоганяє. Ти просто користуєшся нагодою, аби висмикнутися з кола.

– Ти надто впертий і нетерплячий.

– Послухай, як він репетує? Ну?

– Ну то й що?

– Як що? Кінець. Як довго я ходитиму в янголах-охоронцях?

– Можеш літати.

– Відкриття.

– Ну чого ти врешті-решт юшишся?

– Це означає кінець.

– Це так само означає початок.

– З призначенням?

– Той, хто за остаточне, завжди програє.

– Алеж слухай! Відкрий вуха й слухай. Ну?

* * *

– Іване Дмитровичу! Пане Безручко!

Безручко загальмував дитячий візок, у якому між алюмінієвою виваркою з прилютованою покришкою чи, може, й барабаном, стосом полинялих ілюстрованих журналів та двома пляшками непрозорої рідини сиділа біла гуска, похитуючи абрикосовою шиєю, – протер скельця у дротяній оправі й глянув на Федора.

– Я вас кличу вже другу вулицю!

– Доброго вечора.

– Так, певне. Доброго вечора. Даруйте, я ще зовсім захекався, женучи за вами. Ви з новим надбанням. І візок, і гуска!

– Юнона, – поправив Федора Безручко.

– А, я пригадую. Минулого разу ви були в розпачі, де дістати рожевого флямінґа, щоб перевірити винахід, а тут, на пихо, навіть у звіринці – самі білі, бо їх не годують морквою, – і тому в Юнони – абрикосова шия?

– Ні, це після вибуху. Ніжка від стільця, борода й половина щоки молодика, який надто квапився переставити мене туди, де ми однак усі будемо, розматеріялізувалися на її шиї.

– То ви остаточно досягли мети?

– Як вам сказати. Воно виявилося дещо складніше, ніж я припускав. Але я на правильному шляху.

– Після останньої зустрічі я багато думав про ваб, та ви – як у воду. Минулого тижня я цілу добу швендяв містом, – знову напало безсоння, тепер саме повня, і на ногах її легше переносити, – я зазирав до всіх парків і скверів, сподіваючися вас побачити. Якщо у вас нема інших плянів, то чи не погодилися б ви бодай на одну ніч до мене? З усім майном, очевидно. Я вам не заважатиму, а Юноні…

– Вона чиста, – заспокоїв Безручко, перехопивши погляд Федора, який з деяким сумнівом глипнув на добре вгодованого птаха, бо йому здалося, ніби гуска підморгнула йому, а тоді, саме як Безручко нахилився, щоб підтягти міцніше мотузку, якою була прив’язана підошва до лівого черевика, а Федір подумав, що треба себе дещицю й контролювати, аби не чітко усвідомлені здогади, які паразитували в мозку, не накладалися на зовнішній перебіг баченого, деформуючи дійсний стан речей, – висолопила йому товстий, не гусячий, а явно людський червоний язик з малим укусом на боці, точнісінько такий, як ще вчора у ванні це відобразило вицвіле, запотіле дзеркало, коли Федір вирішив пересвідчитися, чи на місці пошкоджених клітин (адже саме з того боку він завжди прикушував язика) не росте, бува, пістрякова пухлина.

– У мене тепер нове помешкання, – змусив себе зосередитися Федір, – отут одразу за рогом. Тобто, воно не нове, а досить таки старе й абияк уряджене, але тут принаймні ніхто не заглядає мені через плече. Ну і дешевше, бо я останнім часом рідше дістаю замовлення.

– Тоді ви хотіли повертатися до Перу? Там усе ще будівельникам добре платять?

– Так. Тільки я передумав.

– Ми вже десь із рік не бачилися?

– Трохи менше. Від Великодня. Дозвольте вам допомогти? Подвір’я замикають, і тут безліч закутків, бож будинок старий. Справді, повно ніш, де можна залишити все майно, і до ранку ніхто не рушить.

– Візок нехай. Тільки з Юноною і скринею я не розлучаюся.

Федір пильніше зупинив погляд на візку, шукаючи поруч виварки, пляшок і журналів знану йому Безручкову фанерну скриню, на якій волоцюги-жартуни, у товаристві яких деякий час біля п’єдесталю цементної купальниці недалеко від Ізару ночував Безручко, після наглої смерти дружини й сина призвичаюючися до життя бездомника, зобразили двох тілистих охрових наяд з орхідеєю-водограєм на грудях, що кожного разу бив Федора в саме серце, оприсутнюючи на всю пам’ять того зовсім іншого, усміхненого й випещеного Безручка так, як він невдовзі після повороту з Америки (де, як злісно подейкували покривджені долею невдахи, на відміну від інших гарувальників, за порівняно недовгий час збив мало не мільйонні статки, аби, замість продовжувати карколомну кар’єру, – з мамутової столиці, на яку побожно скеровували погляди всі скоробагатьки, назавжди повернутися до загумінкової Европи, купивши на околиці Мюнхену віллу, й не спокійно доживати віку, а заходитися піклуватися найзачучвіренішою українською голотою, що так і присохла після таборів, через туберкульозу й немощі нікуди далі не виїхавши на ліпші заробітки, ба більше, віддати до послуг не завжди причесаних і митих еміграційних молодиків, народжених уже після війни в ліпших достатках, що згодом багато декому завадило стати людиною, – не лише підвал, більшу половину першого поверху та обидві мансарди, а й свій гаманець і час, хоча ті, що, – як висловлювався Любко Нетудигора, – бачили Безручка на обидві нирки, мали на це інше пояснення, а саме: мовляв, Безручко завів у своїй віллі шарварок зовсім не на те, – як про то лускався Сашко Лопата, – аби ним закамуфлювати якийсь там нібито винахід, якого і взагалі ніколи не існувало, хоч про той винахід різні оглухи, на зразок Ґенка Маковецького, й теревенили, начебто він, той винахід, нерозривно пов’язаний з оновленням усього людства, духовним перетворенням людини, а заразом і незалежністю України, як передумови до внутрішнього очищення, бо інакше ніколи не запанує рівновага між світлом і тьмою, котра затисла світ у криваві лещата, – а на те, аби затушкувати злочинну діяльність, бо насправді Безручко не благодійник, – благодійники існують лише в маячному уроєнні слинявих недорік, – а завербована радянщиками продажна шкура без натяку на сумління, що ловить у свої тенета недосвідчених м’якодухих придурків, аби* їхніми руками – хіба не підіслали радянщики Сташинського, щоб замордувати Бандеру? та й чи тільки його одного? – нищити все, що нагадувало б українцям про їхню історію, гідність, славу й подвиги, – чи ж не ліпше, аби українців винищували самі ж українці? кращого й уявити не треба! – хоч би й що там інакше плескали, надриваючи писки від вух до вух, різні говорії на зразок Юрка Олійника чи Миросі Казан, що з Остапом Чернецьким учащала на проби до Безручкового підвалу- майстерні для бандур, де фанатичний Грицько Саламаха навчав ледачих смаркачів і перестарків-дівуль не лише гри, а й уміння самому виготовити бандуру, – а Мирося, падкуючи перед Юліяном Кописткою, тоді ще не втратила надії, що дорога до Юліянового задротованого серця лежить виключно через бандуру, яку Мирося зі мстивою насолодою потрощила на цурпалки того ж дня, як довідалася, що, попри її жертвенні старання, – скільки здоров’я, витримки й часу коштувала їй та анатемська бандура! – Юліян заручився, а за тиждень, – подумати лише, за тиждень! коли Мирося згайнувала на Юліяна найкращих п’ять років, а дівочий вік не чоловічий! – і побрався з ненависною, довготелесою, чистісінько: «дівко, подай горобця!» – Наталкою Ковганівною, яка в житті ніколи й до рук не брала диявольського інструмента, мучачися над опануванням якого, Мирося колись у спорожнілому підвалі, коли вже порозходилися учні, на власні музичні вуха, які марно чекали на Юліянові кроки, чула, як Безручко, схвильований новими арештами й дедалі жорстокішими переслідуваннями на Україні, запевняв загонистого Костя Бурлая, що твердив катеринкою, ніби в усіх своїх лихах винні самі тільки українці, і це триватиме доти, доки вони не навчаться затятіше себе боронити і голосніше кричати про свої кривди, а то мільйонами виморюють, і пес не гавкне, – мовляв, якби його, Безручків, винахід був здійснений за Центральної Ради, то люди тепер не тинялися б по світу, відбігаючи свого роду й племени, а жили б на вільній не русифікованій Україні, за незалежність якої полягло й далі гине стільки найкращих голів, – проте воно нібито ще не все втрачене, – хоч і виглядає, наче навколо суцільні мури і українському народові треба щезнути з лиця землі, ставши безіменним погноєм для нахабнішої нації, – бо вистачає, аби нехай навіть одна однісінька людина, для якої справедливість, людська гідність, доброта й елементарна порядність – не порожній звук, перейнялася недосяжним, поклавши його за зміст свого життя, щоб нездійсненне – здійснилося, оскільки не виключене, що саме в цьому стремлінні: головою крізь мури до недосяжного – і міститься людське призначення, хоча людина того й не знає, а часто й не хоче знати, покладаючися з лінощів на випадок або, коли вже дійсно повна безвихідь, на провидіння: як уже нема жодної ради, то нехай воно штовхає затурканого чоловіка на путівець, від якого, може, й Безручко не здолав би відпекатися, щоб…). – У супроводі дружини (про її лососеву сукню ще довго трудили невтомні язики еміграційні манірниці, вболіваючи за долю цілої нації, в якої занепадають смаки, що, як відомо, тягне за собою світові катаклізми) та смаркача-сина у смокінгу (тоді ще не так густо, як кількома роками пізніше виряджувалися на українські забави), явився на Маланку з опаловою орхідеєю на вилозі, і Федір тоді вперше після хвилевої відрази до квітки (що то знак для Паливоди, Федір довідався значно пізніше, сидячи на терасі каварні з Паливодою, який, спостерігаючи політ галок навколо дірок під банями собору Діви Марії, зрадив, що він приїхав не так на міжнародний конгрес альхеміків, як радше для зустрічі з Безручком, з яким він нав’язав був, а тоді на кілька років втратив, – що загальмувало всі його досліди, – тісніший контакт, щойно Безручко – частково на його, Паливоди, прохання, – повернувся до Европи, невдовзі після чого на Маланці Федір уперше й побачив його з орхідеєю, наче викапаною з бразілійських хащів, де витриваліші українські поселенці, тікаючи від радянського раю, залишилися освоювати пекельний праліс, звідки йому, Федорові, та Василеві Савченкові, який попервах ще намовляв Федора піти углиб пошукати діямантів, пощастило ледве живим після тропічної пропасниці, – дослівно: сама шкіра й кості, – дістатися до Перу, аж ще за півроку знайомі ледве пізнавали, що то – Федір) – вичув біля Безручка, попри те, що невтомні еміграційні балакуни, як Сізіфи, гриміли один перед одним брилами остогидлої буденщини, яка забиває памороки й менш подразливим одинакам, ніж Федір (а Безручко тоді так само жартував і молов непотріб, як то переважно мелють на багатолюдних збіговиськах, на яких і зроду Федорової ноги не було б, якби не Марійка), однак Федір ще тоді вперше вичув біля Безручка товсте, цвяхувате на дотик (Федір аж заціпенів, коли замість шкіри на ньому потекла фіялкова в шафранових цятках блискавка) чітко окреслене силове поле, яке тепер, – і то зовсім не тому, що гуска подивилася на Федора блідофіялковими орхідейними очима, щойно Безручко заходився обережно висмикувати з візка, притримуючи правою рукою, як немовлячі сідниці, виварку-барабан, – набрало остаточного об’єму й пружности.

– Барабан-виварку можете лишити у цій ніші. Майно не пропаде, – зосереджено мовив Федір, проймаючися раптом аж надривним співчуттям до обох Безручків, а крізь нього й до самого себе, а особливо до тієї нібито чужої частки в собі, що виникла в ньому під час пропасниці у вічнозелених нетрях, коли над ним висіло, випалюючи нутрощі й мозок, подвоєне обличчя Василя, з якого зіркою на всі боки виростали, щомиті змінюючися, завдяки геометричному татуюванню, дедалі потворніші звірячі пики, за котрими він, завмираючи, стежив, як тепер за Безручком (бо в душі калатав кривавий згусток, що безпосередньо, хоч і не знати як, стосувався і його, Федорової долі, виповнюючи все єство ламким неспокоєм), і Федорові здалося, ніби не він, а крізь нього весь світ, що нагло крізь його зіниці отримав усепроникальну видющість, уважно стежить (оскільки від цього залежить остаточне і єдине призначення, яке ще надто полохає його), – як обережно вже цей обшарпаний, але наче справжніший, а, головне, остаточний Безручко, для якого покищо закінчилися наступні перевтілення, виймає з візка круглий аґреґат, стримуваний алюмінієвою покришкою на двох замках, подібних до баранячого шлунку, що його Федір з лікувальною метою купив на базарі в Лімі напередодні від’їзду до Европи.

– Це не барабан. І не виварка. А скриня. Власного виробу. Чи коли волієте: сплющена сфера з ручкою. Моя фанерна почала протікати, і я мало не втратив винаходу.

– Ні. Я нічого. Зрештою, чому скрині не бути круглій і алюмінієвій? Дозвольте, я вам допоможу.

– Ні, ні, боронь Боже! За жодних обставин! Юнону й скриню я нестиму сам.

– На Юнону я не претендую, алеж вам справді важко.

– Якщо я вам доручу скриню, може статися вибух, бо вона запрограмована виключно на довжину коливань моєї правиці.

– Це ви навмисне, аби її не вкрали?

– Лише частково. Справа в тому, що енергія, якою живиться винахід, іде з мого серця. Дотик чужої руки спричиняє коротке замикання психічних біоодиниць, чи біоквантів, що дорівнюватиме їхньому розщепленню, а вивільнені біочастки значно перевищують потужністю енергію від розщеплюваного атома.

Федір глянув на Безручка, чи він, бува, не жартує, користуючися його невіглаством у фізиці, і, трохи повагавшися, висловив сумнів:

– Тоді вашим винаходом ніхто не потрапить скористатися?

– Чому ні, адже він для всього людства.

– Але як? Я пригадую, ви мені раз уже пояснювали, лише я був заклопотаний і не зрозумів. Ще минулого разу.

– Нічого. То все дуже просто, – засміявся Безручко, піднімаючи вгору указовий палець, проте всі його слова, як і тоді, коли Безручко вперше витлумачував свій винахід, розмазалися у Федоровій пам’яті на фіялкову стружку, бо саме тієї миті гуска вихитнула з-під Безручкового ліктя голову з червоною ґулею на лобі, яка з’єднувальним вузлом стримувала в гусячому тілі флямінґа й лелеку, перешкоджаючи їм змішуватися в проміжне твориво (бож якби в гусці не сидів добрячий чорногуз, то чи ж здолала б вона згодом у каварні так блискавично проковтнути факірових гадюк? через яких зчинилася буча, що змінила Федорові все життя, навчивши, завдяки Тарасові Нагірному, ходити крізь стіни й уважніше ставитися до навколишніх з’яв, навіть таких звичайних, як гуска) і сказала:

– Молодий чоловіче, чи ви знайомі з теорією дзеркал Дзиндри?

– Я не такий уже й молодий.

– Ну, для неї ви ледве чи й народилися. В не? інше літочислення.

– Ви маєте на увазі теорію дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, що її частенько згадував Паливода тоді, коли ще носився з думкою заснувати інститут парапсихології і навіть, якщо вірити Григорові Папському – той скрізь бачив привидів, – уже купив був на околиці Боґенгавзену віллу, з якої час від часу вилітали на вулицю важкі предмети, навіть коли не було дома Паливодиної прибиральниці (здається, Григір і справді бачив, як із вікна летіла не лише праска, а й дубова шафа, яка мало не розчавила Григора, аж він мусів оскаржити Паливоду, який однак уламав Григора взяти назад позов), а тоді, нікому нічого не пояснюючи, все кинув і терміново виїхав до Цюріху до свого брата Антона, що невдовзі перед тим повернувся з Бельгійського Конґо, де він п’ять років відбував медичну практику?

– Так, я пригадую, бо саме тоді Антін вилікував Всеволода Решетинця від прогресивного паралічу, який почався в необережного хлопця після невеличкого розходження щодо незалежности України з радянцями в марсельському порту.

Федір настроївся заперечити, що Антін ніяк не міг вилікувати Всеволода від паралічу, оскільки Всеволод, ще заки Антін повернувся з Африки, заплутаний радянцями, які особливо ретельно полювали за всіма неасимільованими українцями (це Федорові згодом зрадив Тимко Рябошапка, найвідданіший Решетинців приятель, який одного ранку вийшов з дому та так і не повернувся), – наклав на себе руки точнісінько так, як значно пізніше Ігор Кам’янецький, і напевне, Безручко має на увазі не Всеволода, а Юрася Перегуду, якому дійсно загрожував параліч, та й взагалі який це мало стосунок саме до теорії дзеркал Дзиндри, про якого свого часу розповідав Паливода? – але тому, що гуска, – яку Безручко у проміжках пригощав коньяком зі свого келиха, запиваючи підігрітий борщ, що його за старою кавалерською звичкою Федір тримав у запасі (цілий баняк) у холоднику, звикши сам куховарити, манірно засміялася, пробігши колоратурними молоточками вгору й униз дві октави (Федорові тоді остаточно й засіла думка, чи не становила гуска перехідного, проте важливого ланцюга Безручкового винаходу – щось на зразок живого каталізатора, хоча Безручко й відмовчувався на кількаразові запити), – Федір одночасно пригадав, розсердившися на власну неуважність: поспішаючи почастувати гостя (останнього часу у Федора й справді виробилася звичка поспішати, навіть коли й не було куди), він забув, – а Безручко з делікатности не нагадав, – перш ніж посадити гостя за стіл, злагодити йому ванну й дати чоловікові чисту білизну, якесь неподерте вбрання (добре, що бодай Безручко й він не надто різнилися статурами), пошукати випрані шкарпетки й цілі черевики (ці підошви, підв’язані мотузками! На втіху Федора в нього таки знайшлася запасна пара взуття, хоча він засадничо не тримав зайвого манаття, пам’ятаючи одвічну істину: від кожної зайвої речі в помешканні заводиться лукавий, перетворюючи гостинну людину на скнару й відлюдка), бож Безручко відтоді, як прилучився до категорії бездомників, ані належно не відживлювався, ані не дбав про найконечнішу гігієну (і це колишній аж до педантизму чистун Безручко, що жартував, мовляв, тепер замість геєнни вогненної вірять у гігієну); адже минулого разу Федір привів до себе маячного, викачаного в болоті Безручка, який кілька разів, – Федір уже й не пам’ятав, як часто, непритомнів в Англійському парку, переносячи на ногах крупозне запалення легенів, аж поки його (не інакше як на терміновий знак Провидіння) подибав Федір і мало не силоміць затяг до свого помешкання, викликавши Ярця Турчиновського, аби той дав Безручкові кілька рятівних іньєкцій й проінструктував, як лікувати хворого, бо Федір тоді справді наївся страху, що Безручко вже не прийде до тями, – а пригадавши про ванну для Безручка, Федір похопився, що «Під зеленим розмарином» чекає на нього Марійка, про яку він зовсім забув, оскільки вони домовлялися ще минулого тижня, а за цей час після наглої смерти Романа Онуфрієнка, з котрим Федір ще напередодні у Штарнберзі ловив рибу, спливло стільки води, наче розмова з Марійкою відбулася кілька років тому, коли він ще мріяв, що Марійка погодиться стати йому дружиною, заради якої він ще сьогодні, попри II придуркуватого Андрія (Хіба це чоловік? Цей горе-шалапута, в якому лише Марійка могла угледіти особливі людські якості!) і трьох підлітків-патлачів ладен хоч до пекла, чого Марійка, здається, так ніколи й не втямила, хоча все інше відчувала з найменшого натяку, – і що тепер йому, Федорові, не випадає ні підводити Марійки, ні кидати Безручка самого в хаті після того, як він сам затягнув його до себе, стужившися за товариством.

Імовірно, від заклопотаности Федорів мозок помилково виділив такий надмір розумової енергії на ці утлі міркування, аж нею просякло помешкання, і, хоч він і словом не зрадив цих думок, вони жужмом потрапили й гостеві до голови, бо коли Безручків промоклий голос, доповнений то бусловим буханням, то гусячим ґелґотанням (оскільки Безручко заявив, що без гуски він не сяде в ванну, з чого Федір, якому в перебігу жовтої пропасниці в Бразілії довелося дещицю зіткнутися з потойбіччям, що й залишилося в його звичці помічати те, повз що інші байдуже проходили, виснував: не інакше, як Безручко запроектував свій винахід в гусці, переховуючи в ній в ущільненому вигляді, задля більшої портативности, з десяток громіздких створінь на зразок їжатця, безпосередньо пов’язаних з винаходом, серед яких особливою активністю вирізнявся лелека, що тепер бив крилами по воді, приглушуючи потовщеними сплесками Безручків голос), – дійшов до Федорового (від унутрішньої напруги фасетного) слуху, то Федір зі здивуванням встановив, що він, не знати коли, встиг полагодити, що вони всім гамузом після купелі вирушать до Марійки в каварню, до котрої завжди стриманий Безручко (хоча він і колись не густо вчащав до каварень) виявив нагло таке настирливе зацікавлення, ніби не Федір, а він мав там важливе, заздалегідь укладене побачення, на яке йому з якихось далекосяжних причин не випадало прийти без свідків, і це враження у Федора ще зміцнилося особливо після того, як йому спало на думку, чи не перевіряв Безручко на людях свій винахід, дещо переінакшуючи перебіг подій, як він уже сидів разом з Марійкою й Оришкою Козелець, влаштувавши поруч на терасі, погородженій на затишні закутки цементними ночовками з журавцем, Безручка, переодягненого на кількаразові настирливі прохання у Федорів приношений, але чистий виряд, разом з гускою й виваркою-барабаном, і до них приставив білого, з мереживного заліза, стільця кудлатий атлет, у якому Федір щойно в загальній колотнечі, коли він сам кахльованим столиком прокладав дорогу Марійці й Оришці серед роз’юшених пик, що налітали з усіх боків, розгледів Тараса Нагірного, котрий ще не зовсім (Федір давно переконався, що здоровані важче витримують злигодні, ніж глистюки) очуняв від голодівки перед ратушею на Марієнплятці на знак солідарности з Валентином Морозом, за якого в усіх українських церквах ішли молебні, після чого люди з свічками вирушили в похід по всьому місті, що, догоджаючи єдинонеділимній держиморді, не квапилося бодай одним реченням згадати у щоденних новинах (преса, звісно, вільна, тільки пощо заради якихось там задрипанців з неіснуючої нації зайво роз’юшувати медалогрудого від плечей до колін сусіду?) про українські демонстрації на знак протесту, що в особі Мороза червоні царі видушують весь український народ (б’ють, та ще й плакати не дають), який попри тристалітнє перебування під братньою різалкою-чоботиськом не хоче перетворитися на росіян, – Федорові з чіткістю, що випалювала мозок, запам’яталося, що Безручко говорив про людське призначення тієї миті, як Юнона, на пронизливий, аж фіялковий звук сопілки, цибато виметнувшися з- під Безручкового стільця, по-лелечому (Федір виразно побачив, як у неї за кілька кроків видовжилися ноги й дзьоб, та й, зрештою, де ж би гуска ласувала гадюками?) проковтнула обох отрутоносців молодого з улишайованою церою факіра, який, разом з старшим фіялково утюрбанованим напарником, що мідяним молоточком поклепував по бляшаному горняті, виступав у каварні, замість тиждень тому заповідженого, – так само, як і факіри, модного, – гітариста, через якого Федір, бажаючи зробити Марійці бодай невеличку приємність (це було його єдине право на Марійку), домовився зустрітися у каварні «Під зеленим розмарином», куди Федора вперше завів був Перекотигора після вистави «Едіпа», який тоді остаточно зіпсував Федорові настрій.

Тобто, настрій у Федора тоді і так був зіпсований, і Перекотигора ніколи не затяг би його до кепсько провітреного приміщення, аби йому дві години перед очима мигтіли переслідувані долею постаті, нехай і на даровані квитки, якими Перекотигору ощасливили Богатирчуки, що мали постійний абонемент на театри й концерти і того вечора чи то через гостей з-за океану, що наїжджали на літні семестри послухати курсів українознавства, чи то через хворобу не змогли відвідати вистави, – якби Перекотигора не завів мову про Христю Ящуківну.

Федір не мав жодної охоти (хоч саме цього й не випадало казати Перекотигорі, який на пункті Христі виявляв надмірну подразливість) слухати про походеньки ледаща-Ящуківни, яка, як то увійшло в звичку серед молоді, що, народившися на еміграції й вирісши після непам’ятних таборів у достатках і вже, звісно, не знаючи смаленого вовка (та й звідки їй знати, коли перед очима, переливаючися через вінця, буяв добробут чужинецького світу, а оповіді батьків про жахи, переслідування, а найгірше Україну, – яка фоєрверком виринала із задротованого небуття лише тоді, коли треба було зашельмувати українцем якогось покруча, убивцю, пройду, – протейне перетворення – з неіснуючої нації на націю падлюк, шельм і головорізів, – усі народи, як народи, а українці – то їх взагалі нема, тьху, порожнє місце! то на мить появляються лише в людиноненависницькій подобі, аби одразу ж щезнути, перетворившися на коров’ячий хвіст російської, польської чи ще якоїсь вартіснішої нації; видно, їм Господь вклав геєнну люту у груди, – причина, чому незрівняний ощасливлювач людства Йоська, яким ще й досі захоплюються гниляки в достатках, і носився зі спасенною думкою винищити сорок мільйонів цього мазепинсько-бандерівського гаспидного кодла, щоб воно не ворохобило єдинонеділимної імперії – викликали тільки роздратування, адже то був батьківський, а зовсім не Христин досвід, що то обходило! – бож серед угодованих, державних, самозакоханих націй, – на молоденьких очах Христі наймогутніші держави ще не лускалися мильними бульбашками, і чого їй було вже тепер хвилюватися, що на цьому світі нема нічого сталого? – непристойно виглядали бездержавні затяті провінціяли, які навіть не належали до вибраних народів і, замість розчинитися в навколишній повноцінній стихії, жили якимось загумінковим Ґралем-Україною, котру червоні єдинонеділимники до ноги викорінювали «на власній не своїй землі» і для якої серед пихатих молохів не було місця, а чому ж би то Христя мала належати до тих, яким нема місця під сонцем?) пустилася берега попри порядних і шанованих батьків, а, може, саме й тому (як на Федора, то в найпорядніших родинах найчастіше й плодяться виродки й гнила неміч, а тут ще й пещена одиначка, розвезений кусень безсердечного м’яса, що його злигодні й поневіряння не перетворили на людину, оскільки змалечку самі вареники плигали в рот? Куди зайшло б людство, якби людина всю свою енерґію не витрачала на те, аби вилізти зі злигоднів. А наслідки? Хіба добробут так само, як і лихо, не випорожнює людину? І чи в цих обох крайнощах не відбігає людина найважливішої своєї суті? Надмір горя робить людину черствою, злою, зашарпаною й безжалісною, – раб, над яким свище батіг, не виплекає в собі шляхетства, для добра треба бодай малого просвітку, а надмір достатків – порожньою, байдужою до всього на світі або пихатою й гістеричною і – теж лютою й жорстокою. Певна річ, не кожного, – у кожному пеклі знайдеться один праведник, – однак більшість. І тільки десь посередині між цими двома крайнощами, визначуваними для кожного особистою довжиною внутрішнього зросту, з ухилом то в один, то в другий бік, людині світить добігти свого повністю ніколи не усвідомленого, а може, розумом і взагалі не схопного, призначення, яке чекає на кожного, так само й на розвезену Христю, хоч вона покищо й пручається проти того руками й ногами, – бож у Бога й піщина не пропаде, а вже людина й поготів), і за якою, чого Федір ніяк не міг збагнути, так побивався Перекотигора, розпачаючись, що для нього, лише коли нема на похваті патлатих претендентів, світить Христине ліжко.