– Ну що ж, пане Костянтине, Ваша ідея має місце на існування, але… за двох але – Федір Петрович примружився чеширським котом – По-перше, у другій іпостасі, а саме у якості істинної галюцинації, Ви являєтесь моїм об’єктом, а не суб’єктом, і я, як психіатр, повинен відповідним чином на Вашу появу реагувати, тобто застосовувати усі заходи, аж до радикальних, для того, щоб Ви зникли. Тоді мій статус лікаря загрожує існуванню Вашого неіснування. Чи не так?

Тепер вже Костя вдоволено гмикнув, не сподівався такий професійний тролер як він, зіткнутися з сильними супротивниками у глушині волинського Полісся.

– Приймається, Федоре Петровичу. Але що ж стосовно моєї першої іпостасі, я так розумію, що друге «але» стосується саме неї? – головлікар коротко реготнув:

– Ви маєте рацію. Не відомо, чи захоче приймати у себе Вашу першу іпостась Олександр Олександрович. А раптом його нема, і тоді мені залишиться зайнятись Вашою галюцинаційною сутністю – Федір Петрович ще раз реготнув – Ну то добре, я зараз зателефоную, а Ви тут зачекайте трохи…

Лікар махнув правою рукою над головою. Цей жест Кості став зрозумілим тоді, коли за його спиною раптово виріс дебелий санітар, теж у білому. Федір Петрович у цей час відійшов від Кості подалі з бічної алеї до центру майданчика, де були лише клумби, дістав з нагрудної кишені халату айфон, набрав номер, приклав слухавку до вуха і почав про щось говорити.

Споглядаючи за масивною шиєю санітара, що тримала не менш масивну голову з масивними щелепами, Костя намагався напружити слух, щоб почути про що говорить лікар, але голос того перебивав дощ. Федір Петрович, не дивлячись на те, що дощ промочив до останньої ворсинки на останніх нитках його халат та шапочку, стояв посеред майданчика та про щось, жестикулюючи вільною лівою рукою, вів діалог зі слухавкою мобільника. Причому, здається, телефонував він двічі. Нарешті він закінчив говорити, підійшов до живої скульптурної композиції «Санітар та журналіст». Кивнув Кості:

– Вам повезло, Олександр Олександрович зазвичай не спілкується із журналістами, але на цей раз зробив виняток. Та перед тим як потрапити до нього, Вам потрібно пройти – він підкреслив це слово «пройти» – їх начальника безпеки Аркадія. – трохи помовчав – Часи, знаєте, такі зараз неспокійні. – ще хвилю помовчав, потім – Хоча, можливо, Вам все ж таки краще було б бути моєю галюцинацією. – коротко реготнув, повернувся до санітара – Паша, проведи…

* * *

Костя хотів було подякувати головному, але побачив лише його спину – лікар прямував до правого крила замку, до тих дверей, за якими раніше зник Стасик. Санітар кивнув Кості, запрошуючи йти за ним, дійшов до кінця алеї, звернув ліворуч, підійшовши до бічних дверей лівого крила замку, відкрив їх (вони жалісливо скрипнули). Зайшов у середину, вже звідти, притримуючи двері, глипнув на Костю. Костя поправив наплічник на своєму плечі та швидко дотрусив до дверей, зайшов у приміщення. Санітар Паша мовчки показав вниз, на двері оббиті жерстю у цокольному приміщенні, до яких вели круті сходи, розвернувся і вийшов на двір. Костя спустився донизу. Кісточками пальців постукав по металу, потягнув двері на себе, зазирнув досередини. У напівтемряві кімнати він побачив, що за міцним дубовим столом сидів такий же міцний лисий чолов’яга – у вельветовому чорному піджаку, з коричневими замшевими заплатками на ліктях. Комір сірої сорочки оперізувала вузенька чорна краватка-удавка. Маленькі гострі очиці грізно- несхвально- підозріливо вперлись у перенісся Кості. Костя прочистив горло:

– Ви Аркадій – той мовчки коротко кивнув у відповідь, ще коротше підборіддям вказав Кості на його місце, тобто на міцно збиту брунатного кольору табуретку, що стояла перед столом.

Костя знизав плечима, хмикнув, підійшов до столу, теж мовчки ногою відсунув табуретку трохи подалі, поклав наплічник поруч та сів, ухопившись руками за коліна, і запитально поглянув на Аркадія. Аркадій продовжував суворо вивчати перенісся Кості. Пауза затягнулась на декілька хвилин. Протягом цього часу Костя навіть на намагався заговорити з Аркадієм. Удавав з себе байдужого ув’язненого, то потягувався, то позіхав, то оглядав нудьгуючим поглядом сіре приміщення – дві шафи, набиті важкими, здається юридичними, фоліантами за спиною у сбшника, застарілий важкий монітор та дешевенька настільна лампа (така з трубчастою дужкою та скошеною циліндровою голівкою) на столі сбшника, велика чорна марудна муха, що літала колами над лисиною сбшника. Декілька разів Костя все ж таки не витримував та зиркав на самого Аркадія, який немигаючим поглядом скважив ту точку де починався Костиків ніс, і Кості від того погляду ставало відзмієво прохолодно та лячно.

Раптово сбшник різко та голосно ляснув рукою по столу. Сама собою засвітилась настільна лампа, циліндрична голівка яскравою бульбою уперіщилась Кості прямо у вічі. Світло боляче різонуло в очі, а вухо ще болючіше розрізав запороговий вереск:

– Навіщо Францишев тебе прислав?

– Як-к-кий Фр-ранцишев? – пробелькотів Костя, і в кінці питання він зрозумів, якого Францишева мав Аркадій на увазі.

– Мовчати! Питання – то моя парафія. Відповідати коротко. Тільки «так» чи «ні». Зрозуміло? – грізним але писклявим криком заскрипів сбшник.

– Т-так…

– Францишев тебе підіслав?

– Ні.

– Його посіпаки?

– Ні.

– А хто?

– Ні – Костя вже оговтався, і вирішив познущатись з сбшника його же зброєю.

– Що ні?

– Так?!

– Що так? Не зрозумів.

– Ну не знаю Ви…ти ж сам сказав відповідати «так» чи «ні». Ось я й відповідаю, що тебе не влаштовує?

– Мовчати!! Відповідай по суті. Мета приїзду?

– Інтерв’ю.

– Яке інтерв’ю?

– У Олександра Олександровича.

– Мета інтерв’ю?

– Публікація.

– Яка публікація?

– В «Бізнес-рев’ю».

– То ти справді журналіст?!

Аркадій раптово перехилився через стіл і схопив його ліву руку і поцурпелив на себе. Костя мало не впав. Вільною правою рукою схопившись за краєчок табуретки підтягнув її ближче до столу, вмостив зручніше свою дупу. Після цього зробив спробу вивільнити ліву руку, але сбшник міцно притиснув її до столу, і спроба не увінчалась успіхом.

– Тихо! – пискляво гаркнув Аркадій. Він перевернув Костину долоню догори, притискуючи лівою рукою її до столу, два пальці правої (здається вказівний та середній) приклав до Костиного зап’ястку:

– Відповідай коротко на питання – перше, що прийде у голову – Костя вже було заніс свою вільну праву для того, щоб тріснути Аркадія, але після цих слів вирішив зачекати. Йому стало цікаво, що ж таке робить цей лисий дурень і що буде далі. Крім того, сбшник тримав його руку сильно, але не боляче. – Францишев?

– Олігарх.

– Шпигун?

– Штірліц.

Лисий хмикнув і продовжив:

– Гроші?

– Премія.

– Зрада?

– Кохання.

– Вбивство?

– Зрада.

– Сіон?

– ?… Матриця.

– Заповіт?

– Шевченко.

– Зброя? – Аркадій вивільнив його руку.

– Калашников – відповів Костя розтираючи зап’ястя.

– Ні, я питаю, зброя є?

– Так – Костя вказав правою рукою на ліву пахву, де під курткою була приладнана кобура з пістолетом. Аркадій мовчки простягнув свою праву руку. Костя запитально поглянув на нього.

– Зброю сюди – тихо мовив сбшник. Костя заперечливо похитав голово. Аркадій знизав плечима:

– До Олександра Олександровича тільки без зброї або зустрічі не буде – на німе запитання Кості відповів – зброя побуде поки у мене.

Костя зітхнув, але розстебнувши куртку дістав з кобури Форт. Перевірив запобіжник, тримаючи за ствол, вклав руків’ям пістолет у долоню Аркадія. Той декілька секунд вивчав зброю, потім невдоволено хмикнув. Відсунув у столі верхню шухляду, поклавши Форт до неї, захряснув її. Подивився на наплічник, що валявся на підлозі:

– Що у ньому?

– Фотоапарат, диктофон, деякі речі.

– Фотоапарат, диктофон для інтерв’ю?

– Так.

– Покажи.

Костя підняв наплічник, розстебнув його, дістав техніку, поклав на стіл. Аркадій взяв до рук фотоапарат, ретельно оглянув його, поклав на стіл, повторив процедуру з диктофоном:

– Можеш забирати, але наплічник залишиться тут. – продовжив – Стань і підніми руки.

Костя знизав плечима, але зробив те, що від нього вимагали. Аркадій підвівся з-за столу, обійшов його, підійшов до Кості ззаду, швидко обмацав його, дістав з правої кишені куртки мобільник і ключі від машини, поклав їх на стіл:

– Це теж тут залишиться – Кості залишилось лиш повторно знизати плечима. Аркадій підійшов до дверей – Пішли – прочинив двері, чекаючи, поки Костя вийде першим. Костя повісив фотоапарат на шию, поклав диктофон до правої кишені, прочимчикував повз сбшника і почав підніматись сходами. Аркадій мовчки слідував за журналістом, майже торкаючись його спини. На першому поверсі його рука лягла на Костине плече:

– Стій. Далі підеш сам. Сюди – рука витягнулась з-за правої щоки Кості і вказівним пальцем вказала на сходи, що вели вгору. – На другий поверх, двері в приймальню, там чекають.

* * *

Костя кивнув і пішов нагору. Сбшник продовжував стояти на місті, допоки Костя не піднявся на другий поверх та не потягнув на себе праву половинку, оббитих чорною шкірою, дверей (на лівій було прибито табличку «Замок К. Приймальня»). Костя зайшов, причинив за собою двері і почув, як гримнули залізні двері унизу, у кабінеті Аркадія. Розвернувшись, спочатку побачив дві пальми у діжках біля входу. Потім звичайні офісні білі меблі. Потім – за столом, точніше на столі смугляву, невеличкого зросту, білявку. Вона сиділа невимушено, заклавши руки за спину, та з цікавістю та еронахабністю зиркала на Костю. Все при ній, як потрібно для справжньої офісної штучки – симпатична мордочка, з великими як блюдця блакитними очима; персенята на два- два з половиною, що випирали вгору з-під білої напівпрозорої блузочки; гарнюненькі, непропорційно довгі, у чорних мереживних панчохах, навхрест одна на одну, ніжки, які з гори ледь прикривало чорне міні; такі ж чорні, напівчеревички на високих підборах. Кості навіть трохи перебило подих – так ця кішечка контрастувала з попередніми персонажами замку – Стасиком, лікарем, санітаром Пашею, а особливо з Аркадієм. Трохи оговтавшись, карбюраторно прочистивши горло, ввімкнувши своє чарівливість, Костя «невимушено» звернувся удавано до неба, реально до білявки:

– Боже, дякую тобі за те, що пошуки усього мого життя увінчались успіхом! Нарешті я знайшов ту, з якою проведу всі, залишені на мій короткий вік, роки мого життя. – Костя наблизився до білявки майже впритул, схилився над нею, та патетичним шепотом продовжив – Але спочатку, королево, дозвольте спраглому припасти до Ваших грудей, та відчути тепло… – Костя ще ближче наблизився до дівчини, але договорити не встиг, вона коротко горлицею засміялась, витягла праву руку за спини, клацнула по носі зачарованого Кості, та відповіла томним сопрано:

– Не зараз… іншим разом… можливо у іншому житті – але оченята в той же час казали про «зараз… цим разом… у цьому житті» – Олександр Олександрович, чекає на Вас – її рука томною кволістю описала коло та вказала на двері справа за її спиною. Костя повільно перевів погляд з обличчя білявки до її руки, щоправда попередньо він затримався на цілу вічність на тканині блузки, що прикривала, гарні, вільні від білизни, груди. А вже від руки, Костя сконцентрувався на дверях, дерев’яних, темно-коричневих, на яких висіла скромна табличка «Директор». Зібравши останні крихти сили волі, Костя відірвався від білявки, та ледь доплентався до дверей. Чомусь йому закортіло постукатись – він постукався, повернув голову, ще раз поглянув на дівчину, яка в свою чергу з нудьгуючою цікавістю спостерігала за ним з-за плеча (вигляд на неї ззаду був не менш інтригуючим), підморгнув їй, та, прочинивши двері зайшов:

– Олександре Олександровичу, можна до Вас?

Кабінет директора входив у жорсткий контраст з приймальнею – напівтемний, в коричнево-зелених тонах. Праворуч біля вікна великий бежевий глобус. Меблі масивні, але їх небагато – велика книжкова шафа ліворуч, з великим фоліантами за склом, в кінці кімнати величезний стіл. Перед столом, обіпершись об нього, схрестивши руки на грудях, стояв і сам Олександр Олександрович. Весь такий посередній – середнього віку, середнього зросту, з середньою, напівусміхненою-напівсерйозною мімікою. Єдине, що виділялось у нього – то велика, масивна голова, з зачесаним назад рудим волоссям, серед якого подекуди виринали острівці залисин. Дивлячись прямо у його середньо-прикриті очі Костя відрекомендувався:

– Костянтин Польовий, журналіст видання «Бізнес-рев’ю» – директор у відповідь кивнув головою, хвилю помовчав, потім, не поспішаючи, з паузами, немов би куштуючи кожне своє слово низьким голосом відповів:

– Ну… як… Ви вже здогадались… директор «Замку К». – помовчав, ворушачи губами, прожовуючи перед подачею наступні слова – Пане Костянтине…, здається,…ми з Вами… не домовлялись… про… зустріч?

Костя кивнув головою:

– Так, Олександре Олександровичу, не домовлялись. Але ж…я сподіваюсь,…Ви зможете приділити мені…деякий час – Костя упіймав себе на тому, що почав мимоволі говорити так само як і директор, підбираючи слова.

– Ч-чому… я… це повинен робити?

– Ну…, по-перше….як я казав… Федору Петровичу,… а він Вам, я так думаю… передав, існує…право журналіста доступу…

– Так… – раптово перебив його Олександр Олександрович – до доступу. Але…то не значить…, що я обов’язково повинен з Вами… спілкуватись… Навіщо мені… це робити?

– Річ у тім – паузно вимовив Костя – що…наше видання пише цикл…про успішні компанії у нашій країні. Зараз,… у такі складні часи… позитивні історії про успіх дуже важливі. А це цілком позитивні репортажі,… інтерв’ю. Вважайте, що це безкоштовна реклама… для Вас. Чом би нам з Вами і не поспілкуватись… заважаючи на те, скільки я добирався до Ваших… Алик – у відповідь на це міміка Олександра Олександровича раптово перестала буди посередньою – він, примружившись хитрим кротом, посміхнувся:

– Ну добре, пане Костянтине… не думаю, що Ваші аргументи на мене якимось чином подіяли – паузи в його словах майже зникли, він почав говорити швидко. – Але Ви приїхали сюди без попередньої домовленості, сподіваючись на фарт,… на випадок. Ну тоді, і моя відповідь на Ваше прохання нехай теж буде залежати від…випадку. Ну що скажеш, Карле – звернувся він у простір біля себе – давати мені інтерв’ю пану журналісту чи ні?

Позаду Олександра Олександровича почулось дивне клекотіння. Костя здивовано побачив, що з-за спини пана директора вистромився дивний продовгуватий предмет. Приглядівшись, Костя зрозумів, що це пташиний дзьоб. Дзьоб ще більше висунувся. Він просувався повільно далі, поки не з’явилась чорна пташина голова, а потім чорний тулуб, а потім й чорний хвіст. Здається, це була його недавня, а зважаючи на те, скільки вже подій за цей короткий час відбулось, вже стара, знайома. Те ж саме прим’яте обскубане місце біля дзьоба, той же нахабно-настирливий погляд. Ворона чи, точніше, якщо зважити на ім’я, яке назвав директор, ворон тричі каркнув, точно так, як тоді, коли втік від Костиної машини на дерево. Підстрибнув, змахнув крилами, злетів догори, потім німецьким штурмовиком, лігши на ліве крило, спікірував на Костю. Облетівши того з лівого боку, сів на праве Костине плече. Ще раз тричі каркнув. Олександр Олександрович звів брови догори, крекнув:

– Отакої, Карле! То він тобі подобається?.. Розумієте, пане Костянтине – вже до журналіста – Я вперше бачу таку його реакцію. Зазвичай він не балує чужих, хоч чужих у нас не так вже й багато. Бачили б Ви як він подзьобав Задова – директор коротко реготнув, мабуть, уявивши цю сцену.

Костя відчував себе не досить впевнено, коли цей чималенький птах умостився на його плечі. Він навіть через міцну тканину куртки відчував воронячі пазурі. Карл нервово смикав головою у різні боки. Костя, боячись отримати дзьобом у око, не повертав голови і спостерігав за птахом, скосивши очі. Він не наважувався погладити ворона, а тому тримав свою праву руку у кишені на диктофоні, ліва ж опиралась на фотоапарат. Олександр Олександрович знову звернувся до ворона:

– Значить, Карле, ти мене примушуєш давати йому інтерв’ю?

Птах ще раз коротко каркнув, і, як здалося Кості з його бокового погляду, стверджувально хитнув своєю блискучою головою.

– Ну добре – відповів Олександр Олександрович і голосно ляснув у долоні.

Карл стрепенувся, розправив крила, та нарешті злетів з Костиного плеча до директора. Костя полегшено зітхнув.

– Пане Костянтине – директор гладив правою рукою Карла, який сидів на його зігнутій у лікті лівій руці. – Давайте до справи, часу у мене обмаль. – він махнув підборіддям у бік глобусу.

Костя тільки зараз побачив, що за глобусом у затишному закутку розмістилися два величезних шкіряних крісла і невеличкий журнальний скляний столик між ними. Костя у декілька кроків подолав відстань до глобусу та розмістився у найближчому кріслі. Директор сів навпроти, Карл одразу зліз з його руки на столик і почав гонорово походжати по ньому. Костя дістав з кишені диктофон:

– Ви не проти якщо я буду записувати? – отримавши мовчазну згоду від Олександра Олександровича, ввімкнув його, але не наважився ставити його на столик, бо Карл занадто зацікавлено поглянув на цю нову цяцьку – диктофон так і залишився у Костиних руках.

– Каву, чай? – спитав директор.

– Каву, якщо можна.

– Наталка! – не встаючи з крісла викрикнув Олександр Олександрович. За хвилю прочинилися двері, з-за них визирнула гарненьке личко білявки.

– Так, Олександре Олександровичу?

– Каву нашому гостю, мені чаю. Зеленого. – двері зачинились. За кілька секунд Костя почув як ввімкнулась кофе-машина. Директор трохи помовчав, сидячи з опущеними повіками, потім посовався на кріслі, вмощуючись зручніше, розплющив очі, глипнув на Костю:

– Ну так про що Ви хотіли дізнатись? – Костя одразу ввімкнув режим «Професійний журналіст»:

– Добре. По-перше, наших читачів зацікавить що це за звір такий «Замок К.»? Звідки взявся? І чому саме «Замок К.»?

– Назва? – спитав Олександр Олександрович, і, після того як Костя стверджувально кивнув, відповів – Ну це проста і одразу не проста історія. Проста, бо офіс я владнав у цьому замку… Радзивіллів, а складна, тому що у самій назві закладена певна ідея, місія…

– Пробачте, – перебив Костя – А чому Ви обрали саме це місце? Це ж навіть не обласний центр. Село…

– Ну, бачите…, так склалось історично. Колись мав змогу відвідати Алику, сподобались ці місця…, з одного боку містичні…, з іншого утихомиренні… Якраз те, що потрібно для творчості.

– Але ж тут знаходиться психіатрична лікарня?

– Ну то й що? – Олександр Олександрович знизав плечима – насправді це додаткове джерело для нашого розвитку. Ви знаєте, що деякі хворі працюють в компанії?.. – Костя гмикнув, директор продовжив – До речі, це головного лікаря, з яким Ви мали честь вже спілкуватись, ідея – трудотерапія та таке інше…. Дехто належить до найкращих наших працівників… З дев’яти наших успішних проектів, шість – то їх заслуга. Тихі генії… Якщо буде цікаво, зможете поговорити з Федором Петровичем, у нього з приводу геніальності та божевілля ціла теорія є… Ну а від такого сусідства всі у виграші – компанія має прибуток від додаткових проектів, а за останній рік ми подвоїли наш результат, працівники мають гарну заробітну платню, та й клініці ми допомагаємо… фінансово і не тільки…

В цей час до кабінету з тацею зайшла Наталка. Вона зігнала зі столика Карла, який з самого початку інтерв’ю перестав ходити по столу, і зацікавленим стовпчиком слухав бесіду, переводячи погляд з Кості на директора. Карл ображено каркнув, перелетів на вершечок глобусу і знову завмер, дивлячи кудись поперед себе, але боковим зором все ж таки спостерігаючи за тим, що відбувається у закутку. Наталка мовчки та швидко розставила паруючі філіжанку з кавою та горнятко з чаєм, ложечки, цукерницю та блюдечко з сухофруктами та горішками. Вийшла з кабінету, тихо прикривши двері. Костя відсьорбнув кави зі своє філіжанки і продовжив:

– Наскільки я читав, Ви займаєтесь комп’ютерними технологіями?…

– Технологіями, програмним забезпеченням, мультимедійкою, та багато чим іншим. Я вже казав, що на сьогоднішній момент у нас запущено дев’ять проектів, які генерують нам прибуток. Причому, у вісім з них ми не вкладали жодної копійки, це зовнішні інвестиції. Два проекти, були визнані – він назвав відому рейтингову компанію та університет – проривами у комп’ютерних технологіях. Я не хизуюся. Це голі факти, які вказують, що компанія виконує місію.

– Місію?

– Так. – він кивнув – Якщо коротко узагальнити, наша місія полягає у створенні нових віртуальних світів. Динаміка попиту на такі послуги зростає експотенційно. Відповідно й наші активи ростуть таким же чином

– І це все роблять псих… пробачте пацієнти цієї лікарні?

– …Ну вони далеко не всі наші співробітники – усміхнувся директор – їх не так багато навіть у цьому офісі…

– У цьому офісі? Тобто у Вас деінде є ще офіси?

– Ну не офіси, а так представництва. У Києві, ще по Україні декілька, у Варшаві, Лондоні…

– Лондоні?!

– А що тут такого? Ми ж міжнародна компанія. Щоправда у представництвах працюють лише продавці. А безпосередньо творці, програмери, дизайнери у цьому офісі і, більша частина, дистанційно по всьому світу.

– Дистанційно?

– Так, більшість комп’ютерних геніїв – одинаки, вони не воліють бути затисненими в рамки стінами офісів. А для того щоб творити офіс непотрібен – здавалось Олександр Олександрович говорив зрозумілі для всіх речі – О, до речі забув, у нас ще є офіс молодих геніїв у Острозі.

– У Острозі? В Академії?!

– Так. Це, так би мовити, наш головний інкубатор – директор мрійливо, передчуттєвим до сметани котом, примружив очі.

– Гм – у Кості промайнула думка, яку він вирішив уточнити. – Чи правильно я розумію, що головний потенціал вашої фірми складають – одинаки-диваки, які не вилазять з-з комп’ютерів, студенти-початківці та психи?…

– Якщо хочете, можете й так сказати – Олександр Олександрович продовжував усміхатись тільки очима – але, не зловживайте словом «психи». Бо, по-перше, його тут не дуже люблять. І взагалі, не відомо де справді мешкають психи – у стінах цього замку чи поза ними. А, по-друге, як кажуть від суми та від тюрми…

Двері в кабінет прочинились, заглянула Наталка. Побачила порожній посуд. Зайшла, поставила чашки на тацю:

– Ще щось будете? – Костя та Олександр Олександрович відмовились, Наталка вийшла, прочинила за собою двері.

– Так, на чому ми зупинились? – запитав директор.

– Від суми – нагадав Костя.

– Так від суми…, але про це краще спитаєте у Федора Петровича, він Вам, думаю багато цікавого розповість…

Після нетривалої паузи Костя спитав:

– Ну, а як створювалась компанія? Адже для цього потрібен стартовий капітал. А під нову компанію, тим більш з новими, ризиковими технологіями, банки навряд чи кредити дають.

– Гм… Дивні у Вас якісь запитання, пане Костянтине. Ви ж не сподіваєтесь вивідати у мене комерційну таємницю. – Олександр Олександрович усміхнувся. – Але, насправді, ніякої страшної таємниці нема. Я мав певні накопичення, так як до створення «Замку» займався бізнесом, ну і друзі допомогли. Але, насправді, для створення такого роду бізнесу не потрібні великі капіталовкладення.

– А… Ваш минулий бізнес теж був пов’язаний з інформаційними технологіями?

– Та ні – усміхнувся директор – Здебільшого торгівля, схема «купив-продав». Не можна було сказати, що кожна з моїх фірм була успішна. Але більшість так. Нажаль, і ті в свій час вимушений був закрити.

– Чому?

– А чому у нас компанії закриваються? – він гірко усміхнувся, а потім продовжив – та для старту «Замку К» мені вистачило.

– А чому Ви вирішили перейти на новітні технології?

– Ну… з’явилась одна людина, що запропонувала цікаву ідею, я зібрав перевірену команду, і погнали. Потім ще один проект, ще… За перший рік ми тричі відбили вкладені кошти….

– Ого! – Костя розуміючи кивнув головою. – Ну а, виходячи про Ваш попередній досвід із проблемами в бізнесі… я знаю, що зараз часто податкова наїжджає на ІТ-компанії без «криші»… У Вас як з цим?

– З податковою, чи «кришею»? – директор лукаво подивився на Костю.

– Ну… – потягнув Костя – не знаю.

– Розумієте – Олександр Олександрович склав руки на грудях – «Замок К» так раптово набрав обертів і наразі став настільки відомою компанією, і не тільки у нашій країні, щоб будь-який наїзд може створити набагато більше проблем для того, хто наїжджає. Так що «криша» – це наша популярність і успішність….

– Зрозуміло… А ось Остріг… – зайшов Костя з іншого боку. – До речі, цікавий виш. Подобається мені. Був у них, коли писав для «Науковця» репортаж, симпатизую їм…

<1 2 3 >

На страницу:

Перейти

2 из 3