Радянський спецзв'язок

Тільки в 1940 році у лабораторії Котельникова розпочалися роботи з виготовлення зразків найбільш складного за тих часів апарата телефонного засекречування «Соболь-П», у якому використовувалися тимчасові та частотні перестановки, а у якості шифратора використовувалася телеграфна стрічка з випадково нанесеними отворами. У той же час лабораторія заводу «Красная Заря», в основному, випускала інвертори.

Завдяки вжитим заходам у лабораторії Котельникова приблизно за три місяці після початку війни були виготовлені та випробувані лабораторні макети окремих основних вузлів апаратури «Соболь-П». Це були вузол частотних перестановок з інверсією спектра, вузол тимчасових перестановок, вузол шифратора на базі трансмітера та 5-рядкової перфорованої телеграфної стрічки (перфострічки), макет генератора, що створював гаму керування перестановками частотних смуг і тимчасових відрізків.

Крім того, в процесі «подолання труднощів» з'явилися і немало інших винаходів, але Котельников і його колеги їх не публікували і не патентували, по-перше, унаслідок секретності розробок, а, по-друге, на це у вчених просто «не було часу».

З якими труднощами довелося мати справу конструкторам у ході розробки, покажемо на прикладі вузла тимчасових перестановок. Він складався з двох основних об'єктів: прилад уповільнення мовного сигналу на 100 і 200 мілісекунд і схема переключення уповільнених сигналів, що здійснювала перестановку 100-мілісекундних відрізків мови. Тоді розглядалися 4 варіанти приладу уповільнення мовних сигналів:

1. Швидкість поширення звуку в повітрі складає 330 м/сек. Якщо взяти гумовий шланг довжиною 33 метри, подати на вхід його мовний сигнал (від динаміка), а на виході поставити мікрофон з підсилювачем, то одержимо сповільнювач на 100 мілісекунд. Досвід показав, що такий пристрій мав досить велике загасання на високих частотах, а якщо врахувати громіздкість пристрою, такий варіант виявився явно невідповідним.

2. Вдалося отримати шведську вузьку та порівняно тонку сталеву стрічку для магнітного запису. Для забезпечення малогабаритності приладу її натягували на барабан, намагаючись забезпечити досить гладкий стик. Однак при знятті мовних сигналів адаптером при проходженні стику виникав «щиглик», що значно заважав веденню переговорів. Спроби накласти на обід барабана кілька витків стрічки та здійснити запис по центру багатовиткової «навивки», також не дали позитивного результату, тому що адаптер, проходячи по стику двох витків, створював заважаючий шум.

3. Третя спроба зводилася до того, щоб «щиглик» повторювався якоможна менше. Для цього бралася довга петля, що проходила через багато роликів. У скільки разів збільшувалася довжина петлі, у стільки ж разів скорочувалося число «щигликів». Однак через громіздкість спорудження та великий шум під час руху сталевої стрічки цей варіант не пройшов.

4. Була використана звичайна циркулярна пилка, а її площина була добре відшліфована (для безпеки обслуговуючого персоналу зубці сточувалися). Запис здійснювався на площині диска. Адаптер відтворював запис, але якість мови при відтворенні була незадовільною.

Таким чином, і 4-й варіант виявився неприйнятним. В результаті було прийняте рішення щодо використання більш якісної для магнітного запису сталі та здійснення запису не на площині диска, а на його ободі.

Необхідний метал був знайдений на московському заводі «Серп и Молот», на якому створювалися експериментальні зразки сталі «ЭХ-3А» і «ЭХ-6А». Завод надав необхідну кількість сталі листової прокатки. Так, протягом декількох місяців була вирішена проблема створення вузла магнітного запису, іспити якого показали можливість його використання в майбутній апаратурі засекречування.

Наведений приклад досить чітко показує, на якому рівні комплектуючої техніки СРСР знаходився того часу. Забігаючи наперед відзначимо, що на другому році існування Марфинської лабораторії був утворений магнітний запис, що використовував диск із немагнітного матеріалу, обід якого мав тонке нікель-кобальтове покриття.

Оцінюючи в загальному вигляді результати робіт з секретної телефонії, можна сказати, що за цей період був створений фундамент для подальшого більш швидкого просування вперед у цій галузі техніки. Конкретизуємо цей загальний висновок, визначивши окремі його положення.

1. Важливе значення мало вже саме формулювання завдання щодо засекречування мовної інформації в практичній площині. Це послужило поштовхом до створення перших колективів розробників.

2. Була зібрана та узагальнена у вигляді довідок, оглядів, дипломних проектів студентів інформація щодо принципів засекречування телефонних переговорів.

3. Десятирічній період був багатий винаходами в сфері методів засекречування телефонних переговорів.

4. Було створено кілька лабораторних зразків, що дозволили експериментально перевірити можливість реалізації запропонованих ідей і провести їхні іспити на реальних каналах зв'язку.

5. Заводами були виготовлені перші невеликі партії найпростішої апаратури (яка за сучасною класифікацією відноситься до маскуючого класу).

6. Була створена служба експлуатації та накопичено перший досвід.

7. Були створені перші невеликі колективи розробників техніки засекречування, що стали основою для формування більш могутніх організацій.

Тим часом держава як могла захищала свої телефонні лінії урядового зв'язку. 16 січня 1940 року був виданий наказ НКВС №0042 «Про покращення ВЧ-зв'язку», що передбачав подальший його розвиток та встановлення апаратури засекречування на таких лініях зв'язку України, як Харків-Донецьк, Харків-Запоріжжя, Харків-Дніпропетровськ, Київ-Вінниця і Київ-Чернігів.

До липня 1940 року з наявних 103 ліній ВЧ зв'язку 50 було обладнано апаратурою шифрування, а до квітня 1941 року шифратори було встановлено на 66 лініях із 134 наявних. Причому апарати складного засекречування С-1 були встановлені тільки на магістралях Москва-Ленінград і Москва-Хабаровськ. У абонентів вищої категорії, таких як члени Політбюро, була встановлена апаратура абонентського засекречування.

Згідно з Постановою РНК СРСР №2408—107сс від 25 листопада 1940 року «Про включення в урядовий зв'язок ВЧ-об'єктів ВПС ЧА» апаратура засекречування встановлювалася на всіх таких лініях. Відповідно до Постанови завод «Красная Заря» був зобов'язаний розробити і виготовити до 1 січня 1941 року 10 зразків, а протягом лютого випустити ще 150 комплектів панелі ПЖ-8, яка виконувала функції простого шифратора і підключалася безпосередньо до апаратури ВЧ телефонування СМТ-34.

Разом з тим, говорити про успіхи в сфері розробки шифраторів не доводилося. Так, у листі заступника керівника НКВС В. Меркулова заступнику керівника НКЗ К. Сергейчуку, датованому 14 квітня 1940 року, констатувалося, що «розроблена за замовленням НКВС заводом „Красная Заря“ апаратура для засекречування телефонних розмов має слабку стійкість і не має коду».

На початку 1940-х років розпочали використовувати апаратуру, що працювала за алгоритмом мозаїчного шифрування. Ці шифросистеми можна було розкрити, використовуючи аналізатор мовного сигналу – спектрометр. Хоча для цього було потрібно складне устаткування та фахівці. У квітні 1941 року була підготовлена «Довідка про стан урядового ВЧ-зв'язку», яка показала неготовність системи урядового зв'язку до роботи в особливих умовах. Зокрема, у документі перераховувалися усі відомі способи перехоплення інформації.

4. Розвиток мереж урядового зв′язку

Тим часом розширення мереж урядового міжміського зв'язку набувало все більш планомірного характеру. По урядових каналах, що вперше відкривалися, забезпечувалися такі види зв'язку:

– автоматичне з'єднання абонентів «кожного з кожним» (так званий негайний зв'язок);

– з'єднання абонентів за допомогою телефоністок за попереднім замовленням (якщо лінія на момент замовлення зайнята);

– передача телеграм по ВЧ каналу за допомогою тонального телеграфування з букводрукувальним апаратом (якщо лінія не зайнята телефонною розмовою).

Будівництво і монтаж нових станцій і цілих напрямків ВЧ-зв'язку здійснювалося, як правило, на підставі затверджених НКВС проектів і технічних завдань. Так, наприклад, в пояснювальній записці до «Проекту організації урядового ВЧ-зв'язку Москва – Хабаровськ (вересень-жовтень 1938 року)» наголошувалося: «Урядовий ВЧ-зв'язок повинен забезпечити чітке, оперативне і в той же час високоякісне обслуговування Уряду СРСР і керівництва НКВС телефонним зв'язком», а сам проект включав відомості необхідного устаткування, майна і матеріалів, перелік виконуваних підрядчиками робіт, а також креслення кабелірування і розміщення апаратури в приміщеннях ВЧ- станцій (всього на магістралі обладнувалося 8 станцій і більше 20 пунктів трансляцій).

Темпи введення в дію нових периферійних станцій ВЧ зв'язку були достатньо високими. Часто відомчі плани НКВС по розвитку мережі міжміського ВЧ зв'язку значно випереджали урядові завдання. Так, у 1938 році було відкрито ВЧ станцію у Вінниці, яка забезпечувала роботу 2-х напрямків зв'язку, один з яких – на Київ. До 1939 року ВЧ зв'язком було охоплено такі українські міста, як Чернігів, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава, Донецьк і Луганськ. Вже на початку 1939 року у країні функціонувало 58 ВЧ станцій і 16 пунктів (1 резервний) трансляцій, а кількість абонентів досягла 290.

Протягом 1939 року кількість ВЧ станцій була доведена до 78, а пунктів трансляцій – до 28 (8 резервних). Кількість абонентів за рік збільшилося майже в півтора разу і досягло 430. У 1939 році були відкриті ВЧ станції в 24 містах країни: столицях союзних і автономних республік (2), центрах країв і областей (16), а також районних центрах і містах обласного підпорядкування (6), причому відкриття 4 крупних ВЧ станцій (Іркутськ, Новосибірськ, Чита, Хабаровськ) було обумовлене введенням в експлуатацію магістралі Москва-Хабаровськ, що дозволило включити в сферу дії міжміського ВЧ зв'язку обширні регіони Забайкалля і Далекого Сходу.

Кожна з кінцевих і проміжних ВЧ станцій здійснювала експлуатацію не тільки своєї ділянки магістралі або напрямку урядовому зв'язку, але й абонентської мережі (сукупність ліній, прокладених до місць розташування конкретних абонентів, тобто, в даному випадку, до телефонних і телеграфних ВЧ апаратів).

При цьому абонентські пункти знаходилися деколи на значній відстані від приміщень станцій і навіть населених пунктів, в яких станції розміщувалися. Наприклад, до кінця 1938 року севастопольська ВЧ станція обслуговувала 7 віддалених абонентських пунктів; сочинська – 3; мурманська, вінницька, ярославська – 1 тощо. Цей факт увів в обіг такий термін, як «вузол урядового зв'язку».

Оскільки окремі вузли обслуговували абонентські пункти на об'єктах, що ретельно охоронялися НКВС (наприклад, 10 урядових дач Чорноморського узбережжя), їх експлуатація була пов'язана з труднощами міжвідомчого характеру. Із спогадів Петра Миколайовича Вороніна, що працював у 1940—1941 роках інженером ВУЗ: «На Кавказі і в Криму було декілька державних дач, на кожній з яких – своя станція урядового зв'язку. Станції були заздалегідь змонтовані, так що періодичне їх включення не викликало особливих труднощів. Але не завжди все йшло гладко».

Загальне керівництво експлуатацією та розвитком урядового зв'язку з 1938 року здійснювали:

– у центрі – начальник 2-го спеціального відділу НКВС і його заступник через начальника відділення урядового зв'язку;

– на периферії – начальники 2-х спеціальних відділів і відділень НКВС союзних республік, управлінь (УНКВС) країв і областей через начальників відділень (груп) урядового зв'язку.

Узгодження дій різних структурних підрозділів НКВС деколи здійснювалося на нарадах представників і керівників цих підрозділів. Одна з таких нарад, проведена 5 червня 1938 року, переслідувала мету упорядкувати процес функціонування Кавказького (сочинського) і Кримського (симферопольського) вузлів урядового зв'язку. Як випливає з протоколу наради, підписаного керівниками підрозділів зв'язку 1-го (охорона) і 12-го (оперативної техніки) відділів ГУДБ НКВС, був встановлений певний порядок обслуговування станційних і лінійних об'єктів ВЧ зв'язку. Згідно з ним, лінійні споруди (лінії зв'язку до ВЧ станцій) обслуговувалися відповідними підрозділами ГУППО або НКЗ (під контролем 12-го відділу ГУДБ), станційні споруди (ВЧ станцій) – підрозділами 12-го відділу ГУДБ, а абонентські установки (телефонні апарати і працююче разом з ними устаткування) – підрозділами зв'язку 1-го відділу ГУДБ.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.