Мирослав Скорик

Варто згадати ще кількох осіб, що відіграли істотну роль у поширенні музики Мирослава Скорика у Новому світі. Серед них назвемо Володимира Винницького (нар. 1955), лауреата численних конкурсів піаністів, зокрема й такого престижного як Міжнародний конкурс імені Маргарити Лонг в Парижі. Уродженець Львова, він закінчив Московську консерваторію, переїхав у США на початку 1990-х років і певний час був адміністратором фестивалю «Музичної ґражди» в Гантері (перейнявши цю функцію після смерті засновника музичного форуму Ігоря Соневицького), тривалий час викладав фортепіано в університеті Чарльстону (Південна Кароліна). Винницький часто виступав в дуеті з Мирославом Скориком, зокрема надзвичайною популярністю користувалися їх виступи з джазовими обробками класики та з п’єсами в джазовому стилі самого Маестро.

Тісні контакти пов’язували композитора з іншими українськими музикантами – віолончелісткою, лауреаткою Міжнародного конкурсу імені П. Чайковського в Москві Наталією Хомою (нар. 1963), піаністами Олександром Слободяником (1941–2008) та Миколою Суком (нар. 1945). Скорик виступав разом з учасниками квартету імені Миколи Леонтовича (цей колектив 1999 року дав низку концертів у США, присвячених 60-річчю композитора). Ряд творів цього десятиліття, зокрема Третій концерт для фортепіано з оркестром, п’єса „A-r-i-a” для віолончелі, симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», Партита № 7 виникли під безпосереднім враженням перебування Скорика на американському континенті, призначені здебільшого для конкретних виконавців і колективів.

Та попри успіхи артистичної американської одіссеї, Мирослав Скорик завжди повертався в Україну. В одному з інтерв’ю він сам пояснює таке рішення без зайвого патріотичного пафосу, але дуже переконливо: «Дякувати Богу, вдавалося попрацювати то там, то там і якось пережити ті часи. Тому це й поверненням назвати не можна. Напевне, я міг би в Америці залишитися дуже легко ще в 1980-ті. Але я був свідомий того, що тут все-таки важко пробитися. Тому щоразу, коли проводжу фестиваль ‘‘Київ Мюзик Фест’’, намагаюся запросити когось з талановитих музикантів, яких доля занесла в чужі краї. Я навіть шість своїх концертів для скрипки з оркестром написав для українських музикантів-емігрантів: концерт № 2 створив для американського українця Олега Криси, № 3 – для Юрія Харенка з Нью-Йорка, № 4 – для Юрія Мазуркевича з Бостона, № 5 – для львів’янина Олега Каськіва зі Швейцарії, № 6 – для Олега Бєлова, який мешкає в Німеччині, але родом з Хмельницького. Мало того, я запросив цих скрипалів з різних країн світу додому, й вони виступали з цими концертами в Україні. Я відчуваю, що ті, хто залишився тут, із задоволенням хотіли б приїхати в Україну. Тобто, попри матеріальний добробут, є якась ностальгія, яка не відпускає. Навіть тоді, коли людина зовні в чужій країні видається успішною й нібито щасливою»[2].

А в іншому інтерв’ю висловлюється ще більш радикально: «Композитору важко увійти в іншу національну традицію. Тому що, кожна місцина має свою особливість. Для того, щоб увійти у традицію іншого народу, потрібно з десяток років. Навряд чи це дало б позитивний результат. Навіть маючи таку можливість – я розумів, що моє місце у своїй країні… Я б сказав, що тіні забутих і незабутих предків живуть у композиторі»[3].

І Скорик не просто повертався: привозив нові ідеї, плани, задуми, які успішно реалізовував і які залишались у львівській культурі важливими історичними віхами. Великим відкриттям і справжнім потрясінням для слухачів – як професійних музикантів, так і широкого кола меломанів – став фестиваль «Музика українського зарубіжжя» у 1991 році, у програмі якого вперше у Львові прозвучали твори Стефанії Туркевич, Мар’яна Кузана, Зеновія Лавришина, Лариси Кузьменко, Андрія Гнатишина, Романа Придаткевича, Антона Рудницького, Михайла Гайворонського, Івана Вовка, Павла Печеніги-Углицького, Юрія Фіали, Юрія Оранського та деяких інших. Ця мистецька подія значно розширила уявлення про межі української культури і поруч з фестивалем «Київ Музик Фест» допомогла усвідомити істинний розмах національного музичного мистецтва.

У 1993 році Скорик як Голова Львівської організації Спілки композиторів України ініціює ще одну безпрецедентну на ті часи акцію – тематичний конкурс «Пам’яті жертв голодомору – композитори України». Це сьогодні вшанування мільйонів жертв, що померли в 1932–1933 роках від голоду, видається самоочевидним: у четверту суботу листопада українці запалюють свічку пам’яті і поминають загиблих. Але 1993 року про це ще ніхто не говорив, навіть указ Президента Кучми про «День пам’яті жертв голодоморів» з’явиться лише через п’ять років 1998 року. Тому з боку Скорика це був сміливий крок, який засвідчив його громадянську позицію. Сам він до цієї події написав симфонічну поему «1933», яка вирізняється в спадщині композитора незвичною музичною мовою: для художнього відтворення трагедії, яка не має і не може мати пояснення у категоріях гуманістичних цінностей, митець використовує виразовий арсенал авангарду, таким чином підкреслюючи нелюдський характер вселенського злочину комуністичної системи.

У 1995 році у Львові засновано міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти», в рамках якого виконувались авангардні твори світових композиторів. Скорик, хоч і невеликий прихильник авангарду, що доволі рідко й ощадно застосовував авангардні прийоми у власних творах, охоче прилучився до організаторів і увійшов у мистецьку раду фестивалю. У 1996 році у Львові відбувся ще один фестиваль, зініційований Мирославом Михайловичем, – «Дні американської й української музики у Львові», в якому поруч з музикою української діаспори і сучасних митців України прозвучали твори американських композиторів різних поколінь і мистецьких уподобань.

Згадані музичні акції – лише невелика частка вагомих культурно-просвітницьких подій, які відбулися завдяки таланту, авторитету, наполегливості та пасіонарності Мирослава Скорика. А ще ж були концерти з творів репресованих композиторів, форуми молодих, виконання музики минулих століть, відредагованих, а по суті – відроджених Маестро, постановки опер галицьких композиторів, теж за його редакцією. Залишається лише дивуватись, звідки він брав сили й енергію, щоби не лише досконало втілювати усі організаційні ідеї, але і знаходити час для творчості.

Вище вже згадувалося, що 1990-і можна назвати «американським періодом» у творчості композитора. А ще в монографії, присвяченій Скорикові, я окреслила музику, написану ним в останнє десятиріччя XX ст. метафорою «стильової гри». У творах цих років відчувається прагнення по-новому повести діалог з минулими епохами і національними культурами. Так, неначе свобода, необмеженість екзистенційного простору, постійні мандрівки країнами і континентами дали поштовх Скорикові вийти на ширший простір у діалозі минулого й сучасного музичного мистецтва.

Тож у його доробку з’являється унікальний цикл транскрипцій 24 каприсів Паганіні для симфонічного оркестру, а поруч – балет з «родинними алюзіями» про Соломію Крушельницьку «Повернення Баттерфляй» з цитатами музики Дж. Пуччіні, трагічна симфонічна поема «1933» – і того ж року Фантазія на теми пісень «Бітлз» для струнного оркестру, ностальгійна і світла симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», до 100-річчя української еміграції в США – і вишуканий барвистий мініатюрний цикл «Пори року» для мішаного хору a capella, а ще два химерні твори, в яких трагічність переплітається з сарказмом, звороти банальних масових і кабаретових мелодій – з трагічно сповідальними, молитовними епізодами: «Диптих» для струнного квартету (версія для камерного оркестру) та Концерт № 3 для фортепіано з оркестром. Тоді ж продовжується діалог з музикою різних епох і народів, що виливається у транскрипції для камерного оркестру – від Й. С. Баха, В. А. Моцарта, до «Кол Нідре» М. Бруха і популярних джазових мелодій.

60-річний ювілей композитора 1998 року святкують дуже пишно: численними концертами у Львівській опері, філармонії, Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. Абсолютним потрясінням стає Третій фортепіанний концерт, солістом у якому виступає сам автор. Мізансцена десятирічної давнини повторюється, навіть з більш гостро розділеними полюсами: частина публіки вражена сміливістю й оригінальністю задуму, інша ж обурюється «ляпасом доброму смаку». Та байдужим не залишається ніхто. Невдовзі – всього за три роки – цей же спалах протилежних емоцій викличе опера «Мойсей» і навіть вихлюпнеться на сторінки львівської преси. Лише з плином часу стане зрозумілим, якими пророчими були візії Скорика і в Третьому концерті, і в «Мойсеї», якої сили художня алегорія в них закладена.

У 1999 році Мирослав Скорик повернувся в Україну вже на триваліший час (що не виключає його регулярних виїздів за кордон). Продовжував працювати у Львівській національній музичній академії імені М. Лисенка, далі керував Львівською організацією СКУ, а паралельно їздив до Києва, де провадив клас композиції в Національній музичній академії України імені П. Чайковського. У 1999 році, після смерті Івана Ляшенка, очолив Інститут музичної україністики та кафедру української музики у цьому ж столичному навчальному закладі. У 2000 році Мирослав Михайлович одружився з журналісткою Адріаною Стельмах.

Переступивши поріг XXI століття, композитор ні на мить не зупиняється у творчому, педагогічному, організаційному поступі. Після смерті одного зі своїх найталановитіших учнів, Івана Карабиця, 2002 року Мирослав Скорик переймає керівництво міжнародним українським музичним фестивалем «Київ Музик Фест», що представляє обличчя сучасної національної музики у світовому просторі. У складний для високого мистецтва час, з 2006 до 2010 року разом зі своїм колишнім учнем і другом Євгеном Станковичем очолює Спілку композиторів України. У 2012 році погоджується стати художнім керівником Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка і виконує цю творчо-організаційну функцію наступні чотири роки. Надалі викладає композицію і виховує нові генерації українських митців, виступає з концертами як піаніст, гастролює в багатьох країнах світу, диригує оркестром «Академія» і пише музику, «не збавляючи обертів». Взагалі масштаб діяльності композитора – неймовірний! Теоретичні праці, педагогічна діяльність, редакторська робота, культурно-просвітницькі здобутки – кожна з цих ланок діяльності, навіть поза творчістю, могла б забезпечити йому належне місце в історії вітчизняної культури, в кожній він виступає як першовідкривач, що прокладає нові незвідані шляхи, виступає на крок вперед, іноді всупереч загальноприйнятим канонам, вводить в обіг нові, нереалізовані раніше поняття і категорії. Дещо навіть шокуючи спочатку, доволі швидко його надбання поширюються, природно уживаються з правилами і переконаннями, а водночас відкривають шляхи до нових етапів розвитку.

Відлік нового тисячоліття Скорик символічно розпочинає першою у своєму доробку оперою «Мойсей» за поемою Івана Франка (факт сам собою унікальний – спеціально переглянула літературу і не знайшла жодного аналогічного випадку, щоби композитор свою першу оперу створив після 60 років). Але не тільки цим Маестро дивує своїх прихильників. Творчість двох останніх десятиліть напрочуд інтенсивна і багатогранна, постає винятково об’ємною за жанрами, тематикою, стильовими знаками. Прагнення охопити якомога ширше коло художніх смислів неначе уособлюють невпинний шлях великого композитора до глибшого осягнення духовної істини. Невипадково після десятиліть заборони церкви атеїстичною комуністичною владою Мирослав Михайлович, правнук священника Амвросія Крушельницького, так активно звертається до духовної царини. Один за одним виникають псалми для різних хорових складів, для сопрано з оркестром, Духовний концерт (Реквієм), «Молитва», Літургія святого Іоанна Золотоустого, багато зразків релігійної творчості з’являється і серед його транскрипцій музики минулого. Водночас алегоричного філософського звучання набуває у нього інструментальний концерт.

Широкій публіці останні роки зі Скориком запам’яталися феєричними виступами на концертній естраді, де він виконував як піаніст (соло, в дуеті чи у супроводі оркестру) свої джазові твори та обробки. «Любов його юності» – естрадна музика, популярні пісні, джаз, з особливим шармом і елегантністю зазвучали в інтерпретації зрілого митця.

2008 рік – Маестро Мирослав Скорик на вершині визнання і слави, що поширилася далеко за межами України. До 70-річного ювілею у Львові організовується фестиваль і міжнародна конференція, присвячена його творчості. Але лаври класика не заважають йому поруч із філософськими скрипковими концертами, духовною музикою і кантатою «Гамалія» на слова Т. Шевченка давати волю юнацьким захопленням і джазувати на сцені. Скорик залишається у своєму амплуа митця, якому підвладний весь космос музики без поділу на високі й низькі жанри. І в цьому він єдиний і неповторний.

Останні кілька років Мирослав Михайлович дуже інтенсивно виступав у різних амплуа – не лише як композитор, але і як піаніст, диригент, гастролював у багатьох містах України та за кордоном. Неначе спішив сказати все, що ще можна встигнути. У проєкті Олександра Пірієва, в рамках організованого ним фестивалю української музики «Три ‘‘С’’» (Євген Станкович, Валентин Сильвестров і Мирослав Скорик), в ювілейний 2018 рік Маестро здійснив велике концертне турне містами України. Сам він відгукувався про враження від цих виступів так: «Завдяки продюсерові Олександру Пірієву нам вдалося здійснити велике турне Україною (дев’ять міст!). Публіка сприймала концерти дуже добре, переживала і щиро відгукувалася на музику. Коли я починав проект кілька років тому, то через події Революції Гідності й початок воєнних дій на сході Україні навіть скасовував виступи, оскільки гадав, що вони не на часі… Джазова музика вважається розважальною, але це не зовсім так, бо в ній присутні різні настрої, широкий спектр почуттів. І я зауважив: хоч як це парадоксально, але в наш небезпечний і досить трагічний час люди хочуть якогось відпочинку. Тому, я думаю, ці концерти мають такий успіх»[4].

Останній 80-річний ювілей композитора святкували тривало й надзвичайно урочисто. Був реалізований Міжнародний проєкт «Рік Музики Мирослава Скорика». Привітати геніального композитора з 80-річним ювілеєм приїжджає до Львова Президент України Петро Порошенко. Відбулася низка концертів в Україні й за кордоном. У більшості концертів і урочистих акцій Маестро брав участь особисто, демонструючи чудову концертну форму. Ювілейні концертні акції тривали протягом року, він виступав і як диригент, і як піаніст, і в передачах телебачення, щедро давав численні інтерв’ю. Його невсипуща творча енергія, непідвладна рокам, заворожувала і дивувала. Здавалося, що так має бути ще дуже довго, і нам всім страшенно хотілося вірити, що Мирослав Скорик так само впевнено дійде до свого 100-річного ювілею.

Тільки Боже провидіння накреслило інший план, в якому людські бажання не мають сили щось змінити. В перший день літа, 1 червня 2020 року Мирослав Скорик відійшов у вічність, залишивши тим, хто його знав і любив, почуття трагічної нереальності того, що сталося, а прийдешнім поколінням – свої музичні послання, в яких так палко, пристрасно і сильно б’ється серце української культури.

Один з останніх творів композитора – невелика п’єса «In Memory», присвячена пам’яті його молодшого внука Кирила, яку виконав його «рідний» колектив, камерний оркестр «Академія» у жовтні 2019 року. Це щемливий, прекрасний, лірично-елегійний образ пам’яті, яка не зникає і повертає дорогі нам постаті й події, на жаль, тільки у спогадах. Невже Мирослав Михайлович передбачив і завершення свого земного шляху? І те, що його музика лишиться як великий скарб нам і нашим нащадкам? Його роль в національній музиці й в духовному житті народу, його багатогранні здобутки у всіх царинах, впродовж більш ніж півстоліття, настільки значні, що їх справжню вартість пізнаватимуть наші нащадки ще багато наступних десятиліть і століть. Адже творчість Маестро закорінена в глибинах етнічного архетипу, вона – досконале втілення ментальної суті українства, що підносить її до універсальних висот світової культури.

Як написав Іван Франко у поемі «Мойсей» – літературному заповіті, який став основою опери Мирослава Скорика:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі давУ незламнім завзяттю, –Підеш ти у мандрівку столітьЗ мого духу печаттю.

Розділ 1. Традиція і пам’ять роду. Дитячі спомини й початок шляху

Перше, без чого неможливо обійтися, щоби сягнути сутності таланту митця – це його генетичні корені, родинні, регіональні й національні передумови, котрі віддзеркалюються в підсвідомості незалежно від свідомого вибору особистості. У тому сенсі Мирославу Скорику неймовірно пощастило. Рідко хто може похвалитися таким блискучим родоводом, в котрому представлені визначні суспільні діячі, просвітники, представники науки, культури й мистецтва. Їхня потужна «аура», безперечно, мала вплив на становлення світогляду майбутнього мистця, відклалась у його свідомості.

Щоправда, сам композитор енергійно протестував, коли наголошували роль його видатного генетичного родоводу. На моє зауваження, що йому неймовірно пощастило з предками, Мирослав Михайлович емоційно відповів: «Бачите, іноді дійсно говорять, що дуже важливою є генетична спадковість таланту, його ранній розвиток та інше. Але генетика, а навіть найкращі умови розвитку таланту, генія – це аж ніяк не все. Яка генетика, які такі особливі умови розвитку в дитинстві були у Шевченка з його кріпацтвом і сирітством, чи у Франка, який зовсім недаремно писав: ‘‘Я є мужик’’? Головне – праця, праця і ще раз праця. Мабуть, впливає і надихає все. Звісно, є певна техніка композиції, власне, їй і навчають на композиторських факультетах. Але звідки народжується музика, не знає, певно, ніхто. Тут, як і в мистецтві загалом, усе відбувається на рівні підсвідомості». Проте все ж унікальний родовід композитора заслуговує на те, щоби про нього згадали, бо хочемо ми цього, чи ні – генетична спадковість проявляється у кожного з нас.

Родина Крушельницьких, з якої походила мама Мирослава Скорика, була знана, передусім, завдяки славетній співачці Соломії Крушельницькій, проте інші члени родини теж зробили чимало для української справи. Прадід композитора по материнській лінії, Григорій Онуфрійович Савчинський гербу Сулима (1804–1888), греко-католицький священик, громадський діяч (прославився тим, що боровся за тверезість українців Галичини й писав пристрасні памфлети), мав художні нахили, писав вірші, байки, оповідання, повісті й дописи в українських галицьких газетах, його поезії входили в шкільні читанки. Про його статті схвально відгукувався Іван Франко[5].

Блискучу кар’єру артистки-співачки робила молодша сестра Соломії, Ганна Крушельницька (1887–1965), і лише хвороба надалі перешкодила їй досягнути тих самих висот творчості, до яких сягнула її старша сестра[6].

Рідною племінницею Соломії Крушельницької й тіткою Мирослава, що мала немалий вплив на нього в роки науки, була відома камерна співачка і педагог Одарка Бандрівська (1902–1981), що виховала, як професор вокальної кафедри Львівської консерваторії, цілу плеяду сучасних оперних артистів, педагогів співу та камерних співаків, серед них – відому співачку Марію Байко[7].

Помітною постаттю в українському середовищі Галичини був дід композитора з материнської лінії, Володимир Юліанович Охрімович (1870–1931), громадсько-політичний діяч, учений, журналіст, правник. З 1899 року став дійсним членом Наукового Товариства імені Тараса Шевченка і головою його Статистичної комісії, водночас членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук, професором права та деканом Правничого факультету Українською таємного університету у Львові, досліджував фольклор і побут Галичини. Спочатку дотримувався радикальних політичних поглядів, став одним із засновників Української національно-демократичної партії. Під час Першої світової війни потрапив у полон до росіян і провів кілька років у Сибіру, змінив свої переконання і видав 1917 року брошуру: «Як я навернувся до Бога. Прилюдна сповідь». Обирався послом палати депутатів XI каденції австрійського Райхсрату

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Розмову провела Катерина Кіндрась. Гантер (штат Нью-Йорк) Серпень, 2016 р. URL: https://ny.mfa.gov.ua/news/63474-ukrajinsyka-gromada-privitala-u-nyju-jorku-kompozitora-miroslava-skorika (дата доступу: 06.04.2021)

2

Розмову провела Катерина Кіндрась Гантер (штат Нью-Йорк). 2016. URL: https://ny.mfa.gov.ua/news/63474-ukrajinsyka-gromada-privitala -u-nyju-jorku-kompozitora-miroslava-skorika (дата доступу: 06.04.2021).

3

Мирослав Скорик, композитор: Тіні забутих і незабутих предків живуть у композиторі. URL: https://rozmova.wordpress.com/2018/10/20/myroslav-skoryk-17/ (дата доступу: 06.04.2021).

4

Ольга Голинська. Мирослав Скорик у стилі Jazz // День. 2018. Травень. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/myroslav-skoryk-u-styli-jazz-0 (дата доступу: 06.04.2021).

5

Григорій Савчинський. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9/

6

Крушельницька Ганна Амвросіївна // Українська музична енциклопедія. Т. 2: [Е – К] / Гол. редкол. Г. Скрипник. Київ: Видавництво ІМФЕ НАН України, 2008. С. 623.

7

Кафедра сольного співу // Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка. Львів: Сполом, 2008. С. 89