Полная версия
Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955)
Народження здорового сина та спадкоємця менш ніж за рік зміцнило сім’ю та сповнило націю радісними почуттями. Принц Чарльз з’явився на світ 14 листопада 1948 року, а принцеса Анна – менш ніж через два роки – «небесні маленькі істоти», за словами їхньої бабусі. Родина любила їх безмірно, вони підбадьорювали їх більше, ніж це можна було висловити. «Щиро дякую, що дозволили їм народитися», – писала мати Єлизавети.
На початку 1951 року саме бабуся та дідусь опікувалися малолітніми принцом і принцесою в апартаментах Віндзорського замку, бо їхня мати перебувала за кордоном, насолоджуючись життям без жорстких обмежень королівського етикету. Морська служба, яку і Філіп, і Палац вважали за потрібне продовжувати, привела подружжя на середземноморський острів Мальта. Тим часом Єлизавета занурилася у звичайні для такого місця справи. Майже рік вона мала змогу просто засмагати й плавати, керувати автомобілем і що десять днів відвідувати перукарню Тоні в Шемі, де також пропонували шампунь за шість шилінгів та різні косметичні засоби.
Суботніми вечорами принцеса та герцог приєднувались до інших пар, які відвідували танцювальний зал готелю «Феніція». Тут Філіп насолоджувався Дюком Еллінгтоном («Сідайте у поїзд “А”»), а Єлизавета досить успішно пробувала себе в самбі. Тож не дивно, що вже в Балморалі подружжя навчилося майстерно танцювати шотландський ріл. «Вони були такими розслабленими й вільними, приходили та їхали, коли заманеться, – згадував про мальтійський період Джон Дін, камердинер Філіпа. – Гадаю, це був їхній найщасливіший час».
Тим часом Філіп реалізував свої давні амбіції на капітанській посаді. Після кількох місяців служби першим лейтенантом на кораблі Її Величності під назвою Chequers, есмінці класу «С», йому було передано командування кораблем Її Величності Magpie, фрегатом в британському – все ще великому – середземноморському флоті. «Герцог», як його називали поза очі, незабаром вразив екіпаж своїми навичками моряка, фахово керуючи кораблем. Філіп чітко дав зрозуміти своїм людям, що ніколи не використовуватиме тут королівські титули, та ще більше вразив їх тоді, коли, роздягнувшись до пояса, сів веслувати на одному з вельботів фрегата й привів свою команду до перемоги в щорічній регаті. Тоді Magpie виграла шість із десяти перегонів на човні.
У лютому 1951 року герцог та його дружина, часті гості корабля, вже навчалися подружньому життю з дітьми – тепер малята жили з батьками.
Проте здоров’я Георга VI погіршувалося. На відкритті лондонської виставки «Фестиваль Британії» в травні 1951 року 55-річний король мав вигляд значно старшого за свої роки, ба більше – через черговий напад йому довелося залишити зібрання. Рентген показав затемнення на лівій легені, яке лікарі кваліфікували як «пневмоніт» – менш важку форму пневмонії, що лікується за допомогою ін’єкцій пеніциліну. Король був слухняним пацієнтом, ретельно фіксував свої симптоми, щоб допомогти лікарям правильно призначати процедури. Особливо шанував король лікаря-гомеопата Вейра, вірив його рецептам і навіть назвав одного зі своїх скакунів Гіперікумом на честь гомеопатичного препарату.
Однак лікування не допомагало міцно триматися на ногах, і згодом монарх, не маючи змоги «вигнати вірус», як він сказав, частіше залишався прикутим до ліжка. Єлизаветі довелося повернутися з Мальти, щоб допомогти батькові виконувати традиційні королівські обов’язки. На початку червня вона виступила з привітальною промовою на честь прибуття короля Норвегії Хаакона, а потім замінила батька на офіційному святкуванні його дня народження, виїхавши на парад верхи на Вінстоні, великому каштановому мерині, на якому зазвичай на таких заходах з’являвся Георг VI. «Це, мабуть, стало для неї неабияким випробуванням, – писала королева Марія до короля, – проте впродовж усієї церемонії вона була такою спокійною й зібраною, що спостерігати за нею було дуже приємно».
Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький позують у Букінгемському палаці 20 листопада 1947 року зі своїми весільними гостями, серед яких: боярин і двоюрідний брат Філіпа, маркіза Мілфорд-Хейвен (перший ряд, поруч з нареченою та ліворуч від принцеси Маргарет з квітами в руках); королева-мати Єлизавета (перший ряд, зі стрічкою, четверта справа); королева Марія (позаду, між нареченою та нареченим); і щасливий натхненник всієї цієї події, лорд Луїс «Дікі» Маунтбеттен (задній ряд, третій зліва). У списку гостей не було жодної сестри Філіпа з Німеччини через повоєнну дратівливість людей у Великій Британії – чоловіки трьох його сестер були відомими нацистами
Ближче до кінця липня Філіп повернувся до Кларенс-хауса, недавно відремонтованої квартири подружжя в центрі Лондона. «Мине ще багато часу, перш ніж я знову вдягну її», – сказав він, сумно спостерігаючи, як його камердинер розпаковує білу морську форму. Восени пара мала здійснити тур Канадою, також було очевидно, що їм доведеться замінити короля та королеву в довгому турі Кенією, Цейлоном, Австралією та Новою Зеландією, який планувався наступного року. Спочатку була надія, що зимові місяці в теплих краях зміцнять здоров’я короля – він все ще не міг позбутися кашлю. Однак подальші тести у вересні підтвердили найгірші передбачення лікарів, і вони рекомендували операцію.
«Якщо це допоможе одужанню, то я не проти, – сказав король, – однак сама ідея потрапляння в лікарню, під ніж хірурга…» Ці слова означали, що перебування в медичному закладі посилило б і без того велику тривогу короля, тому хірурги вирішили створити точну копію головної операційної Вестмінстерської лікарні всередині палацу. У гостьову кімнату на першому поверсі перемістили регульований операційний стіл, газові та кисневі балони, стерилізаційне обладнання, встановили інтенсивне освітлення. Щоб забезпечити пацієнтові спокій і комфорт, щоденну церемонію зміни охорони у передньому дворику перенесли до палацу Святого Джеймса – як на час операції, так і впродовж кількох тижнів наступного постільного режиму.
Королю сказали, що «структурні зміни» вимагали цілковитого видалення лівої легені, й він не запитував, якими можуть бути ці зміни. Проте Вінстон Черчилль, готуючись до виборів наступного місяця, поцікавився у свого сімейного лікаря Чарльза Морана, чому фахівці говорили так неясно. «Тому що, – відповів Моран, – вони хотіли уникати розмов про рак». Це слово ніколи не згадували ні король, ні королева, ні хтось інший у королівській сім’ї, хоч під час видалення лівої легені, що сталося 23 вересня, хірурги побачили, що уражена й права.
За найоптимістичнішим прогнозом, Георгу VI залишилось жити лише кілька місяців. Увечері після операції – під час якої натовп з понад 5000 людей стояв у тихому очікуванні біля Букінгемського палацу – Гарольду Ніколсону, письменнику-діаристу, зателефонував Вільсон Гарріс, редактор видання Spectator, з проханням написати некролог для короля на підставі прогнозів Чарльза Морана. Пізніше Моран скаже Вільсону, що «навіть якщо король одужає, він навряд чи зможе прожити більше як рік».
«Король [дуже] поганий», – зазначив Ніколсон наступного дня. «Ніхто не може говорити ні про що інше – і про вибори навіть забувають. Яка дивна річ, монархія!» На початку жовтня король ще недостатньо одужав, щоб устати з ліжка та відвідати засідання Таємної ради, на якому розглядалися питання підготовки парламенту до виборів. Тож 5 жовтня невелика делегація таємних радників стояла біля дверей його спальні, поки лорд-президент зачитував порядок ведення засідання. Королю було важко говорити. Георг VI пробурмотів слово «Затверджено», а Ласселлс підніс документи до ліжка, де король підписав їх нетвердою рукою.
Передбачувана перемога на виборах 25 жовтня його давнього друга та товариша воєнного часу Вінстона Черчилля, здавалося, додала сил монархові. Та коли Черчилль представив свій перелік міністерських призначень у новому кабінеті, гострий погляд Георга VI помітив, що за титулом міністра закордонних справ Ентоні Ідена стояло: «віцепрем’єр-міністр». Ця посада означала, що Черчилль обрав собі заступника на випадок форс-мажору. Король владно викреслив цей рядок, оскільки, на його думку, це було втручання в королівську прерогативу вибирати наступника в разі смерті прем’єр-міністра або його відставки.
З плином тижнів відновлення здоров’я короля тривало. Чотирнадцятого листопада він зміг побувати на третьому дні народження принца Чарльза та сфотографуватися разом з онуком. Попередньо визначена політична спадкоємність може бути табу, але королівська спадкоємність була всім для монархії.
Того грудня Георг VI зміг написати та записати щорічну різдвяну трансляцію перед тим, як вирушити до Сандрингема на традиційні різдвяні канікули зі своєю родиною. Суверен, колись бадьорий, мав вигляд зовсім старого й хворого, хоч вочевидь насолоджувався кількома тижнями зимового полювання, яке так любив. Та коли в останній день січня 1952 року його дочка та її чоловік вирушили в довгу південну одіссею до Кенії замість короля та його дружини, приватний секретар принцеси Єлизавети Мартін Хартіс приніс у своєму портфелі документи з печатками, а також проєкт Декларації про приєднання й повідомлення до обох палат парламенту.
* * *
СЕР ДЖОН ВЕЙР
Лікар-гомеопат
(1879–1971)
Зіграв – Джеймс Лоуренсон
Лікар Георга VI та королеви Марії сер Джон Вейр мав м’яку вдачу, хороші манери, а також запас «кумедних жартів» і «маленьких історій», занотованих у кишеньковому блокноті, які він розповідав своїм пацієнтам з шотландським акцентом. Проте їхня довіра до нього спиралася насамперед на спільну віру в гомеопатію, яка підштовхує організм використовувати власні ресурси для зцілення. Гомеопатія, як любив казати Вейр, «це не релігія, не секта, не примха, не жарт». Невеликі дози часто рослинних препаратів «просто стимулюють життєві реакції пацієнта, а це сприяє одужанню». Придворні, такі як Дермот Морра, королівський історик, вважали Вейра «старою загрозою», чиї засоби «шарлатанства» завдавали його королівським пацієнтам більше шкоди, ніж приносили користі. Однак Єлизавета, королева-мати й принцеса Аліса, герцогиня Глостерська, були двома пацієнтками Вейра, котрі жили комфортно після свого сотого дня народження, а королева Єлизавета II і принц Чарльз також цілком непогано живуть, хоч обрали гомео патію трохи пізніше.
Орден Копняка
Вінстон Черчилль в опозиції1945—1951
Вінстон Черчилль прибув 20 листопада 1947 року на королівське весілля до Вестмінстерського абатства як гість. Колишній прем’єр-міністр запізнився (чиста випадковість, на думку друзів; навмисний розрахунок, на думку критиків) – і всі присутні встали, щоб привітати його. «Усі встали, – повідомив сер Генрі “Чіпс” Ченнон, біограф, – усі королі та королеви». Важко було повірити, що цього чоловіка британський електорат випхав із влади трохи більше як два роки тому. “У Вінстона немає сорому?” – запитує “Боббеті”, маркіз Солсбері, в першому епізоді “Корони”, коли Пітер Морган уявляє, як головний консервативний критик Черчилля міг висловити свою зневагу. “Він обурливий, – відповідає Ентоні Іден, не дуже відданий помічник і номінальний заступник Черчилля. – Але ти повинен ним захоплюватися… Бідний старий Еттлі… Ніхто не встав, щоб привітати його”».
Вінстон Черчилль, з яким ми вперше зустрічаємось на початку «Корони», теоретично є розчарованою людиною, вже не прем’єр-міністром, а лідером опозиції Його Величності. Наприкінці Другої світової війни міжпартійний уряд, яким Черчилль успішно керував від темних днів 1940 року, почав втрачати популярність.
Європейська війна була тріумфально виграна. І хоч Японія ще вела боротьбу, заступник лідера коаліції Клемент Еттлі відчув, що настав час, коли Лейбористська партія знову повинна завдати удару. На наступних загальних виборах британський електорат рішуче з ним погодився, надавши лейбористам величезну більшість зі 146 депутатів, щоб ті реалізували свою програму побудови нової яскравої та вічної «держави добробуту», що передбачає безплатну Національну службу охорони здоров’я та програму суцільної націоналізації.
Король Георг VI запропонував прем’єр-міністру, що йшов, нагородити його Орденом Підв’язки, але Черчилль відмовився. «Як я можу прийняти Орден Підв’язки, – сказав він, – коли британці щойно нагородили мене орденом Копняка?»
Однак уже в жовтні 1951 року, після шести років соціалістичного уряду, Велика Британія по-доброму сприйняла Черчилля та його консерватизм. Велика реформаторська адміністрація Клемента Еттлі була виснаженою, а життя багатьох людей залишалося похмурим, багато товарів повсякденного побуту – від солодощів до тютюну, все ще були нормованими. Обіцяний електорату новий день ще не настав.
Перед черговими загальними виборами консерватори обіцяли британцям нові підходи до розв’язання задавнених проблем і чітку програму дій, зокрема, зобов’язуючись будувати 300 000 нових будинків на рік. І всередині партії деякі ледь чутні голоси доводили, що потрібно запропонувати й нового молодого лідера. З 1945 року «Боббеті» Сесіл (він став маркізом Солсбері в 1947 році) керував групою незадоволених молодих торі, які планували переконати свого шанованого, але постарілого лідера подати у відставку або принаймні делегувати – на постійній основі – контроль партії Ентоні Ідену, міністру закордонних справ, якого сам Черчилль визнав своїм наступником.
Проте старий прем’єр не мав таких планів. Він рішуче відбив щонайменше два напади від своїх колег, а Іден відмовився стати учасником будь-якого перевороту. Отже, Вінстон Черчилль знову оселився на Давнінг-стріт 26 жовтня 1951 року після того, як електорат однозначно надав перевагу торі.
Однак усмішки на багатьох обличчях консерваторів були вимученими. Лейбористська партія легко перемогла у всенародних виборах (від 48,8 до 44,3 відсотка), і лише перша система виборчих округів дала Черчиллю хитку більшість із 17 місць. «Боббеті» Солсбері та дедалі більша кількість його колег-консерваторів не переставали наполягати, що на порядку денному партії треба зазначити вихід на пенсію їхнього 76-річного лідера, але сам Черчилль на це не зважав, адже казав, що то був «останній приз, якого я прагну».
Витіснений з Давнінг-стріт у 1945 році Лейбористською партією Клемента Еттлі, Вінстон Черчилль зміцнив свою репутацію «підбурювача війни» промовою у Фултоні, штат Міссурі, де він пустив в обіг вираз «залізна завіса»; «Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці залізна завіса опустилася на весь континент». У цій статті описувалося, як опозиційний лідер торі намагався пом’якшити свій імідж і відвоювати владу – що він і зробив у жовтні 1951 року
Спортивний Монарх
Король Георг VI, сільський джентльменЩоразу, коли королівський потяг прямував повз обдуті вітрами пагорби Східної Англії до його родинного маєтку в Сандрингемі, король Георг VI говорив про «поїздку додому». Він народився тут у грудні 1895-го, а через 57 років там і помер. Сільська місцевість Норфолку дарувала йому найщасливіші години. Він любив тут полювати, вбравшись у твідовий кашкет та галіфе. І завжди тримав зброю напоготові, виглядаючи у високих небесах куріпку, лиску, криженя.
Народжений принцом Альбертом Йоркським і знаний в родині як Берті, король, який заїкався, мав у своєму житті чимало ролей – служив на флоті, був останнім імператором Індії, батьком королеви Єлизавети II, опорою монархії після зречення брата й безкомпромісним лідером у воєнний час. Секрет його успішного виконання будь-якої з них полягав у тому, що він залишався незмінно – стилем та душею – джентльменом з Норфолку.
У 27 років майбутній король Георг VI залишався в глибині душі сільським джентльменом з Норфолку
Волфертонський Сплеш був його особливою гордістю. Дев’ятнадцятого січня 1915 року маєток Сандрингем зазнав нападу перших рейдів німецьких дирижаблів на Британію. Цепеліни також бомбардували сусідні міста Кінгс Лін та Грейт Ярмут, тож не було сумнівів, що німці мали на меті завдати прямого удару по британській королівській сім’ї в Сандрингемі. Раніше зловісні яструби націлились (але не змогли реалізувати свою мету) на бельгійську королівську сім’ю в Антверпі. Бомбування лише понівечили піщані солончаки вздовж Уошу, а один з таких кратерів від бомби поблизу села Волфертон залило водою й тим самим привабило сюди диких качок. Це означало, що ставок став також «призом» для мисливців. Тому 1937 року, коли Георг VI взяв на себе керування маєтком, він розширив водойму, а згодом це місце, назване Волфертонським Сплешем, стало його улюбленим під час зимового полювання.
Молодий принц Йоркський розпочав свою стрілецьку кар’єру поблизу Волфертона у віці дванадцяти років, зазначивши подробиці на першій сторінці своєї Книжки ігор: «23 грудня 1907 року. Сандрингем, Волфертон, Уоррен. Батько, Девід і я. 1 фазан, 47 кроликів. Полювання мого першого дня…» «Батько» – Георг V, який прищепив йому свою пристрасть до стародавнього спорту; Девід – його старший брат, майбутній король Едуард VIII. «Я використав дульнозарядну гвинтівку з одним стволом, з якої дідусь [король Едуард VII], дядько Едді [Альберт Віктор, герцог Кларенс] і тато всі почали стріляти. Я поцілив трьох кроликів».
До кінця свого життя спортивний монарх любив досліджувати зарості живоплоту зі своїми мисливськими собаками
У наступні роки королівська Книжка ігор використовувалася для того, щоб фіксувати здобутки, які для людини, далекої від цього спорту, могли здаватися лише хаотичним відстрілом. Полювання – улюблене заняття сільських людей, і Георг VI вирішив не відступати від традицій, повернувши в Сандрингем активні заняття спортом, як було в Едуардівську епоху. Він любив швидкі набіги разом з працівниками маєтку в зарості живоплоту обабіч сільських доріг, де ховалося чимало дикої здобичі, роблячи паузу лише для легкого перекусу, який подавали лакеї, та ковтка віскі, що смакувало по-особливому біля затишного стіжка сіна. Погода ніколи не впливала на його враження від полювання. «Сніг і дуже холодний східний вітер, – зазначив він у своїй Книжці ігор одного січневого дня. – Я провів чотири години у схованці на капустяному полі». Скромний і щедрий до своїх гостей Георг VI також поклав край традиції свого батька та діда, за якою королі впродовж дня займали найкращі позиції на полюванні.
У серпні 1943 року королівська родина гуляла полями Сандригема, які були передані в сільськогосподарське виробництво під час війни. Принцеса Єлизавета, 17 років, і принцеса Маргарет, якій було лише 13 років, вели собак на повідку
Подробиці останнього його полювання 5 лютого 1952 року не були записані в Книжку ігор. Однак його сусід у Норфолку й колега-мисливець Обрі Бакстон так описав його: «…широка дуга блакитного неба, сонця й довгих тіней, хруст під ногами й шлюбний заклик куріпок, що гучно лунав над широкими полями. Усі люди короля були там – персонал, друзі, доглядачі, єгері, місцеві поліцейські та приїжджі мисливці». І вони всі вирушили на лови в живоплотах…
2
Закуток Гайд-парку
П’ятого лютого 1952 року король Георг VI, останній імператор Індії та перший глава Співдружності, вийшов на ризиковане полювання. Був пізній сезон – у цей час ліси та болота улюбленого Сандрингема набували для нього особливої чарівності. Завжди вмілий стрілець, він вбив трьох зайців останніми трьома пострілами у своєму житті й повернувся додому щасливим. Через кілька годин, у віці п’ятдесяти шести років, король помер.
Королівський камердинер не міг розбудити його вранці. Король переніс тромбоз вночі, після операції з видалення легенів (дуже радикального хірургічного втручання), якої він зазнав у вересні минулого року, марно намагаючись стримати розвиток раку. Поза колом королівських лікарів лише Вінстон Черчилль знав про справжній стан здоров’я короля. Звістка про смерть Георга дійшла до нього вранці 6 лютого. Він був на Давнінг-стріт, сидів у ліжку в піжамі й курив сигару посеред купи державних паперів. 77-річний прем’єр-міністр розплакався. «Погані новини?» – пробурмотів він. – Та це найгірші новини!»
Початок лютого 1952 року. Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький милуються видом з мосту на території Сагана Лодж, Кенія. Це була їхня перша зупинка у тривалому, як вони очікували, королівському турі з Африки через Цейлон (сучасна Шрі-Ланка) в Австралію та Нову Зеландію. Однак незабаром прийшла погана новина – «Закуток Гайд-парку»
«Я намагався підбадьорити його, сказавши, що він добре ладнатиме з новою королевою, – згадував у своєму щоденнику його приватний секретар Джон Колвілл. – Однак він тільки й сказав, що не знає її і що вона лише дитина».
Смерть короля спровокувала низку подій із кодовою назвою «Закуток Гайд-парку», починаючи з повідомлення, переданого до Вищої комісії Великої Британії в Найробі (Кенія), куди принцеса Єлизавета прибула зі своїм чоловіком, герцогом Единбурзьким, за кілька днів до цього. Пара щойно завершила перший етап туру країнами Співдружності, наступний передбачав мандрівку до Цейлону (сучасна Шрі-Ланка), Австралії та Нової Зеландії.
Другий епізод «Корони» зображує захопливі та досить небезпечні останні години, якими Єлизавета насолоджувалась в Африці ще у статусі принцеси. Оточена дикими слонами, вона пробиралася зі своїм чоловіком до легендарного «готелю Treetops», влаштованого на висоті 35 футів серед розлогих гілок велетенської смоківниці в кенійському національному парку Абердер. Багато глядачів, однак, вважали, що ця картина виникла в уяві творця «Корони» Пітера Моргана. Насправді тут використали спогади полковника Джима Корбетта, британського мисливця, який тоді супроводжував королівське подружжя.
«Упродовж свого довгого життя я бачив кілька мужніх вчинків, – розповідав згодом Корбетт. – Проте це було ніщо, в порівнянні з тим, свідком чого я був у лютому [1952-го року]. Принцеса та її супутники, які ніколи раніше не були в африканському лісі й тим паче не мандрували ним пішки, вирушили чудовим ранком того дня, щоб неквапно дійти до “готелю Treetops”. Та щойно вони вийшли, як їхній слух розірвав… дикий рев розлючених слонів».
Королівська пара йшла вузькою стежкою серед джунглів, яку протоптали – і досі постійно вибивають своїми ногами носороги, буйволи та слони. Єдиним шляхом втечі для людей були поодинокі драбини, прибиті цвяхами до дерев уздовж маршруту.
«Однією доріжкою, крізь густі кущі, де видимість місцями обмежувалася ярдом-двома, – вів далі Корбетт, – вони йшли назустріч тим звукам, які ставали дедалі гучнішими. А потім, коли вони підійшли до вигину на стежці й опинилися в полі зору слонів, з’ясувалося, що їм доведеться пройти на відстані десяти ярдів від них, щоб дістатися до безпечної драбини [«готелю Treetops»]».
Приватний секретар Мартін Чартеріс поспішає з британського пресцентру, щоб повідомити звістку про смерть батька Єлизаветі II, яка, нічого не підозрюючи, готується до наступного етапу свого туру, який зараз доведеться скасувати
Велика слониха рішуче стала на захист свого слоненяти. «Я вкрився холодним потом», – сказав пізніше один із лісників. Та, затулившись рушницями, Єлизавета із чоловіком перетнули галявину й піднялись по драбині. За хвилину принцеса вийшла на балкон із кінокамерою, щоб знімати слонів.
Ось так сталося, що на світанку 6 лютого 1952-го року Єлизавета II стала королевою, сидячи серед гілок велетенської смоківниці. Цей момент позначений у «Короні» польотом чудового африканського орла, який з’являється невідомо звідки, ширяє й зависає в повітрі над принцесою, він – моторошна прикмета її долі. Ця послідовність базується на спогаді іншого учасника тих подій – командира корабля Майкла Паркера, флотського друга герцога Единбурзького ще з часів служби у військово-морському флоті, та його приватного секретаря, який переконав подружжя спостерігати за сходом сонця над джунглями й був вражений величчю величезного хижого птаха, який своїм ширянням неначе віддавав їм салют.