Ім’я рози

Але то були дві людські ноги, ноги чоловіка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.

* * *

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, ніхто б не міг залишитися живим у такій ганебній позі). Свинарі, вагаючись, підійшли до вінець глека і, брьохаючись кров’ю, витягли з нього закривавленого бідолаху. Як уже говорилося, напередодні кров залили в глечик, добряче вимішали і зоставили студитись, тому вона не зсілася, але шар її, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг і не давав упізнати обличчя. Підійшов пахолок з відром води і вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся і ганчіркою протер лице, щоб можна було розгледіти його риси. І перед нашими очима з’явилося бліде обличчя Венанція із Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесідували пополудні біля Адельмових рукописів.

– Може, Адельм і наклав на себе руки, – мовив Вільям, дивлячись на нього, – але цей напевно ні, не варто також думати, буцім він необачно виліз на край глека й випадково впав у нього.

Підійшов настоятель.

– Як бачите, брате Вільяме, в обителі щось діється, тому конче потрібна вся ваша мудрість. Але благаю вас, дійте швидше!

– Чи був він на хорах під час богослужіння? – спитав Вільям, киваючи на труп.

– Hi, – мовив настоятель. – Я помітив, що місце його пустувало.

– Більше нікого не бракувало?

– Здається, ні. Я нічого не помітив.

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вільям завагався і задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули інші:

– Беренґарій був на своєму місці?

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мій живить підозру, яку й він сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумілі причини. Тоді швидко сказав:

– Був, його місце в першому ряду, праворуч од мене.

– Ясна річ, – мовив Вільям, – це ще нічого не значить. Не думаю, що хтось проходив ззаду абсиди, йдучи на хори, а отже труп міг лежати тут уже не одну годину, принаймні від того часу, як усі пішли спати.

– Звісно, челядь встає лише на світанку, тому його побачили лише тепер.

Вільям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тілами. Змочивши водою ганчірку, що лежала поруч з відром, він ретельно витер Венанцієве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися інші ченці, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав їх до тиші. Поміж них пропхався Северин, обов’язком якого в обителі було дбати про небіжчиків, і нахилився поруч з моїм учителем. Щоб почути їхню розмову і допомогти Вільямові, якому треба було намочити іншу, чисту ганчірку, я підійшов до них, долаючи страх і відразу.

– Ти бачив колись потопельника? – спитав Вільям.

– Не раз, – відповів Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя.

– Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек.

– Навіщо він це зробив?

– А навіщо він його вбив? Це діло якогось збоченого розуму. Тепер треба з’ясувати, чи є на тілі рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити й оглянути. Я скоро долучусь.

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним.

Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.

– Кепські справи, – мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. – Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце – погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке.

– Але що ви шукаєте?

– Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншої людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зіпсули нам пергамен.

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я – спаси мене Боже від марнославства – постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. Були то досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, то був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.

– Трапезна, скрипторій або бібліотека, – сказав Вільям. – Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці.

– Чому саме в бібліотеці?

– Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки.

– А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?

– Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше.

– Omnis mundi creatura, quasi liber et pictura… – шепнув я. – А що б то міг бути за знак?

– А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…

– Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!

– Жорстоко, – зауважив Вільям, – вбивати людину, навіть щоб сказати «Credo in unum Deum…»[93].

Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.

– Може, кара Божа на нього впала? – спитав Вільям.

– Може, – сказав Северин.

– А може, причиною була трутизна?

Северин завагався.

– Це теж може бути.

– У тебе в робітні є отрути? – спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.

– Залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров’я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть.

– А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?

– Ні. Але чимало отрут не залишають слідів.

Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні й череп’яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.

– Непогана збірка цілющого зілля, – сказав Вільям. – Усе це плоди вашого городу?

– Ні, – мовив Северин, – чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінґус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник – він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огіркова трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…

– Та сама, що її принесли тріє царі? – спитав я.

– Та сама, але вона слугує також для запобігання викидням. А ось це – мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Мандрагора, добра на сон…

– І збуджує тілесне бажання, – додав мій учитель.

– Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, – усміхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав він, беручи одну з плящинок, – це туція, чудотворно впливає на очі.

– А це що таке? – з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.

– Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti, тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?

– Авжеж, – сказав Вільям, – але це не ліки.

Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

– Бачиш, – сказав мені Вільям, – це магніт.

– А для чого він? – спитав я.

– Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину.

Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів:

– Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon[94].

– І нічого звідси не пропадало останнім часом?

Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова:

– Останнім часом нічого.

– А давніше?

– Хтозна. Не пам’ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п’ять.

– Справді, важко все пам’ятати, – визнав Вільям. А тоді раптом сказав: – Учора ми говорили про рослини, які викликають візи. Які це рослини?

Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми:

– Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?

– Треба подумати, – відказав Вільям.

Другого дня час перший,

де Бенцій з Упсали звіряє дещо, ще дещо звіряє Беренґарій з Арунделя, а Адсо дізнається, що таке правдиве покаяння

Злощасна пригода збурила життя цілої спільноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужіння. Настоятель принукав ченців повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.

Голоси ченців звучали з надривом. Ми стали у місці, звідки добре було видно їхні обличчя, адже за звичаєм під час богослужіння каптури їхні не були опущені. Ми відразу глянули на лице Беренґарія. Воно було бліде, зсудомлене, лискуче від поту. Напередодні ми двічі чули закиди в його бік, що він, мовляв, мав якісь особливі стосунки з Адельмом; і дивувало не те, що вони, ровесники, були друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.

Поруч з ним ми помітили Малахію. Він був похмурий, насуплений, неприступний. Біля Малахії видніло таке ж непроникне обличчя сліпого Хорхе. Натомість в око впадали нервові порухи Бенція з Упсали, знавця риторики, з яким напередодні ми познайомилися в скрипторії, і ще ми перехопили швидкий погляд, що його він кинув у бік Малахії.

– Бенцій нервується, а Беренґарій наляканий, – зауважив Вільям. – Треба буде відразу їх розпитати.

– Чому? – простодушно спитав я.

– Трудне наше ремесло, – мовив Вільям. – Нелегке ремесло інквізитора, який мусить цілити у найслабших, ще й в мить їх найбільшої безпомічності.

Тож ледве закінчилася служба, ми наздогнали Бенція, який ішов до бібліотеки. Здавалось, юнак був явно незадоволений, коли почув, що його гукають, і спробував було викрутитись якоюсь недолугою відмовкою. Йому, мовляв, терміново треба до скрипторію. Та учитель мій нагадав йому, що він провадить слідство за дорученням настоятеля, і повів його у дворик. Ми сіли між двома колонами на внутрішньому парапеті кружґанку. Бенцій, раз у раз кидаючи погляди в бік Вежі, чекав, коли Вільям заговорить.

– Отже, – сказав Вільям, – про що була мова того дня, коли ви бесідували про Адельмові маргіналії – ти, Беренґарій, Венанцій, Малахія і Хорхе?

– Ви ж учора чули. Хорхе сказав, що книги, які містять істину, неподобно прикрашати сміховинними малюнками. А Венанцій відповів, що сам Арістотель говорив про дотепність і гру слів як знаряддя, які допомагають дістатись до істини, а якщо сміх може бути носієм істини, значить, річ се напевне не лиха. Хорхе зауважив, що, наскільки він пам’ятає, Арістотель говорив про це у своїй праці про поетику, з приводу метафор. А тут, мовляв, непокоять принаймні два моменти: по-перше, його «Поетика», яка стільки часу і, можливо, за Божим повелінням була невідома християнському світові, прийшла до нас через невірних маврів…

– Але ж переклав її латиною приятель ангельського доктора Аквінського, – зауважив Вільям.

– Тож я йому це й сказав, – мовив Бенцій, одразу збадьорившись. – Я погано читаю грецькою, тому зміг приступити до цієї великої книги саме завдяки перекладові Вільгельма з Мербеке. Отож я сказав це йому. Але Хорхе додав, що другою причиною для занепокоєння є те, що там Арістотель говорить про поезію, яка є ділом неподобним і живиться вигадками. А Венанцій відказав, що псалми – теж поетичні твори, і в них є чимало метафор, та Хорхе розсердився і заявив, що псалми – твори богонатхненні, і метафори їхні передають істину, а в творах поганських поетів метафори слугують для того, щоб передавати олжу, або просто для розваги, і це дуже мене вразило…

– Чому?

– Бо я вивчаю риторику і читаю багатьох поганських поетів, а тому знаю… точніше, вважаю, що через їх слово нам передано й істини naturaliter[95] християнські… Зрештою, наскільки я пам’ятаю, тоді Венанцій заговорив про інші книги, і Хорхе сильно розгнівався.

– Про які книги?

Бенцій завагався:

– Не пригадую. Хіба важливо, про які книги була мова?

– Дуже важливо, адже ми тут намагаємось з’ясувати щось, що сталося у громаді, яка живе книгами, між книгами, задля книг, а отже важливо й усе те, що говориться тут про книги.

– Справді, – мовив Бенцій, вперше усміхнувшись і роз’яснившись на виду. – Ми живемо задля книг. Солодке се посланництво у сім світі, опанованім безладдям і занепадом. Значить, вам буде зрозуміло, що сталося того дня. Венанцій, який дуже добре знає… себто дуже добре знав греку, сказав, що Арістотель присвятив сміхові другу книгу «Поетики», а якщо сей великий філософ присвятив йому цілу книгу, значить, сміх – се річ важлива. Хорхе сказав, що не один отець церкви присвятив цілі книги гріхові, який є річчю важливою, але лихою, а Венанцій відповів, що Арістотель, схоже, говорив про сміх як про річ благу, знаряддя істини, і тоді Хорхе глузливо спитав, чи він часом не читав цієї Арістотелевої книги, а Венанцій відповів, що ніхто її не читав, бо ніхто її ніколи не бачив, і схоже, що вона безслідно втрачена. А й справді, ніхто ніколи не читав другої книги «Поетики», Вільгельм з Мербеке ніколи не тримав її в руках. Тоді Хорхе сказав, що її так і не було знайдено, бо насправді її так і не було написано, адже провидіння не бажало, щоб прославлялись речі нікчемні. Я хотів заспокоїти їхні пристрасті – Хорхе легко спалахував гнівом, а Венанцій своїми словами провокував його, – тому сказав, що у відомій нам частині «Поетики» і в «Риториці» подибуємо чимало мудрих спостережень над дотепними загадками, і Венанцій зі мною погодився. Був там також Пацифік з Тіволі, який досить добре знає поганських поетів, і він сказав, що найдотепнішими є загадки африканських авторів, у цьому вони неперевершені. Він навіть навів Симфозієву загадку про рибу:

Est domus in terris, clara quae voce resultat.Ipsa domus resonat, tacitus sed non sonat hospes.Ambo tamen currunt, hospes simul et domus una[96].

Тут Хорхе сказав, що мова наша має обмежуватись до «так» або «ні», як велів Ісус[97], а що понад те, се від лукавого; і щоб назвати рибу, досить сказати «риба», – не прикриваючи сього поняття олживими згуками. І додав, що не почитує за мудре брати собі за взірець африканців… А тоді…

– А тоді що?

– Тоді сталося щось, чого я не зрозумів. Беренґарій засміявся, а коли Хорхе став його картати, сказав, що сміється, бо йому спало на гадку, що, добре пошукавши серед африканців, можна надибати цілком інші загадки, не такі легкі, як загадка про рибу. Малахія – а він теж там був – страшенно розлютився, схопив Беренґарія за каптур і відіслав пильнувати своїх обов’язків… Ви ж знаєте, Беренґарій – його помічник…

– А тоді?

– Тоді Хорхе пішов геть і цим поклав кінець дискусії. Ми всі розійшлися у своїх справах, але під час роботи я помітив, як спершу Венанцій, а відтак Адельм підходили до Беренґарія з якимсь запитанням. Я здалеку бачив, що він уникав відповіді, але у той день обидва вони ще раз підходили до нього. А потім увечері того ж дня я бачив, як Беренґарій з Адельмом, перед тим як іти у трапезну, бесідували собі по-дружньому на кружґанку. Оце все, що я знаю.

– Тобто ти кажеш, що двоє людей, які допіру загинули за таємничих обставин, питали про щось Беренґарія, – мовив Вільям.

Бенцій неохоче відповів:

– Я цього не казав! Я розповів про те, що трапилось того дня і, оскільки ви мене питали… – Він замислився на мить, а тоді поспіхом додав: – Та якщо хочете знати мою думку, Беренґарій розповів їм про щось, що є в бібліотеці, і саме там вам слід шукати.

– Чому ти так думаєш? Що мав на увазі Беренґарій, кажучи, що треба «пошукати серед африканців»? Хіба не те, що треба більше читати африканських поетів?

– Може, і так, але чому тоді Малахія так розгнівався? Насправді це від нього залежить – дати прочитати книгу африканських поетів чи ні. Але одне я знаю: гортаючи каталог книг, серед позначок, відомих лише бібліотекареві, часто можна побачити позначку «Africa», – і я бачив навіть позначку, що гласить «finis Africae[98]». Якось я попрохав книжку – не згадаю вже, яку саме, просто назва мене зацікавила, – яка мала цю позначку; та Малахія сказав мені, що книжки з цією позначкою загублено. Ось що мені відомо. Тому кажу вам: придивіться-таки до Беренґарія і прослідкуйте, коли він піднімається в бібліотеку. Про всяк випадок.

– Про всяк випадок придивимось, – завершив розмову Вільям, прощаючись з ним. Відтак ми стали прогулюватись по кружґанку, і він сказав мені ось що: насамперед, Беренґарій знову став об’єктом пліток братії; по-друге, схоже, що Бенцій щосили намагається підштовхнути нас до бібліотеки. Я зауважив, що він, мабуть, хоче, щоб ми вивідали щось, що він теж хоче знати, і Вільям сказав, що так воно, мабуть, і є, але причиною могло бути й те, що, підштовхуючи нас до бібліотеки, він хоче тримати нас подалі від якогось іншого місця. Від якого, спитав я. І Вільям сказав, що не знає, може, від скрипторію, а може, від кухні, чи від хорів, чи від опочивальні, або від лічниці. Я зауважив, що напередодні саме його, Вільяма, так вабила бібліотека, а він відповів, що воліє, щоб його вабило те, що подобається йому, а не те, що радять йому інші. Одначе, мовив він, бібліотеку треба тримати на оці, а навіть було б незле спробувати якось пробратися туди. Обставини, мовляв, тепер уже управнюють його посунутися у своїй цікавості поза межі чемності й шаноби до звичаїв і законів обителі.

Ми вийшли з дворика. З церкви після служби Божої виходили новіції і челядь. Обходячи західну стіну храму, ми побачили Беренґарія – він вийшов з дверей трансепту і пішов через цвинтар у бік Вежі. Вільям гукнув його, той зупинився, і ми його наздогнали. Він був ще більше схвильований, ніж тоді, на хорах, і Вільям, мабуть, вирішив скористатися цим станом його духу, як це він зробив з Бенцієм.

– Схоже, ти був останнім, хто бачив Адельма живим, – сказав він йому.

Беренґарій хитнувся, немов ось-ось зомліє.

– Я? – вимовив він ледь чутно.

Вільям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцій сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружґанку після вечірні. Та, мабуть, він втрапив-таки у ціль, і Беренґарій, ясна річ, подумав про іншу, воістину останню зустріч, бо тремтливим голосом заговорив:

– Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як іти спочивати, як усі інші!

Тоді Вільям вирішив, що не варто дати йому очуняти:

– Ні, ти бачив його пізніше, і знаєш більше, ніж хочеш показати. Але смертей уже дві, і мовчати більше ти не можеш. Ти чудово знаєш, що є чимало способів розв’язати язика!

Вільям не раз казав мені, що навіть бувши інквізитором, він завжди відчував огиду до тортур, але Беренґарій хибно його зрозумів (або ж Вільям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вільямів маневр таки дав свої плоди.

– Так, так, – сказав Беренґарій, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!

– Як це? – спитав Вільям. – Унизу крутосхилу?

– Ні-ні, я бачив його тут, на цвинтарі, він простував між гробами, примара серед примар. Я підійшов до нього й відразу помітив, що переді мною не живий чоловік, бо лице його було лицем трупа, а очі споглядали вже вічнії муки. Ясна річ, я зрозумів, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дізнався про його смерть, але вже тоді я відчував, що бачу видіння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбічним голосом заговорив він до мене!

– І що ж він сказав?

– «Мене проклято! – сказав. – Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тільки-но із самого пекла і до пекла мусить вернутись». Ось що сказав він мені. А я заволав до нього: «Адельме, ти справді з пекла? Які ж вони, пекельнії муки?» Я тремтів, бо саме вийшов був зі служби повечер’я, де читали страхітливі уступи про гнів Господній. А він мовив: «Муки пекельні безконечно моторошніші, ніж язик наш може виговорити. Чи бачиш, – сказав він, – сю пелену фальшивих мудрощів, яка огортала мене аж донині? Вона тяжить і гне мене, мовби найбільша паризька вежа чи найвища у світі гора лягла мені на плечі, і ніколи я вже більш не зможу скинути її із себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливість за моє марнославство, за те, що тіло своє я мав за місце насолод, і що вважав, буцімто більше відаю від інших, що любувався я потворними речами, в уяві їх своїй леліючи, а тепер ще більших почвар породили вони в глибині душі моєї – і мушу жити з ними вічно. Чи бачиш? Підшивка сеї пелени – немов жарини і палкий вогонь, і сей вогонь жере моє тіло, і мука ся дана мені за ганебний злочин плоті, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить і спустошує мене! Подай же руку, навчителю мій незрівнянний, – вів далі він, – щоб зустріч ця зі мною стала тобі корисною наукою, відплатою за всю ту науку, яку одержав я від тебе, подай же мені руку свою, мій неперевершений навчителю!» Він махнув рукою, і з пальця його, що ярівся вогнем, мені на руку впала краплина його поту і немов наскрізь пропекла мені долоню, і багато днів мав я сей знак, лише ховав його від усіх. І зник він між гробами, а наступного ранку я дізнався, що тіло того, хто вселив тоді у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у підніжжі скелі.

Беренґарій захлинався плачем. Вільям спитав його:

– Чому він назвав тебе своїм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого віку. Ти чогось його навчив?

Беренґарій сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, і впав навколішки, обхопивши Вільяма за ноги:

– Не знаю, не відаю, чому він так назвав мене, я нічого його не вчив! – і вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповідатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирає мої нутрощі!

Вільям відсунув його від себе і простяг руку, допомагаючи підвестися.

– Ні, Беренґарію, – мовив він йому, – не проси мене прийняти твою сповідь. Не запечатуй мої вуста, відкриваючи свої. Я хочу дещо почути від тебе, але мусиш сказати мені це іншим способом. А як не скажеш, я дізнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всі мовчать у цій обителі. Скажи мені радше, як ти міг бачити, що його обличчя бліде, якщо була то глупа ніч, як він міг попекти тобі руку, якщо падав дощ з градом і снігом, і що робив ти о тій порі на цвинтарі? Ну ж бо, – і грубо струснув його за плечі, – скажи мені бодай це!

Беренґарій весь тремтів:

– Не знаю, що я робив на цвинтарі, не пам’ятаю. Не знаю, як я міг бачити його обличчя, може, я мав із собою якийсь світич, ні… то він мав, він мав із собою свічку, може, я бачив його лице у світлі полум’я…