Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Вона і Борис Ставський на одному прізвищі, очевидно – за однією адресою. Отже, дідусь та онука. Його рік народження – 1870, на момент розстрілу дідусеві був 71 рік. Отже, не Старий Сьома – а Старий Борух! Борух Пінхусович… Борис Петрович?.. Чом би й ні?!

І місце проживання підходить ідеально: серединні номери по вулиці Жаданівського. Господи, та що ж це таке?! Це ж виходить, що коли суто механічно переставити місцями двох дідусів – вийде точнісінько та сама фантазія, яка спадала йому на думку епізод за епізодом, коли він з такими зусиллями писав цей клятий містичний роман! Але чи можна назвати фантазією те, про що він ось буквально зараз прочитав в чорній брошурці?..

Молодий чоловік відчув, що його б’є пропасниця, з очей котяться гарячі сльози. І, мабуть, найгірше полягало в тому, що він… ЖАХЛИВО ПЕРЕЛЯКАВСЯ! Справді, відтоді, як у п’ятирічному віці Спартак подумки вбив і замурував у підвалі будинку свій Страх, він забув, що це означає – БОЯТИСЯ! А тепер давно мертвий Страх, здається, раптом ожив і на мить заволодів усім його єством!..

Та і як тут не перелякатися, скажіть на милість?! Він же точно знав, що лише нафантазував… безперечно, вигадав цю трійцю – старшокласницю Соню, її дідуся Старого Сьому та його приятеля Бориса Петровича. А тепер з’ясувалося, що десятикласниця Соня Ставська, її старий дідусь Борис і Самуїл Сахновський справді були розстріляні в 1941 році. Отже, він зовсім не вигадав, а майже точно ВГАДАВ усю цю трійцю…

Але як?! Як таке можливо? Вгадати одного – ну, припустимо. Але майже точно вгадати усіх трьох ОДНОЧАСНО?! Ні-ні, бути такого не може!.. Це якби не дві, а цілих три авіабомби прилетіли б в одну вирву!

Витерши очі від сліз, Спартак зацьковано озирнувся навсібіч. Однак ніхто не звертав уваги на молодого чоловіка, який гортав книжечки, сидячи на лавці у скверику біля Золотих Воріт. Тоді він знов перевірив усі три записи на сторінках 68 та 72 чорної брошурки – й лише пересвідчився, що все прочитав вірно. Отже, тричі вгадати з трьох разів – це!..

«Ну ти й дурень, хлопчику Мій! Хотів отримати від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року?.. Що ж, ось тобі від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року. Чого тобі ще треба, Мій хороший?..»

Як завжди, цих слів ніхто не промовляв – просто саме такі думки виникли в збудженому мозку. А це означало одне-єдине: все, що відбувалося з ним, починаючи з п’ятирічного віку – все це не просто так… Це не глупство і не його дурнувата примха. Роман «Апокаліпсис по-київськи» справді має бути написаний, бо люди повинні дізнатися правду про Куренівську трагедію.

Роман потрібно написати за будь-яку ціну, навіть відновивши втрачений рукопис по пам’яті – бо невідомо, що чекає на Київ у 2001 або в 2006, або і в 2011 році!.. Якщо розповісти про техногенну катастрофу, що сталася в понеділок, 13 березня 1961 року, можливо, навіть не станеться нічого! Бо «Вектор київських катастроф ХХ століття» нарешті вдасться перервати, розповівши про нього людям – це єдиний засіб проти наступної біди!..

Дай-то Боже, щоб не сталося, звісно… Але тепер для нього мало знати! Доведеться таки попотіти й написати роман!.. Бо знак отримано в той самий день, в який він сам же й намітив. Тепер не відкараскаєшся.

Будинок по вул. Жовтнева[6], № 26, Суми, 9 листопада 1991 року

Тримаючи Зоряну на руках, Валік розігнався настільки швидко, що вона аж заверещала від переляку:

– Ти ненорма-а-а-а?..

Однак слова «ненормальний» вимовити (точніше, прокричати) так і не встигла, оскільки вдаривши у зачинені двері носком правого чобота, він встиг різко прочинити їх швидше, ніж голова коханої врізалася в оббиті чорним дерматином дошки.

– Валько, ну ти ж і ненормальний! – вереснула Зоряна. – Ти що, «Дванадцять стільців» надто багато дивився?! Подвиги Миронова[7] тобі спокійно спати не дають?!

– Якщо спати, то тільки з тобою, причому багато, активно і аж ніяк не спокійно! – запевнив він, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке ліжко. – Чим ми з тобою зараз і займемося…

– Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.

– А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед ліжком на коліна. – Сьогодні наша шлюбна ніч, між іншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, ніж тропічний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й ні на що не здатними ветеранами шлюбу – от тоді, можливо, й дам тобі спокій.

– Добре, що твої учні тебе зараз не бачать.

Зоряна запустила розчепірені пальці правої руки в його розпатлані кучері й заходилася пестити їх, знов і знов пропускаючи крізь пальці.

– А чого тебе непокоять мої учні?.. Невже не може вчитель молодших класів… Хіба ж я не чоловік?

– Чоловік, звісно, чоловік, – охоче підтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.

– А тоді припини свої мудрування. І давай нарешті займемося тим, для чого ми тут, у цій кімнаті усамітнилися.

– Давай, – і загадково посміхнувшись, вона додала: – Іди до мене…

Десь в кафе продовжувало гудіти бундючне весілля, але вже без двох головних героїв цього дійства. Бо принаймні на початок сьогоднішньої ночі вся ця квартира, розташована на верхньому поверсі цього двоповерхового будиночка, була віддана у повне кількагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнішні стіни будиночка червоніють – бо таким насправді є колір цегли, з якої зведено споруду. На ранок можна! Але вночі кольору стін не видно. Бо сьогоднішня ніч належить їм двом.

І нікому більше!..

Село Княжичі, Київщина, вечір 28 грудня 1991 року

– Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлівна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…

– Так, мамо, я тут.

77-річна жінка не бачила вже геть нічого, тільки відчувала, що відходить у позасвіти. Туди, де на неї давно вже чекає Костянтин Кирилович. Її любий Кость… Нелегке життя прожили вони обоє. Ясна річ, особливо багато випробувань перепало чоловікові: спочатку на фронті, потім у колгоспі – коли скаліченому довелося працювати нарівні зі здоровими. Зате жили вони достойно! Діточок підняли, господарство…

Діточки.

Які ж вони у них чудові – справжня окраса і гордість життя! Що дівчатка, що хлоп’ятка. Особливо хлопці… З Івана вийшов справжній науковець, а з Феодосія – знатний живописець.

Ой, до чого ж чудову ікону намалював колись Федько! Намалював, коли ще малим був і тільки вчився. Ту ікону навіть благословив один київський батюшка, якого всі поважали і до якого Тетяна Михайлівна кілька разів возила молодшенького синочка: спочатку з його хворою ніженькою, а потім – з отією саморобною іконкою…

– Федь-ко-о-о! – знов покликала вона.

– Кажу ж вам, мамо, я тутечки.

Його долоня м’яко лягла на її схрещені на сонячному сплетінні руки.

– Федько, дай мені Бога, будь ласка!

– Іконку?

– Так-так. Ту саму, що ти намалював колись.

Хоча вона нічого вже не бачила, проте знала напевно, що дорогоцінна ікона, прикрашена власноруч вишитим рушником, і досі висить в красному кутку їхньої хати.

– Навіщо вам ікона тая, мамо?

– Хочу тебе поблагословити перед смертю, синочку. Тебе й усіх вас.

– Мамо, ви про що?! З якого це дива ви помирати зібралися?! Та за кілька днів Новий Рік настане, тоді ми з вами…

– Не дожити мені вже до Нового року. Помру як не сьогодні ввечері чи вночі, то завтра вже точно.

– Мамо, та ви!..

– Я так відчуваю, Федько. Мені вже час відходити, а тому дай свою ікону, будь ласка. І не сперечайся.

Проте оскільки Феодосій продовжував сидіти біля неї нерухомо, не віднімаючи своєї долоні від її рук, Тетяна Михайлівна повторила:

– Прошу, синочку, дай твою ікону, будь ласка! Не сперечайся і не пручайся. Все гаразд, бо все так і має бути.

1992

Незручні кордони

Залізничний вокзал, Житомир, вечір 21 лютого 1992 року

Зійшовши на платформу з київської електрички, уся трійця прослідувала всередину станційної будівлі. Тут один з них – найвищий на зріст, який тримався найупевненіше, явно по-командирськи, – зробив іншим долонею знак зупинитися, потім уважно огледів ряди фанерних крісел в кутку зали очікування. Намітивши підходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до наміченого місця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрімав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слівцями сидінь, постукавши носком свого чобота по підошві його облупленої кросівки:

– А нумо очисти місце!

– А шо таке-е-е?.. – в погляді юнака читалося щире здивування. Тоді «командир» видобув з внутрішньої кишені теплої куртки-«аляски» солідну на вигляд червону корочку і не розкриваючи її, процідив крізь зуби:

– Піш-ш-шов звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..

– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.

– Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…

– Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…

– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?

– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.

– Хлопці, ну навіщо ви так?..

– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».

– Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..

– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..

– Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…

– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і чоловіки!.. Отож чудово розуміємо, що молоденька солоденька м*ндуся нашої Валюхи для тебе, хряка-смердюка…

– Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..

– Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..

– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.

– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…

– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…

– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…

– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.

– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…

– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..

– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…

– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».

– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоїр».

– Це моя квартира, хлопці! Це мені від лікарні дали…

– Була твоя, а стала нашої сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:

– А нумо, хто ви такі? Ваші документи!

Здоровані підвели очі й побачили перед собою двох міліціонерів. Втім, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрішньої кишені «аляски» солідну червону «корочку» і знов-таки не розгортаючи її, весело мовив:

– Привіт, хлопці! Це наш пацієнт, ми його мусимо доправити…

– Який такий пацієнт? – здивувалися міліціонери.

– Наш пацієнт, психіатричний. Ось ледве виловили аж у Києві.

– Втік, собацюро! – підтримав його «конвоїр». – Отож і доводиться у п’ятницю ввечері замість того, щоб вдома сидіти й пивасика перед телевізором дудлити, в Зарічани[8] до психушки пертися.

– Ми там працюємо, – кивнув «командир».

– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:

– І все ж таки?..

– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!

При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитій посмішці. Він запустив руку собі за пазуху, витягнув із внутрішньої кишені свого подертого пальтечка й передав міліціонерам нібито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як і у всіх. Та розкривши документ, правоохоронці мало не вронили його від несподіванки: адже на внутрішній сторінці обкладинки, насамперед, кидався в очі надрукований на газетному папері тризуб, грубо вирізаний по контуру «геральдичного» щита і за допомогою силікатного клею наліплений на сторінку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубів була аналогічним чином наліплена на деяких внутрішніх сторінках (зокрема, на сторінці останньої прописки), в інших місцях абревіатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Україна».

– Це-е-е… Це що таке?!

Спантеличені міліціонери розгублено дивилися то на підло усміхнених здорованів, то на Дунця.

– Це я українізував свій паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежність України, як я взяв та й українізувався, не очікуючи ніяких вказівок.

– Але ж це документ! Хіба ж можна?.. – дивувалися міліціонери.

– Нехай усі бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!

Дунець спробував підвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й різко:

– Нумо сидіти, кому сказано!..

А потім знов звернувся до правоохоронців:

– Отже, як бачите, це наш клієнт, який повсякчасно збігає з психушки, що в Зарічанах. Добре, що ми його упіймали. Так що, хлопці…

– Ну, лади, переконали, – мовив один з міліціонерів, різко козирнув і резюмував: – Щасливої дороги! Й дивіться, не загубіть свого клієнта знов.

– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий міліціонер. Потім озирнувся до вхідних дверей і дав відмашку рукою. Хлопець з місткою сумкою на плечі, якого здоровані зігнали з місця, з розчарованим виглядом вийшов на залізничну платформу…

Бабин Яр, Київ, 13 березня 1992 року

Їхня лабораторна кімната розташовувалася на самому горищі одного з інститутських корпусів, отож коли протягом зими на відповідній ділянці даху накопичувалося забагато снігу, який при потеплінні починав танути, то озброєний фанерною «двірницькою» лопатою Спартак, разом з іншими лаборантами та інженерами, ліз на горище розгрібати замети.

Вперше це сталося 3 роки тому – на початку березня 1989 року, майже одразу ж потому, як він, нарешті відпрацювавши трирічний термін молодим спеціалістом у Дослідному конструкторсько-технологічному бюро ІЕЗ ім. Патона, перейшов працювати у лабораторію високотемпературного паяння № 32 того ж інституту. Перевод стався в лютому, а на самому початку весни зі стелі лабораторної кімнати потекло… Тоді наприкінці вранішньої летучки завлаб – зазвичай коректний і стриманий Людвіг Альфредович Кудрін – несподівано гучним голосом суворо спитав:

– Ну і довго ми збираємось терпіти «потоп» у горищному приміщенні?

Ще не знаючи достеменно місцевих традицій, Спартак забелькотав щось про заявку в господарський відділ: мовляв, скидати сніг з дахів – то їхній прямий обов’язок. Присутні на летучці стримано заіржали, тоді як Кудрін зміряв його оцінюючим поглядом і так само гучно мовив:

– Спартаку Андрійовичу… Ти у міцно спаяному вузькому колективі ще новенький, а тому кажу по-доброму: запам’ятай, мене ніїпаїт, яким чином з вашої ділянки даху зникне сніг, мене їпаїт, щоб господарські теми виконувалися вчасно і в повному обсязі. У вашому приміщенні на горищі повно високовольтного обладнання, з трансформаторами включно. Я навіть припускати не хочу, що якесь устаткування заллє талою водою… А тому зараз же, негайно зробіть так, щоб про танення снігу на даху я більш не чув. Усе, летучку завершено, кроком руш дах чистити!

Усі підтрунювали над Спартаком, доки вдягали теплі куртки й пальта, а керівник групи Дем’ян Лукич видавав чоловікам фанерні лопати. Потім секретарку-машиністку Натуську відправили вниз – чергувати, аби ніхто з випадкових перехожих не потрапив до зони скидання снігу, чоловіки ж вилізли на дах.

Як раптом глузування припинилися: адже щоб не впасти зі слизької бляшаної покрівлі, розгрібальники снігу прив’язувалися до огорожі міцними мотузками. І тут з’ясувалося, що Спартак може без особливих проблем зав’язати булінь[9] – навіть наосліп!.. Ні-ні, звісно ж, інші теж володіли подібними навичками, от тільки всіх їх навчав в’язати морські вузли інженер на прізвисько «Боцман», який колись служив на справжньому атомному підводному човні. Спартак же тільки літні табори пройшов, можна сказати – справжньої армії не нюхав… а отже, нічого не розумів у житті. А тут!..

– Ти де навчився булінь в’язати? – негайно поцікавився «Боцман».

– По-перше, я з Подолу, а Поділ – район припортовий і загалом, кавалок Одеси, то як же не навчитися подібним речам?.. – відповів той. – А по-друге, у мене колись дівчина була. Скелелазка…

– І що, полізла від тебе так високо, що втекла? – вирішив поглузувати інший інженер на прізвисько «Піцунда».

– Полізла високо, так. Але не втекла, а зірвалася й розбилася, – крижаним тоном відповів Спартак. – Тож я тебе прошу вперше і востаннє…

– Тьху на тебе, йолопе! Не говорив би під руку, коли ми на дах ліземо сніг скидати, – сплюнув під ноги лаборант «Боцмана» – Бугай (то було не прізвисько, а його справжнє прізвище).

– То хай Піцунда не глузує…

– А справді, Піцундо, ти б не чіплявся до Спартака, – мовив «Боцман» сердито: – Це від тебе частенько тхне перегаром, а в цьому подільському хлопцеві таки відчувається морська душа, чесне слово!..

– Ой-йо-йой! Теж мені клуб сухопутних моряків… Тільник, безкозирка, брюки-кльош, дайош – бєрьош…

– Но-но, Піцундо!..

– Ну годі, хлопці, годі, – зупинив суперечку Дем’ян Лукич. – Давайте поскидаємо сніг і за роботу мерщій. І дивіться, щоб без травм сьогодні!..

Дах вони почистили, «потоп» припинили. Але відтоді «Боцман» з Бугаєм непідробно заповажали Спартака, це мимоволі вплинуло також на ставлення інших працівників лабораторії. Отже, хоча для вирішення проблем у царині паяння його освіта інженера-металурга підходила не на всі сто відсотків, молодий чоловік адаптувався на новому місці роботи доволі швидко – втім, як і колись у конструкторському відділі.

Група Дем’яна Лукича Нілова (він сам, як керівник, інженери «Боцман» та Кеша, лаборант Бугай) працювала з такими гігантами, як завод «Азовмаш» та Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Були в лабораторії ще дві групи, одну з яких очолював Вольдемар Савич Печорін – саме йому підпорядковувалися Спартак, інженер на прізвисько «Піцунда», якого насправді звали Ваською, і лаборант з кумедним прізвищем Рачок. Ця група вела господарські теми переважно з київським заводом «Ленінська кузня» та запорізьким ВО «Моторобудівник», на якому Спартак колись проходив виробничу практику, а також деякими іншими підприємствами Запорізької області. З тим-таки ЗБОМом в Дніпрорудному, наприклад.

Отаким несподівано тісним виявився світ!..

Попервах молодий чоловік гадав, що завлаб Кудрін добирає співробітників, орієнтуючись на кучеряві імена чи кумедні прізвища… хоча всі вони були, беззаперечно, знавцями своєї справи. Проте Людвіг Альфредович сам же й розвіяв це враження, якось спитавши:

– Спартаку Андрійовичу, ти як щодо риболовлі – тямиш чи ні?..

– Хіба що з поплавчанкою полюбляю ввечері посидіти. А що?

– А зі спінінгом вправляєшся?

– Та так, закидушку на пару гачків поставити, не більше.

– А на блесну рибалиш? А з моторного човна?..

– Ні.

– Слаба-а-ак, – скроїв невдоволену мармизу Кудрін і оголосив, що дуже поважає людей, поведених на риболовлі. Мовляв, за його спостереженнями, гарні рибалки зазвичай є уважними до деталей, сумлінними працівниками й ретельними виконавцями. Тим не менш, дізнавшись, що Спартак майстерно в’яже булінь – махнув рукою:

– Гаразд, згодиться. «Боцману» я довіряю, він в людях розбирається.

А коли НФ-оповідання молодого письменника С. Сивака потроху почали друкуватися в київській газеті «Молода гвардія», визнав остаточно:

– Ну точно наш чоловік.

І негайно зізнався, що в молоді роки керівник однієї з груп їхньої лабораторії – Дем’ян Лукич «бавився віршатами». Й навіть написав двовірш, що буквально обезсмертив його ім’я серед «патонівців»:

В сварное шво уткнув свое хлебало,Стоял наш шеф и думал чем попало.

Неабияка перевага цього поетичного шедевру полягала в тому, що замість словосполучення «наш шеф» можна було легко підставляти якесь ім’я чи прізвище, наприклад: «…Стоял Патон и думал чем попало», «…Стоял Кучук[10] и думал чем попало», «…Стоял Кудрин и думал чем попало», «…Стоял Лукич и думал чем попало», «…Стоял Спартак и думал чем попало», «…Стоял Бугай и думал чем попало» – і так до нескінченності.

Ба навіть «…Стоял Дядь-Юр и думал чем попало» теж вписувалося в загальний ряд, хоча корінний житель Великої Мотовилівки – дядя Юра, як майстер-зварювальник екстра-класу, перебував в лабораторії на особливому рахунку. І згідно зі штатним розписом, йому доводилося не стільки думати, скільки руками працювати.

Тим не менш, молодий науковець Спартак Андрійович Сивак, з усіма своїми примхами та нереалізованими письменницькими амбіціями, дуже добре вписався у невеличкий, однак міцно спаяний колектив лабораторії. І те, що було задумано здійснити сьогодні, у «Friday the 13th»[11] – безумовно, не вдалося б без того, що інші співробітники погодилися милостиво заплющити очі на його тривалу відсутність на роботі.

Оскільки потеплішало ще в останній декаді лютого, то сьогодні, в п’ятницю, Людвіг Альфредович збирався вперше за цей рік з’їздити на дачу, розташовану десь поблизу Пухівки на березі Десні. Бо треба було довідатися, як там перезимував його улюблений моторний човен, чи потребує він поточного ремонту і таке інше. Більш того, минулої осені на їхню лабораторію виділили, за інститутськими лімітами, «УАЗ-469»[12] – отож, звісно, на зборах трудового колективу всі співробітники дружно поступилися правом придбати автівку на користь Кудріна, й тепер шеф уперше в житті готувався їхати на дачу ще й власним транспортом!

– Ви тільки дивіться мені, після одинадцятої не розбігайтеся з лабораторії усі до останнього. Треба, щоб хтось же й на місці лишався, – попередив він суворо на летучці напередодні в четвер.

– Все буде гаразд, Людвігу Альфредовичу, – запевнили його троє керівників груп. – Усі розуміють, що робота простоювати не може.

– Ну, то я в понеділок перевірю, що було зроблено без мого нагляду.

Все складалося так, що краще й не придумати! Спартак розрахував маршрут буквально по хвилинах і зрозумів: він таки має встигнути! Й не треба чекати суботи, можна впоратися і в п’ятницю, 13-го числа – саме в той день, у самісінькі роковини!.. Лишалось домовитися з хлопцями.

– Ну, що тобі сказати… Ти ж знаєш, що ми – люди не вибагливі, нас задовольнить хоч вино, хоч горілка. І навіть «Стругураш»[13] теж задовольнить, – знизав плечима Піцунда.

– Задовольнить усе, що горить, – підтвердив лаборант Рачок.

– Отже, я зранку прийду, сам зразки на термообробку поставлю, щоб ви тільки за режимом нагрівання-охолодження прослідкували…

– Спартаку, будь спок – прослідкуємо! Ти, головне, пляшку не забудь.

Звісно, у п’ятницю зранку він не тільки не забув принести пляшку «Стругураша», але й додав півдюжини молочних сосисок з чорним хлібом:

– Закушувати будете, щоб не на голодний шлунок пити. Тільки зваріть, не їжте сосиски сирими, дуже прошу…

– Та ти мировий хлопець! – поплескав його по плечу Піцунда.

– А ти думав!..

Рачка направили на п’ятий поверх в туалет набрати в півторалітрову банку води, щоб за допомогою кип’ятильника зварити в ній сосиски. Коли лаборант повернувся, Спартак вже зосереджено готував зразки для монтажу у вакуумній камері.