Деміан. Кнульп

Я зрадів, коли нарешті опинився у ліжку… До того ж я пройшов через останнє чистилище – вечірня молитва, і потім ми заспівали псалом, що мені найбільше подобався. Але я не співав разом з усіма – кожен звук був отруєний жовчю… Я не молився разом з іншими, коли батько виголошував благословення і завершив: «…нехай пребуде з нами всіма!» Якась судома вирвала мене з цього кола. Милість Божа була з ними всіма – але вже не зі мною… Змерзлий і глибоко виснажений, я пішов геть.

У ліжку, коли я трохи відлежався і мене лагідно огорнуло тепло і захищеність, серце моє від страху ще раз метнулося і тоскно затріпотіло від згадки про те, що сталося. Матінка, як завжди, побажала мені на добраніч, її кроки ще відлунювали в кімнаті, світло її свічки ще жевріло за нещільно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж відчула!), поцілує мене й запитає лагідно, вибачливо, і тоді я розплачуся, розтане грудка у мене в горлі, я обійму її і розповім усе-усе, і я буду врятований! Але щілина між дверима й одвірком уже стемніла, а я все ще дослухався і думав: ось так воно й мусило неодмінно статися…

Потім я думками повернувся до скоєного й поглянув своєму ворогові в обличчя. Я виразно побачив, як він примружив одне око, його рот брутально кривився, і поки я дивився на нього, переймаючись неминучим, він усе більшав і потворнішав, його злісне око сатанинськи зблискувало. Він стояв зовсім близько біля мене, аж поки я не заснув. Але потім сни мої були вже не про нього і не про скоєне. Мені снилося, що ми пливемо в човні – батьки, сестри і я, навколо нас тільки спокій і відблиски гарного літнього дня. Я прокинувся серед ночі, ще відчуваючи смак блаженства, що залишався в мені, ще бачив, як мерехтять на сонці білі сукні сестер, і перенісся з усього цього раю в те, що відбулося нещодавно: ось навпроти мене знову стояв ворог з його злісним поглядом.

Вранці, коли до кімнати квапливо увійшла мати і сказала, що вже пізня година, а я ще чомусь у ліжку, вигляд у мене був кепський, а коли вона запитала, чи мене не турбує щось, мене знудило.

Цим, здавалося, дещо вдалося виграти. Я коли хворів, дуже полюбляв валятися в ліжку, попивати ранковий чай із ромашки, прислухаючись, як мати прибирає в сусідній кімнаті, а Ліна зустрічає в передпокої різника. До обіду без уроків у школі. То було щось чарівно-казкове; сонце заглядало в мою кімнату й було не тим сонцем, від якого в школі затуляли зелені фіранки. Але сьогодні це не потішило, а набуло якогось фальшивого звучання.

От якби я був мертвий… Але я тільки трохи нездужав (що траплялося часто), і це нічого не вирішувало. Це захищало мене від шкільних уроків, але аж ніяк не від Кромера. Він однаково буде чекати мене об одинадцятій на ринку. І в материнській ласці теж не було зараз нічого втішливого – вона лише обтяжувала і завдавала болю. Невдовзі я вдав, що сплю, а сам став розмірковувати. Нічого це не вирішувало – об одинадцятій мені необхідно бути на ринку! Отож о десятій я тихенько встав і сказав, що вже почуваюся краще. Як завжди в таких випадках, це означало, що я повинен або все-таки валятись у ліжку, або ж по обіді піти до школи. Я сказав, що краще вже піду до школи.

Я виробив собі план. Без грошей прийти до Кромера не можна. Отже, треба забрати свою скарбничку, хоча цього недостатньо. Грошей там замало, далеко не та сума, яка була потрібна; але все ж таки хоч щось, і чуття підказувало мені, що це краще, ніж нічого, і, може, вдасться якось задобрити Кромера.

Мені було кепсько на душі, коли я навшпиньки скрадався до материної кімнати й забрав з її письмового столу свою скарбничку; правда, було не так кепсько, як учора. Моє серце стискалося, і стало ще гірше, коли при першому ж огляді в коридорі унизу я побачив, що скарбничка замкнена. Зламати її виявилося дуже просто, треба було тільки пробити тонку бляшану кришку; але це все далося мені нелегко, бо тепер я скоїв крадіжку. Досі я тільки крадькома цупив солодощі, цукерки, фрукти. А це була таки крадіжка, хоча то були й мої власні гроші. Ну от, тепер я ще на крок наблизився до Кромера та його світу і швидко скочуюся донизу… Я хотів опиратися, закусивши повіддя. До дідька все! Але вороття назад уже нема… Я з острахом перелічив гроші – у скарбничці вони дзвеніли так обнадійливо, а в руці – їх було мізерно мало. Там виявилося шістдесят п’ять пфенігів. Я сховав скарбничку внизу в передпокої, затиснув гроші в руці і вийшов із дому – інакше, ніж будь-коли виходив за ці двері. Мені здалося, що згори хтось гукнув мене, але я поспіхом подався геть.

Залишалося ще багато часу, я плентався вулицями. Місто неначе змінилося під цими хмарами, будинки видивлялися на мене вікнами, перехожим я напевне здавався якимсь підозрілим. По дорозі мені згадалося, що один мій однокласник хвалився якось, що знайшов цілий талер на базарі, де продавали худобу. Я б охоче помолився за те, аби Бог сотворив чудо і подарував мені таку ж знахідку. Однак я уже втратив право на молитву. Та й скарбничка була вже зламана…

Франц Кромер побачив мене здалеку, але підходив спроквола, неначе зовсім не помічаючи мене. Він підійшов упритул і кивком голови звелів слідувати за ним. Не оглядаючись, він неквапно йшов Солом’яною вулицею, через місток, поки не зупинився біля останніх будинків якоїсь новобудови. Там ніхто не працював, стіни стояли ще голі, без дверей і без вікон. Кромер роззирнувся і шаснув через пройму дверей. Я – слідом за ним. Він зайшов за стіну, кивком голови підкликав мене до себе.

– Приніс? – запитав він холодно.

Я витягнув із кишені стиснутий п’ястук і витрусив гроші в його грубу долоню. Він полічив їх раніше, ніж дзенькнув останній п’ятак.

– Тут шістдесят п’ять пфенігів, – проказав він зневажливо.

– Так, – промовив я боязко. – Це все, що у мене є, це занадто мало, я знаю. Але у мене більше немає…

– Я гадав, ти маєш кебету, – докорив він мені, цвиркнувши слиною. – Між людьми честі усе робиться за правилами. Я не хочу відбирати в тебе більше, аніж мені належить, – ти це знаєш. Отже – забирай свої мідяки! Той, інший, – ти знаєш, хто – не стане зі мною торгуватися. Він заплатить.

– Але ж у мене більше немає! То були єдині мої заощадження.

– Це твій клопіт. Але я не хочу здаватись здирником. Отже, ти винен мені ще одну марку і тридцять п’ять пфенігів. Коли я їх матиму?

– О, клянуся, ти їх отримаєш, Кромере! Зараз я не знаю… Може, скоро у мене буде більше – завтра чи післязавтра… Ти ж розумієш, я не можу про це розповісти батькові…

– Мене це не турбує. Але я не з тих, хто хоче тобі накапостити. Хоча я міг би отримати ці гроші ще до дванадцятої години. Розумієш? Ти чепурно вбраний, і твій обід смачніший, ніж мій. Але я згоден ще трохи почекати. Післязавтра я свисну тобі після дванадцятої – ти маєш усе владнати. Ти чув, як я свищу?

Він свиснув, щоб я добре запам’ятав. Я часто чув цей посвист.

– Атож, я його добре знаю…

І він пішов, немовби не мав до мене жодного стосунку. Між нами існувала тільки угода, і більше нічого.

Ще й сьогодні, здається мені, отой посвист міг би злякати мене, якби я несподівано почув його. Відтепер він вчувався мені скрізь, я чув його завжди і невпинно. Не було такого місця, такої гри, такої роботи, такої думки, куди б не долинав цей посвист, від якого я залежав, який став тепер моєю долею. У м’які, теплі, яскраві осінні дні я часто бував у нашому садку, який я дуже любив, і якийсь дивний порух змушував мене повертатися до дитячих ігор минулого. Але я тепер лише удавав хлопчика, який був молодший за мене, був ще ґречний і вільний, непогрішний і захищений. Та в ці ігри завжди, як цього можна було сподіватися, і все ж жахливо несподівано, звідкілясь уривався кромерівський посвист – обриваючи нитку спогадів, руйнуючи фантазії. Я змушений був слідувати за своїм мучителем у ганебні й мерзенні місця, мав звітувати перед ним і вислуховувати його нагадування про гроші. Все це тяглося, напевно, кілька тижнів, але мені вони здавалися роками, вічністю. У мене рідко водилися гроші – п’ятак чи десять пфенігів, украдені з кухонного столу, коли Ліна залишала там свій ярмарковий кошик. Кромер щоразу лаяв мене і змірював зневагою: це я хотів обдурити його і зазіхав на його законне право, це я обкрадав його, це я робив його упослідженим! Тепер лихо підступало до мого серця так близько – я ніколи не відчував більшої безнадії, більшої залежності!

Скарбничку я наповнив фішками і поставив на місце, ніхто цього не помітив. Але і це могло розкритися будь-якої миті. Ще більше, ніж брутального кромерівського свисту, я почав боявся матері, коли вона тихенько підходила до мене, – а раптом вона почне про все розпитувати?

Оскільки я не раз з’являвся до свого кривдника без копійки, він став визискувати мене в інший спосіб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той відправляв мене замість себе. Або він давав мені якесь важке завдання – проскакати десять хвилин на одній нозі чи приліпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я уві сні продовжував відчувати ці муки і прокидався в холодному поту.

Я справді на якийсь час захворів. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар і вганяло в піт. Мати відчувала, що зі мною щось негаразд, і всіляко виявляла мені свою турботливість, на яку я не міг відповісти їй довірливістю, і це мучило мене ще більше.

Одного вечора, коли я вже ліг спати, вона принесла мені шоколадку. Це був відгомін колишнього, коли я поводився чемно і як винагороду часто отримував перед сном якісь ласощі. І ось зараз вона стояла, простягнувши мені шоколадку. Мені стало нестерпно боляче, і я лише похитав головою. Вона запитала, що зі мною сталося, і погладила по голові. Я зумів тільки вичавити з себе: «Ні! Ні! Не хочу нічого…» Вона поклала шоколадку на нічний столик і пішла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нічого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лікаря, який, оглянувши мене, призначив вранішнє обмивання холодною водою.

Мій стан у той час був близький до божевілля. Серед порядку і спокою, що панували в нашому домі, я жив у страхові і муках, немов якась примара, не брав участі в житті сім’ї, іноді забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав від мене пояснень, я тримався замкнуто і холодно.

Розділ другий

Каїн

Порятунок від моїх мук прийшов із цілком несподіваного боку. Й одночасно з цим у моє життя увійшло щось нове, що продовжує впливати й понині.

У нашій гімназії з’явився новий учень. Він був сином заможної вдови, що оселилася в нашому місті, і носив на рукаві жалобну стрічку. Навчався він у старшому класі і був на кілька років старший. Але я, як і решта учнів, одразу запримітив його. Цей дивний учень, здавалося, насправді почувався набагато дорослішим, він ні на кого не справляв враження підлітка. Серед нас, пустотливих школярів, він рухався відчужено і вільно, немов дорослий, точніше, немов якийсь пан. Особливою шанобою він не був оточений, участі в іграх не брав, а тим паче – у бійках, проте його впевнений і рішучий тон у поведінці з учителями сподобався всім. Звали його Макс Деміан[3].

Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашій школі, з якихось причин до нашої просторої класної кімнати приєднали ще один клас. То був клас Деміана. У нас, молодших, тоді був урок Закону Божого, а старші мали писати твір. Коли нам розтлумачували історію Каїна й Авеля,[4] я часто поглядав на Деміана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, світле, надзвичайно рішуче обличчя, уважно і зосереджено схилене над зошитом; він був схожий не на учня, який виконує завдання, а на дослідника, зануреного у свої власні роздуми. Приємним він мені не здавався, навпаки – я відчував якийсь спротив щодо нього – він був, на мій погляд, занадто зарозумілий і самовпевнений, і в його очах був той дорослий вираз, якого діти ніколи не люблять, – дещо сумовитий, з іскорками глузливості. Однак – із приязню чи з жалем – я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тільки зиркнути на мене, і я злякано відводив свій погляд. Думаючи нині про те, як він тоді виглядав у ролі учня, я можу сказати: він був геть не такий, як інші, на ньому явно лежав відбиток самобутності, тому-то він і привертав до себе погляди, хоча водночас він робив усе, щоб не привертати до себе уваги, – тримався й поводився, ніби перевдягнений принц, що перебуває поміж селянською дітлашнею і всіляко намагається видаватися таким, як усі.

По дорозі зі школи додому я помітив, що він ішов позаду. Коли інші школярі розійшлися, він наздогнав мене і привітався. Його вітання, хоч він і дотримувався при цьому звичного школярського тону, було якимсь дорослим і ввічливим.

– Пройдемося трохи? – запитав він привітно.

Моє обличчя посвітліло, я зрадів і ствердно кивнув головою, пояснивши йому, де моє помешкання.

– Ага, он там? – промовив він посміхнувшись. – Я знаю цей будинок. У вас над входом висить така штуковина – мене вона дуже зацікавила.

Я відразу не збагнув, що він мав на увазі, виходить, що він знає наш будинок краще, ніж я сам. Справді, кам’яне склепіння над вхідними дверима зображало якийсь герб, але за багато років воно стерлося, його не раз зафарбовували (до нас і до нашої родини, наскільки мені відомо, той герб не мав жодного стосунку).

– Я нічого про це не знаю… – проказав я несміливо. – Отой птах чи щось подібне, напевно, дуже давній. Будинок, казали, належав якомусь монастиреві.

– Цілком можливо, – кивнув він. – Роздивися гарненько як-небудь це зображення. Такі речі часто бувають дуже цікаві. Я гадаю, що це яструб[5].

Ми йшли далі, я був геть збентежений. Деміан несподівано засміявся, немовби пригадавши щось веселе.

– Я побував на вашому уроці, – промовив він жваво. – Ця історія про Каїна з його печаттю… Вона тобі сподобалася?

Ні, мені рідко подобалося щось із того, що нам доводилося вивчати. Але я не наважився про це заявити, у мене було таке відчуття, ніби зі мною розмовляє дорослий. Отож я сказав, що ця історія мені подобається.

Деміан поплескав мене по плечу.

– Не треба прикидатися, хлопче. Але історія ця справді цікава, набагато цікавіша, ніж може здатися, із тих, що їх вивчають у школі. Адже вчитель розповідав про неї дуже скупо, тільки щось про Бога, про гріх і таке інше. Але я гадаю… – він затнувся і посміхнувшись запитав: – А тобі загалом це цікаво?

– Так от, я гадаю, – продовжував він після моєї ствердної відповіді, – цю історію про Каїна можна тлумачити й цілковито інакше. Більшість речей, яких нас навчають, звісно, цілком правдиві і правильні, але на все можна подивитися зовсім інакше, ніж нам розказують, і тоді вони раптом набувають значно глибшого змісту. Ось цим Каїном, наприклад, і печаттю на його чолі не можна ж бути цілковито задоволеним у тому вигляді, в якому нам його подають. Ти так не гадаєш? Те, що він, посварившись, убив свого брата, звичайно, могло трапитися. І що потім йому стало страшно, і він визнав свою провину, таке теж можливе. Але те, що за своє боягузтво він ще й отримує відзнаку, яка, по суті, захищає його і наганяє страх на всіх інших, – це доволі дивно.

– Справді… – сказав я зацікавлено – це починало мене захоплювати. – Але як же інакше тлумачити цю історію?

Він поплескав мене по плечу.

– Дуже просто! Те, що мало місце і з чого почалася ця історія. Жив собі якийсь чоловік, і на обличчі в нього було щось таке, що відлякувало інших людей, то була справдешня відзнака. Вони не наважувалися торкатися його, він відлякував їх, як і його діти. Але, можливо, і навіть напевно, це не була якась «печать» на чолі, як ото поштовий штемпель, – такі грубі жарти в житті рідко трапляються. Швидше всього, це було щось трохи відразливе, дещо таке, до чого люди не звикли, – а може, то був розум і відвага в його погляді? Цей чоловік, можливо, володів силою – і його боялися. Отака на ньому лежала «печать». Пояснювати це можна як завгодно. А люди хочуть завжди чогось зручного, що підтверджує їхню правоту. Дітей Каїна боялися, на них теж лежала «печать». Ось і вгледіли в «печаті» не те, чим вона була насправді, не винагороду, а її протилежність. Кажуть, що чоловіки з такою печаттю зазвичай відлякують, а вони такими й були. Мужні, та ще й з характером – такі завжди дуже незручні для оточення. Існування роду безстрашних і загрозливих було дуже незручним, і ось до цього роду приклеїли прізвисько й вигадку, щоб помститися йому, щоб якось винагородити себе за всі страхи, яких довелося зазнати. Ти це розумієш?

– Так… тобто… виходить, що Каїн аж ніяк не був таким поганим? І, отже, вся ця історія у Біблії – по суті, неправдива?

– І так, і ні. Давні-предавні історії зазвичай правдиві, але вони не завжди правдиво записані, і пояснюють їх не зовсім так, як треба було б. Одне слово, я гадаю, що Каїн був чудовим хлопцем, і тільки тому, що його боялися, до нього приліпили цю історію, яка була просто вигадкою, чимось таким, про що люди базікають. А обернулася щирою правдою тому, що Каїн і його діти й насправді носили на собі своєрідну «печать» і були не такими, як усі.

Я був неабияк здивований.

– Тобто ти гадаєш, що ця історія стосовно вбивства… неправда? – запитав я схвильовано.

– О ні! Це, напевно, правда. Сильний убив слабкого. От чи то був насправді його брат – тут можна сумніватися. Але це не важливо, зрештою, всі люди – браття. Отже, сильний убив слабшого. Можливо, це був геройський вчинок, а може, й ні. У будь-якому разі, решта слабких людей перебували тепер у страху, вони всіляко нарікали, і якщо їх запитували: «Чому ж ви просто не вб’єте його?», вони не говорили: «Бо ми боягузи», а пояснювали: «Цього робити не можна. На ньому лежить “печать”. Бог його позначив!» Десь так виник цей обман. Однак я, мабуть, затримав тебе. Бувай!

Він повернув на Стару вулицю і залишив мене самого. Я був геть приголомшений. Як тільки він пішов, усе, про що він розповідав, здалося мені абсолютно неймовірним… Каїн – благородна людина? Авель – боягуз? Каїнова печать – винагорода? Це було безглуздо, це виглядало блюзнірством. А що ж тоді милосердний Бог? Хіба він не прийняв жертву Авеля, хіба Авель не був йому любий? Ні, дурниці! І я вирішив, що Деміан кепкував з мене, морочив мені голову. Так, він був збіса розумний й оповідати умів, але таке… Ні!..

Хоч як би там було, я ще ніколи так багато не роздумував ні про біблійну, ні про якусь іншу історію. Дотепер я так цілковито й не зміг забути про Франца Кромера, а тут упродовж усього вечора я не згадав про нього ні разу. Вдома я ще раз прочитав історію про Каїна, як про неї розказано в Біблії. Вона була коротка й зрозуміла, і шукати тут якийсь особливий, потаємний смисл було нісенітницею. Це будь-який убивця може оголосити себе улюбленцем Бога! Ні, це було абсурдно. Приємною була тільки манера, з якою Деміан умів викладати ці речі легко й привабливо, мовби само собою зрозуміло, та ще й з такими щирими очима!

Щось, однак, було негаразд у мені самому, точніше, якийсь безлад. Раніше я жив у світлому й чистому світі, таким собі Авелем, а тепер я глибоко застряг в «іншому» світі, так низько впав. І все ж виходить, я вже не так дуже й винен у цьому? Як же це так? І тут у моїй голові промайнув спогад, від якого в мене аж дух перехопило. Того злощасного вечора, коли почалися мої теперішні знегоди, тоді-то й сталося це у мене з батьком – я несподівано на мить немовби побачив його наскрізь, зневаживши його самого і його світлий світ! Так, тоді я сам був Каїном і ніс на собі «печать», уявивши собі, що ця печать – не ганьба, а винагорода, і що мій ганебний вчинок і моє злощастя «підносять» мене над батьком, над усіма добрими і благочестивими людьми.

Не в такій, як оце зараз, формі збагнув я це тоді, але воно містило в собі всю суть, то був лише спалах незвичайних відчуттів, які завдали мені болю, але все ж наповнили мене пихою.

Я почав замислюватися над почутим. Дивовижно розповідав Деміан про безстрашних і боягузів! Як незвично витлумачив він «печать» на чолі Каїна! Як чудово сяяли його очі, його проникливий погляд дорослого! І в моїй голові неясно промайнуло: а чи не є він сам, цей Деміан, відлунням Каїна? Чому він захищає його, якщо не вважає себе подібним до нього? Звідки така сила в його погляді? Чому він так глузливо висловлюється про «інших», про боязких, якщо вони, по суті, благочестиві і любі Богу?

Такі думки тоді не привели мене ні до чого. Просто у криницю було кинуто камінь, а тією криницею була моя молода душа. І довго, дуже довго ця історія з Каїном, убивством і печаттю залишалася тим витоком, звідки зароджувалися всі мої спроби пізнання, сумніви і критика.

Я помітив, що й інших учнів Деміан теж дуже захоплював. Про історію з Каїном я нікому не розповідав, але, схоже, він викликав постійний інтерес і в інших учнів. У всякому разі, про «новенького» ходило чимало різних чуток. Якби я тільки їх усі пам’ятав, то кожну треба було б розтлумачувати, кожна пролила б якесь світло на нього. Приміром, казали, буцімто мати Деміана дуже багата. Також подейкували, що вона ніколи не ходить до церкви, і син її теж. Вони, здається, євреї, запевняв хтось (хоча цілком могли бути й прихованими магометанами). Ще розповідали всілякі байки про фізичну силу Макса Деміана. Незаперечним було те, що він страшенно принизив найсильнішого свого однокласника, який викликав його на двобій, а коли Макс відмовився, то назвав його боягузом. Ті, хто були там присутні, розповідали, що Деміан при цьому схопив його за комір і так міцно стиснув, що хлопчина аж зблід, а тоді непомітно зник і ще кілька днів не міг ворухнути рукою. Одного дня навіть промайнула чутка, буцімто він помер. Певний час розповідали всілякі речі, всьому вірили, все хвилювало і вражало. На якийсь час цього виявилося достатньо, однак невдовзі серед нас, учнів, стали поширюватися нові чутки, в яких ішлося вже про те, що Деміан «плутається з дівчатами» і що «він усе знає».

Тим часом моя історія з Францом Кромером розвивалася своїм невідворотним штибом. Я не міг відв’язатися від нього, бо навіть якщо він і залишав мене в спокої на якийсь день-два, я так само залежав від нього. У моїх снах він жив, мовби зловісна тінь, і та уявна шкода, якої він заподіював мені, з’являлася в моїй уяві, в моїх снах, у яких я ставав цілковитим його рабом. У цих снах (а я завжди був великим мрійником) усе було яскравіше, ніж у реальності, я марнував сили і життя на такі-от тіні. Серед усього іншого мені часто снилося, що Кромер катував мене, плював на мене, здавлював мене коліньми і, що іще гірше, спокушав мене на тяжкі злочини – вірніше, не спокушав, а просто силоміць змушував мене їх скоювати. У найжахливішому з цих снів, від якого я прокинувся, мов навіжений, я підняв руку на батька! Кромер буцімто нагострив ножа і дав його мені в руки. Ми причаїлися за деревом якоїсь алеї, чекаючи на когось, кого саме – я не знав. Але коли той «хтось» з’явився, Кромер, стиснувши мою руку, підштовхнув, щоб саме цю людину я заколов. То був, як з’ясувалося, мій батько! І тут я прокинувся.

За цими переживаннями я, щоправда, ще міркував про Каїна й Авеля, але вже менше про Деміана. Коли ми згодом знову стали ближчими, то це відбувалося дивовижним чином – теж уві сні. А було так: мені наснилися тортури і знущання, яких я зазнавав, але замість Кромера цього разу мене душив коліном Деміан. І то було цілком щось нове і справило на мене дивне враження: все, що я зазнавав від Кромера, оті муки й спротив – від Деміана я сприймав охоче, з відчуттям блаженства, але й страху. Цей сон я бачив двічі, потім на його місце знову прийшов Кромер.

Що я відчував у цих снах, а що в реальності – я вже давно не міг чітко розмежувати. Однак принаймні мій ганебний зв’язок із Кромером тривав, він не припинився й тоді, коли я врешті-решт виплатив йому заборговану суму, здійснивши низку дрібних крадіжок. Тепер він знав про ці крадіжки, бо завжди запитував мене: звідки я взяв гроші, і тримав мене в руках ще цупкіше, ніж спочатку. Він часто погрожував, що розповість про все моєму батькові, і тоді страх мій ставав іще сильнішим. Чому я з самого початку сам цього не зробив? І хоча я був дуже нещасним, я не в усьому розкаювався, принаймні не завжди, і часом у мене було таке відчуття, що все так і має бути. Наді мною висів фатум, і боротися з цим було марною справою.

Ймовірно, мої батьки теж потерпали від усього цього. Мною оволодів якийсь чужий дух, я вже не вписувався в нашу спільноту, яка була такою згуртованою і за якою мене часто охоплювала якась божевільна туга, немов за втраченим раєм. Зі мною поводилися (зокрема мати) радше як із хворим. Але як воно було насправді – найкраще я міг судити з поведінки обох сестер. З цієї поведінки, яка була дуже обережною і все ж безмежно мене засмучувала, чітко випливало, що я був таким собі одержимим, якого треба радше жаліти, ніж лаяти, але в якого все-таки вселилося якесь зло. Я відчував, що за мене моляться вже інакше, ніж зазвичай, і відчував марність цих молитов. Я часто відчував пекуче бажання полегшення, потребу в щирій сповіді, і водночас передчував, що ні батькові, ні матері розповісти й по-справжньому все пояснити я не зможу. Я знав, що це буде сприйнято доброзичливо, що мене будуть пильно оберігати, навіть жаліти, але цілковито не зрозуміють і на все це подивляться, мов на якусь хибну витівку, тоді як це – фатум.