До зірок

У цій книзі фіксувалися всі відхилення від моральних норм, що були вчинені їхніми співгромадянами. Деякі похибки вчиняли ті, чиї скроні вже сиві, – ці історії перетворювалися на міські легенди і виявилися забальзамовані в книзі лише завдяки необережній ексгумації за обідами в родинному колі. Були там і гріхи, вчинені хлопцями та дівчатами їхнього віку – більш хвилюючі, про які було відомо напевно, також були і просто небилиці. Поодинокі нотатки, коли б їх прочитали дорослі, були б сприйняті із подивом, інші, можливо, викликали б гнів, а від трьох-чотирьох свіжих нотаток охопив би жах і відчай батьків тих дітей, про яких там ідеться.

Один із найбільш незлобивих пунктів, що викликав у хлопчаків сумнів й доцільну необґрунтованість щодо внесення його до книги, хоч лише торік той випадок збентежив молодих авторів, звучав так: «Елвуд Лімінг три або чотири рази ходив на канкан у кабаре “Зірка”».

Інший – найулюбленіший через свою унікальність – виголошував: «X. П. Крамнер, скоївши низку злочинів на сході країни, втік сюди, аби запобігти ув’язненню». Тепер цього містера Крамнера вважали одним із найвідоміших та найсолідніших громадян міста.

Єдиний недолік цієї книги полягав у тому, що насолоджуватися нею можна було лише завдяки уяві, тому що невидимі чорнила зберігали свої таємниці, допоки сторінки не піднесуть близько до вогню – тоді нотатки проявляться. Для того, щоб визначити, які сторінки вже списані, потрібна була найретельніша перевірка; якось через неуважність досить серйозне звинувачення проти одного подружжя вже занотували поверх констатації сумнозвісного факту про те, що у місіс Р. Б. Кері були сухоти, а її сина, Волтера Кері, виключили зі школи «Полінга». Але не шантаж був метою цього твору. Інформація зберігалися на той випадок, коли згадані герої цих історій затіють нечесну гру з Безілом та Ріплі. Книга ця надавала їм відчуття влади. Безіл, наприклад, жодного разу не помічав, щоб містер Х. П. Крамнер зробив бодай один загрозливий жест у його бік, адже достатньо було лише самого натяку, як поширився б поміж людьми літопис його власних гріхів.

Заради справедливості варто повідомити, що Книга сенсацій в оповіді більше не фігуруватиме. Через багато років двірник виявить її під лядою люка і, не побачивши в ній жодних записів, віддасть її своїй дочці; таким чином усі проступки Елвуда Лімінга та X. П. Крамнера навіки будуть приховані під переписаною начисто «Геттісбурзькою промовою»[1] Лінкольна.

Ідея створення Книги сенсацій належала Безілу. Його уява працювала невгамовно, та й багато в чому він також випереджав свого товариша. Безілу було чотирнадцять років, очі його завжди сяяли. Він мав каштанове волосся, для своїх років він був не дуже високим; в школі його вважали здібним, проте ледачим. Його улюбленим літературним персонажем був Арсен Люпен, шляхетний грабіжник, романтичний феномен, нещодавно запозичений із Європи, яким захоплювалися підлітки протягом перших знудьгованих десятиліть століття. Ріплі Бакнер, який носив тоді, як і Безіл, короткі штани, вносив до їхнього товариства тверезу, практичну нотку. Його розум на будь-які фантастичні ідеї Безіла миттєво реагував, навіть на найабсурдніші схеми лунало його моментальне: «Вирішено! Зробімо це!». Заприязнилися вони завдяки грі в третій бейсбольній команді школи: один із них грав у нападі, другий – у захисті; після невдалого квітневого сезону команду розпустили, однак вони, як і раніше, проводили разом увесь пообідній час, шукаючи той спосіб існування, який би давав вихід містичній енергії, котра бурлила в їхній крові. У сховищі під лядою зберігалися капелюхи з широкими крисами, ковбойські хустки, шулерські гральні кубики зі зміщеним центром ваги, зіпсовані наручники, легкі плетені мотузкові сходи, якими можна було втекти крізь вікно, що виходило у провулок, а також скринька з гримом, що містила дві старі театральні перуки та накладні бороди різних відтінків; все це було на випадок їхніх нелегальних діянь.

Допивши лимонад, вони запалили «Хоум-ран»[2] та почали незв’язну бесіду про злочини, професійний бейсбол, секс та про місцеві театральні трупи. Розмова хлопців перервалася, тільки-но долинули до них із сусідньої алеї звуки кроків та знайомі голоси.

Вони обережно визирнули з вікна. Голоси належали Маргарет Торренс, Імоджен Біссел і Конні Девіс, які вирішили зрізати кут та йшли навпростець через вулицю від заднього двору Імоджен до будинку Конні, що містився наприкінці кварталу. Юначкам було, відповідно, тринадцять, дванадцять і тринадцять років, і вони не підозрювали, що за ними хтось спостерігає, оскільки в унісон своїм крокам виконували помірно-зухвалу пародію на відому пісеньку, що переривалася приглушеним хихиканням, а в фіналі набрала гучності: «Моя люба-а-а, Клементи-и-н-а-а-а».

Безіл і Ріплі разом висунулися з вікна, але, згадавши, що з одягу на них лише сорочки, відразу сховалися за підвіконня.

– Ми вас чули! – разом вигукнули вони.

Дівчата зупинилися і захихотіли. Маргарет Торренс відразу старанно заворушила щелепою, щоб показати, що в неї в роті жуйка, і ще й не випадково. Безіл одразу все зрозумів.

– Звідки йдете? – запитав він.

– Від Імоджен.

Дівчата ходили по цигарки в будинок місіс Біссел. Певна несерйозність їхнього настрою зацікавила та схвилювала хлопців, і вони продовжили розмову. Конні Девіс була дівчиною Ріплі під час останнього семестру в танцювальній школі; Маргарет Торренс відіграла певну роль у нещодавньому минулому Безіла; Імоджен Біссел, щойно повернулася після року, проведеного у Європі. За останній місяць ані Безіл, ані Ріплі не згадували про дівчаток; а тепер, пожвавившись, усвідомили, що центр усесвіту раптом із їхньої таємної кімнатки перемістився до дівочої групки за вікном.

– Підіймайтесь до нас! – запропонували вони.

– Ні, краще ви спускайтесь. Приходьте на подвір’я Вортонів.

– Гаразд, зараз підійдемо.

Ледь не забувши приховати Книгу сенсацій та скриньку з гримом, хлопчаки поквапилися надвір, сіли на велосипеди й помчали алеєю.

Діти Вортонів виросли вже давно, та це подвір’я, як і раніше, залишалося одним із тих магнетичних місць, котрі ваблять молоде покоління в післяобідній час. Воно мало чимало переваг. На цей великий майданчик, відкритий з обох боків, з вулиці можна було заїжджати на роликах або на велосипеді.

Там були старі гойдалки-терези, повітряні гойдалки, кілька гімнастичних кілець. Але дворик став місцем зустрічей ще задовго до встановлення того інвентарю, бо над ним витав дух дитинства, який змушує дітей товпитися на незручних східцях ґанку та тікати з друзями до скромної місцини, що належала незрозуміло кому і збирала усіх однолітків. Подвір’я Вортонів уже давно всіх приваблювало; увесь день тут лежали глибокі тіні, цвіли якісь дивовижні рослини, собаки не кидалися на людей, а газон місцями зяяв вибоїнами, витоптаними незліченними колесами та ногами. За двісті футів звідси, в злиднях під кручею проживали «маки» – прізвисько дісталося їм у спадок, адже переважно це були скандинави; і, коли інші розваги надокучали, достатньо було кілька вигуків, аби банда «маків» почала дертися на пагорб, і можна було зустріти їх впритул та прийняти бій, якщо переважали в чисельності, або розбігтися по своїх затишних домівках, якщо справа набувала небажаних обертів.

Була п’ята година вечора, і перед вечерею на майданчику зібралася невеличка юрба дітей – лишень літні сутінки, що наставали опісля, могли зрівнятися з цією тихою та романтичною порою. Безіл та Ріплі неуважно об’їхали на велосипедах навколо подвір’я, вони то періодично ховалися за дерева, то виринали, час від часу зупиняючись, щоб поплескати кого-небудь із товаришів по плечу. Вони приплющували очі від сліпучого сяйва вечірнього сонця, яке, як сама юність, світить надто яскраво, щоб на нього можна було дивитися прямо; і потребує, щоб його сяйво потроху згасало, аби можна було милуватися ним до самого заходу.

Безіл під’їхав до Імоджен Біссел і знічев’я продемонстрував, як він вміє кататися на одному колесі. Мабуть, тієї миті в його обличчі щось її привабило, бо дівчина глянула на нього з-під вій, глянула сердечно й злегка всміхнулася. Через кілька років вона обіцяла стати справжньою красунею, королевою балів. Але зараз її бездонні карі очі, великі, чарівно окреслені вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили її схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб діти мали звичайнісінький вигляд. На якусь мить Безілу відкрилось майбутнє, і він раптом піддався чарам її життєвої наснаги. Вперше в житті він відчув дівчину як дещо цілісне, абсолютно протилежне і водночас невіддільне від нього самого, і його охопив приємний озноб від суміші втіхи та болю. Це відчуття було цілком зрозумілим, і він сприйняв його цілком свідомо. Літній вечір раптом розчинився в ній одній – лагідний бриз, тінисті чагарники, усипані квітками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, сміх і голоси, бренькіт піаніно, що долинав із будинку через дорогу – все це ніби втратило свою принаду, передавши її обліку Імоджен, котра поглянула на нього з усмішкою.

Це відчуття надто схвилювало Безіла. Він спробував відмахнутися від нього, тому що був не в змозі його збагнути, допоки спочатку на самоті усе не обміркує. Він стрімко кружляв по майданчику на велосипеді й, проїжджаючи повз Імоджен, відводив погляд. Через якийсь час хлопець повернувся до неї та запропонував провести додому, втім, виявилося, що та магічна мить зникла з її пам’яті, якщо вона взагалі її відчула, і вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безіл йшов поруч і котив свій велосипед.

– Вийдеш сьогодні ввечері? – схвильовано запитав він. – На подвір’ї Вортонів либонь збереться компанія.

– Запитаю дозволу в мами.

– Я тобі зателефоную. Без тебе я теж не піду.

– Чому? – і вона знову всміхнулася, вселяючи в нього надію.

– Бо не хочу.

– Але чому без мене не хочеш?

– Слухай, – випалив він, – хто з хлопців подобається тобі більше, ніж я?

– Ніхто. Мені до вподоби ти, і ще Г’юберт Блер.

Безіл навіть не приревнував, коли почув це ім’я разом зі своїм. З Г’юбертом Блером нічого не можна було вдіяти – до нього можна було лише ставитися філософськи, як і вчиняли всі хлопці, які намагалися збагнути вибір дівочих сердець.

– А ти мені подобаєшся більше за всіх! – шалено зізнався він.

Ваговитість строкатого неба від рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безіл усе глибше пірнав в океан незбагненної любові, а всередині нього здіймалися теплі хвилі, які несли все його буття до цієї дівчини.

Вони дійшли до брами її будинку.

– Зайдеш у гості, Безіле?

– Ні. – Він одразу збагнув, що втнув похибку, та слово не горобець. Дещо невловиме щойно від нього вислизнуло. Однак він усе ще зволікав. – Хочеш, я подарую тобі свій шкільний перстеник?

– Так, якщо ти сам цього хочеш.

– Тоді сьогодні ввечері і принесу. – І його голос злегка затремтів, коли він додав: – Тільки в обмін.

– На що?

– На дещо.

– На що? – щоки її зашаріли, вона зрозуміла.

– Сама знаєш. Домовились?

Імоджен схвильовано озирнулася довкруги. У медово- солодкій тиші, що оповивала ґанок, Безіл затамував подих.

– Ти навіжений, – прошепотіла вона. – Подивимось… До зустрічі!

II

Настала краща пора доби, і Безіл був неймовірно щасливим. Цього літа, разом із матір’ю та сестрою, він збирався на озера, а восени його відправлять до школи-пансіонату. Тоді – пряма дорога до Єля, затим – до великого спорту, якщо, звичайно, ці мрії розташувати хронологічним чином, адже зараз вони існували окремо, паралельно – а вже опісля він стане шляхетним грабіжником. Усе відбувалося як по писаному. У його голові було стільки цікавих ідей, що йому інколи ледве вдавалося заснути.

Його зовсім не відволікали, а навпаки, підбадьорювали, ніжні почуття до Імоджен Біссел. Через це почуття він поки не зазнав болю, воно лише оповивало його яскравим, огненним хвилюванням, котре крізь травневі сутінки вело його у дворик до Вортонів.

Безіл вифрантився: білі парусинові бриджі, простора, підперезана паском куртка кольору солі з перцем, сорочка з високим комірцем та сіра в’язана краватка. Його чорне, напомаджене до лоску волосся блищало, невисока, симпатична фігурка звернула на знайомий газон Вортонів, який тепер набув нового зачарування, й, у прийдешніх сутінках, він влився в спільний гомін. На подвір’ї було три-чотири дівчинки, які проживали у сусідніх будинках, і майже вдвічі більше хлопчиків; а трохи далі компанія старшої молоді прикрашала собою бічну веранду на тлі освітлених вікон, час від часу посилаючи вже й в без того в переповнену ніч брижі романтичного сміху.

Переходячи від однієї групки до іншої, які в темряві можна було ледь розгледіти, Безіл переконався, що Імоджен ще не прийшла. Відшукавши Маргарет Торренс, він відвів її вбік і ніби ненароком запитав.

– У тебе ще зберігся мій старий перстеник?

Упродовж навчального року Маргарет була його дівчиною в танцювальній школі; на підтвердження чого він запросив її на кадриль, на честь закриття сезону. Тепер роман зійшов нанівець, однак його запитання пролунало досить безтактно.

– Так, десь лежить, – байдуже відповіла Маргарет. – А що? Хочеш повернути?

– Щось на кшталт…

– Та, прошу. Він і нігтя не вартий! Ти сам вмовив мене прийняти його, Безіле. Завтра поверну.

– Не можеш повернути сьогодні, га? – Його душа втекла в п’ятки, коли він помітив тендітний силует біля задньої брами. – Мені він надто потрібен сьогодні!

– Ну гаразд, Безіле.

Вона чкурнула через дорогу до свого будинку, а Безіл пішов за нею. На ґанку сиділи містер та місіс Торренс і, поки Маргарет ходила до себе нагору в пошуках перстеника, Безіл, подолавши власне хвилювання та нетерпіння, відповідав на всі запитання про здоров’я близьких, які для молоді видаються пустопорожніми. Раптом він заціпенів, осікся на пів слові та втупився в сцену, що відбувалася на протилежному боці вулиці.

У затіненому дальньому куті вулиці з’явилася фігура, яка швидко рухалася, майже летіла, та виринула у пляму світла, відкинуту ліхтарем перед будинком Вортонів. Фігура пересувалася туди-сюди зиґзаґами чіткою траєкторією, то прямуючи вперед і викрешуючи роликами іскри з бруківки, то дивовижним чином ця постать ковзала назад, виконуючи фантастичні повороти, граціозно кружляючи на одній нозі, підібгавши другу, – і з темряви до тротуару потягнулися підлітки, щоб подивитися на це диво. Безіл здавлено простогнав, усвідомивши, що з усіх можливих вечорів Г’юберт Блер обрав для своєї появи саме цей.

– Кажеш, що влітку їдете на озера, Безіле? Ви вже орендували там котедж?

Через якийсь час Безіл збагнув, що містер Торренс запитує про це вже втретє.

– Авжеж, сер, – відповів він. – Тобто я хотів сказати, ні. Ми зупинимося в клубному готелі.

– Хіба ж це не чарівно? – мовила місіс Торренс.

На протилежному боці вулиці під ліхтарем стояла Імоджен, а перед нею кружляв у своєму зухвало зсунутому набакир кепі Г’юберт Блер. Безіл здригнувся від його самовдоволеного сміху. Він навіть не помітив, як поруч опинилася Маргарет, яка сунула йому в руку перстеник, мов фальшиву монету. Він глухим голосом попрощався з її батьками і на неслухняних від недоброго передчуття ногах поплентався за Маргарет назад, на протилежний бік вулиці. Зачаївшись в тіні, він дивився не на Імоджен, а на Г’юберта Блера. В обліку Г’юберта, безсумнівно, була якась родзинка. Відмітною ознакою краси для дітей, що молодші за п’ятнадцять років, є форма носа. Батьки можуть скільки завгодно теревенити про красиві очі, лискуче волосся або дивовижний рум’янець, проте підлітки зважають лише на ніс і та те, як він поєднується з овалом обличчя. Гнучкий, елегантний і атлетичний торс Г’юберта Блера увінчувало цілком звичайнісіньке пухке обличчя, а на цьому обличчі стирчав пікантний кирпатий носик – майже дівочий, немов із картинки Гаррісона Фішера[3].

Г’юберт був самовпевненим; ані сумніви, ані капризи його ніколи не долали. Танцювальну школу він не відвідував – його батьки переїхали до цього міста лише рік тому, – однак юнак уже встигнув перетворитися на легенду. Хоча хлопчаки його недолюблювали, однак вони були в захваті від його віртуозних акробатичних здібностей, а для дівчат кожен його рух, кожен жарт і навіть його байдужість були сповнені безмежної чарівності. Безіл неодноразово вже в цьому переконувався, але тепер перед ним знову розгорнулася гнітюча комедія.

Г’юберт зняв роликові ковзани, вдав, що один вислизає в нього з руки і вмить спіймав його за ремінець, вберігши тим самим його від падіння на бруківку; вихопив стрічку з волосся Імоджен та кинувся навтьоки, дівчина в цілковитому захваті, сміючись, побігла за ним навздогін по подвір’ю, і він спритно ухилявся. Він поставив ноги навхрест і вдав, що зараз зіпреться об дерево, навмисне промахнувся, але втримався від падіння і граційно відновив рівновагу. Спочатку хлопці лише скоса за ним спостерігали. Та потім вони теж заворушилися, почали виконувати різні трюки, які тільки спадали їм на думку, навіть компанія, що сиділа на ґанку, почала витягувати шиї від несподіваного пожвавлення. Та Г’юберт не зупинився на досягнутому. Він схопив капелюшок Імоджен та різними химерними способами почав його приміряти. Імоджен разом з іншими дівчатами просто мліли від захвату.

Не в змозі більше витримувати таке нестерпне видовище, Безіл підійшов до компанії однолітків і мовив найбільш зухвалим тоном, на який лишень спромігся:

– Агов, вітаю, Г’юбе.

– О, вітаю, дружище Безіле, Ніс-як-в-бевзня, – відказав Г’юберт і начепив кепі на інший манір, так, що й сам Безіл мимоволі захихотів.

– Безіл Ніс-як-в-бевзня! Безіл Ніс-як-в-бевзня, – роздалося на всьому подвір’ї. З-поміж інших Безіл почув і голос зрадника Ріплі!

– Г’юб Тупий-як-дуб, – миттєво відреагував Безіл; але його зіпсований настрій позначився і на жарті, що не мав жодного успіху, хоча кілька хлопців і підхопили його кілька разів, віддавши йому належне.

Безіла охопив відчай, проте через густі сутінки облік Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Від природи він був романтиком й вже встиг надати їй безліч чеснот. Тепер він ненавидів її за байдужість, однак вперто стримів поруч, плекаючи марну надію, що йому ще вдасться запримітити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.

Із вдаваною жвавістю Безіл звернувся до Маргарет, але та відповідала йому неохоче. З темряви вже долинув батьківський голос, який кликав когось додому. Його охопила паніка; блаженні години літнього вечора добігали кінця. Коли хлопці розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося відвести вбік Імоджен, яка не дуже цього бажала.

– Я приніс його, – прошепотів він. – Тримай. Чи можна провести тебе додому?

Вона розгублено зиркнула на Безіла. Її долоня механічно стиснула перстеник.

– Що? Взагалі-то, я пообіцяла Г’юберту, що він мене сьогодні проведе додому. – Побачивши вираз обличчя Безіла, вона вийшла зі свого гіпнотичного стану і додала з легким докором: – Я бачила, як ти кудись тікав із Маргарет Торренс, коли тільки-но прийшла на подвір’я.

– Нісенітниця. Я просто збігав по перстеник.

– Ні, ти тікав! Я вас бачила!

Її очі стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надів роликові ковзани й, мов африканський шаман, який повільно занурює плем’я в гіпнотичний транс, взявся виконувати ритмічні підскоки й оберти на носаках. Безіл ще щось пояснював і доводив, та Імоджен відвернулася і пішла. Хлопець безпорадно поплентався за нею. Із темряви долинали нові голоси, що кликали дітей додому, та вимушені відгуки з усіх боків.

– Уже йду, мамо!

– За хвилинку буду, мамо!

– Мамо, можна мені ще п’ять хвилин?

– Мені час повертатися! – вигукнула Імоджен, – уже майже дев’ята!

Помахавши рукою й байдуже всміхнувшись Безілу, вона рушила вздовж вулиці. Біля неї так і хизувався Г’юберт: виробляв різноманітні трюки, описуючи навколо неї запаморочливі піруети.

Лише через якийсь час Безіл помітив, що до нього звертається хтось із дівчат.

– Що? – мимоходом перепитав він.

– Г’юберт Блер – кращий хлопець у місті, а ти – пихатий індик! – з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.

Його очі жевріли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свій носик й, на суворий батьківський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безіл провів її поглядом. Потім провів поглядом фігури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темряві за рогом. І тієї миті з розпеченого неба пролунав низький гуркіт грому, а ще за мить на листя, залите світлом ліхтаря, впала перша крапля дощу, скотившись прямо на тротуар до його ніг. Цьому дню судилося закінчитися зливою.

ІІІ

Почалася злива. Безіл змок до нитки, поки мчав до свого будинку через вісім кварталів. Та зміна погоди відгукнулася і в його серці: хлопець мчав, підстрибуючи ледь не на кожному кроці, ловив ротом дощові краплі та гучно вигукував: «Гей-гей!», зливаючись зі свіжим та бурхливим хаосом ночі. Імоджен зникла; її змило, мов денний пил із бруківки. Її краса нагадає йому про себе за сонячної погоди, але зараз, під час грози, він був наодинці з собою. Почуття надзвичайної сили опанувало ним, його б навіть не здивувало, якби зараз, після чергового відчайдушного стрибка, його ноги відірвалися від землі назавжди. Він відчував себе самотнім вовком, диким і не прирученим; нічним пілігримом, містичним та вільним. І лише коли він примчав додому, його емоції, втім, розсудливі та майже безпристрасні, почали обертатися проти Г’юберта Блера.

Він зняв мокрий одяг, переодягнувся в піжаму та халат, спустився в кухню, де побачив свіжоспечений шоколадний пиріг. Безіл з’їв величезний шматок та випив майже цілу пляшку молока. Піднесений настрій дещо спав, і Безіл зателефонував Ріплі Бакнеру.

– У мене є план, – заявив він.

– Який?

– Як провчити Г. Б. за допомогою С. К.

Ріплі відразу зрозумів, що друг має на увазі. Цього вечора Г’юберт поводився так нерозсудливо, що зачарував не лише міс Біссел, а й інших дівчат.

– Доведеться втягнути Білла Кампфа, – сказав Безіл.

– Гаразд.

– Побачимось завтра на сховку… На добраніч!

IV

Чотири дні потому, коли містер та місіс Джордж П. Блер закінчували вечірню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Місіс Блер скористалася відсутністю сина, аби поговорити з чоловіком про те, що її бентежило увесь день.

– Джордже, ці хлопчаки, – або вже не знаю, як їх назвати, – вчора ввечері вони знову приходили.

Він спохмурнів:

– Ти їх бачила?

– Гільда їх бачила. Їй майже було вдалося впіймати одного з них. Я розповіла їй про записку, яку вони підкинули у вівторок, ту, у якій було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожі. Цього разу вони подзвонили у двері чорного ходу, й Гільда відразу відчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрі руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неї були в милі і він вислизнув.

– А який він мав вигляд?

– Вона повідомила, що це міг бути карлик, однак на її думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дітвак, і їй здалося, що на ньому були короткі штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».

– Вона у тебе? Після вечері я гляну.

Г’юберт, закінчивши телефонну розмову, повернувся до столу.

– Телефонувала Імоджен Біссел, – повідомив він. – Запрошує мене в гості. Сьогодні в неї збирається компанія.

– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаєш когось із хлопців з ініціалами С. К.?

– Ні, сер.

– Ти добре поміркував?

– Авжеж. Мав знайомого на ім’я Сем Кроу, але я його вже рік не бачив.

– І що він був за хлопчик?

– Забіяка. Ми з ним у сорок четвертій школі навчалися.

– Він щось замишляв проти тебе?

– Навряд чи.

– Як думаєш, хто міг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?

– Не знаю, тату. Гадаю, ні.

– Не подобається мені це, – задумливо протягнув містер Блер. – Припустімо, що це лише дитячі пустощі, але хтозна…

Батько замовк. Пізніше він ретельно вивчив записку. Літери були червоними, в кутку містилися намальовані череп та схрещені кістки, але, оскільки текст був надрукований на машинці, за почерком нічого визначити було неможливо.

Г’юберт тим часом поцілував маму і, хвацько начепивши кепі набакир, вийшов через кухню на ґанок, щоб, як завжди, зрізати шлях. Яскраво сяяв місяць; він на мить затримався на ґанку, щоб зав’язати шнурівку.

Якби він тільки знав, що цей телефонний дзвінок був пасткою, що телефонували зовсім не з будинку Імоджен Біссел, що говорила зовсім не дівчинка і що прямо за хвірткою в алеї тинялися розпливчасті химерні тіні, не став би він настільки граціозно і спритно зіскакувати зі сходинок, тримаючи руки в кишенях і насвистуючи відому пісеньку «Грізлі» посеред цієї, як йому здавалося, лагідної ночі.