Собор Паризької Богоматері

Придивившись ближче, він помітив, що коло навкруги королівського вогнища значно ширше, ніж треба для того, щоб грітися, і що люди зібралися сюди не тільки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.

На просторій, вільній місцині, між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина.

Гренгуар, цей філософ-скептик, цей іронічний поет, був так зачарований блискучим видінням, що в першу мить не міг збагнути, хто вона, та дівчина, – людська істота, фея чи ангел.

Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був її тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька ніжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги, і щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі засліплювали вас, наче блискавка.

Усі погляди були прикуті до неї, люди стежили, затамувавши подих, роззявивши роти. Дівчина танцювала під звуки баскського тамбурина, який її округлі руки підносили над головою; тоненька, бистра мов оса, в золотистому корсажі й барвистій спідниці, що розвівалася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, блискучими очима – вона видавалась неземною істотою.

«Далебі, – подумав Гренгуар, – це саламандра, німфа, богиня, це вакханка з гори Менад!»

У цю мить одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була до неї прив’язана, покотилася по землі.

– Е, ні, – сказав поет, – вона циганка.

Міраж розвіявся.

Дівчина знову почала танцювати. Вона взяла долі дві шпаги, притулила вістрями до чола й заходилась обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яке велике було Гренгуарове розчарування, видовище не втратило для нього своєї принадності й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища падало на обличчя людей, на смугляве чоло танцюристки і кидало блідий відблиск і хитливі тіні в глиб майдану, на чорний, потрісканий фасад старовинного «Будинку з колонами» з одного боку й на розпростерті кам’яні рамена шибениці – з другого.

Серед тисяч освітлених полум’ям вогнища облич вирізнялося одне, суворе, замкнуте й похмуре лице чоловіка, який стежив за танцюристкою особливо пильно. Невідомий, одяг якого не можна було розгледіти за натовпом, мав, здавалося, не більше, як тридцять п’ять років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого сивуватого волосся; високий і широкий лоб його вже вкривали зморшки, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя й глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу у нього то виривалося зітхання, то появлялась усмішка на устах, але усмішка була ще гіркіша, ніж зітхання.

Нарешті дівчина, задихавшись, зупинилась, і довкола вибухнули оплески.

– Джалі! – покликала циганка.

І Гренгуар побачив, як до неї підбігла гарненька біла маленька кізка, прудка, жвава, з блискучою вовною, з позолоченими ріжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досі він не помічав кізки – вона лежала скраєчку килима й дивилася, як танцювала її господиня.

– Джалі, – сказала танцюристка, – тепер твоя черга.

І, присівши, дівчина граціозно простягла до кізочки свій тамбурин.

– Джалі, – спитала вона, – який тепер місяць?

Кізка підняла передню ніжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину. Справді, був перший місяць – січень. Натовп зааплодував.

– Джалі, – знову спитала дівчина, перевернувши тамбурин другим боком, – яке сьогодні число?

Джалі підняла позолочену ратичку і вдарила шість разів у тамбурин.

– Джалі, – провадила далі циганка, знову перевернувши тамбурин, – котра зараз година.

Кізка вдарила сім разів, і куранти на вежі «Будинку з колонами» зараз же вибили сьому.

Народ був у захваті.

– Це чаклунство! – почувся зловісний голос у натовпі. То був голос чоловіка, який не зводив очей з циганки.

Дівчина затремтіла і обернулась, але оплески заглушили той загрозливий вигук. Вона знову повернулась до кізки.

– Джалі, як ходить метр Гішар Гран-Ремі, капітан міських стрільців, під час процесії на Стрітення?

Кізка стала на задні ніжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всі глядачі зайшлися реготом від цієї пародії на святенницьке благочестя капітана стрільців.

– Джалі, – знову спитала дівчина, підбадьорена дедалі більшим успіхом, – а як виголошує промову королівський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?

Кізка сіла й замекала, так дивно підкидаючи передні ніжки, що все в ній – поза, рухи, звуки – одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тільки поганої французької i латинської вимови.

Натовп аплодував щосили.

– Святотатство! Блюзнірство! – знову почувся голос лисого чоловіка.

Циганка обернулася.

– Ах, – промовила вона, – знову цей лихий чоловік.

Потім, закопиливши нижню губу, дівчина зробила гримасу, як видно, звичну їй, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачів.

Крупні й дрібні срібні монети, ліарди з орлом сипалися дощем. Коли танцюристка підійшла до Гренгуара, він необачно засунув руку в кишеню, й циганка зупинилась.

– Хай йому чорт! – сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого. А молода дівчина все стояла біля нього, дивлячись великими очима, і, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.

Якби в його кишені були всі скарби Перу, він без вагання віддав би їх танцівниці, але Гренгуар не мав золота Перу, та й самої Америки на той час іще не відкрили.

Несподіваний випадок виручив його.

– Ти вшиєшся звідси, єгипетська сарано? – пролунав гострий голос із найтемнішого кутка майдану.

Дівчина злякано обернулась. То крикнув уже не лисий чоловік, голос був жіночий, нестямний і злий.

Але той крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчаків, які вештались по майдану.

– Це затворниця з Роландової вежі! – закричали вони, нестримно регочучи. – Це лахмітниця репетує. Чи вона ще не вечеряла? Однесімо їй недоїдків із святкових столів.

І вони кинулися до «Будинку з колонами».

Тим часом Гренгуар, скориставшись із збентеження танцівниці, зник. Вигуки хлопчаків нагадали йому, що він теж не вечеряв, і поет побіг за ними, але у маленьких пустунів ноги були прудкіші, ніж у нього, й коли він опинився біля столів, на них уже нічого не було. Не лишилося навіть жалюгідної перепічки по п’ять су за фунт. Тільки намальовані у 1434 році Матьє Вітерном стрункі королівські лілеї з трояндами прикрашали стіни. Це була мізерна вечеря.

Невесело лягати спати без вечері, а ще сумніше лишитись голодним і не знати, де ночувати. Гренгуар опинився саме в такому становищі. Ні хліба, ні притулку; з усіх боків його гнітила скрута, на його думку, аж надто сувора. Він давно вже дійшов тієї істини, що Юпітер створив людину, коли на нього напала мізантропія, і що все своє життя мудрецеві доводиться боротися проти долі, яка з усіх боків насідає на його філософію. Що ж до Гренгуара, то ще ніколи вона не насідала так люто й жорстоко, як цього разу: поет відчував, що його шлунок уже б’є на сполох, і вважав, що з боку долі то вельми кепсько – руйнувати філософію за допомогою голоду.

З меланхолійних роздумів, у які він поринав дедалі глибше, його зненацька вивів дивний і ніжний-ніжний спів. То співала юна циганка.

Від її голосу, як і від танцю та вроди, віяло чимось незбагненно чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а далі йшли прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе-таки завжди була гармонія. М’які переливи октав здіймались і опускались, як перса молодої співачки, її чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Вона неначе була то пустотливим дівчиськом, а то королевою.

Циганка співала невідомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя співачки мало відповідав змістові пісні.

Ось цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:

Un cofre de gran riquezaHallaron dentro un pilarDentro del, nuevas banderasCon figuras de espantar…[27]

А за хвилину Гренгуарові на очі наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:

Alarabes de cavalloSin poderse menear,Con espadas, у los cuellos,Ballestas de buen echar…[28]

Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, мов пташка, спокійно, безжурно.

Пісня циганки порушила задумливість поета, як лебідь порушує гладінь води. Гренгуар слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи все на світі. Вперше за довгий час він забув свої страждання.

Але то була лише коротка мить.

Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.

– Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко? – крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.

Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.

– О клята щербата пилка, що розтрощила ліру! – вигукнув поет.

Глядачі теж бурчали.

– К чорту веретницю! – чулося звідусіль.

І старе опудало, хоч його ніхто й не бачив на майдані, могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не відвернула процесія папи блазнів, яка, вже обійшовши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан.

Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозі зросла, ввібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.

Попереду простували цигани. Першим, верхи на коні, їхав циганський князь, а поряд ішли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі – князь, графи, чернь – у лахмітті й сухозлотиці. Далі – королівство Арго[29], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру, причому найдрібніші були попереду. Отак ішли вони по четверо в ряд, з різноманітними ознаками своїх звань у цьому дивовижному мистецтві – каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, вдавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, крутії, канюки, мазурики, домушники, – перелік усіх стомив би самого Гомера. У центрі конклаву мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, запряженому двома великими собаками. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлоносцями, підданими, писарчуками лічильної палати; перед ним ішли скоморохи, б’ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець. І завершувала похід корпорація судових писарів у чорних мантіях – вони виступали під звуки музики, гідної шабашу, несучи в руках великі свічки ярого воску й заквітчані гілочки святкового деревця. У центрі цього натовпу вищі чини братства блазнів несли на своїх плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж рака святої Женев’єви під час чуми. А на ношах сяяв у мантії і тіарі, з патерицею новообраний папа блазнів – дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо-горбань.

Кожен загін цієї химерної процесії мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканські тамбурини. В «арготинців», народу вельми маломузикального, були все ще віоли, пастуші ріжки і старовинні рюбеби дванадцятого століття, їх ненабагато випередило галілейське царство: в його музиці ледве розрізнялися звуки якоїсь жалюгідної ребеки – скрипки дитячого періоду мистецтва, яка мала тільки три тони. Зате навколо папи блазнів у величній какофонії розгорталося все музичне багатство епохи. Щоправда, воно теж обмежувалось ребеками верхніх, середніх і нижніх регістрів та ще флейтами й мідними інструментами. Ба! Наш читач уже знає, що то був оркестр Гренгуара.

Важко змалювати той вираз гордовитої і блаженної радості, якою світилося похмуре й потворне обличчя Квазімодо весь час, поки юрба йшла від Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своєму житті він відчув насолоду від задоволеного самолюбства. Досі знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своєї особи. І тепер, дарма що був глухий, він, немов справжній папа, тішився привітаннями цієї юрби, яку ненавидів за те, що відчував її ненависть до себе. Байдуже, що його народ був тільки збіговиськом блазнів, калік, злодіїв, жебраків! Це все-таки був народ, а він – володар. І Квазімодо серйозно сприймав усі ці іронічні оплески та глумливі вияви пошани, до яких, однак, домішувався, треба визнати, справжній страх. Бо горбань був сильний, бо кривоногий був меткий, бо глухий був злий: три якості, що вгамовували насмішників.

А втім, ми зовсім не певні, що новий папа блазнів добре усвідомлював почуття, які сповнювали його самого, і ті, що їх він викликав у інших людей. Дух, який жив у цьому недоладному тілі, був такий же недовершений і убогий. Отож усе те, що відчував Квазімодо в цю мить, було неясне, плутане, туманне. Тільки радість переймала його, гордість володіла ним. Похмуре, жалюгідне обличчя його, здавалось, випромінювало сяйво.

І ось саме в ту хвилину, коли сп’янілого від власної величі Квазімодо урочисто проносили повз «Будинок з колонами», юрба з подивом і жахом побачила, як до горбаня кинувся якийсь чоловік і видер з його рук дерев’яну позолочену патерицю – знак блазнівської папської гідності.

Цей сміливець був той самий лисий чоловік, який щойно, змішавшися з юрбою, що оточувала циганку, злякав її своїми сповненими погрози й ненависті словами. На ньому було вбрання духовної особи. Тількино він вийшов з натовпу, Гренгуар, що доти не бачив його, здивовано вигукнув:

– Ти ба! Це ж мій учитель герметики[30], дом[31] Клод Фролло, архідиякон! Якого дідька йому треба від цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!

І справді, у натовпі пролунав крик жаху. Страшний Квазімодо рвонувся з нош, і жінки відвернулися, щоб не бачити, як він роздере архідиякона.

Горбань одним стрибком опинився біля священика, глянув на нього і впав перед ним навколішки.

Священик зірвав з нього тіару, зламав його патерицю, розірвав мішурну мантію.

Квазімодо, низько схиливши голову і схрестивши руки, все ще стояв навколішках. Потім між ними почався дивний діалог мовою знаків і жестів, бо жоден з них не промовив ні слова. Священик стояв випроставшись, розгніваний, грізний, владний; Квазімодо розпростерся долі, покірливий, благаючий. А тим часом Квазімодо, безперечно, міг би одним пальцем розчавити священика.

Нарешті архідиякон грубо струсонув Квазімодо за могутнє плече й жестом велів йому встати і йти за ним.

Квазімодо підвівся.

Тоді братство блазнів, трохи отямившись, спробувало захистити свого папу, так раптово скинутого з трону. Цигани, арготинці й уся корпорація судових писарів, репетуючи, оточили священика.

Квазімодо затулив його собою, стиснув свої здоровенні кулаки і, скрегочучи зубами, наче розлючений тигр, глянув на нападників.

Священик знову набрав вигляду своєї похмурої гідності, подав знак Квазімодо й мовчки рушив з майдану.

Квазімодо йшов попереду, розштовхуючи натовп.

Коли вони протиснулися крізь юрбу і перетнули майдан, хмара цікавих роззяв спробувала податися за ними. Квазімодо на мить відстав, а тоді, задкуючи, пішов за архідияконом. Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, він облизував свої ікла дикого кабана, ревів, мов хижий звір, і жестом, а то й самим поглядом відкидав натовп назад.

Їм дали зникнути у вузькій темній вуличці – ніхто не насмілився піти за ними, бо сама думка про Квазімодо, який люто скреготів зубами, заступала їм дорогу.

– Оце так диво! – пробурмотів Гренгуар. – Але де ж, хай йому біс, я знайду собі вечерю?

IV. Прикрощі, на які наражаєшся, переслідуючи вночі гарненьку жінку

Гренгуар попрямував навмання за циганкою. Він бачив, що вона зі своєю кізочкою пішла вулицею Ножарів, і теж рушив за нею.

«А чом би й ні?» – подумав поет.

Досвідчений філософ паризьких вулиць, Гренгуар давно помітив, що ніщо так не сприяє роздумам, як переслідування гарненької жінки, особливо коли не знаєш, куди вона йде. У цій добровільній відмові від власної волі, в підпорядкуванні своєї забаганки забаганці іншої особи, котра навіть не здогадується про це, є якась суміш примхливої незалежності і сліпої слухняності, щось середнє між рабством та свободою, і це вабило Гренгуара з його складним, сповненим сумнівів і нерішучості розумом, який поєднував у собі всі крайності потроху, безперервно вагався між всілякими людськими уподобаннями, притушуючи їх одне одним. Він охоче порівнював себе з труною Магомета, яку два магніти весь час притягують у протилежні сторони, й тому вона вічно висить між височінню та безоднею, між небом і землею, між занепадом і зльотом, між зенітом і надиром.

Якби Гренгуар жив у наші дні, він був би чудовою золотою серединою між класицизмом і романтизмом!

Але він не був біблійним героєм, щоб прожити триста років. А шкода! Те, що його немає, створює прогалину, яка сильно дається взнаки саме в наш час.

Настрій людини, котра не знає, де переночувати, спонукає до переслідування перехожих (особливо жінок), а Гренгуар завжди робив це вельми охоче.

Отож він замислено йшов за дівчиною, яка, помітивши, що городяни поспішають додому і таверни – єдині місця, де щось продавалося того дня, – зачиняються, поспішала сама й підганяла свою кізку.

«Десь же, зрештою, вона мешкає, – міркував Гренгуар, – а в циганок добре серце. Хто знає?..»

І крапки, що їх він поставив у думці після цього недомовленого припущення, таїли в собі якісь невиразні, але дуже принадні сподівання.

Час від часу, минаючи городян, що замикали двері своїх помешкань, він ловив уривки їхніх розмов, які розривали ланцюг його райдужних припущень.

Ось якийсь один старий звернувся до другого:

– А знаєте, метре Тібо Фернікль, холодно сьогодні. (Гренгуар знав про це ще з початку зими).

– Ще й як, метре Боніфас Дізом. Чи не буде знову така зима, як три роки тому, у вісімдесятому році, коли міра дров коштувала вісім су?

– Це, метре Тібо, ніщо проти зими тисяча чотириста сьомого року, коли морози стояли від Мартинового дня аж до Стрітення. І такі люті, що в залі засідань судової палати на пері у писаря чорнило замерзало через кожні три слова! І тому не можна було вести протоколу.

А дві сусідки, стоячи біля вікон із свічками, що потріскували в тумані, вели таку розмову:

– Чи ваш чоловік розповідав вам, пані ла Будрак, про нещасний випадок?

– Ні, а що сталося, пані Тюркан?

– Та кінь пана Жюля Годена, нотаріуса Шатле, перелякався фламандців з їхнім почтом і збив з ніг метра Філіппо Аврілло, облата[32] целестинських монахів.

– Невже?

– Істинна правда!

– Кінь міщанина? О, це вже занадто! Коли б ще кінь рицаря, тоді інша річ!

І вікна зачинились. Але нитка думок Гренгуара вже урвалася.

На щастя, він швидко віднайшов і зв’язав її кінці завдяки циганці й Джалі, які йшли поперед нього – дві тендітні, ніжні й чарівні істоти. Гренгуар захоплювався їхніми маленькими ніжками, гарненькими формами, граціозними рухами; в його уяві вони обидві майже зливалися, взаєморозумінням і щирою дружбою нагадуючи молоденьких дівчат, а спритністю, проворністю і легкістю ходи – кізок.

Тим часом на вулицях ставало з кожною хвилиною темніше й тихше. Уже давно пролунав дзвін, закликаючи городян гасити світло, і тільки вряди-годи на вулиці траплявся перехожий або десь блимав у вікні вогник. Ідучи слідом за циганкою, Гренгуар забрів у заплутаний лабіринт вуличок, перехресть і глухих закутків навколо старого цвинтаря Безневинних немовлят. Усі ці вулички були схожі на клубок ниток, переплутаних котеням. «Вулиці, позбавлені всякої логіки!» – подумав Гренгуар, розгубившись серед безлічі поворотів, що по кілька разів приводили його на те саме місце. Проте дівчина, все більше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед, – видно, добре знала дорогу. Гренгуар, напевно, заблудився б, якби на одному з поворотів не помітив мимохідь ажурної верхівки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чітко вирізнялася чорними контурами на тлі освітленого вікна якогось будинку на вулиці Верделе.

Дівчина вже давненько помітила, що за нею хтось іде; час від часу вона тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промінчика світла, що вирвався з напівзачинених дверей пекарні, раптом зупинилася й пильно оглянула Гренгуара з голови до п’ят, а тоді зробила вже знайому йому гримаску й пішла, не зупиняючись, далі.

Це трохи збентежило поета: в чарівній гримасці безперечно була зневага й насмішка. Тож, похиливши голову, він почав рахувати каміння бруківки й ішов за дівчиною вже на деякій відстані. На одному з поворотів дівчина зненацька десь зникла, і раптом він почув її пронизливий крик.

Гренгуар прискорив ходу.

Вулиця губилася в темряві. Але намочене в оливі клоччя, що горіло на розі за чавунною огорожею біля підніжжя статуї Пречистої Діви, дало змогу Гренгуарові розгледіти циганку, – вона виривалася з рук двох чоловіків, які намагалися затулити їй рота. Бідолашна кізка наставила на них ріжки й перелякано мекала.

– Гей, варто, сюди! – крикнув поет і хоробро кинувся вперед.

Один з чоловіків, які тримали дівчину, обернувся, і Гренгуар побачив жахливе лице Квазімодо.

Він не кинувся тікати, але й не ступив більше жодного кроку вперед.

Квазімодо підійшов до нього, розмахнувся, і Гренгуар, відлетівши кроків на чотири, впав на брук; а горбань, несучи дівчину, що висіла у нього на плечі, мов шовковий шарф, швидко зник у темряві. Його спільник подався за ним, а бідна кізка, жалібно мекаючи, побігла ззаду.

– Рятуйте! Рятуйте! – кричала нещасна циганка.

– Стійте, негідники, відпустіть дівку! – прогримів голос вершника, що несподівано виїхав із-за рогу сусідньої вулиці.

То був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.

Вирвавши з рук остовпілого Квазімодо циганку, він посадив її поперед свого сідла; страшний горбань, отямившись від подиву, хотів було кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шістнадцять озброєних палашами стрільців, які їхали слідом за своїм ротмістром. Загін королівських стрільців за наказом месіра Робера д’Естутвіля, начальника сторожі паризького прево, об’їжджав дозором місто.

Квазімодо оточили, схопили, зв’язали. Він ревів, шаленів, кусався і, коли б це було вдень, то, безперечно, самий вигляд його обличчя, яке від люті стало ще потворнішим, примусив би втекти весь цей загін. Однак уночі найгрізніша зброя Квазімодо – потворність – була безсила.

Спільник Квазімодо під час сутички зник.

Циганка, граціозно випроставшись у сідлі, поклала обидві руки на плечі молодого ротмістра і кілька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом і щойно поданою їй допомогою. Надавши своєму ніжному голосові ще більшої ніжності, вона першою порушила мовчанку:

– Як вас звати, шановний рицарю?

– Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – відповів офіцер, прибираючи молодецького вигляду.

– Спасибі, – промовила дівчина.

І, поки ротмістр Феб підкручував на бургундський манір свої вуса, вона, мов стріла, що падає на землю, ковзнула з коня і зникла, як блискавка.

– Сто чортів! Мені було б приємніше, якби зосталося це дівчисько! – крикнув молодий офіцер і велів міцніше зв’язати Квазімодо путами.

– Що вдієш, ротмістре, – сказав один стрілець, – ластівка випурхнула, кажан лишився.

V. Прикрощі тривають

Гренгуар, оглушений падінням, усе ще лежав на розі вулиці поблизу статуї Пречистої Діви. Поступово приходив до тями; перші кілька хвилин він ще витав у напівсвідомих, не позбавлених приємності мареннях, в яких ефірно-легкі постаті циганки та кізки плуталися з важким кулаком Квазімодо. Цей стан тривав недовго. Гостре відчуття холоду нарешті вернуло Гренгуарові пам’ять і усвідомлення дійсності.

– Чого це так холодно? – буркнув він і раптом помітив, що лежить майже посередині стічної канави. – Чортів горбатий циклоп! – процідив крізь зуби Гренгуар і спробував підвестись. Але він був так оглушений ударом і падінням, що мусив лишитися на місці. Щоправда, рука його досить вільно рухалася; заткнувши собі носа, поет скорився долі.