Справа зниклої балерини

– Можливо, – погодився Тарас Адамович.

– Якщо ж говорити про «зниклу балерину», то мене бентежить слово «зникла». Віра не розчинилась у повітрі. Я знаю, хтось посприяв тому, аби вона…

Тарас Адамович вирішив не сперечатися. Врешті, остаточну назву вони зможуть придумати тільки тоді, коли дізнаються правду про Віру Томашевич.

– Добре, залишимо «викрадену», доки не підтвердимо чи спростуємо цю гіпотезу.

Міра вдячно усміхнулась і поклала теку в шафу.

Згадуючи її усмішку, Тарас Адамович гортав папери далі, читав свідчення. Ось воно:

Корчинський. Він сказав, що зустрів Віру за лаштунками і провів до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що він дуже гарний.

Прізвище художника, з яким варто було б поговорити, йому відоме. Тарас Адамович вийшов з текою на веранду й одразу згадав про каву, яка вже охолола, й газету. Зручніше вмостився в кріслі, й, аби відволіктися від сотень думок, що не давали йому спокою, й зробивши перший ковток, вже збирався перегорнути першу сторінку, яку «Киянин» незмінно присвячував оголошенням. Аж раптом спіткнувся поглядом на заголовку «Інтимний театр». Уважно прочитав:

Интимный театръ. Сегодня, 8 сентября, новая программа. Н. В. Дулькевичъ – цыганские романсы. Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ – tanse polskie Oberete, Krakoviak. М. М. Фатеева – рассказы 1) Люси – инсценировка мелодекламацiи, текст Альфреда де-Мюссе, муз. Годара. 2) О, повтори! – стилизацiя дуэта, муз. Бадiа, 3) Пастораль (vert et blank), муз. Г. А. Березовскаго, танцы З. Т. Ламге, 4) Влюбленный парикмахеръ (жестокiй романсъ) – режиссеръ Г. П. Гаевскiй, дирижер – Г. А. Березовскiй. Уполномоч. А. Я. Лугарскiй. Начало 1-го спектакля – 7 час, 2–8 ½, и 3-го – 10 часов вечера. Места нумерованныя. В непродолжительн. времени начнутся гастроли Е. Э. Крюгеръ.

Замислився. Відклав газету. Повернувся на кухню, зняв стос газет з буфету. Останні номери «Киянина» він зберігав протягом кількох тижнів. Давніші – розстеляв на горищі для сушки яблук. Ще коли працював у відділі розшуку, не лінувався збирати вирізки з різних видань. Щоденні газети вибовкували слідчим потрібну інформацію не гірше пліткарок у театрі.

У стосі знайшов потрібний номер – 30 серпня 1916-го, вечір зникнення Віри Томашевич. На першій сторінці – оголошення Інтимного театру. Пробігся очима по тексту, знайшов вже знайомі прізвища: Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ, а поруч було «В. Ф. Томашевичъ». Отже, про виступ Віри Томашевич у той вечір в Інтимному театрі могли знати не тільки найближчі друзі.

Відклав газету, подивився на джезву, що сяяла надраєними боками, одним ковтком допив каву. Мимоволі знов опустив погляд на свіжу газету, торкнув пальцями сторінки, що ще пахла друкарською фарбою. Завдяки рамкам та великому шрифту в око впали відразу два оголошення – про панахиду за покійним Петром Олександровичем Головачовим у Троїцькій церкві та про те, що Maison Кругликовъ отримав моделі та хутро за адресою Хрещатик, 10.

Цирк запрошував на дві святкові вистави. Оперета оголошувала про відкриття зимового сезону. Міський театр кликав на «Демона» та «Травіату». Музична школа вільного художника Н. А. Тутковського запрошувала учнів на навчання. Оголошення від державного банку та казенної палати він пропустив, натомість зупинив погляд на колонці огляду воєнних дій.

Перше речення було багатообіцяльним: «Наступленiе нашихъ союзниковъ на западномъ фронте протекает съ выдающимся успехомъ». У газеті повідомлялось, що про успіхи французів уже писали в попередніх номерах, а щодо британців, то станом на 1 вересня вони провели атаку на своїй частині фронту і взяли під контроль низку важливих об’єктів: Флер, Курселетт і Мартинпюиш. За 5 днів боїв британці захопили більш ніж 5 тисяч полонених, 19 гармат та понад 50 кулеметів. Французи протягом 2–5 вересня закріпились на правому березі Сомми. Аби полегшити своє становище, німці кілька разів контратакували в Шампані (деякі атаки відбулись на російській частині фронту) однак були відкинуті силами союзників і зазнали великих втрат.

Певно, гера Боє зараз не дуже радують подібні колонки в німецьких газетах. Мосьє Лефевр навпаки, мабуть, читає вголос, майже декламує абзаци про перемоги французів. І кричить із заквітчаного балкона своєї квартири C’est magnifique!. Сергій Назимов п’є вино в ресторані «Прага», адже є, що святкувати – на російській частині фронту відбили атаку німців.

Ковзнув поглядом по нижньому краю газети, завмер. Зовсім маленьке оголошення, ніяких рамок чи особливих шрифтів. Акуратне, він міг би його навіть не помітити. Врешті, він не шукав його, але щойно побачив – і раптовий спогад пронизав свідомість. П’ять років тому такі самі поодинокі оголошення з’являлись у київських газетах. В оголошенні повідомлялось:

Отдел садоводства Киевского общества сельского хозяйства (Лютеранская, № 11) симъ доводит до сведенья г.г. членовъ общества, что, имея въ своемъ распоряжении спеціалиста-садовника, даетъ всякаго рода советы и указанія по устройству садовъ и производству сезонныхъ работъ. Условия выезда сообщаются по запросу. Требованія исполняются по очереди.

Відклав газету, заплющив очі. Тоді, в 1910-му Відділ садівництва Київського товариства сільського господарства писав про те, що продає всім охочим гіацинти – в горщиках та жмутиках. Три жмутики гіацинтів в одні руки – зі знижкою.

Тарас Адамович неквапом повернувся до будинку і за двадцять хвилин вийшов на веранду вже в зовсім іншому вигляді – світлий костюм, хвацький капелюх, валізка. Цього разу вирішив їхати не на трамваї, хоч дійшов до зупинки. Помахом руки зупинив фаетон, легко піднявся східцями.

– На Кузнечну, – сказав візнику, й додав: – Мені потрібен будинок на розі Кузнечної й Караваєвської.

Візник кивнув, хвицнув коня, фаетон рушив. Тарас Адамович знав адресу, бо працюючи на своїй посаді неодноразово бував візитером редакції газети «Киянин», чи не єдиної газети регіону, яку, за чутками, регулярно читав імператор Микола ІІ.

Минулого разу вони запізнились. Але цього разу він натрапив на одне з перших оголошень, у ньому поки не було згадки про гіацинти, отож ті, хто його замовив, тільки розгортали діяльність. Є шанс встигнути. Він мусить встигнути.

План дій вимальовувався швидко – редакція газети, розшукова частина, далі – на Лютеранську, 11, хоч він і був певен, що нічого там не знайдуть, але перевірити не завадить. Якщо зробить усе швидко, можна встигнути на вечірню програму в Інтимному. Три жмутики гіацинтів в одні руки – оголошення з таким текстом можуть з’явитися пізніше, якщо він не встигне. Минулого разу не встиг. Цього разу… Цього разу все могло скластися інакше. Все мусить скластися інакше.

Хто збирає гіацинти за лаштунками театрів?

VII. Імператорський зв’язаний чай

Він читав цю газету давно й регулярно – з 1913-го, коли на її сторінках почали з’являтись публікації з розслідування «справи Бейліса». Миколу Красовського, головного слідчого розшукової частини Київської міської поліції, звільнили з посади саме тому, що він не погодився з версією про ритуальний характер убивства хлопчика Андрія Ющинського євреєм Менделем Бейлісом. Версія розвалювалась на очах, Красовський запевняв прокурора, що Бейліс – не вбивця, однак у справу втрутилась влада, а газети, щедро оплачувані чорносотенцями та ультраправими організаціями, спалахнули звинуваченнями. Роздмухувалась ідея «кривавого завіту», за якою євреям для ритуалів потрібна була християнська кров.

Кращі київські адвокати стали на захист несправедливо обвинувачуваного прикажчика цегляного заводу. Красовський був упевнений, що до вбивства причетна київська бандитка Віра Чеберяк. Розслідування Красовського опублікував «Киянин». Відтоді Тарас Адамович почав прихильніше сприймати газету, яку раніше вважав рупором монархії. Врешті Бейліса виправдали, хоч покарання невідомо за що не уникнув – просидів увесь час поки тривало розслідування – майже два роки – у в’язниці.

Микола Красовський, якого Тарас Адамович нерідко запрошував на наливку власного приготування, салютуючи чаркою господарю будинку, казав:

– Справа Бейліса – це Цусима для поліції. Після такого повернути довіру людей неможливо.

– Ми вже не поліціянти, – ковтнувши гірко-солодкий вишневий напій, відповідав йому Тарас Адамович.

– Хтозна, – вів далі Красовський, – можливо, тільки ми – поліціянти.

Красовський підіслав агентів до зведеного брата Віри Чеберяк, який зізнався в убивстві: виявилось хлопчик знав, що Віра була скупницею краденого, бо часто бував у неї вдома – товаришував із сином бандитки. Хтозна – через дитячу сварку чи жарт – Андрій сказав, що видасть Віру Чеберяк поліції. Ці слова стали для нього фатальними. На суді переказ приватної розмови агента Красовського не прийняли як доказ, а брат Чеберяк від своїх слів відмовився. Здається, Віру Чеберяк так і не засудили.

Теж Віра. Ох, ці Віри…

Фаетон ніс його вулицями ранкового міста. Час до полудня Тарас Адамович звик проводити вдома. Київ, що поволі скидав серпанок ранкового сну, він бачив зрідка, тому, забувши про клопоти, милувався доладною забудовою, величчю храмів, зеленими островами садів та парків.

Редакція розміщувалася в одноповерховому особняку. На цьому ж дворищі – друкарня і триповерховий прибутковий будинок. Слідчому потрібен був саме цей дім – на розі Кузнечної та Караваєвської, якщо, звісно, в редакції нічого не змінилось з часу його останнього візиту. Метушня в коридорі та між кабінетами нагадала Тарасові Адамовичу про його минулі відвідини – вони теж розшукували тих, хто давав оголошення в газеті. Тоді в редакції відреагували на їхнє прохання надати дані знехотя.

Тож нині, зупинившись поглядом на напівсонній рожевощокій панянці за столом з купою паперів, він подумки закотив очі. Підійшов ближче, привітався. Раніше засобом впливу на таких панночок, які не надто охоче копирсалися в паперах, був поліційний жетон. А зараз? Тільки безапеляційний тон і трохи блефу. Науку блефувати йому викладав Красовський, який поміж шахами і картами обирав не шахи.

– Розумієте, Тарасе Адамовичу, – казав головний слідчий розшукової частини, – шахи трохи нагадують мені преферанс, а я його не люблю. Розклали фігури, зробили кілька ходів і обидва гравці уже повністю розуміють ситуацію – хто виграв, а хто готовий погодитися на нічию.

– Буває по-різному, – заперечував шахіст.

– Але зазвичай саме так. Який сенс догравати партію, коли немає несподіванок. У преферансі теж так само, принаймні, може бути так. Питання в одній-двох картах, якщо вони розіграні, – доля партії вирішена. А бувають розклади, коли взагалі немає сенсу грати.

– А який для вас сенс у грі?

– Ризик. Блеф. Трохи удачі. Усе має значення, ніколи не знаєш, як скінчиться партія, поки не дограєш її до кінця.

Тарас Адамович усміхнувся.

– Ви азартний гравець, – сказав він, підливаючи гостю наливки.

– Ви теж. Просто ховаєтесь за маскою нудного преферансиста.

– Хтозна, може маска – не така вже нудна, – знизував плечима господар дому.

Блефувати в шахах вкрай важко, особливо, коли партнери грають нарівні. Тарас Адамович чухав скроню, усміхався.

– У шахах ми бачимо повну картину. Коли граємо в карти – картина неповна. Тому в картах блеф виглядає ефектно й елегантно, а в шахах можна скотитися до жалюгідного відчаю.

– Тобто?

– Блеф має сенс тільки за поганої гри.

– Так, – погодився Красовський.

– Але в шахах твій суперник бачить ситуацію на дошці. Він розуміє, чия позиція сильніша. Можна пожертвувати фігурою, зробити несподіваний хід, плекаючи мрію, що він зіб’є з пантелику суперника й той наробить помилок, але це рідко спрацьовує.

Красовський примружився:

– Ви ніколи не блефували в шахах?

– Блефував, – спокійно сказав Тарас Адамович. І додав: – Кілька разів. Однак тільки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, і водночас готувався до атаки.

Красовський схвально хитнув головою:

– Ви так розповідаєте про шахи, що я майже готовий повірити, що це справді захоплива гра.

Тарас Адамович усміхнувся, однак промовчав.

Красовський умів блефувати. Минулого разу в редакції «Киянина» вдалося вивудити чимало інформації саме завдяки цьому його вмінню. Нині колишнього головного слідчого Київської міської поліції поруч не було, отож говорити з рожевощокою працівницею редакції доведеться самотужки. Блефувати теж.

Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сів у крісло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знітитись під його поглядом, поклав газету на стіл перед нею.

– Чиє це оголошення? – запитав грізно.

Панянка закліпала очима.

– Я не розумію, – почала белькотіти вона. – Хто ви? Що… що сталося?

– Хто я? – перепитав Тарас Адамович. – Ви краще скажіть мені, хто ви? За кого ви себе маєте?! Я запитаю тільки один раз – хто дозволив вміщувати у вашому дешевенькому оголошенні мою домашню адресу?

Дівчина, певно, почала усвідомлювати, що сталася помилка. Заметушилась, схопилась з місця, пообіцявши повернутися за хвилину. Вона й справді швидко повернулась разом з худорлявим юнаком.

– Мені повторити запитання? Чи відразу піти в поліцію?

Худорлявий зблід, рожевощока знову закліпала очима.

– Що сталося, пане…

– Ось! – Тарас Адамович тицьнув пальцем в оголошення відділу садівництва. – Тут моя адреса! З самого ранку до мене приходять невідомі люди в пошуках якогось садівника!

– О-о-о-о, – простогнав худорлявий.

– О-о-о-о, – повторила за ним рожевощока. – Можливо, вкралась помилка.

– Ви неймовірно розумні! – саркастично заявив їй Тарас Адамович. – Я навіть не тягтиму вас до поліції, – багатообіцяльно мовив він і зробив загрозливу павзу, – якщо ви назвете мені того паскудника, який дав вам мою адресу.

– Але, – майже пошепки сказала дівчина, – але… ми його не знаємо.

– Розумієте, оголошення приносять різні люди. Ми не можемо запам’ятати всіх.

– Але ж ви маєте журнал звітності?

– Так, але в ньому фіксується лише те, що за оголошення заплачено.

Тарас Адамович ще раз грізно подивився на юнака.

– Що ж, тоді мені, певно, таки доведеться завітати до відділку.

Дівчина благально подивилась на нього, юнак спромігся на репліку:

– Пане! Сталась помилка, нам дуже шкода… Ми…. Якби ми могли її виправити…

– То спробуйте, – спокійно запропонував Тарас Адамович.

Він ще раз уважно подивився на юнака.

– Ви приймаєте оголошення?

– Так.

– І ви не пам’ятаєте, хто приніс це?

– Здається, то була дівчина…

– Здається?

– Я певен.

Тарас Адамович ще уважніше подивився на співрозмовника.

– Більше ви нічого не запам’ятали?

– Я… вона була елегантна. Я ще подумав: якось дивно, що вона має якесь відношення до…Відділу садівництва…

Тарас Адамович вийшов з редакції з усмішкою на вустах. Хтозна, чи худорлявий звертатиме увагу на того, хто принесе наступне оголошення, але якщо він справді зможе допомогти в розслідуванні – отримає винагороду. Принаймні так він йому пообіцяв. На слова про гроші він відреагував дуже позитивно, отож є надія, що наступного разу він пильніше придивлятиметься до будь-кого з Відділу садівництва Київського товариства сільського господарства.

До полудня Тарас Адамович також встиг купити квиток у касі Інтимного театру на вечірню програму й повернутися додому. Лишалось визначитися з тим, кого варто взяти з собою. Міра акуратно занотувала б його роздуми, зате Щербак… Щербак упіймав би кількох можливих свідків, поговорив би з колегами-художниками. Де він там живе, поціновувач балету? Тарас Адамович витягнув записника й знайшов потрібну адресу.

Цього разу рушив на трамвайну зупинку – 13-й маршрут проходив поблизу Гоголівської. Подумалось: «Зручно. Отже, вибір на користь художника. З курсисткою можна поговорити пізніше». На столі, що стояв на веранді, лишив записку для Міри на випадок, якщо не встигне повернутися до її приходу. Хтозна, чи надовго його затримає розмова з художником. Чи погодиться Олег Щербак, нещасливий залицяльник, допомагати слідчому шукати Віру Томашевич?

Будинок на Гоголівській, четвертий поверх. Невідомо, чи застане він вдома художника, але сподівався на це. Підіймався сходами, прислухаючись до звуків. Ось чиїсь кроки, гавкіт собаки. Високий чоловік у формі швидко спускався вниз, зачепивши рукавом валізку Тараса Адамовича. Колишній слідчий зупинився перед напівпрочиненими дверима. Здивовано роззирнувся, злегка постукав.

– Олеже Іраклійовичу! – погукав господаря. З надр квартири почув якесь мугикання, потім у шпарині, що її лишили напівпрочинені двері, з’явилась невдоволена половина обличчя художника.

– Що ще? – стражденним тоном протягнув він. Завваживши Тараса Адамовича, здивовано закліпав. Половина обличчя з невдоволеної перетворилась на майже радісну.

– Щасливий бачити вас! – художник широко прочинив двері, демонструючи на собі розцяцькований квіточками довгий халат. Друга половина обличчя, яку тепер гість міг роздивитись, виглядала не так радісно, як перша – художник тримався за око.

– Щось сталося? – запитав Тарас Адамович.

– Заходьте, розповім, – запросив його Щербак до помешкання. Тарас Адамович переступив поріг.

Квартира була простора, з великими вікнами, захаращена неймовірною кількістю яскравих речей, проте, як не дивно, виглядала ефектно. Неабияке враження на Тараса Адамовича справив великий диван насиченого вишневого кольору – таких йому ще не доводилося бачити. Поруч з ним – плетене крісло з купою рожевих подушок. Біля вікна – мольберт, вздовж стін розставлені картини й натягнуті полотна, фарби й пензлі. В одному з кутків – етажерка з книжками, на підвіконні – якісь папери і яблуко. Посеред кімнати – скляний столик, на ньому порожня пляшка, біля столика – розбитий келих. Господар зник в іншій кімнаті і за хвилину повернувся з пухнастим віником.

– Потрібно відразу зібрати скло, – пояснив він. – Минулого разу я махнув на це рукою, а потім з тиждень діставав скалки зі стоп, – пожалівся він, а гість завважив, що його співрозмовник – босий.

– Вип’єте чогось? – ввічливо запитав він у Тараса Адамовича.

– Чаю, – кивнув Тарас Адамович.

– Хвилинку, – господар знов зник у сусідній кімнаті. Тарас Адамович пройшов вздовж дивана й почув із сусідньої кімнати:

– Почувайтесь, як удома!

Тепер Щербак повернувся з тацею, на якій загрозливо шипів чайник, а обіч нього стояли фаянсові чашки, розмальовані квітами. На дні обох чашок лежало щось скоцюрблене, схоже на корінь якоїсь рослини.

– У мене тільки два запитання, – почав гість. – Те, що лежить у чашках – неотруйне? І що з вашим оком?

Художник, який встиг змінити халат на широкі штани й сорочку, елегантно вмостився в плетеному кріслі. Налив окріп у чашки і жестом запросив Тараса Адамовича зазирнути:

– Дивіться!

Скоцюрблені коріняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися ніжно-рожевими квітами. Тарас Адамович вражено усміхнувся. Чай темнішав, набував насиченого зеленого кольору.

– Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичної насолоди імператора. В тяжкі дні я іноді хочу відчувати себе китайським імператором, – сумно усміхнувся господар.

– Сьогодні такий день?

– Як бачите, – Щербак підніс руку до підбитого ока.

– То що сталося?

– О, до мене приходив клієнт… По картину. Але в нас різні естетичні уподобання…

Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.

– Цей чай краще заварювати у скляному посуді – виглядає ефектніше. Але… в моєму домі скляний посуд довго не живе, – він стенув плечима.

– У фаянсі теж доволі ефектно, – усміхнувся Тарас Адамович.

– Дякую, – художник підніс чашку до губ.

– То ви часто… не поділяєте естетичних уподобань ваших клієнтів? – запитав Тарас Адамович.

– Тільки якщо вони – неотесані мужлаї, – різко кинув Щербак. – Це був Назимов.

Слідчий відставив чашку, пронизав його поглядом.

– Так, Сергій Назимов. Приходив по картину. По Віру, – він розвів руками. – Не бачу сенсу критися від вас.

Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повільно поставив чашку на столик, підвівся, підійшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обіперта об стіну. На картині була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетні пози і па, певно і для того руху, що його зупинив у часі художник на полотні, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендітна, прекрасна й невловимо знайома. Потім він зрозумів – у рисах Віри Томашевич вгадувалась зовнішність сестри.

– Гарна, – похвалив він картину.

– Назимов хотів її купити.

– Не зійшлися в ціні?

– Щось таке, – художник сумно усміхнувся. – Він вважає, що її можна купити, для мене ж – вона безцінна.

– Він не говорив, навіщо йому картина?

– Ні. Ми взагалі не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – він ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовірний аромат.

– До речі, якщо бажаєте, то можете запитати в нього особисто, навіщо йому картина – він залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинці якого розмашистим почерком чорніло «Тарасівська, 6, кв. 10».

Тарас Адамович акуратно вписав її у свій записник.

– У разі, якщо я передумаю з «Вірою», – пояснив Щербак, хоч слідчий і не вимагав пояснень.

Тарас Адамович допив чай, сумно поглянув на квітку, що стомлено згорнулась на денці чашки. Зараз вона не вражала красою, як тоді, коли виринула з-під води у маленькому фаянсовому озерці. Гість художника обережно поставив чашку на столик.

– А навіщо ви малювали картину?

– Тобто?

– Хіба не збирались її продавати? Художники саме для цього й малюють картини?

– Пишуть.

– Так, звичайно. Пишуть.

Щербак замислився, відкинувся в кріслі, прибрав волосся з чола.

– Не можу сказати. Писав, бо… хотілося бачити її такою. Розумієте, Віра дедалі частіше вдавалась до танцювальних… експериментів. Класика балету – танець на пуантах. Але Віра… вона говорила, що танець босоніж – це нове народження балету.

– Ви так не вважаєте?

– Це вульгарно, – він сумно усміхнувся, – і личить нетверезим художникам, покинутим у порожніх квартирах чи майстернях. Зовсім не балеринам…

Тарас Адамович не надто співчутливим тоном перервав його:

– До речі, про нетверезих художників – я маю квитки на вечірню програму в Інтимному театрі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

С’est magnifique – це прекрасно (фр.).

2

frivole – легковажний (фр.).

3

Еtes-vous un lache – ви боягуз? (фр.).

4

D’accord – добре (фр.).