Крижане кохання ГУЛАГу

Збереження усталеного порядку. Лібералізм – геть. Конструктивний лібералізм і того страшніше. Натяк на націоналізм – підозра в зраді. Націоналізм дорівнює – табори. І можна тільки просто сільську українську мову. Просто луб’яну.

Ви можете говорити українською і навіть повинні на свята співати українських пісень. Тільки пам’ятайте, що західняки – зрадники упівці. І ніякі вони вам не браття. Неприборкані й неприкаяні. А ми – Центральна Україна і маємо їм дати приклад. Своєю гармонією. Своєю свіжістю. Своєю непохитною життєрадісністю. Своєю лубочністю… Тьху!

Те слівце в’їлося в Олексіїв розумовий лексикон. Він його в жодному разі не озвучував. Однак воно було, існувало. Виникло якось саме собою, і пояснювало майже все, коли йому було невтямки; коли якось непевно та неточно. Занадто життєрадісно, як на травневих мітингах. Занадто злагоджено, як на радіотрансляціях з’їздів ради депутатів.

Так ось. Олексій стояв навпроти Роліту наступного надвечір’я й силувався згадати прізвище того полисілого дядьки у вишиванці, котрого ось тут вчора зустрів. Він згадав, що вже бачив десь його обличчя. У якійсь газеті. Однак прізвище вивітрилося з юнацької голови…

* * *

Микола Платонович, у свою чергу, і бром би випив, якби це його заспокоїло і він би зміг після цього читати українську історію, не хвилюючись[14]. Однак він був занадто розумним, аби бром йому допоміг і – «лубочним» (як би висловився Олексій), а насправді просто хитрим, пристосуванцем і не тому, що хотів бути відомішим, або краще жити (хоча краще жити хочуть усі, крім осіб з перманентною депресією в тяжкій формі) – він просто хотів жити. Найважливіше – він хотів просто вижити…

Однак про все за порядком.

Бажан тоді вже став неабиякою шишкою. Адже вже довів свою благонадійність. Був депутатом Верховної Ради і УСРС і РСР, а до того, менше як рік тому, пішов із посади заступника голови Ради міністрів УРСР. Видатна особа. Варто було тільки «почати лизати сраку Сталіну» – як він подумки спересердя нерідко зазначав – як все налагодилося. Справу на нього, котру до того роздували кілька років, ураз закрили. Тільки підтримуй державний курс, небораче. Жодної критики, не дай Боже. Тільки уславлення й оспівування. Та будь, як усі, врешті-решт. Досить викабелюватися.

І Бажан був. Був, як усі. Бо хто ж хоче до ГУЛАГу? До того самого, до котрого по етапу зовсім несподівано невдовзі потрапить Геннадій Петрович.

Бідний Гена… По факту так старатися все життя, бути благонадійним – аж навіть боятися подумати неправильно про Радянську владу… І тут… Життя – ще та штука.

* * *

Що для нього було щастям? Чи було те щастя взагалі? Миті радості? Хвилини самовдоволення через добре складений рядок? Чи вічне копання в собі, в літерах-складах-реченнях своїх і чужих? Література. Будинок робітників цієї каторжної літератури, і річ не втому, що щось не так із нею: щось не так із робітниками. І не тому, що література в них погана. Бездоганна така собі українська література. З кров’ю вирощена на безкраїх просторах кріпацтва й щедрою рукою надана паном кріпакам (читай – громадянам). Мовляв: Постановляю, можна! Пишіть собі! Але ось так і отаке, і ні кроку… Чуєте? Ні кроку…

На сторінках радянських літераторів Роліту та героїчна колись українська література набула неабиякої довершеності, вихолощеності, правильності…

Бо все, що не підпадає радянському канону, – нещадно критикується на зібраннях тих літераторів, і наказують їм згори, під копірку, якими саме словами критикувати та які постанови ухвалити, аби, чого доброго, не вийшло такого собі другого Яновського. І потім протоколи цих усіх зборів письменницьких ретельно читають високопоставлені урядовці з червоним олівцем у стиснених пальцях, котрий нещадно править, закреслює, переінакшує… дає настанови на наступні зібрання. Покращує ідеологічний курс партії серед українського літераторства. Віщує.

І тоді в тих письменників з’являється новий шедевр. Його уривки друкують, приміром, у «Радянському письменнику» (а то ж такий успіх, товариші!) і «Сталінське слово», звеличене в тому шедеврі, з новою силою гримотить на всю республіку!

І міцніє «Союз нерушимый республик свободных», котрих «Сплотила навеки Великая Русь»[15] в обличчі України як правонаступниці Київської Русі, але хто ж про це заїкнеться тепер, їй Богу?

За це того автора шедевру друкують багатотисячним накладом, його твори додають у шкільну програму, і він із усіма своїми клунками переселяється в Роліт.

Олексій мріє власними руками підтримувати йому тяжкі й, до речі, єдині двері єдиного парадного нового, панського будинку Роліту. Олексій уже друкує на машинці свої вірші та мріє, мріє потрапити всередину. Стати причетним до цього світу шляхетних і славетних робітників літератури!

Йому п’ятнадцять. І хоча він уже апелює таким ось слівцем, як «лубочність», він і гадки не має, що хоче з’єднати своє життя з підневільними системі, нещасними робітниками літератури…

* * *

Сонце яскраво світило. Вже наступного дня Олексій прогулював тренування на футбольному стадіоні, сидячи сумирненько на лавочці й видивляючись в усі очі в той Роліт. Він уже дещо дізнався про Миколу Платоновича, і чомусь саме його хотів побачити. Щось його вабило до цього впливового й водночас наляканого та тендітного чоловіка. Юний поет ще не відав, що доля швидко зведе їх дуже тісно разом.

Ніби виконуючи потаємне бажання юнака, з дверей будинку літераторів вигулькнув Бажан і кудись швидко покрокував, як учора. Олексій схопився і хотів було його окликнути й щось запитати. Однак він натужно подумав: «А що я можу запитати Миколу Платоновича? Як написати вірш? Ну що, ну от що я йому скажу?!».

І в тому відчаї своєму Олексій, сам того не плануючи, просто пішов за ним. Спочатку, бо здивувався, що той чимчикує в правильному напрямку, себто дорогою до його домівки, потім – бо його то заінтригувало. Весь час парубок собі думав: «Ну ось. Ось зараз же. Він же має колись звернути? І тоді, ну й чорт із ним! Не взнаю я, куди він прямує. Піду собі додому. Але ось доки… Доки йдемо ми в одному напрямку…»

Микола Платонович напрочуд довго йшов у правильному напрямку… Так довго, що Олексій пройшов зайвий квартал, аби таки перевірити, куди той чимчикує. Річ у тім, що ще наприкінці 1939-го Бажан зі своєю новою дружиною Ніною Володимирівною – доктором медичних наук, що мала холодний, вбивчий погляд, – переїхали з «панського» будинку Роліту в казковий рожевий замок по вулиці Карла Лібкнехта, 19[16], котрий нагадував оселю принцеси з казок Шарля Перро, де отримали квартиру. І це було напрочуд близько від домівки Олексія. Якихось сто, ну може сто п’ятдесят метрів.

Олексій ішов за Бажаном до останнього. Потім зустрівся з тяжкими дверима парадного, розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов у протилежному напрямку, насвистуючи собі щось під ніс. А навкруги пахтіли жоржини й плакали липи, так само, як тоді, коли ми бігли до нього додому, за якихось п’ятнадцять років по тому, під літньою зливою.

* * *

Тоді, коли за Миколою Платоновичем зачинилися тяжкі двері парадного, Олексій не знав цього, поет і далі щось бубонів собі під ніс: «Юро, як я міг, Юро. Вибач…»[17] Потім він уже за звичкою перейшов на роздуми про нові статті енциклопедії.

А за кілька кроків до того, як подзвонити у двері своєї квартири, пригадав усе, що мусить сказати і про що запитати дружину й вдягнув на себе «домашню» маску. Життя йшло далі й, так само, як і більшості, Бажану доводилося вдягати різні маски. Одну – для режиму та його посіпак, іншу – сімейну. Була ще маска поета, але її він витягував усе рідше й рідше. Вона вимагала певної свободи та розкутості. Розкутості навіть ще більше, ніж примарної свободи. Однак ані першого, ані другого в нього не було вдосталь. Проте Бажан уже давно призвичаївся і на долю не нарікав.

Зовсім інша справа – Олексій. Екзальтований, наївний, юний, романтичний. Абсолют непередбачуваного максималізму. Він ще не міг із собою піти на такі компроміси.

Я.

Ви колись кохали? Я маю на увазі по-справжньому? І тут могла б початися довга дискусія про те, що ото є таке «по-справжньому». І хтось би мені точно заперечив, що оте моє «по-справжньому» зовсім не таке, як у нього. Що ж… Варто визначитися з термінологією, як би сказали науковці.

Кохати.

Кохати по-справжньому, як на мене, це коли тобі життя не шкода за коханого. Досить банальне визначення, буквально шекспірівське, тому вважатимемо його катехізисно-традиційним. Не згадуймо, скільки років було Ромео й Джульєтті, й не дискутуватимемо з приводу, що то було насправді: кохання чи пристрасть? У моєму випадку навряд чи пристрасть. Усе це тривало досить довго й мало неприємні наслідки. А тому в нашій термінології нехай з’явиться ще одне поняття.

Неприємність.

Неприємність по-справжньому. Це коли тобі реально болить, і ти переймаєшся чимось, що не вдалося. Тут може бути визначений і обмежений часовий інтервал, а може бути зовсім навпаки – розтягнене й липке болото. Болото ваших почуттів, ваших бажань і вашого… всього, й тому ви з того болота ніяк не можете виборсатися. Ви в ньому повільно загрузаєте. Тоді це вже не просто неприємність на кшталт начальник на роботі нагримав за якийсь прокол, і ви випили собі чарчину чи дві, поговорили про це з коханою людиною та й забули собі за тиждень. Ні… Неприємність по-справжньому – це коли у вас кохання по-справжньому до чоловіка, що не лише зациклений на собі (з цим ще можна жити-боротися, народити собі-йому дитину й тихо тішитися, іноді прихилившись до його плеча, коли він засне), а й небезпечний, деструктивний собі (ну, наприклад, син ворога народу, що спивається та все намагається себе знищити, протестуючи владі, з такою заповзятістю, немов то його життєвий план).

Так ось. У мене було відразу два терміни з нашої нової термінології – кохання по-справжньому і неприємність по-справжньому. Тож розпочнімо.

* * *

У нього завжди було погано з іменами. Познайомилися ми за одинадцять років по тому, яким передували згадані вище події. Він, доцент, вів у нас семінари й звертався ледь помітним кивком голови до мене, і я на правах старости миттєво називала йому ім’я того студента, котрого він хотів заслухати. Пізніше він мені зізнавався, що і мене запам’ятав тільки тому, що кожного разу я казала перед тим, як представити наступного: «Олексію Геннадійовичу, староста Маша…» Потім він ще зізнався мені, що найбільше цінує в людях, коли вони, звертаючись до нього, відрекомендовуються. Бо пам’ятає буквально кількох на ім’я, а ось та нова мода, коли замість звертання «товариш» стало заведено звертатися на ім’я й по батькові, повністю його спантеличує.

А ще він розповів мені, що саме оця його особливість стала на заваді футбольному майбутньому – хлопці з юніорів побили його в туалеті, бо вважали зверхнім (а він просто не пам’ятав, як кого звати).

І ще – люди його цікавлять тільки з погляду літературності. Він так і каже мені вечорами вже на підпитку, десь поміж загублених сірих районів Гогеншенгаузена і з мрією перебратися кудись по той бік муру, існувати десь поруч із Порожнім зубом, котрий чудом уцілів у потойбіччі повоєння[18]. Так і каже: «Маша, той таксист читає Толстого німецькою, немов білінгва, бо знає того російською на пам’ять і таким чином вчить іноземну мову», відпиває ковток віскі й веде далі «Маша, він ну майже як у Вертинського – граф-таксист, спадковий аристократ із Кенігсберга, він вчора мені дав самокрутку покурити запросто так. Хоча я російською з ним ніколи, ну ти ж знаєш, Маша…» І він пам’ятає, їй бо, якийсь час пам’ятає і ім’я, і по батькові того таксиста, бо ж Толстой і німецька… Але нічого корисного, ніяких імен «потрібних людей». І за це я його поважаю й намагаюся розуміти навіть його збочення, незважаючи на все те, що між нами було, і все те, що так між нами й не сталося. Він шизофренік, напевне. Він давно створив собі свій уявний світ із тонких переплетінь літературних космічних орбіт.

Однак найголовніше – він пам’ятає і моє ім’я. І по батькові. І навіть прізвище. Бо вважає мене талановитою. І тут є одна заковика, що мене на початку непокоїла, а потім, коли я подорослішала, я просто дала собі на неї негативну відповідь і перестала себе картати. Так ось: чи кохав би він мене, якби не вважав талановитою?

Розділ третій

Кревність

Глибочезне благотворне значення для розвитку національної культури кожного радянського народу мала і має велика російська культура – передова культура всього людства.

Будучи одною з трьох галузей могутнього східнослов’янського древа, український народ завжди відчував свою нероздільну єдність з російським…

Возз’єднання з Росією врятувало український народ від смертельної загрози з боку польських феодалів і турецько-татарських грабіжників…

Український народ розуміє, яка прозорлива історична мудрість закладена в словах великого Леніна: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».

М. Бажан, «Радянська Україна» № 2 (9825) 3 січня 1954 року

Кревність народів – це та чудово-чудернацька омана, котру зусібіч штовхали до громадянського стравоходу, аби легше святкувалося трьохсотріччя возз’єднання України з Росією. А простіше кажучи – поглинання Росією України.

Я нагадаю вам, чому в мене така стравонепрохідність совку. В сорок шостому, коли я народилася від двох непересічних особистостей: одна полишила свій рідний Берлін, другий – тоді ще не позбавлений своїх регалій, двічі герой Радянського Союзу, її з того Берліна таємно вивіз на особистому літаку свого комрада… І тут я не знаю, як краще продовжити. Давайте коротко? Мама вмерла на етапі до Сибіру, батько став тихим і пригніченим. Ні, не пив, хоча ледь сам не потрапив до ГУЛАГу, благо той товариш, котрий позичав півтора року до того свій літак, аби він перевіз німкеню до Києва, допоміг. Однак батько причаївся. І то через свою внутрішню силу. Ось я, наприклад, не знаю, що б зробила і як би повелася, якби мене позбавили всіх заслужених нагород і відібрали квартиру в центрі. Я не знаю… Так чи інакше, мені досить і того, що я народилася в цій неповній і недовго, але все ж таки щасливій родині. Спостерігала за батьком від свого народження.

Я ненавиджу ідеологію Радянського Союзу. Це щось уроджене, як ви розумієте. В мене питання інше: чи багато таких, як я, в сімдесят другому? Гадаю, трохи менше ніж таких, як я, в п’ятдесят четвертому. Бо все забувається. Стирається з пам’яті… Народжуються нові громадяни, котрі не знали чотирьох років війни, не знали голодоморів… А махина совку не переламала всі їхні кістки, і вони собі думають: «Ну навіщо я буду чинити супротив, якщо можна жити й без того? Собі ж дорожче». І це справді так. Не бачу сенсу всім страждати й переносити біль інших на себе. Імплікувати й рефлексувати. Своя хата з краю. Та й справді, чого вже там?.. Адже на всі тривоги й печалі вселенські тебе одного не вистачить. Треба обирати.

У глобальному сенсі, за великим рахунком, є кармічне минуле й теперішнє кожного індивіда, та не варто, шановні, чуєте? Зовсім не варто уособлювати себе з певною нацією й певним народом і сприймати його прадавній біль, якщо ви справді можете цього не робити. Чуєте?..

* * *

Ще взимку п’ятдесят четвертого Радянський Союз почав глобальні святкування 300-річчя возз’єднання Росії й України. Іншими словами – поглинання слабшого сильнішим.

Підготовка до ювілею почалася на початку п’ятдесятих років, а самі урочистості тривали весь рік з масштабними парадами, гучними промовами з трибун, що неодмінно передавали по радіо, й прилизаними статтями в періодиці.

Проте до всього того, що слугувало тільки вишенькою на тортику пропаганди наднаціональної спільноти «радянського народу», додавався ще й ласий шмат того кренделю у вигляді розроблених і затверджених ЦК КПРС «Тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954)». Аби було правильне, а головне – однакове трактування, сформульовані у цьому циркулярі оцінки лягли в основу всіх досліджень історії України, котрі набули в п’ятдесят четвертому особливої популярності з огляду на визначний ювілей.

Особливого поширення в січневій періодиці набули статті про одвічне прагнення українських письменників до возз’єднання свого народу з Росією: «Мрії Франка про возз’єднання українського народу, розділеного іноземними загарбниками, нерозривно зв’язані з закликом до братерського єднання з єдинокровним російським народом, за допомогою якого український народ тільки і зможе здійснити свої віковічні прагнення – об’єднати свої землі в єдиній державі. У 1896 році він писав: „Ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там постали і працювали, та й працюють найбільші таланти нашого письменства”… М. Коцюбинський, як і Леся Українка та І. Франко, не дожив до щасливих днів, коли в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, завдяки мудрому керівництву Комуністичної партії, при допомозі великого російського народу український народ створив свою національну українську державу…»[19].

І вже ставало зрозумілим після першої ж подібної популістської статті, що український народ без російського вже ніяк. І тільки смерть їх розлучить…: «1 (11) жовтня 1653 року в Москві на Земському соборі було позитивно розв’язано питання про возз’єднання України з Росією. 8 (18) січня 1654 року в Переяславі (до 30.10.2019 – Переяслав-Хмельницький) відбулася рада, яка вирішила возз’єднати Україну з Росією. Це рішення Переяславської ради стало могутнім волевиявленням волелюбного українського народу, виявленням його вікових прагнень і сподівань… Навіки зміцнів нерозривний союз двох єдинокревних народів… Історична доля українського народу з цього часу стала єдиною з долею російського народу»[20].

Ну чим не прекрасний, можна сказати, священний шлюбний союз, еге ж? Адже «любов до Москви з давніх-давен жила в серцях народних мас України»[21]. Як зазначив Юрій Смолич: «Возз’єднання України з Росією було здійсненням заповітних сподівань українського народу, що протягом багатьох років прагнув до об’єднання з російським народом, в якому він бачив свого старшого єдинокровного брата, вірного союзника і надійного захисника»[22]. Амінь.

Подібних статей, котрі слово в слово повторювалися, немов усі журналісти, спільно з метрами українського цеху письменництва, як-от Смолич і Бажан, зібрались у якійсь пивній і разом настрочили ті всі матеріали скопом, було сила-силенна. Так що складно було хоч на одну з них десь таки натрапити.

Хоча Олексій і уникав їх, як міг. Ніби відштовхувався від усієї тієї пропаганди невидимими руками своєї душі. Що ж… Вона все одно проникала у всі пори його єства. Через вуха, очі, ну майже на дотик. Та пропаганда оточила його тотально, як і безліч інших пішачків Радянського Союзу. Лишалося тільки набрати побільше здорового глузду-повітря й пірнути глибше в навколишнє середовище-воду й сподіватися, що здорового глузду вистачить, аби якось усе те пережити…

На щастя, вже навіть тоді, в ті химерні часи «радянської єдинокревності народів», існувала й інша кревність.

«Зустріч»

В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот достигает ее сияющей вершины, кто не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропкам.

К. Маркс

Микола Ахтимонович, перебуваючи в доброму здоров’ї, при тямі, в гарному гуморі й абсолютному незнанні щодо того, кому насправді він доводиться сином, радісно плескав у долоні на випускному коханої Галі. Та аж так, що весь бузок у букеті поламав. Починалося безжурне (принаймні для декотрих) гаряче літо п’ятдесят четвертого.

Настрій в нього був просто чудесний. Нарешті в його житті сталися зміни, котрих він давно чекав і прагнув. Ще зранку, доки Галя спала, він перетягнув із ніжністю її листи атласною стрічкою й обережно вклав у свій шкіряний планшет. Потім, після деяких роздумів, наважився таки перечитати кілька листів того періоду, коли вони були не разом, і серце його стислося від болю. Ох, як же вони сварилися в тій епістолярній переписці…

13/IV – 53 р. Здраствуй, Миколо!

Одержала два твоїх листи за 4 і 5 квітня, щиро дякую.

Одержала ще в п’ятницю, але не могла відписати до сьогоднішнього дня. Я тобі писала, що маємо слухати «Запорожець за Дунаєм». В четвер була в театрі. Там була китайська делегація вчених. Серед китайців були молоді дівчата і хлопці. Наші дівчата обмінялись комсомольськими значками. Це було так торжественно, а мені сумно, я завжди ношу значок, а це як на зло не взяла. В кінці опери китайські дівчата піднесли букети живих квітів артистам. Взагалі було дуже хороше. В четвер готувались до двух семінарів: по матеріалах XIX з’їзду і психології. Приїжджала комісія з Москви, а в нас не було конспектів при собі, бо в кожного є книжки. А тепер буде гриміти ІІІ курс педфаку в газетах, чого ніколи не було.

В п’ятницю було теж два семінари по історії педагогіки і спецсемінар з психології. Мене визвали і все благополучно. В суботу семінар по політекономії і так кожен день. Вчора їздили в Мотовилівку до Калабаліна (Карабанова за «Педагогічною поемою»[23]), вихованця Макаренка і тепер завідувача дитячого будинку. Ми привезли дерев-абрикосів і посадили. Це як подарунок дитбудинку.

Калабалін має 50 років, ще дуже красивий, життєрадісний, бадьорий, працьовитий. Взагалі це людина – втілення сили волі, мужності, настирливості, справжній педагог, який живе одним життям з дітьми. Взагалі то всього не напишеш. Він навіть носить одяг такий, як носив Макаренко. Семен Афанасєвич прочитав нам спогади про життя в дитинстві, в колонії Макаренка[24], свій життєвий шлях до сьогоднішнього дня. Багато цікавого розповідав, про що ніде не написано. У нього є троє дітей, найменший син Антон Семенович, як Макаренко. Як сказав Калабалін «интересная выдумка». Провів нас до станції і довго махав нам рукою, аж поки його не стало видно.

Я ще тобі усно розповім багато. Вчора була стомлена і не хотіла писати. Та й взагалі, я це пишу тобі третій лист без відповіді, значить ще встигну три. Правда?

Радію за тебе, що ти знову по путівці в Кічкіне[25].

А тепер прийдеться посваритись, хоч у листі, а не уві сні. Ти мені скажи, що тобі дорожче: «Ласточкіно гніздо», чи життя? Багато хто бачить інтересного навколо, але хіба ризикує життям, для того, щоб задовільнити свою цікавість? Добре, що ти написав, але хоч би ти й не написав, то я знаю твою допитливість, котра наробить тобі лиха.

Мені не подобається, що ти не поправляєшся. А взагалі то як ти можеш поправитись, коли тебе носить чорт там, де не треба, і ти щодня бігаєш шість кілометрів? Я сержусь на тебе.

Відносно шкатулок, то мені хочеться щоб ти привіз дівчатам обов’язково, а мені подобається формою скриньки тільки, щоб була трошки довша за ширину, напевне такі й дівчатам. А оформлення ти сам вибереш на свій смак.

Значить я можу розпитати старшину про твої справи? Вітай його від мене. Думаєш підпис в птиці листа визиває більше довір’я? Я ж все рівно тобі не довіряю. Правда, є за що? Швидше приїжджай, бо…

Ні, ні вірю, що ти славний хлопчик.

Пока до зустрічі.

Пиши – чекаю.

Галина.[26]

Якою ж впертою і безапеляційною в листуванні була його Галя! Зовсім не такою видавалася під час зустрічей, коли не могли обоє надивитись і наговоритись… Однак, бувало, й сварились також. «Добре, що вже разом назавжди, – зітхнув із полегшенням Миколай і міцніше стиснув Галинину руку. – Бо хто його знає, до чого б ця переписка нас довела. Чого доброго і розбіглися б…»

* * *

На випускному альбомі педагогічного інституту[27] стояло вже її нове прізвище – Габзовська Г. Г. Випуск педагогічного факультету (шкільного відділу) 1950–1954 рр.

Микола цим дуже пишався, що таки після битого дня гуляння (а могли б ще зранку розписатися, ет!) Галя все ж погодилася піти до РАЦСу, і вони нарешті розписалися. А всі ті чотири роки, що Микола їй пропонував, бо, якщо вже обидва в Києві… вона відповідала безапеляційно: «Ну да! Щоб ти казав, що ти мене вивчив?».

Однак радянські реалії диктували свої життєві правила, і позаяк усе й так йшло до шлюбу, то треба було одружитись перед випускним, бо Галю могли розподілити у якусь невідому місцевість. А оскільки дівчина шлюбу боялась, як чорт ладану, то 17 квітня вони з Миколою до вечора ходили містом, доки вона наважувалася на цей серйозний крок. А тим часом на прохання Колі весь Галін гуртожиток із самого ранку робив єдине доступне тоді їм, бідним як церковні миші, нестоличним педагогам, святкове і несвяткове частування – вінегрет.

Микола знав: Галя наважиться нарешті. Просто її не треба підганяти й силувати – вона розумна і вольова дівчина. Нарізаючи наступне коло перед РАЦСом, він якраз себе вмовляв, що все буде гаразд (хоча й сонце вже сідало…). Згадував, як вона пішла в поліклініку, і хоча й був її апендицит у стані ремісії, попросила його вирізати. Нареченому, котрий був, м’яко кажучи, шокованим від такого рішення, просто аргументувала: «Миколо, а як усе ж відрядять мене кудись далеко за призначенням? А в районних поліклініках таких операцій не роблять!» Сказала, як відрізала. Тому він зараз те згадував, не втрачаючи надії, що, врешті-решт, Галя зверне до входу РАЦСу, й трохи посміювався з себе тихцем: «Ну і ну… Я – командир телефонного взводу, молодший лейтенант, спеціаліст високого ґатунку і ось ця… – Потім він ніжно дивився на Галю, котра ніби й нічим особливо не вирізнялась і красунею її назвати не можна було, однак, якась така енергія завжди перла перед нею, і вона слідом не відставала зі своїми міцно стисненими вустами й прямим поглядом. – І ось ця… Моє кохання». Микола тоді тільки зітхнув, уже втрачаючи надію розписатись. Однак в останню мить перед закриттям РАЦСу Галя таки навскіс завернула до його дверей, ще й крикнула вслід молодшому лейтенанту – красеню-блондину в блискучих, начищених хромових чоботях: «Не відставай!».