На березі Хозарського моря

Берег та пляж Каспійського моря ані на дрібку не складаються з піску! Усе, по чому ви ходите, – то мушлі. Азербайджанська нафта, котру видобувають на платформах у морі і за допомогою насосів на землі – уся з давно мертвих мушель. Наша Ангеліна розповіла, що в Баку віддавна існує спеціальний інститут нафти. Я дуже по-жіночому зауважила, що можна було б відкрити нафтовий СПА-центр, на що Ангеліна лише таємниче посміхнулася. Вже наступного дня ми четверо отримали від неї на подарунок дивовижні «хозарські» косметичні набори з нафти, вулканічних грязей і перемелених мушель! Креми й маски для обличчя, пілінг для тіла, гелі для ванни, і все те – made in Azerbaijan.

Назва «Гобустан» означає «край ярів». Колодязь. Хай там як, перед нами буквально ні з чого виникли дві гігантські рівнини, немов якась світова геологічна платформа. Вони переливалися на сонці і нагадували космодроми для НЛО. У нас одразу ж заклало вуха, як при злітанні чи приземленні літака, хоча ми були все ще на узбережжі, яке в Азербайджані знаходиться в низині. Каспійське море тут – на 27 метрів нижче, ніж інші моря світу.

Я подумала: якщо й існує таємнича фата-моргана – то це саме ота, звукогравітаційна фата-моргана. Між тим жодної помилки не було. Перед нами лежав Гобустан. Місце геологічної та цивілізаційної величі.

І він вібрував своїми частотами…

* * *

Гобустан – це територія геологічних видовищ. З його печерами, камінням, різноманіттям витесаних у скелях палеолітичних малюнків. Шмаганий суховіями, уражений ерозією, випалений гарячим сонцем, він є ще й кліматичним раритетом. Цей драматичний пейзаж збудливого пекла вкупі з картинами доісторичних людей – ми прозвали їх гобустанцями – із зображеннями їхніх човнів, тварин, на яких вони полювали, з примітивними зображеннями їх самих дарує відвідувачеві цих мегалітних інсталяцій відчуття космічної ексклюзивності.

Хвилювання, що його я відчула у Гобустані, складно з чимось порівняти. Справді, мало є у світі місць, де можна спостерігати тандем екстремальної креативності природи та тисячолітнього мистецтва праісторичних людей. Тож я від початку була й залишилась переконаною, що до гобустанських просторів доклали руку й істоти з інших світів.

Директорка цього музею просто неба, внесеного до спадку ЮНЕСКО, неймовірно яскрава й заанґажована пані своїми розмовами нагадала мені модерну священнослужительку. Хранителька епох минулого, володарка гобустанських територій. Звати її Малахат Фараєва. Що за ім’я!

Мушу нагадати читачеві, що офіційна сербська делегація «Євробачення» на запрошення азербайджанської сторони складалася з кількох жінок. Впродовж візиту нас возив маленький комфортний білий бус, водієм якого був, ясна річ, чоловік, і всі ми чудувалися – як він без жодних папірців минає численні дорожні затори, звичні для таких скупчень людей, як під час «Євробачення». Здавалося, варто нам під’їхати – і всі розступаються. Ми жартували, що причина криється в номерному знаку «ПА», адже перед мешканцями Панчева – анекдотично поганими водіями – усі тікають навіть в далекому Азербайджані, в тому числі й поліція. Ми розповіли цей сербський жарт нашому гідові Ангеліні, на що вона скоса на нас подивилася і сказала, що «ПА» означає «президентський апарат», і що у всьому Азербайджані існує всього три таких міні-буси. Гадаю, тоді ми вперше збагнули, на якому рівні відбувався наш візит і чому усе здається таким простим, а часом і складним (без супроводу ми не могли піти навіть до крамниці, до банкомату чи в ресторан).

Президентський білий бус я згадую, адже він є одним з героїв гобустанської історії, і його роль розкриватиметься впродовж оповіді.

Директорка національного парку, Малахат-ханум, як би офіційно назвали її азербайджанці, була сповнена апокрифних історій про місцеві краї. Вперше мені довелось бачити, щоб фахівець з археології та історії був так науково підкований. А пані Фараєва була саме така, тож могла собі дозволити ексклюзивну, майже мистецьку інтерпретацію подій. В основному її розповіді від фактів переходили до сповіді, від науки – до поетики цих теренів, а тоді – далі, у метафізичну безодню прапочатків.

Ми йшли за нею, немов вівці, до праматері-печери, в котрій стільки малюнків нашаровувались одні на одні, що можна було грати в гру – відшукати бика в утробі риби, знайти гобустанця зі скафандром, помилуватись човном, форма якого не знана жодній іншій цивілізації, помітити стадо оленів… Праматір-печера звалася Азіл і мала вхід у формі вульви. Я непомітно збирала хозарські камінці для Павича і кидала їх до сумки, побоюючись, аби хранителі заповідника, які йшли позаду нас, цього не помітили. Навряд чи я змогла би пояснити їм, що моя пристрасть до тла Азербайджану не є ані туристичною, ані колекціонерською – лише літературно-любовною. Я збирала крихти реальної Хозарії, аби поховати їх поряд з чоловіковим пам’ятником, зведеним на іншому тлі – на белградському Ташмайдані.

Ми блукали стежинками по випалених місцинах геологічного катаклізму. Дебелі кавказькі ящірки повзли за нами, мов домашні улюбленці, а пані Малахат розповідала про колишню тутешню буйну флору та фауну, оскільки Каспійсько-Хозарське море під час свого існування кілька тисяч років було прісноводним. Мені вже паморочилося в голові від глибини часів, кайнозой змінював мезозой, той – палеозой, легко й природно, неначе йшлося про популярний ТБ-серіал, а не про накопичення променистої енергії в шарах Землі перед нашими очима і під підошвами.

У певний момент пристрасного занурення директорки у палеолітний стиль життя вона спинилася, помітивши, що ми не в захваті від тісної компанії кавказьких ящірок, і сказала:

– У перші дні моєї служби в Гобустані, коли я лише знайомилася з місциною, зі мною трапився дивний випадок. Був полудень, сонце припікало, і я побачила, що на одній скелі щось світиться – розкішне, блискуче, променистим сяйвом діаманту. Підійшовши ближче, я побачила велику змію, луска якої переливалася на сонці. Від переляку я остовпіла. Змія дивилася на мене. Ні, я не злякалася… Трапилось щось геть інше. Змія зачарувала мене своєю красою, і я просто закохалася в неї!

Ми мовчали і невідривно дивилися на пані директорку, злякані й шоковані, немов вона сама була змією, про яку розповідала.

– Тоді я загадала бажання… Грандіозне бажання!

– І… – промимрили ми в один голос.

– І моє бажання здійснилося!

Гадаю, кожна з нас гарячково уявляла, що ж могло бути тим грандіозним бажанням: велике кохання, шлюб, діти, захист дисертації, міжнародна слава науковця, шлях у всесвіт, райське життя…

– Я забажала, аби Гобустан був під захистом ЮНЕСКО, і через десять років копіткої праці моя мрія здійснилася!

Дорогі читачі, я довго розмірковувала, що сказати на цьому етапі мого роману-подорожі. Я мешкаю в країні, в чиїй столиці вже десять років не працюють два головні музеї – національний і сучасного мистецтва. Я – удова письменника, котрого переклали 36 мовами, і лише в його рідній країні я не в змозі посмертно перевидати його «Хозарський словник», хоча щодо інших мов та континентів це не становить проблем. Коментарі тут зайві… нічого дивного, що Сербія знаходиться там, де знаходиться, адже ми стрімко опускаємось, стрибаючи через три сходинки. Щодня! Скажу лише, що у Сербії знаходиться під захистом ЮНЕСКО. Перш ніж повернутися додому, я поцікавилась цим питанням: Гамзіград – Ромуліана (2007), середньовічні пам’ятники на Косові (2004), Студениця (1986), Старі Рас і Сопочани (1979).

Було б пречудово, якби існувала інституція, що надійно захищала б націю від неї самої. Нещасні хозари зникли саме з цих причин. Врятуватись їм не вдалося. Не існує матеріальних слідів їхнього існування – будинків, літератури, письма, могил… «Вони потонули». Можливо, найбільшою історичною правдою є саме те, що назва Каспійського моря азербайджанською мовою офіційно звучить, як «Хозарське море». Хозар денізі.

Але повернімося до головної героїні. Пані Малахат – літня дама, заміжня, з солідною кар’єрою науковця, привітна й весела жінка, горда з того, що й після здійснення своєї найбільшої мрії зберігає ліцензію, отриману від ЮНЕСКО. Бо не штука щось отримати – штука це зберегти.

Гобустан – це така собі дивна кам’яна пустеля на плато. Біля великого паркінгу росте одне-єдине дерево. Ми сіли в його тіні на лавиці, а директорка попрохала охоронців набрати нам шовковиці. Ми знаходилися під велетенською білою шовковицею. Смак атласно-білих плодів, напрочуд солодких, яких я не куштувала з дитинства, огорнув мене, мов м’якою ковдрою. Я знаходжуся в серці праісторії, за тисячі кілометрів від домівки, а завдяки магії смаку одного-єдиного плоду повертаюся в дитинство. Пані Малахат розповідала про шовковицю, про шовковий шлях, що лежав через Азербайджан, про уфологів, які – крім рядових туристів – навідують Гобустан, про знайдені тут недавно чотири людські скелети, вік яких поки не встановлений, про каспійсько-кавказькі археологічні наукові інститути. А тоді зненацька сказала:

– А зараз, любі дами, я пішки спущуся донизу, в музей, який ми відкрили кілька місяців тому, а ви поїдете автівкою. І знайте, що з’ївши цю шовковицю, ви залишитесь назавжди зачаровані Гобустаном. Часточка вашої душі потрапила в полон!

Ми мило посміхнулися цій жіночій ініціації за допомогою шовковиці, директорка спішно покрокувала до будівлі унизу, а ми ліниво поплелися до міні-буса.

Але чорти б мене вхопили, якщо шофер зміг відчинити дверцята ультрасучасного президентського буса! Він пробував і так, і сяк, смикав, штовхав, брався за інструменти – ні на йоту… З’явилися четверо охоронців, пхалися й вони – безуспішно. Ми були в полоні! Ініційовані і метафізично інфіковані. Врешті-решт, якийсь гнучкий хлопчина зміг пролізти всередину крізь відчинене вікно і розблокувати двері.

Однак, жодна з нас не мала великої охоти сідати досередини. У всіх крутилось на думці одне: що як ми увійдемо і не зможемо вийти? А ввечері на нас чекає перший півфінал «Євробачення», Кришталева зала, пишнота, вечірні сукні, ВІП-ложі!..

Оскільки після смерті чоловіка я почуваюся наполовину хозаркою (і лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що двері функціонуватимуть безвідмовно, щойно ми виберемося з місця, захищеного біополями, непідвладними людським технологіям, і сіла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.

Так і було. Біля музею дверцята легко відчинилися, і ніколи опісля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гіпермодерним інтерактивним музеєм, яким міг би похвалитися хоч би й Париж. В офіційній обстановці директорка була геть іншою – підкреслено професійною, діловою, раціональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.

По дорозі в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злітає чи сідає літак. Нас охопило легке запаморочення. Гобустанські фреквенції, без сумніву, діяли на первинному, чуттєвому рівні.

Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в ліжко і хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духів, і звільнити в собі хоча б крихітне місце для вечірніх вражень з «Євробачення». Але безуспішно. У передпокої номера лежала записка:

Шановна пані, кав’яр у холодильнику, решту подарунків Фундації Алієвих знайдете самі.

Я роззирнулася. На ліжку були нагромаджені дорогі оксамитові коробки, а на підлозі лежала величезна сумка з унікальним східним килимом.

Я сіла і розплакалась.

Хто ж, на Бога, ті азербайджанці, і чим я заслужила все це?

Килим як захищений вид

Отже, я сиділа в Баку, в готелі «Лендмарк» на березі Хозарського моря і плакала.

Поряд мене лежали дари Азербайджану: збаночки з кав’яром, кришталеві чарочки у позолочених підставках для чаю по-східному, срібне блюдо із вигравіруваними промінчиками вогню – символом полум’яної азербайджанської країни. І дорогоцінний східний килим.

– Хто ж, на Бога, ті азербайджанці, і чим я заслужила все це?! – знову запитала я себе.

Сльози очищують, і мені стало очевидно, що я – лише посередник, що дари призначаються Сербії, Мілораду Павичу і «Хозарському словнику». Треба було прийняти цю відповідальність із гідністю.

Я витягла килим зі спеціальної шкіряної сумки. Він був запакований у тонесенький шарудливий папір. Зверху лежала сніжно-біла із золотом візитівка. На ній – лише ім’я й нічого більше: Мехрібан Алієва.

Перша леді Азербайджану. Неймовірна красуня. Моя таємнича господиня.

Я розстелила килим на великому ліжку, на якому спала впродовж свого восьмиденного перебування у країні див. В Азербайджані. У Хозарії. Без свого чоловіка. Без Мілорада Павича. Він лежав у своїй белградській сербській труні, навічно схований від сторонніх очей. А до його пам’ятника, встановленого на Ташмайдані завдяки азербайджанцям – або ж хозарам – могла торкнутися кожна дитина. Батьки піднімали малечу на постамент пам’ятника, і вони плескали холодну бронзову статую по коліну рученятами, торкалися Мілорадових рук, мацали його золотаві черевики… Якщо за життя Павич був публічною особою, то після смерті він став чимось навіть більшим. Будь- хто у парку може помацати його обличчя, сфотографуватись біля нього – цей пам’ятник став народним, доступним, відкритим для доторків. Спільний і нічий. І я трішки ревную Павича до його посмертного цілодобового суспільного життя у серці Белграда.

* * *

Азербайджанці вважають виготовлення килимів національним надбанням і культурним спадком високого рівня. У них навіть є міністерство килимів! Оскільки кожен регіон цієї країни має свій спосіб ткання, свої візерунки, орнаменти, кольори, матеріали, то коли ви купуєте або отримуєте килим у подарунок, до нього завжди додають розкішний сертифікат із точними даними – його паспорт.

Килими в Азербайджані – це захищений вид.

Мій килим був з області Губа, з теренів Кавказу. Там Азербайджан межує з Росією. Згідно з мапами VIII століття, десь на цій території знаходилося Хозарське царство. Після того періоду воно щезло з історичної арени безслідно, без жодних матеріальних доказів свого існування.

Ось що каже Павичів «Хозарський словник»:

«Подія, описана в цьому лексиконі, відбулася десь у VIII чи IX столітті нашої ери (або ж схожих випадків було кілька), і у спеціалізованій літературі цей випадок зазвичай називається «хозарською полемікою». Хозари – то незалежне й сильне плем’я, войовничий кочівний народ, що в незвідані часи прийшов зі сходу, вигнаний спекотною тишею, і в період з VІІ до Х століття населяв територію між двох морів – Каспійського та Чорного… З історичної арени хозари зникли разом зі своєю державою, оскільки сталось те, про що тут, власне, і йтиметься – бо їх навернули з їхньої первісної і нам сьогодні невідомої віри у одне (знову-таки, не знати, яке) з трьох відомих і тоді й тепер віросповідань – гебрейське, ісламське або християнське. Невдовзі після навернення, властиво, й відбувся розпад Хозарського царства».

У Губинському районі на Кавказі є село, що зветься Кіналіг (Khynalyg). У ньому близько двох тисяч людей розмовляють нікому не відомою мовою. Вони живуть дуже ізольовано, шануючи свої специфічні звичаї. Ніхто не знає, хто вони, звідки, якою мовою говорять. Хоча я підозрюю, що, власне, вони і є хозарами.

Ймовірно, мої господарі – президент Алієв та його дружина Мехрібан – у такий делікатний спосіб, за допомогою килима, хотіли повідомити мені про це. Ткані візерунки, кольори, орнамент – усе невербально промовляє втраченою мовою хозарів. Говорить про загадку зниклого народу. Не пропонує відповідь. Пропонує шараду.

Ані Павич, ані я не знали, що море в Азербайджані називається Хозарським морем. Не знали, що існують місця, котрі носять назву Хозар. І нам навіть наснитися не могло, що відомий азербайджанський письменник зветься Мірза Хозар! І що він курить люльку![4]

Тепер килим лежить у Павичевому кабінеті в Белграді. Біля його письмового столу. Мені хочеться вірити, що я привезла чоловікові, моєму вічному коханню, посмертний подарунок з Хозарії. Я поїхала по камінці, а повернулася з розкішним килимом, який виткало невідоме плем’я, загублене й ізольоване у гірських туманах Кавказу.

Було – як було, може, в наступні роки я відпочиватиму на березі Каспійського моря у Хозар- реторті поблизу Баку. Павичів офіційний сайт має назву www.khazars.com. В Азербайджані я завжди буду в своїй літературній домівці.

* * *

Коли Павич помер, я зосталася зовсім без друзів. За 24 години зі стрімкого потоку життя перетворилося на глухе болото. Цілий рік я просиділа в квартирі, де перестали дзвонити телефони, куди перестала надходити пошта, куди ззовні більше не проникали висловлення співчуття в нещасті й самотності. У мене в акваріумі були дві золоті рибки, але рибки за природою свого водного світу – німі.

Мене поховали заживо.

Майже ніхто, кого я прохала бодай про якусь підтримку, мені не допоміг.

Люди довкола мене розбігалися – і через моє нещастя, і через свій егоїзм, а найбільше – через колишню заздрість.

Проте активна комунікація – хай і беззвучна, бо відбувалася вона через мейли – кипіла: з видавцями Павича, з його читачами по всьому світу, котрі нон-стоп писали мені усіма можливими мовами.

Я була одна – у Сербії, в Белграді, у власному домі. А Павич був замовчаний, немов ніколи й не існував – також винятково у своїй рідній країні. Пишучи ці рядки, я анітрохи не перебільшую. Я навіть применшую ту жорстокість, на яку наразилася. Сербія вирішила раз і назавжди поквитатися з талантом, успіхом, непересічністю, нетрадиційністю, з вартісним, справжнім, непідкупним, непровінційним.

За три роки мені вдалося видати близько сорока книг Павича на всіх континентах. Його книжки після його смерті читали корейською, російською, турецькою, індонезійською, словацькою, англійською, грузинською, монгольською, китайською, французькою… Його ставили в театрах румунською, польською, у Москві і в Приєдорі.

І три роки мені знадобилося, аби перевидати «Хозарський словник» сербською, рідною мовою. Я плакала кривавими сльозами, доки по його смерті видала книгу, котра до того часу була перекладена 36 мовами світу і витримала 95 перевидань! Цифри – сувора дійсність.

Скрізь усе було просто, доступно, прихильно – тільки не в Сербії. І скрізь подорожуючи, читаючи на різних кафедрах світу лекції про Павича, я могла говорити з людьми.

Це страшно, жаско, неймовірно, але гіркою істиною є те, що лише поза Сербією я почувалася людиною. І дружиною Мілорада Павича. Скрізь, крім рідної країни, мені допомагали захистити культурний спадок Сербії від неї самої.

В процесі роботи над моєю книжкою чимало змінилося завдяки моїм, буквально сізіфовим намаганням уплинути і врятувати те, що мали би рятувати усі, крім мене. Я засвідчую це, аби не забулось, на кого перетворилися ми, серби, у ХХІ сторіччі. Це не поодинокий випадок, який стосується одного письменника, його книг і його удови. Це – реалії Сербії. Країни, котра знаходиться на шляху до зникнення, адже вона так довго старалася на користь власної шкоди. І досі робить це.

* * *

У тій пітьмі, шизофренії, в тій непроглядній ночі, в котрій я опинилась і жила майже два роки, світло мені принесли хозари! Від моменту, коли азербайджанський посол Хасанов з’явився в моєму домі, аби повідомити, що на Ташмайдані встановлять пам’ятник Павичу, все змінилося з блискавичною швидкістю. Моє життя в божевільний спосіб роздвоїлося. У місцевих інституціях, закладах, крамницях, на нечастих зустрічах з інтелектуальною елітою мене принижували, відштовхували, залишали в коридорах, знущалися, ізолювали, зневажали, висміювали, обманювали, топтали… навіть лаяли.

Будьмо відверті – знущалися не з мене, не з Ясміни Михайлович. Опосередковано вони мстилися Мілораду Павичу.

В тій країні і в ті часи, коли я живу, успіху не прощають ні за життя, ні після смерті.

А з азербайджанського посольства надходили запрошення на прийоми й вечері. На Мілорадів гріб і до пам’ятника покладали вінки до дня його народження й смерті. Мені приносили кошики з добірними подарунками. Вийшло спеціальне видання «Хозарського словника» азербайджанською мовою з фотографією пам’ятника в парку. Мені подарували медаль із зображенням пам’ятника, мене пильнували й балували, немов хозарську принцесу. І от нарешті я їду в Баку з усіма почестями, як висока державна гостя, і мені дарують хозарський килим[5]

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Кринички з водою для пиття.

2

 Фонтани.

3

 Установа, вищий орган влади в ісламських країнах.

4

 Мілорад Павич відомий своєю любов’ю до куріння люльки.

5

 Жодна сербська інституція чи організація на знак шаноби досі не поклала ані квіточки на Павичів гріб чи пам’ятник. А буквально щороку це робило азербайджанське посольство, їхня торгова палата і навіть азербайджанські працівники, котрі мостять в Сербії дороги.