Філософія грошей

У цьому сенсі знаходять визначення грошей як «абстрактної майнової вартості» [Vermögenswert]; як зримий предмет вони є тілом, в яке вбралася господарська вартість, абстрагована від самих вартісних предметів; воно порівнюване зі звуком слова, який хоча і є акустично-фізіологічною подією, але все своє значення для нас має лиш у внутрішньому уявленні, яке він підтримує або символізує. Якщо ж господарська вартість об’єктів полягає у взаємному відношенні, в яке вони (як обмінні) вступають, то гроші, отже, являють собою досягнуте самостійності вираження цього відношення; вони суть репрезентація абстрактної майнової вартості, бо із господарського відношення, тобто із взаємозамінності предметів, диференціюється факт цього відношення і на відміну від тих предметів набуває поняттєвого – та зі свого боку пов’язаного зі зримим символом – існування. Це становить особливе здійснення того, що спільне для предметів як господарських предметів – у дусі схоластики його можна було б позначити і як universalia ante rem, і як in re, і як post rem[12], – а тому загальна потреба людського життя не виявляє себе так повно в жодному зовнішньому символі, як у постійній потребі грошей, що гнітить більшість людей. Грошова ціна [Geldpreis] певного товару означає міру взаємозамінності, яка існує між ним і сукупністю решти товарів. Якщо гроші сприймають у тому чистому сенсі, який не залежить від всіх наслідків їхньої конкретної репрезентації, то зміна грошової ціни означає, що змінюється відношення обміну між одиничним товаром і сукупністю решти товарів. Якщо величина товару А підвищує свою ціну з однієї марки до двох, тоді як усі інші товари B C D E зберігають свою ціну, то це означає зрушення відношення між А і B C D E, зрушення, яке можна було б висловити і так, що ці останні впали в ціні, тоді як А зберегло свою ціну. Лише більша простота вислову спонукає віддавати перевагу першому способу уявлення, саме так, як при зміні розташування певного тіла щодо картини його середовища ми кажемо, воно рухалося, наприклад, зі сходу на захід, тимчасом як фактичне явище так само правильно можна описати як рух всього середовища (включно зі спостерігачем) із заходу на схід, при спокої того тіла. Так само, як становище тіла притаманне йому не як його окрема визначеність для себе, а лише як відношення до інших становищ, тож при будь-якій зміні того становища і ці останні, і саме те перше можуть бути позначені як діяльний або як пасивний суб’єкт – так і будь-яку зміну вартості А в рамцях господарського космосу, оскільки сама її вартість полягає лиш у відношенні до останнього, з таким самим правом і тільки більш незручно можна позначити як зміну B C D E. Ця релятивність, як вона стає безпосередньо практичною в натуральному обміні, тепер кристалізується у виразистість вартості в грошах. В який спосіб це може відбуватися – це складає предмет пізнішого дослідження. Положення: А вартує однієї марки, геть вихолостило з А все те, що не господарське, тобто не становить відношення обміну до B C D E; ця марка, розглянута як вартість, є відокремленою від свого носія функцією А в його відношенні до решти об’єктів господарської сфери. Все, чим могло бути А самим по собі і для себе, виступаючи із цього простого відношення, тут цілком байдуже; кожне А1 або А2, яке якісно відрізняється від першого, дорівнює йому, оскільки воно так само коштує одну марку, позаяк, або точніше: через те, що воно має таке саме відношення кількісно визначеного обміну до B C D E. Гроші є «чинне» [das Geltende] безумовно, а господарська ціна [Gelten] означає, що щось коштує [gelten], тобто обмінне на щось інше. Всі інші речі мають певний зміст і тому коштують [чогось]; гроші, навпаки, мають свій зміст від того, що вони чинні [gilt], вони постають застиглою в субстанції чинністю [Gelten], чинністю речей без самих речей. Будучи в такий спосіб субліматом відносності речей, самі гроші, здається, уникають її – так само, як норми дійсності не підлягають тій самій відносності, яка панує над дійсністю, і то не попри, а саме через те, що їхні змісти є такими відношеннями між речами, які зросли до самостійної життєвості, значення і непохитності. Все буття закономірне, проте саме тому закони, яким воно підлягає, самі знову не закономірні: ми рухалися б у колі, якби допустили такий природний закон змісту, що мусять бути закони природи – причому, звісно, я залишаю відкритим питання, чи все ж не легітимне це коло через те, що воно належить до фундаментальних порухів думки, які повертаються до самих себе або спрямовані на якусь кінцеву мету, що міститься в нескінченному. В такий спосіб норми – їх можна назвати разом із Платоном і Шопенгавером ідеями, зі стоїками logoi[13], із Кантом Apriori, з Геґелем ступенями розвитку розуму – суть ніщо інше, як види і форми самих відносностей, які розвиваються між одиничностями дійсності, формуючи їх. Самі вони відносні не в тому самому сенсі, як підвладні їм одиничності, бо вони є самою їхньою відносністю. На цьому підґрунті стає зрозуміло, що гроші, як абстрактна майнова вартість, виражають ніщо інше, як відносність речей, яка і становить вартість, а проте водночас, мов спокійний полюс, протистоїть вічним рухам, коливанням, зрівноваженням тих речей. Оскільки гроші не виконують останнього, вони діють уже не згідно зі своїм поняттям, а як одиничний об’єкт, що злагоджений з усіма іншими. Тільки зовсім помилково можна було б заперечити проти цього, що в грошовій позиці і вексельній оборудці гроші все ж купуються за гроші, і що вони через це – попри те, що тут вони перебувають у чистоті свого поняття – засвоюють відносність одиничних вартостей, яких вони все ж не мають, а якими вони лише повинні бути. Те, що гроші виражають відношення вартості безпосередньо вартісних речей між собою, звичайно, звільняє їх від цього відношення і включає їх в інший порядок. Утілюючи розглядуване відношення з його практичними наслідками, вони самі дістають певної вартості, з якою вони не лише вступають у мінове відношення до всіх можливих конкретних вартостей, а з якою вони також у рамцях властивого їм порядку, що перебуває потойбіч конкретності, можуть виявляти відношення між своїми величинами. Одна величина представляє себе як теперішня, інша – як обіцяна, одна – як прийнята в одній сфері, інша – в іншій; це є тими модифікаціями, що ведуть до взаємних відношень вартості, зовсім не завдаючи шкоди тому фактові, що об’єкт, в часткові величини якого вони входять, сам являє собою як ціле відношення між об’єктами іншого значення вартості.

Як зазначалося, з тієї подвійності їхніх ролей – поза і в межах рядів конкретних вартостей – походять численні труднощі як у практичному, так і в теоретичному трактуванні грошей. Оскільки вони виражають співвідношення вартості благ, допомагають вимірювати і вимінювати останні, вони долучаються до світу безпосередньо корисних благ мов певна сила цілком іншого походження – чи то у вигляді схематичного масштабу потойбіч усіляких видів відчутності, чи то у вигляді мінового засобу, який, однак, лише переміщається між цими останніми, наче етер світла між важкими тілами [Ponderabilien]. Але щоб могти виконувати ці послуги, які ґрунтуються на місці грошей поза всіма іншими благами, гроші є початковими, а через те, що вони виконують їх, вони самі, зрештою, постають конкретною або сингулярною вартістю. Тим самим вони сходять до ланцюгів і умов ряду, якому вони водночас все-таки протистоять: у своїй вартості вони стають залежними від пропозиції і попиту, кошти на їх виробництво справляють (хоча і мінімальний) уплив на ці останні, вони постають у різновартісних якостях тощо. Нарахування відсотків є таким вираженням цієї вартості, яке притаманне їй як носію її функцій. Або з іншого погляду: подвійна роль грошей полягає в тому, що вони, з одного боку, вимірюють співвідношення вартості обмінюваних товарів, а, з іншого боку, самі вступають в обмін із ними і таким чином самі репрезентують величину, що підлягає вимірюванню; справді, вони вимірюють себе знову-таки, з одного боку, тими благами, які утворюють їх еквіваленти, з іншого боку, самими грішми; адже, як вище вже наголошувалося, за самі гроші не лише сплачують грішми, що виражають чиста грошова оборудка і відсоткова позика, а гроші однієї країни перетворюються на мірило вартості для грошей іншої країни, як показують коливання валюти. Отже, гроші належать до тих нормувальних уявлень, які самі себе підкоряють нормі, які є ними самими. Всі такі випадки виявляють первинні, хоча і розв’язні ускладнення й циркулярні рухи думки: критянин, який зображує всіх критян брехунами і в такий спосіб, потрапляючи під свою власну аксіому, викриває брехню свого власного висловлювання; песиміст, котрий називає кепським увесь світ, тож його власна теорія також мусить бути такою; скептик, який через принципове заперечення всякої істини не може обстояти навіть істини самого скептицизму тощо. Таким чином гроші, як масштаб і засіб обміну, перебувають над вартісними речами і, позаяк ці послуги спочатку вимагають якогось вартісного носія, а потім надають самому їхньому носієві певної вартості, гроші залучаються поміж ті речі та між ті норми, які походять із них самих.

А оскільки, зрештою, оціненим постають не гроші, простий вираз вартості, а предмети, то зміна ціни означає якесь зрушення їх відношень між собою; самі гроші – завжди розглянуті за цієї їхньою чистою функцією – не зрушилися, а їхнє «більше» або «менше» становить саме те зрушення, абстраговане від його носіїв і оформлене в самостійний вираз. Це місце грошей, вочевидь, є тим самим, що, розглянута як внутрішня якість, називається їхньою безякісністю або неіндивідуальністю. Перебуваючи між індивідуально визначеними речами, в змістовно однаковому відношенні до кожної з них, самі по собі вони мусять бути вповні індиферентними. І тут гроші являють себе лише найвищим щаблем розвитку в рамцях безперервного ряду, одного з логічно складних, проте винятково значливих для нашої картини світу, в якому один член, хоча й утворений цілком за формулою ряду і як вияв його внутрішніх сил, водночас виступає з ряду, у вигляді потенції, що доповнює або опановує, або утворює певну сторону щодо нього. Вихідний пункт ряду складають цілком незамінні вартості, чия своєрідність, звісно, легко згладжується внаслідок аналогії з грошовим збалансуванням. Для більшості того, чим ми володіємо, має місце замінник, принаймні у найширшому сенсі слова, так що сукупна вартість наших засобів для існування залишалася тією самою, якби ми одне втрачали і замість цього здобували інше: евдемоністичну суму можна втримати на тому самому рівні за допомогою дуже різних елементів. Щоправда, цієї взаємозамінності позбавлені певні речі, і то – на чому тут лежить вага – не лише через ту міру щастя, яку нам не могло надавати так само жодне інше володіння, а в силу того, що відчуття вартості пов’язано саме з цим індивідуальним утворенням, а не з почуттям щастя, що спільне для нього й інших утворень. Тільки хибний реалізм понять, який оперує із загальним поняттям як із повноцінним представником одиничної дійсності, запевняє нас, що вартості речей ми відчуваємо за допомогою редукції до якогось загального знаменника вартості, за допомогою скерування до якогось осередку вартості, в якому вони являють себе лише кількісно вищими або нижчими, але в остаточній інстанції однорідними вартостями. Радше досить часто ми оцінюємо індивідуальне, бо воліємо саме цього і нічого іншого, якому ми надаємо, мабуть, такої самої або вищої величини значення щастя для нас. Витончені способи відчуття дуже точно відрізняють міру почуття щастя, яку нам дає певне володіння, але через яку воно стає порівнюваним і обмінним з іншими, від його специфічних визначеностей, що лежать потойбіч його евдемоністичних наслідків, визначеностей, внаслідок яких те володіння для нас так само вартісне і тому може бути тепер цілком незаступним. Із невеликою модифікацією, втім дуже показово це проступає тоді, коли особисті збудження або переживання наділили предмет, сам по собі нерідкісний і заступний [fungibeln], незамінністю для нас. Через втрату такого предмета нас за жодних обставин не може втішати вповні однаковий екземпляр того самого роду – але набагато більше може це якийсь предмет [ein Gut], який належить зовсім іншим якісним і почуттєвим комплексам, яке взагалі не нагадує про нього і відхиляє будь-яке порівняння з ним! Ця індивідуальна форма вартості заперечується в тій самій мірі, в якій об’єкти стають обмінними, так що гроші, носій і вираз взаємозамінності як такої, є найбільш неіндивідуальним утворенням нашого практичного світу. Оскільки речі вимінюються на гроші – не так у натуральному обміні! – вони поділяють цю неіндивідуальність, і недолік тієї специфічної вартості в певній речі не можна виразити чіткіше, ніж так, що її місце заповнює її грошовий еквівалент, не відчуваючи тут якоїсь прогалини. Гроші – це не тільки абсолютно заступний предмет, яким, отже, може бути без розрізнення замінена будь-яка величина через довільні інші частини, а вони так би мовити уособлюють цю заступність [Fungibilität] речей. Обидва полюси, між якими перебувають всі вартості взагалі, суть такі: з одного боку, безумовно індивідуальне, чиє значення для нас полягає не в якійсь загальній величині вартості, що точно так само репрезентована в якомусь іншому об’єкті та місце якої в рамцях нашої системи вартостей не заповнюване нічим іншим; з іншого боку, безумовно заступне; між обома ними рухаються речі з різними ступенями замінності, визначеної згідно з тим, якою мірою вони взагалі замінні, і згідно з тим, якою величиною багатоманітності інших об’єктів вони замінні. Це можна зобразити і так, що в будь-якій речі розрізняють аспект її незамінності й аспект її замінності. Про більшість речей можна сказати – з приводу чого нас, звичайно, часто уводить в оману, з одного боку, перемінність практичних відносин, а, з протилежного – обмеженість і впертість, – що кожен предмет поділяє обидві визначеності; навіть продажне за гроші і замінне на гроші при стараннішому вчуванні [Hinfühlen] все-таки часто мають такі предметні якості, чиї нюанси вартості вповні не можуть бути замінені жодним іншим володінням. Тільки межі нашого практичного світу відзначаються тими явищами, в яких кожна з цих визначеностей нескінченно мала: з одного боку, надзвичайно мізерні за числом вартості, від яких залежить збереження нашого «Я» в його індивідуальній цілості, отже, при яких не йдеться про взаємозамінність; з іншого боку, гроші – абстрагована із речей їх взаємозамінність, – чия абсолютна неіндивідуальність пов’язана з тим, що вони виражають відношення між індивідуальнішим, і то таке, яке завжди залишається тим самим при нескінченній зміні цього індивідуальнішого.

Ця придатність грошей заміщати будь-яку спеціально визначену господарську вартість – бо їхня сутність пов’язана не з ними, а лише з їх відношенням, в яке може вступати кожна довільна вартість – підтримує безперервність господарського ряду подій. Цей ряд живе мов у ендосмосі та екзосмосі: у виробництві й споживанні благ. Проте це становить лише його матеріал і все ще залишає відкритим питання про безперервність або перервність його форми. Кожне споживання спочатку робить якусь прогалину в сталості певної господарської лінії, а його відношення до виробництва замало врегульоване і забагато полишене на долю випадку, щоб утримувати у неперервності хід цієї лінії. Її можна уявити як ідеальну лінію, яка проводиться через конкретні об’єкти, скажімо, порівнювальну з напрямком променю світла в його відношенні до часток етеру, що коливаються. В плин, що омиває різко відмежовані одна від одної зовнішні речі, скеровує їхні вартісні значення одне в одне, тепер вступають гроші для урівноваження того загрозливого порушення. Віддаючи гроші за певний предмет, який я волію споживати, я вміщаю їх у прогалину руху вартості, яка виникає або, радше, виникла б через моє споживання. Примітивні форми зміни майна, пограбування і подарунок, за своєю ідеєю не допускають цього доповнення безперервності, з ними щоразу призупиняється так би мовити логічний взаємозв’язок у тій ідеальній лінії господарської течії. Тільки обмін еквівалентів спроможний встановити цей взаємозв’язок згідно з принципом, а згідно з фактом – тільки гроші, які можуть нівелювати будь-яку нерівність, що не підлягає усуненню в натуральному обміні, і, будучи заступником, заповнюють розрив [Hiatus] тієї лінії, який виникає через вилучення споживаного об’єкта. Втім це реальне місце всередині господарського ряду вони можуть здобувати, вочевидь, лише завдяки своєму ідеальному місцю поза ним. Адже гроші, либонь, не могли б урівноважувати всякий одиничний об’єкт і бути містком між довільно різними об’єктами, якби вони самі були «одиничним» об’єктом; у тіх відношеннях, у формі яких здійснюється безперервність господарства, гроші можуть вступати з абсолютною достатністю у вигляді доповнення і заміни тільки в силу того, що вони, як конкретна вартість, є нічим іншим, як утіленим у відчутну субстанцію відношенням самих господарських вартостей.

Далі, цей сенс грошей емпірично виявляється як константність вартості, яка, вочевидь, пов’язана з їх заступністю та безякісністю і в якій зазвичай убачають одну з найприкметніших і найдоцільніших властивостей грошей. Довжина рядів господарських акцій, без якої справа не дійшла б до безперервності, органічного взаємозв’язку і внутрішньої плідності господарства, залежить від стабільності вартості грошей [Geldwert], бо лише ця стабільність уможливлює далекоглядні обчислення, багаточленні справи, довгострокові кредити. Доки увага звернута на цінові коливання одиничного об’єкта, не можна визначити, чи змінюється його вартість, а вартість грошей залишається стабільною, чи справи стоять навпаки; константність грошової вартості випливає тільки тоді як об’єктивний факт, коли підвищенням цін якогось товару або сфери товарів відповідають зменшення цін інших товарів. Загальне підвищення всіх цін на товари означало б зниження грошової вартості; щойно відбувається перше, таким чином порушена константність грошової вартості. Це взагалі можливо лише через те, що гроші, крім свого чисто функціонального характеру як виразу співвідношення вартості конкретних речей, містять певні якості, які спеціалізують їх, перетворюють на предмет ринку, піддають їх певним кон’юнктурам, кількісним зрушенням, власним рухам, отже, витісняють їх з їхнього абсолютного місця, яке вони посідають як вираз відношень, на місце відносності, тож вони, коротко кажучи, більше не є якимось відношенням, а мають відношення. Лише в тій мірі, в якій гроші, зостаючись вірними своїй чистій сутності, уникли всього того, вони володіють константністю вартості, яка, отже, пов’язана з тим, що цінові коливання означають не зміни їхнього відношення до речей, а тільки змінні відношення речей між собою; а ці останні знов-таки включають те, що підвищенню однієї речі відповідає зниження іншої. Таким чином, наскільки гроші дійсно володіють сутнісною для них властивістю стабільності вартості, вони завдячують їй своїм завданням у чистій абстрактності виражати в собі – самою лише своєю величиною – господарські відношення речей, або ті відношення, через які речі стають господарсько вартісними речами, не вступаючи при цьому в ці відношення. Тому і функція грошей тим нагальніша, чим об’ємніше і жвавіше відбуваються зміни господарських вартостей. Там, де вартості товарів зафіксовані досить визначено і надовго, є підстави вимінювати їх in natura[14]. Гроші відповідають станові переміни їхніх взаємних відношень вартості, бо вони пропонують абсолютно правильне і гнучке вираження для будь-якої зміни цих відношень. Те, що господарська вартість певної речі полягає у визначеному в усіх аспектах міновому відношенні до всіх інших речей, найбільше відчувається, вочевидь, через змінність цих відношень, оскільки будь-яке часткове зрушення зазвичай вимагає наступних рухів зрівноваження і в такий спосіб завжди наново сприяє усвідомленню відносності в рамцях цілого. Позаяк гроші є нічим іншим, як виразом цієї відносності, ми розуміємо наголошений в іншому місці факт, що потреба в грошах певним чином пов’язана із коливанням цін, а натуральний обмін – із їхньою фіксованістю.

Так визначений чистий сенс грошей і теоретично, і практично ясніше проступає, певна річ, тільки зі сформованим грошовим господарством; носій, в якому цей сенс виявляє себе тільки в поступовому розвитку, початково утримує гроші ще в ряді самих об’єктів, просте відношення яких вони, власне, призначені символізувати. Для середньовічної теорії вартість постає чимось об’єктивним: теорія велить продавцеві, мовляв, він повинен вимагати «справедливу» ціну за свої товари, і намагається принагідно зафіксувати її за допомогою цінових такс [Preistaxen]; потойбіч відносин покупців і продавців речі самій по собі і для себе притаманна її вартість як властивість її ізольованої природи, разом із якою вона вступає в акт обміну. Це уявлення про вартість – відповідно до субстанційно-абсолютистської картини світу цієї епохи – є особливо природне при натурально-господарських відносинах. Ділянка землі за виконану службу, одна коза за пару взуття, клейнод за двадцять панахид – це були ті речі, з якими настільки безпосередньо пов’язувалися певні інтенсивності відчуття вартості, що їхні вартості могли видаватися об’єктивно відповідними одна одній. Чим безпосередніше відбувається обмін і в чим простіших відносинах – тож і не множинність порівняльних відношень диктує об’єктові його місце, – тим швидше вартість може виявлятися властивою визначеністю об’єкта. Однозначна певність, з якою здійснювали в такий спосіб обмін, відображувалася в тому уявленні, ніби воно утворилося в силу об’єктивної якості самих речей. Тільки поява одиничного об’єкта в багаточленному виробництві та в рухах обміну, що сягають всебічно, дає збагнути, що його господарське значення потрібно шукати в його відношенні до інших об’єктів, і так обопільно; проте це збігається з поширенням грошового господарства. Те, що сенс господарського об’єкта як такого полягає в цій відносності і те, що сенс грошей сходить до того, щоб дедалі чистіше перетворити себе на вираз цієї відносності – обидва ці моменти стають ближчими свідомості тільки у взаємодії. Середньовіччя допускає безпосереднє відношення між об’єктом і грошовою ціною, тобто таке відношення, яке трималося на самій по собі сущій вартості будь-якого з них і яке внаслідок цього могло і, отже, також повинно було бути приведено до об’єктивної «правильності». Помилка цього субстанціалістського погляду в методичному плані така сама, як і коли хотіли стверджувати безпосередній зв’язок між індивідуумом і змістом якого-небудь права, і то в такий спосіб, що сутність цієї людини, якою вона є сама по собі і для себе та незважаючи на те, що перебуває поза нею, має якусь «справедливу» претензію на це повноваження – як, скажімо, це відбувалося в індивідуалістичному уявленні «прав людини». В дійсності право все-таки є лише якимось відношенням між людьми і здійснює себе лише в інтересах, об’єктах або у всевладді, які ми називаємо правовим змістом, «правом» у вузькому сенсі слова, і які самі по собі і для себе взагалі не мають жодного визначуваного, в них самих помітного «справедливого» або «несправедливого» відношення до індивідуума. Тільки якщо те відношення існує і закріпилося в норми, ці останні, ніби охоплюючи заразом одиничну людину й одиничний зміст, із самих себе можуть характеризувати як справедливе повноваження того відношення розпоряджатися цими нормами. Так, звісно, може бути якась справедлива грошова ціна для якогось товару; проте лише як вираз певного, зрівноваженого в усіх аспектах мінового відношення між цим товаром та іншими товарами, а не як наслідок змістовної сутності товару для себе і грошової суми для себе, які, радше, зовсім незв’язно протистоять одне одному, потойбіч справедливого і несправедливого.

Те, що значення грошей: репрезентувати в собі господарську відносність об’єктів (від чого відгалужуються їхні практичні функції), не наявне у вигляді готової дійсності, а на кшталт усіх історичних утворень лишень поступово прояснює своє явище до чистоти поняття, яке ми мислимо як їхнє покликання [Beruf] і їхнє місце немов у царстві ідей, – це знаходить свою подібність у тому, що про всі товари можна сказати, мовляв, у певному сенсі вони є грішми. Будь-який предмет b, що обмінюється на a, і його теперішнім власником – на c, в цьому аспекті, потойбіч його речових якостей, відіграє роль грошей: він становить вираз того факту, що b, a і c обмінні один на одного, і тієї міри, в якій вони є такими. Відбувається це з незліченною кількістю предметів, і ми справді помічаємо, що чим далі ми повертаємося до розвитку культури, тим більше число цілком різноманітних об’єктів у досконаліший або рудиментарніший спосіб виконують функцію грошей. Доки предмети ще вимірюються один одним in natura[15], тобто вимінюються один на один, їхні суб’єктивні та їхні господарсько-об’єктивні якості, їхнє абсолютне та їхнє відносне значення ще перебувають у нероз’єднаному стані; вони перестають або можуть переставати бути грішми в тій самій мірі, в якій гроші перестають бути споживчими товарами. Гроші дедалі більше перетворюються на вираз господарської вартості, бо сама вона є тільки-но відносністю речей як обмінних одна на одну, але зі свого боку ця відносність в об’єктах, що перетворюються на гроші, більше і більше опановує інші їхні якості, поки вони не стануть, зрештою, нічим іншим, як посталою у вигляді субстанції самою відносністю.