Іменем сонця

Так пройшов один день і ще один. Зрештою Степан утратив не лише страх, а й можливість тверезо оцінювати ситуацію. Лише коли дивився на алігаторів унизу, які терпляче чекали на здобич, поволі приходив до тями. Спрага мучила його все сильніше, й гіркувате листя дерева уже не рятувало від неї. Зрештою він утратив лік часу й здатність мислити. Просто поглядав на хижаків і час від часу сповнював нетрі мангрів повним розпачу й жаху криком.

Алігатори зникли так само раптово, як і з’явились. Скільки пройшло днів і чому це сталось, Степан не знав і навіть не намагався аналізувати. У нього не залишилось сил для аналізу. Він просто сплигнув у баговиння й пішов далі, не розбираючи дороги. Йшов довго, раз по раз падаючи і знову підіймаючись. Коли зарості закінчились і перед ним постала смужка обробленої землі, на якій рівними рядами росли зелені пагони маїсу, він уже нічого не відчув. Просто упав серед поля і почав зосереджено зривати пагони і гризти зубами свіжу зелень.

* * *

Коли все було скінчено, Мешика дбайливо загорнув у ганчірку свою здобич, наблизився до діжки з водою і заходився змивати кров з рук і одягу. Він вже закінчував, коли за дверима почув голоси і тупіт кількох пар ніг. Швидко озирнувшись, Мешика шмигонув у двері, які відокремлювали приміщення кузні від побутової кімнати, у якій убитий коваль відпочивав і харчувався. Мешика озирнувся. Окрім кількох скринь, широкої лави й столу, на якому залишились залишки нехитрого обіду, він побачив вихід – низькі, зачинені на засув двері. За спиною почув стукіт і голоси.

– Агов, господарю! – покликав хтось.

Очікувати, що відбудеться далі, Мешика не збирався. Клацнув засув, і обличчя ущипнув подув морозного вітру. Раптом немов чиясь невидима рука рвонула за одяг. Мешика відчув напад шаленого жаху, рвонувся і побіг геть. У його уяві виникли посинілі обличчя мерців, які намагаються затримати його на місці злочину. Лише згодом, помітивши, що плащ розірвано, зрозумів, що відбулось. У темряві він зачепився за засув дверей. І ще Мешика з’ясував, що загубив сувій, який подорожував з ним через океан. На ньому було зображення бога Мештлі. А також календар, який він зобразив сам, помітивши дату, коли сили зла спробують побороти бога сонця і кинути світ у довічну темряву. Втрата засмутила Мешику. Проте він швидко заспокоївся. Отриманий щойно трофей дозволить пережити ще одну ніч. А це найголовніше. Вечірні сутінки миттєво проковтнули замотану у плащ людину, а тривожні крики, які залунали від протилежного входу до кузні, змусили перехожих кинутись саме туди, ігноруючи одиноку постать, що поспішала у протилежному напрямку. За кілька хвилин наїзник у санях, запряжених парою коней, залишив за спиною місто і поїхав у темряву.

Розділ VII

Скеля над Руською брамою прибралась у снігову шапку і виглядала білою та пухнастою. Втім, як і береги Смотрича. Потік, більше схожий у цю пору року на невеличкий ручай, аніж на повноводну річку, швидко ніс свої води серед скелястого каньйону, у петлі якого знаходився Кам’янець. Далі, здолавши два десятки верст, він досягав Дністра й зливався з ним, поповнюючи річку, якою проходив кордон між Річчю Посполитою і володіннями Молдовського Господаря. За кілька днів води Дністра вливались у широкий лиман і, залишивши позаду високі мури турецької фортеці Аккерман[11], приєднувались до безкрайніх просторів Чорного моря.

Широких морських просторів було неможливо побачити з передмістя Кам’янця, яке минав Семен Паливода, повертаючись із Сатанова. Перед поглядом втомлених очей поставала лише розбита важкими возами дорога. Вона, минаючи у долині місток над Смотричом, проходила через міську браму, що була названа Руською, і бігла далі, беручи круто вверх. Власне, назва брами відповідала імені південного міського кварталу, до якого крізь надбрамну вежу і потрапляли подорожні з цього боку Кам’янця. Існувала ще Польська брама з боку Польських фільварків – північного передмістя. Проте Паливода вирішив їхати цією стороною, про що швидко пожалкував. Внаслідок ожеледиці дорога тут була щедро посипана піском, змішаним із сіллю, і кінським послідом. Суміш мала розтопити кригу, по якій ковзали копита волів і коней, що тягли до Кам’янця свої важкі підводи, навантажені харчами, крамом, військовою амуніцією і тисячами потрібних місту речей. Завдяки піску вервечка возів, які зазвичай повільно повзли до фортечного мосту і ринкової площі, була не надто довгою. Щоправда, сніг на бруківці тепер перетворився на рудувату смердючу мішанину й неприємно чавкав під черевиками перехожих і копитами коней. Від дороги тхнуло гноєм, вологою і зимою.

Семен стиснув острогами боки коня, обігнав кілька возів, на яких сиділи вусаті чумаки у високих баранячих шапках, і за хвилину опинився на вулиці, що вела до ратуші. Уже хотів повертати до будинку, у якому наймав кімнату. Після багатьох годин у сідлі він мав надію відпочити, перед тим як являтись на очі Ґурському. Однак мріям про відпочинок перетворитись на реальність не судилось.

– Пане Ольховський! – покликав незнайомий голос, коли Семен проїздив повз оточену парканом яму, яку нещодавно розпочали рити коштом вірменської громади Кам’янця. Її пишно іменували Вірменським колодязем[12].

Паливода озирнувся. Юнака, який махав йому рукою, він не знав. Але блакитний жупан незнайомця і шабля при боці свідчили про належність останнього до гарнізону міста. Скоріш за все посланець Анджея Ґурського. Семен не помилився.

– Пане Ольховський, вас хоче бачити його ясновельможність. Просив не баритись! – бадьоро вигукнув юнак, наблизившись.

Семен зітхнув. Першим бажанням було послати людину у блакитному жупані під три чорти. Проте після недовгих роздумів він вирішив поводити себе не так категорично. Зрештою, коли все закінчиться, міська казна повинна заплатити за послуги. Наскільки важко люди при владі розстаються з дзвінкою монетою, Семен знав не з чуток. Тож зайвим було від початку давати у руки каштеляна виправдання для майбутніх затримок у виплаті гонорару.

– Ти хто такий? – без неприязні у голосі запитав Паливода.

– Данило Козак, ваша милосте. – відрекомендувався посланець.

– Козак? – зацікавлено поглянув на нього Паливода.

– Прізвище Козак. З міщанського роду. На службі у пана каштеляна.

– Давно?

– Третій місяць.

– І як служба, подобається?

– А… – судячи з тону, перебування на посилках у Ґурського юнакові зовсім не подобалось.

– У себе? – запитав Паливода, змінюючи тему.

– У себе, – відповів Козак. – Лютують.

– Через убивства?

– Через них теж. А головне… – юнак хотів щось додати, але збентежився.

– Кажи, Козаче, не мнись, – підморгнув Семен.

– Пані Беата наказала вино прибрати, тож його ясновельможність постять.

– Давно?

– Від учора.

– Зрозуміло. Що ж, відвідаю його.

– Будьте ласкаві, без вас наказали не повертатись.

Семен з усмішкою похитав головою.

– Все буде добре, Козаче, не переймайся. Але маю до тебе прохання.

– Яке?

– Особисте. Тобі знайомий лікар з фортеці на ім’я Адам Костенко?

Данило з усмішкою змахнув головою:

– Не пройшло й місяця, як пан Адам вилікував мою ногу після необачного падіння з сідла.

– Чудово. Ти не міг би зараз знайти його і попрохати від мого імені завітати до його ясновельможності у тому разі, якщо він має для мене новини?

Юнак завагався.

– Маю супроводжувати вас, ясний пане…

Паливода видобув з кишені срібну монету і вклав її у руку жовніра.

– Я знайду дорогу, не переймайся. Тільки зроби все швидко.

Посланець оглянув монету і з задоволеним виглядом стромив її собі у кишеню на поясі.

– Слухаю, вашмосте! – відчеканив бадьорим голосом і покрокував у напрямку фортечного мосту.

Семен повернув коня у протилежному напрямку і пустив його кроком. Проїхав повз ратушу, яка своїм шпилем підпирала щільно вкутане важкими хмарами небо, залишив позаду площу Польського ринку і будинки купців, що вишикувались шеренгою навпроти. За будинками спрямував коня ліворуч, у вулицю, на якій розташовувались помешкання урядників. Швидко залишив позаду величну споруду кафедрального костелу Петра і Павла, з дзвіниці якого передзвін кликав парафіян на службу, і за хвилину зупинився біля конов’язі перед воротами критого ґонтою кам’яного будинку. Залишивши коня конюшим, поспішив до господи.

Будинок Анджея Ґурського, як і всі споруди у Кам’янці, грандіозними розмірами не вирізнявся. Давався взнаки обмежений простір, на якому змушені були тіснитись як міщани, так і шляхетні мешканці міста. Оточена петлею каньйону скеля, на якій так зручно розташувався Кам’янець, споконвіку слугувала ідеальною цитаделлю. Стрімкі скелясті стіни ставали настільки нездоланною перешкодою для ворога, що за всю історію місто зміг взяти приступом лише Вітовт Великий[13] кількасот років тому. Та й він, подейкували, скористався скоріше протиріччями серед міської залоги, аніж виявив майстерність у облозі. Але розташування на скелі мало й свої недоліки – обмежену кількість землі під забудову і надто велику кількість охочих оселитись у цій «Богом укріпленій фортеці». Що стосується амбіційної назви, Семен, підіймаючись сходами до помешкання каштеляна, згадав фразу, що її приписували турецькому султану Осману ІІ. Згідно з чутками, які можна було почути у кожному шинку Кам’янця, під час протистояння з військами Речі Посполитої кілька років тому у Хотині молодий імператор звелів слугам показати йому знамениту фортецю. Пишна кавалькада виїхала на скелю над протилежним берегом Смотрича, і вражений Осман довго розглядав місто у далекозору трубу. Після цього запитав у підлеглих:

– Хто з майстрів фортифікаційної справи мав нахабність так укріпити сю цитадель?

– Це зробив сам Бог, о падишаху! – відповів йому візир.

– Ну, то нехай Бог і бере її приступом, – буркнув султан і повернув коня у зворотному напрямку, чим скасував приготування до облоги міста над Смотричом. Можливо, це була просто красива легенда, проте навряд чи хтось із сучасників посперечався б з тим фактом, що Кам’янець є неприступною цитаделлю.

Семен струсив з одягу сніг і відчинив двері. Опинившись у вітальні, помітив літнього дворецького у шитій сріблом лівреї та пишній перуці. Дворецький дбайливо поливав квіти на вікні. Помітивши Семена, запитливо поглянув на нього, але нічого не сказав.

– Я до його ясновельможності, – Паливода розстебнув на жупані кілька верхніх гапликів і виразно позирнув на лакея. – І я надто втомився, щоб довго очікувати.

Мажордом, демонструючи розуміння ситуації, кивнув головою і зник за дверима. Семен озирнувся. Будинок, попри невеликі розміри, красномовно віщував про багатство та вишуканість того, хто у ньому проживав. У вітальні не було й натяку на лицарські герби, обладунки й завішені зброєю стіни, як це велось у переважній більшості помешкань польської шляхти. Натомість дорогі німецькі меблі, англійське сукно, шовк і золото. Паливода зловив себе на думці, що саме так і уявляв собі будинок Анджея Ґурського.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Сатанів – у XVII сторіччі одне з прикордонних міст Речі Посполитої. Маєтність родини Сенявських. Нині селище міського типу у Хмельницькій області.

2

Куди ви їдете? (Нідерланд.)

3

Цей малий дурень тебе не розуміє! (Нідерланд.)

4

Нехай їдуть. (Нідерланд.)

5

Подільські Товтри – унікальний вапняковий гірський кряж на Поділлі, що простягається на дві сотні кілометрів.

6

Каштелян – у XVII сторіччі у Речі Посполитій посадова особа на королівській службі, яка призначалась для управління фортецею і землями навколо неї.

7

Карабела – тип шаблі, поширений у XVI–XVII сторіччях.

8

Маються на увазі події Хотинської кампанії 1621 року, коли союзники Османа ІІ, кримські татари під командуванням Кантемира-мурзи плюндрували Поділля.

9

Лотр – розбійник, грабіжник.

10

Зображення золотого семисвічника, одного з символів юдаїзму.

11

Нині місто Білгород-Дністровський Одеської області.

12

Одна з туристичних принад сучасного Кам’янця-Подільського. Вода у Вірменському колодязі так і не з’явилась, проте споруду дуже полюбляють туристи.

13

Вітовт Кейстутович – Великий князь Литовський, Руський та Жемайтійський (близько 1350–1430 рр). У 1393 році захопив місто у князів Коріатовичів.