Іменем сонця

* * *

Вечерю кухар приготував на найвищому рівні. Це повинен був визнати навіть Дубровицький, який швидко зняв напруження за допомогою кількох кубків угорського. А пані Ірена майже нічого не їла і увесь час мовчала. Слуга вже подав десерт, коли у двері постукали.

– Йозефе, друже, поглянь, хто прийшов, – звернувся Леві до служника.

Останній, кивнувши головою на знак розуміння, вийшов з кімнати. Швидко повернувшись, щось прошепотів на вухо господарю.

– Це по вашу душу, молодий чоловіче, – поглянув Леві на Януша Дубровицького. – Вейз мір, що за люди? Невже не можна залишити у спокої чоловіка у такий вечір?

– Що трапилось? – насторожилась пані Ірена.

– Мені доповідають, що до вас прибув посланець війта. У нього зараз перебуває хорунжий його ясновельможності, пана гетьмана литовського. І він чомусь терміново бажає з вами зустрітись.

Пан Януш відклав виделку.

– Чорт забирай, зовсім вилетіло з голови!

– У чому справа, любий? – Пані Ірена відверто нервувала.

– Нічого особливого, кохання моє, – Дубровицький встав з-за столу. – Дякую за вечерю. Маю на короткий час вас покинути. Службові справи. Я швидко повернусь.

Вийшовши у сіни, Януш Дубровицький прийняв з рук слуги опанчу, шапку і піхви з шаблею. Швидко одягнувшись і почепивши зброю, поглянув на посланця.

– Я готовий, жовніре, веди.

– Коні очікують, ваша милість.

Обидва швидко збігли сходами з ґанку, пройшли подвір’ям, яке вкривалось чистою сніговою ковдрою, і сіли на коней. За мить опинились серед натовпу піших і комонних містян, які поспішали у своїх справах. Януш Дубровицький спершу навіть здивувався кількості перехожих.

– Що тут роблять усі ці люди в таку паскудну погоду? – запитав він у жовніра.

– Сьогодні базар, – байдуже знизав плечима той і підігнав коня.

Пан Януш поспішив за посланцем і скоро зник у натовпі. На відміну від тихого передмістя, тут люд вирував. Неподалік знаходилась ринкова площа, гостинний двір і кілька шинків. Тож мешканці Сатанова, готуючись зустріти щедрий вечір за столами, що мали ломитись від наїдків, поспішали на ринок і з ринку. Біля одного з шинків хрипкими голосами виспівували кілька п’яненьких жовнірів, а конюші з гостинного двору порались біля коней постояльців. Мить, і все це залишилось позаду. Десь попереду на пана Януша очікував хорунжий, якому він мав доповісти про потреби фортечної артилерії Кам’янця, але геть про нього забув після нещастя, яке спіткало його первістка. Вітер завивав серед голого гілля дерев і бавився поземком на вкритих кригою вулицях. Темніло. У сутінках ніхто не помітив високу постать у шкіряному плащі з відлогою, яка прослизнула у хвіртку, що її не зачинив за собою пан Януш.

* * *

Януш Дубровицький повернувся до господи лікаря за годину. Біля воріт віддав коня провіднику, дочекався, доки той поїде, і постукав у ворота. Відповіді не було. Темрява уже встигла поглинути містечко, яке зручно розташувалось серед громаддя засніжених Товтр. Людей значно поменшало. Світились лише смолоскипи біля воріт гостинного двору, а також закіптюжені вікна шинків. Ландскнехти біля міської брами неспішно походжали, несучи свою одноманітну службу. Пан Януш постукав ще раз і лише цієї хвилини помітив, що хвіртку не замкнено. Він зайшов на подвір’я. Здалеку, від конюшні, де кучер з форейтором чистили і годували коней, було чути тихе іржання й голоси. Браму конюшні зачинено зсередини, щоб не напускати холоду. На дворищі ані душі. Дубровицький чомусь насторожився і поспішив до будинку.

Двері були відчиненими навстіж. Пан Януш кілька секунд дивився на них, відчуваючи, як у його душі наростає неясна тривога. Залишити відчиненими двері у тріскучий мороз не могли без ґрунтовної на те причини. Нарешті наважився і зайшов у приміщення.

Темрява. Вона огорнула його, хоча під час минулого візиту кімнати, коридори і вітальня будинку були освітлені досить яскраво – слуга свічок не шкодував.

– Ірено! Кохання моє, з тобою усе гаразд? – покликав пан Януш.

У відповідь – жодного слова, лише легкий шурхіт десь неподалік.

– Пан Леві!

Януш Дубровицький вдарив кресалом, підпалив трут і відшукав на підлозі поламану свічку. Срібний канделябр, у якому вона знаходилась раніше, лежав поряд. Освітлюючи собі дорогу, швидко минув вітальню і по черзі почав заходити до кімнат. Перше, що кинулось у очі, був повний безлад, який панував у будинку. Меблі хтось нещадно потрощив, скрині з майном перевернуті, а домашні речі розкидані на підлозі. Він не міг зрозуміти, що відбулось, але з кожною секундою серце все більше стискалось від недоброго передчуття.

Передчуття не обдурило.

Першим, кого Януш знайшов, був старий Йозеф, який прислуговував їм за вечерею. Лакей лежав посередині невеличкої кімнати серед купи простирадл і подушок, у калюжі темної крові. Вишита золотом ліврея була розірвана і також залита кров’ю. Дубровицький відчув, як руки йому дрібно затремтіли. Він повільно наблизився. У тому, що перед ним лежить труп, сумнівів бути не могло – обличчя убитого встигло пожовтіти, а риси загостритись. Але навіть не це скувало крижаним страхом королівського жовніра, який за своє життя встиг побувати у боях і бачив смерть на власні очі. У трупа було розрізано живіт, а нутрощі лежали на підлозі.

– Що тут відбувається? – вигукнув пан Януш і сам злякався свого голосу.

У відповідь – тиша.

Наступним Януш знайшов Леві Сатанівського. Лікар знаходився посередині кімнати, де вони вечеряли, поряд з перевернутим столом і розкинутим у безладі посудом. Його сива борода, одяг, все навколо було залите кров’ю. Як і у попереднього убитого, живіт Леві ніс на собі сліди кривого розрізу, з якого було видно нутрощі.

– Ірено! Петрусю! – несамовито заволав пан Януш і кинувся далі.

Дружину він знайшов ще живою. Скоріш за все вона намагалась утекти від убивць у ту мить, коли ті були зайняті Леві Сатанівським. І, природно, побігла у кімнату, де поклали у ліжечко її сина. Спробувала хоч якось захистити його і себе.

Їй це не вдалося.

Відчуваючи, як волосся на його голові заворушилось, Дубровицький закам’янів.

Ірена лежала біля того самого ліжечка. Шурхотіння, яке він чув, створювала вона. Жінка билась в агонії, але тепер, помітивши його, схлипнула.

– Януше, він… Я не змогла… Він…

– Ірено, мила…

Дубровицька зойкнула і затихла. Смерть нарешті змилувалась над нею, і лише струмок крові повільно малював собі доріжку білосніжною шкірою підборіддя. Тією шкірою, яку пан Януш так любив цілувати. Поглянувши у ліжечко сина, шляхтич уже нічого не відчув. Він якусь мить дивився на закривавлене дитяче тільце з розрізаним животом, після чого знепритомнів і гепнувся на підлогу.

Розділ ІІ

Семен Паливода відклав книжку, яку читав протягом дня, поглянув на освітлені смолоскипами вежі старої фортеці за вікном і замислився. Він не звик до метушні великого міста, хоча й протягом певного часу вважав її досить кумедною. Усі ці сповнені розуміння власної важливості шляхтичі навколо, натовпи міщан, що бродили бруківкою вулиць у лише їм відомих справах. Гамір ринку, крики купців і пісні українською, польською та вірменською, що лунали з численних пивниць. Французька і голландська мова ландскнехтів з фортеці, які теревенили з міщанками, не утруднюючи себе вивчанням інших мов… За життям Кам’янця Семен спостерігав з цікавістю кілька тижнів. Місто навіювало певні аналогії з Вавилоном, якби останній за велінням вищих сил було перенесено у скелястий каньйон Смотрича. Потім цікавість минула. Натомість прийшла важка нудьга. Паливода уже жалкував, що вирішив залишитись у місті на зиму. І хоч рішення було, певною мірою, вимушеним, сидіння в чотирьох стінах оптимізму не додавало. Душа просилась на волю, на Запоріжжя. На матінку Січ, яка залишилось поза межами досяжності Семена Паливоди від часів щедрого на гарячі тони жовтня. І ось тепер він тут. Різдво минуло і почалась та частина зими, котру не любить ніхто. А Семен Паливода, схоже, застряг надовго. Принаймні запорожці, яких він напередодні вгощав у шинку на ринковій площі так щедро, ніби зустрів рідних братів, натякали саме на це. Вони їхали у Волощину з листом кошового отамана, і їм довелось нещодавно перетнути Дике Поле. Козаки розповіли Семену про велику кількість вовчих зграй навколо шляхів, а також про напади хижаків і навіть жертви таких нападів. Тож коли, підвипивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушає на Запоріжжя, братчики похитали головами.

– Самому подорожувати у Полі, брате, дурна робота. Не відіб’єшся. Цих тварюк сотні. Навіть якби мав десяток пістолетів, все одно мало. Голодні, кидаються немов чорти. Себе ще шаблею обійти здужаєш, а коня точно не вбережеш. Решту завершить мороз і втома. Такі ось справи.

І хоч Семен звик вважати себе не тією людиною, яку може змусити змінювати плани подібна дрібниця, вирішив не поспішати. Зрештою, тиждень тому, коли він зустрів запорожців, необхідності терміново подорожувати на Січ не було. Проте зараз, сидячи біля каміну у теплій світлиці, за вузькими стрілчастими вікнами якої лежав засипаний снігом каньйон Смотрича і проколювали небо шпилі фортечних веж, Паливода відверто нудьгував. Певною мірою нудьгу розбавляло читання, але це діяло не надто ефективно. Звиклий до походів і добрячої бійки характер вимагав покинути метушню міських вуличок і податись у чисте поле. На пошуки небезпек, назустріч морозному вітру й невідомості. Семен зітхнув і знову взяв до рук книжку. Подумав, що вирушить на Запоріжжя завтра. З самого ранку. До того, як хтось спробує його відрадити. Потрібно лишень взяти більше пороху і пістолетів. Зрештою, навіть сам факт нападу вовчої зграї можна перетворити на яскраву пригоду. Від такої думки чоло Семена просвітліло, і він подумав, що рішення вже обговорено і прийнято. Далі думки вились навколо практичного втілення задуманого у життя. Проте це відбувалось не довго. За чверть години Паливода заглибився у читання, справедливо вважаючи, що проблеми дня завтрашнього потрібно вирішувати завтра.

Усе розпочалось саме тоді. Так несподівано-буденно, як починаються усі неприємності. У сінях почулось дзеленчання острогів і кроки, після чого у двері кімнати безцеремонно загупали. І навіть не кулаком. Дубові дошки гуділи скоріш за все під руків’ям гарапника. Семен зітхнув і знову закрив книжку. На гостей він не очікував, хоча й не міг сказати, що їм не радий. Можливо, все ж таки вдасться розбавити нудьгу до ранку бодай якоюсь розмовою. Але ж не так настирливо її починати!

Гупання повторилось.

– Пане Ольховський! – загудів застуджений голос за дверима.

Семен спробував упізнати візитера по голосу, але не зміг.

– Пане Ольховський, нагальна справа, відчиніть!

За дверима голосно відхекувались, як це зазвичай робить людина, що занадто поспішає. Семен зітхнув.

– Хто такий?

– Посланець каштеляна![6] – сповістив голос.

Це вже цікавіше.

– Якщо пан не воліє вибити двері, а просто зайти, він може легко це зробити, відчинивши їх, – спокійно відізвався Паливода і клацнув кресалом, розпалюючи люльку.

Двері відчинились, і на порозі застиг зарослий щетиною чолов’яга у кожусі й баранячій шапці. На шкіряному чересі мав, демонструючи свою належність до військових, карабелу[7].

– Чи маю я честь бачити шляхтича Семена Ольховського? – запитав з порога прибулий, не переймаючись такою дрібницею, як привітання.

Семен випустив хмаринку сизого диму, деякий час слідкував за ним, доки хмаринка не перетворилась на імлу, після чого перевів погляд на прибулого.

– І я вас вітаю, пане… не знаю вашого імені.

Гість пропустив натяк повз вуха.

– Вас хоче бачити його ясновельможність каштелян, прошу не баритись! – категорично заявив він і для більшої поважності порухав своїми пишними вусами.

Семен зітхнув.

– Шановний, – сказав він голосом, у якому чути було важку, сіру й безпросвітну нудьгу. – Чи не міг би ти зачинити двері?

– Для чого? – блимнув очима візитер.

– Бачиш, на вулиці не надто тепло, і кімнату нагріти досить важко без достатньої кількості дров. А з огляду на ту обставину, що мій помічник відсутній у Кам’янці, рубати їх доводиться мені особисто. Я не від того, щоб попрацювати фізично, але зараз не маю настрою.

– Але каштелян… – знову блимнув очима прибулий.

– Зачини двері і бажано за собою! Пішов геть! – підвищив голос Семен і звівся зі свого зручного фотелю.

– Наказ каштеляна…

– Геть!!! – заволав Паливода голосом досвідченого кавалериста.

Двері з гуркотом зачинились. Паливода кілька секунд дивився на них, після чого повернувся у фотель і розкрив книжку. Спробував читати, але швидко зрозумів, що думки літають зовсім не у тому полі, до якого запрошував автор філософського трактату з латинською назвою. Він відклав книжку і вирішив почекати наступного візитера. Можливо, сам каштелян?

Після того як непроханий гість зник, минуло кілька хвилин, і Семен навіть почав вважати, що помилився, коли в сінях знову почувся рух і у двері постукали. Цього разу значно галантніше.

– Хто такий?!

У відповідь жодного слова, а за мить знову стукіт.

– Увійдіть! – Семен упіймав себе на думці, що даремно вигнав посланця. Можливо, й справді відбулось щось важливе? Втім, він завжди з повагою ставився до бажання сторонніх побути наодинці й вимагав такої поваги до власних бажань. Але… Невже сам каштелян?

Так, це був каштелян. Середнього зросту товстун років шістдесяти, у шитому золотом кармазині, з пишними сивими вусами. На голові насунута майже на очі боброва шапка. Маючи за спиною двох озброєних мушкетерів, навпроти Семена стояв Анджей Ґурський. І хоча поважний сенатор сейму і управитель ключової фортеці південного кордону Речі Посполитої намагався виглядати так, як належить особі його статусу, Семен одразу ж помітив, що той перебуває у вкрай розгубленому стані.

– Дозволиш? – зиркнув каштелян на Семена. – Чи, можливо, виженеш, як вигнав мого посланця?

– Прошу вибачення, сенаторе, – Паливода зрозумів, що слід розрядити ситуацію. – Можливо, я не надто гарно повівся з вашим служником, але маю на те причини…

Анджей Ґурський стомлено здійняв руку, немов захищаючись від потоку слів. Він стяг з голови шапку, розстебнув застібку киреї і без запрошення сів на один зі стільців. З грудей у нього виривалось важке дихання, яке часто супроводжує людей його комплекції.

– До біса реверанси, Ольховський, – сказав, дещо відхекавшись. – Не до них. Я надто старий для речей, які раптом упали на мою голову. Хоча ніхто не зможе сказати, що я застарий, аби зайняти своє місце у шерензі гусар. Пані Беата, моя дружина, вважає, що це не так. Вона наголошує, що ризикувати життям у битвах мають молоді. А я віддав молодість королівській службі й тепер маю пожинати плоди своєї служби. Саме тому я стою на чолі такої фортеці, як Кам’янець. Як вважаєш, вона має рацію?

Семен знизав плечами.

– З вашою дружиною важко не погодитись, – ска- зав він.

– Але я не погоджуюсь! Те, що мушу пережити тут, зведе мене в могилу скоріше, аніж ворожі клинки.

– Справді?

Ґурський вдав, що не помітив іронії.

– Маю до тебе справу, подобається тобі це чи ні, – сказав він.

Семен випустив мале кілечко тютюнового диму.

– Настільки нагальну, що ясний пан був змушений шукати мого товариства у таку пізню годину?

– Саме так. Справа не терпить зволікання.

Семен зітхнув.

– Власне, не знаю, чи спроможний допомогти, – сказав він. – Вранці я збираюсь покинути Кам’янець.

Від погляду, яким зміряв Семена Ґурський, стало зрозуміло, що його плани відрізняються від планів каштеляна докорінним чином. Він повернувся до супроводжуючих мушкетерів і помахом руки видалив їх за двері. Після цього поглянув на Паливоду.

– Ольховський, я прожив довге життя і бачив досить багато поганого. Але подібного не бачив у своєму житті ніхто з живих. Сам диявол покинув пекло і розпочав творити свої нечестиві діяння зовсім поруч! Ти маєш допомогти мені!

Каштелян наблизився настільки, що Семен міг розрізнити сорт вина, який той вживав під час вечері.

– Чому саме я? – запротестував він і спробував відсторонитись.

– Тому, що я тебе прошу, чорт забирай! Ольховський, я не часто прохаю. Але коли прохаю, мені не відмовляють! Цьому є безліч причин. І одна з них – золото. Багато золота.

– Золота багато не буває, – спробував пожартувати Паливода.

– Але буває забагато теревенів. Ольховський, ти шляхтич, і я не зможу покарати тебе так, як караю своїх жовнірів. Але зіпсувати життя я здатен. І зараз саме той час, коли я готовий на все. Тож будемо розмовляти чи ускладнимо один одному життя?

Семен роздумував лише коротку мить. Сперечатися з головним чоловіком у Кам’янці він наміру не мав. Крім того, швидко зрозумів, що гостя просто так не позбутись. Він піднявся з фотелю, підійшов до вікна. Відчувши спиною холодний камінь підвіконня, поглянув на Ґурського.

– Готовий вислухати вас, сенаторе.

Каштелян відкашлявся. Семен помітив, що руки у нього тремтіли.

– Випити маєш? – відкинувши манери, сказав Ґурський.

– Але піст, ваша ясновельможність…

– Не патякай!

– Знайду.

За хвилину на столі стояла плетена сулія з вином, а каштелян, відпивши не менше половини вмісту чималенького срібного кубка, засопів ще сильніше.

– Чорт забирай, Ольховський, я не у тому віці, щоб такої днини долати сімдесят верст. І не у тому віці, щоб дивитися на речі, на які змушений був споглядати! – видихнув він.

– Ви мусили їздити за межі міста? – запитав Семен, намагаючись підтримати розмову. Він взяв до рук свого кубка, але, поглянувши на темне густе вино, відставив його. Пити не хотілось, крім того, він вирішив пускатися в дорогу до світанку.

Каштелян мовчки вказав на свій кубок. Коли Семен наповнив його вдруге, випив залпом, знову шумно видихнувши повітря. Семену на мить здалося, що в грудях у каштеляна знаходиться великий ковальський міх, за допомогою якого він намагається роздмухати невидиме полум’я.

– Мусив, – нарешті відповів він. – Щойно повернувся з Сатанова. Там відбулась страшна трагедія. Настільки страшна, що місто досі лихоманить. Я змушений був відправити туди хоругву драгун. Кляті голландці, яких було відряджено для охорони міста, ні на що не здатні! Я велів позбавити їх жалування і на двадцять діб кинути до карцеру. Лайдаки, пся крев! Ти маєш допомогти мені.

Семен знизав плечами.

– Чому ви вважаєте, що я здатен допомогти?

Каштелян роздратовано змахнув рукою:

– Зараз недоречно розпочинати виставу й набивати собі ціну. У Сатанові скоєно страшний злочин. Убито дружину мого племінника, його маленького сина і ще кількох людей. І спосіб, за допомогою якого їх убито, наштовхує на думку, яку я висловив щойно. Це диявольський промисел. І бачить Бог, я не маю на меті подібним твердженням додати ваги своїм словам. Мені відомо, чим ти заробляєш собі на життя, тож бажаю, щоб ти допоміг нам знайти убивцю. Клянусь святим престолом, мешканці Кам’янця мають побачити злочинця на палі. Інакше…

– Що інакше?

– Інакше фортеці потрібен буде новий каштелян. А у плани пані Беати це не входить. Як, власне, і у мої особисті плани!

Семен не відповів. Лише відчув, що поїздка крізь Дике Поле і битва з вовчими зграями відкладається на невизначений час. До візиту каштеляна він, звичайно, не був готовий. Як не був готовий і до початку роботи над новим розслідуванням. Але щось у погляді й голосі Ґурського підказувало – ця справа має стати основним зайняттям Семена Паливоди на наступні кілька тижнів. Він міг виставити за двері посланця каштеляна. Міг, врешті-решт, відмовити й самому сенатору. Але факт учинення убивства проігнорувати Семену Паливоді було не під силу. Тим більше убивства, про яке повідомили з такими емоціями, які він міг спостерігати щойно. Це було би чимось на кшталт – закинути шаблю у піхви й піти геть, отримавши виклик на двобій від фехтувальника, слава про якого лунає значно далі, аніж слава самого Семена Паливоди. Чи знав це Анджей Ґурський, Семену було невідомо. Але, сам того не відаючи, каштелян торкнув найбільш чутливі струни його душі. І зробив усе для залучення до справи найкращого спеціаліста з розкриття злочинів в Україні.

Паливода деякий час спостерігав за краєвидами за вікном, після чого поглянув на Ґурського.

– Сенаторе, а ви чули про подію, яка має відбутись за кілька тижнів? – запитав він.

Ґурський похитав головою і влив у горлянку чергову порцію вина.

– Досить з мене подій. Я хочу спокою.

– Ну, на цю подію навряд чи вплинуть наші з вами побажання. Згідно з підрахунками астрологів, має відбутись затемнення сонця. Рідкісна подія.

– Здається, щось чув… – буркнув каштелян. – Яке це має відношення до нашої справи?

– Можливо, й ніякого відношення. Проте існує теорія, що під час цього природного явища у суспільстві посилюються негативні процеси. Якщо говорити простіше, значно зростає кількість різноманітних бовдурів. Можливо, убивця з Сатанова один з них?

Кількість випитого, здавалось, дозволила Ґурському заспокоїтись.

– Отже, ті, хто мені порадив звернутись до тебе, мали рацію. У тебе глузд працює у потрібному напрямку, – з хитруватою посмішкою мовив він.

– Дякую за вашу оцінку моїх скромних здібностей, ваша ясновельможносте. Але в ній немає необхідності.

– Ти допоможеш, Ольховський? – вчергове не звернув уваги на іронію Паливоди каштелян. У його погляді не було зверхності. Лише безвихідь людини, що опинилась перед проблемою, яку не здатна вирішити.

Семен вибив зі згаслої люльки попіл і кинув на Ґурського погляд, у якому не було й тіні іронії.

– Маю надію, ви наказали нічого не зачіпати на місці злочину до мого прибуття? – запитав він.

– Так. І, чорт забирай, мені це коштувало надто дорого! Здається, до скону пам’ятатиму, як бідний Януш скреготів зубами, коли мої жовніри виводили його на вулицю. Бідний хлопчик! За таких обставин легко можна з’їхати з глузду. Навіть не уявляю, що йому довелось пережити. Їдемо?

– Я буду готовий за п’ять хвилин, – хитнув головою Семен.

Ґурський піднявся з крісла, допив вино і гепнув кубком об стіл.

– Я знав, що ти зрозумієш мене, Ольховський. Такі речі не повинні залишатись без покарання. Коні готові, виїздимо негайно.

– Ви теж їдете?

– Так.

– Але ви вже здолали сімдесят верст. Можливо, варто відпочити? – запропонував Паливода.

– А… який там відпочинок! – змахнув рукою сенатор і одягнув на обличчя вираз цілковитої самопожертви. – Міг би зачекати на тебе у Сатанові. Але від початку був упевнений, що ти виставиш мого вісника за двері. Поквапся.

Розділ ІІІ

Укутані щільною сніговою ковдрою Товтри над ледь помітною після минулої заметілі лісовою дорогою починали бовваніти у мороці похмурого світанку. Важка ніч, під час якої передовий дозор вказував шлях загону за допомогою смолоскипів, залишилась позаду. Морозний ранок фарбував лати жовнірів білою памороззю, а від дихання коней і людей над дорогою здіймалась імла. Навколо майже розвиднилось. Саме тоді від голови валки, де їхали драгуни міської сторожі, долетіли стривожені голоси й іржання коней. Кучер, що правив каретою, натяг поводдя і розкотисто гукнув:

– Тпр-р-р-у!!! Стояти, малі!

Карета проїхала ще кілька футів і зупинилась. Анджей Ґурський, який знаходився поряд із Семеном у салоні, витяг шию, намагаючись з’ясувати причину зупинки.

– Що там, чорт забирай?! – гукнув він до кучера.

– Не можу знати, ваша ясновельможносте, – відповів кучер. – Зупинились.

– Сам бачу. Дізнайся чому.

Кучер зіскочив з козел і хотів бігти уперед, однак швидко зметикував, що у цьому немає потреби. Від авангарду від’єднався комонник і погнав коня у напрямку карети, у якій їхали Ґурський і Паливода. Наблизившись, застиг у нерішучості.

– Чому стоїмо? – роздратовано запитав у нього каштелян.

Замість відповіді жовнір налякано повернувся у той бік, звідки приїхав, і похитав головою. Семена здивував вираз розгубленості, який зовсім не пасував людині у військових обладунках.

– Ваша ясновельможносте, там… – нарешті тремтячим голосом вимовив драгун.

– Що відбувається?! – розходився каштелян. – Чому зупинились?! Бачить Бог, з мене досить на сьогодні поганих новин!

– Ви повинні поглянути! – жовнір вказав рукою. – Здається, там відбулось убивство…

– Що?! Що ти верзеш?!

– На шляху тіло людини.

Семен без зайвих слів вискочив з карети й за хвилину був біля заметених снігом кущів, поблизу яких стовбичили люди каштеляна. Обережно ступаючи по глибокому снігу, наблизився. Картина, що її побачив, перевершила навіть ту, яку уявляв собі мить тому. Оточений схвильованими жовнірами, біля дороги у калюжі крові лежав чоловік. На убитому не було верхнього одягу, лише спідня білизна. На грудях і животі білизну було розрізано, живіт розпорото, а поряд лежали нутрощі потерпілого. Судячи з того, що тіло повністю задубіло на морозі, труп знаходився тут не менше кількох годин.