Листи до Мілени. Лист батькові

Тому те, що я тобі пропоную, важить для мене куди більше, ніж для тебе. Цієї миті безсумнівне, без жодної ознаки хворобливості, – це те, що дарує безумовне щастя.

* * *

Так було вчора, сьогодні ж я, наприклад, міг би сказати, що напевно приїду до Відня, але, позаяк сьогодні – це сьогодні, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дій. Зненацька я тебе у жодному разі не заскочу і відразу після четверга теж не з’явлюся. Якщо я поїду до Відня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нікого, крім тебе, я не зміг би бачити, це вже точно) – але десь у вівторок цього напевно не станеться. Я би приїхав на Південний вокзал – куди їхатиму, ще не знаю, тож у готелі біля Південного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталі даєш уроки, тоді я міг би чекати там тебе годині о п’ятій. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якійсь казці – десь поблизу від іншої фрази: «А якщо вони не померли, то живуть іще й досі».) Вивчав сьогодні план Відня, на мить мені здалося незбагненним, навіщо збудували таке величезне місто, – адже тобі потрібна одненька кімната.

Ф.

Можливо, я написав залишеною поштою кілька листів Поллак.[40]

(Меран, 24 червня 1920 р.)

Четвер

Коли не виспишся, буваєш куди спритніший, аніж коли висипаєшся, вчора я трошки виспався і відразу ж понаписував усіляких дурниць щодо поїздки до Відня. Зрештою, ця поїздка не дрібниця, щоб брати її на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсім не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаєш листа пневматичною поштою, значить, я поїхав до Праги. До речі, як кажуть, я приїхав би таки на Західний вокзал, – учора я, здається, написав про Південний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичності, нетранспортабельності, недбалості (за умови, що трохи посплю), можеш із цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який іде до Відня, то і вийду скоріше за все у Відні, найбільші клопоти пов’язані з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Відні, можна і в листах).

Ф.

«Ropucha»[41] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це історія як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули її до землі, вона більше не може пересуватись і заклякає, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першої половини втрачено. А крім того, читається вона, як лист Мілени Є., якщо це лист, то я йому відповім.

Що ж до «Мілени», то германство і єврейство не має з цим нічого спільного. Краще за всіх чеську розуміють (не кажучи, звичайно, про чеських євреїв) панове з «Našeřeč», на другому місці – читачі цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобі, що в «Мілені» чеського тільки і є що зменшувальна форма: «Міленко». Подобається тобі це чи ні, але так стверджує філологія.

(Меран, 25 червня 1920 р.)

Так, ми починаємо неправильно розуміти одне одного, Мілено. Ти думаєш, я хотів допомогти тобі, але ж я хотів допомогти собі. Ні слова більше про це. І про снодійне я тебе не запитував, скільки я знаю.

Я ледве знав Отто Ґросса;[42] але я помітив, що тут щось важливе простягало принаймні руку зі «смішного». Безпорадний настрій його друзів і родичів (дружина, шваґро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожніх сумок – щоб він, бува, не випадав із ліжка, коли лишався сам – пив чорну каву, їв садовину, їв усе, що хотів) дещо нагадував настрій послідовників Христа, коли ті стояли попід розіпнутим. Я тоді саме приїхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену і потім, як викручена ганчірка, їхав до Праги попри крововилив. Ґросс, дружина і шваґро їхали з тієї ж нічної поїздки. Корова рад-не-рад, як завжди співала й шуміла півночі, жінка тулилась у кутку в смітті – місця нам дісталися в коридорі, і ми спали (міцно, але убезпечені без видимого успіху Ґросса). А Ґросс майже цілу ніч щось мені розказував (хіба що зрідка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собі ін’єкцію), прийнамні так мені здавалося, бо ж, власне, я нічогісінько не тямлю. Він пояснював своє вчення на прикладі якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливість і втому я не казав про це. Він без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матеріал, без упину вимагаючи мого розуміння. Я механічно кивав, а він майже розпливався мені перед очима. До речі, я вважаю, що навіть при доброму розумі я б цього не збагнув, моя думка холодна й повільна. Так спливла ніч. Були й інші перерви. Часом він зупинявся на кілька хвилин, узявшись за щось і піднісши руки, геть напружений, дорогою тремтів усім тілом і при цьому спав. Згодом у Празі я бачив його лише перебіжно.

Так, звичайно, не те щоб немузикальність була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а річ спадкова від предків (дід мого батька був м’ясником у селі біля Страконіце,[43] мені не треба було їсти стільки м’яса, скільки він нарубував і до певної міри мене підтримував), ба – спорідненість важить для мене багато, а втім, це-таки людське нещастя, подібне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозуміти музичних людей означає ж майже немузичність.

Ф.

Якщо приїду до Відня, телеграфую або напишу тобі, отже, на поштамт. У вівторок або в середу. Зрозуміло, всі листи були оплачені, невже по конверту не видно, що марки зірвали?

(Меран, 25 червня 1920 р.)

П’ятниця, ввечері

Понаписував сьогодні вранці всіляких дурниць, і ось прийшли обидва твоїх листи, такі переповнені, такі милі. Відповім я на них усно: у вівторок, якщо не трапиться нічого несподіваного в мені або зовні, я буду у Відні. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вівторок, мені здається, припадає свято, і можливо, що пошта, з якою я збираюся тобі в Відні телеграфувати або надіслати листа, буде закрита) вже сьогодні тобі сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобі якесь місце і потім три дні бачив його перед собою – порожнє і змушене чекати того моменту, коли у вівторок я прийду туди такої-то і такої-то години. О, Мілено, чи є взагалі в світі стільки терпіння, скільки треба на такого, як я? Скажеш мені про це у вівторок.

Ф.

(Поштова листівка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20)

Адресат: M. Jesenská Wien VIIIДо запитанняPostamt Bennogasse-JosefstädterstraßeПосилач: Dr. Kafka Hotel RivaВівторок, 10 година ранку

До 12-ї години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навіть не прийде, зараз уже 10.

Тоді все відкладається на завтра; можливо, це і добре, бо ж хоч я і в Відні, сиджу в кафе біля Південного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, і цим ти живеш?), але я ще як би не зовсім тут, дві ночі поспіль не спав, утім, невідомо, чи засну і третьої, в цьому готелі «Ріва» біля Південного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нічого кращого не можу придумати, крім ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятої ранку. Прошу тебе, Мілено, не лякай мене – не з’являйся несподівано збоку або ззаду, і я теж не буду.

Сьогодні, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу від Південного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та ін., – постараюся бродити якнайнепомітніше.

Твій

[Прага, 4 липня 1920 р.]

Неділя

Сьогодні, Мілено, Мілено, Мілено – нічого іншого писати сьогодні не можу! Одначе. Отже, сьогодні, Мілено, пишу лише в поспіху, втомі і неприявності (останнє, втім, напевно збережеться і завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообіцяли відпустку на цілих три місяці, а дали чотири дні, причому від вівторка до неділі лише уривками, та до того ж відрізали від кожного дня вечір і ранок. Хіба правда не за мною, що я не зовсім видужав? Хіба не за мною правда? Мілено! (Це тобі на вухо, на ліве, а ти лежиш на бідному ліжку, спиш глибоким сном доброго походження і повільно, ще нічого не усвідомлюючи, повертаєшся з правого боку на лівий – до моїх губ.)

Як я доїхав? Спочатку все було дуже просто, на пероні не виявилося газет. Зайвий привід вибігти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кілька хвилин я відклав газету – і раптом зрозумів, що тебе вже немає зі мною, вірніше, ти була зі мною, я це відчував усім своїм єством, але тепер це твоє буття зі мною було зовсім іншим, ніж у минулі чотири дні, і я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара,[44] що починався описом курорту Кройц у Ґрайні на Дунаї. Тоді я відклав газету, але, коли виглянув у вікно, повз якраз проїжджав потяг, і на вагоні був напис: «Ґрайн». Я відвів погляд і почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Národní Listy» від минулої неділі, там я побачив фейлетон Ружени Єсенської,[45] попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – і ось сиджу, а просто переді мною твоє обличчя, яким воно було при прощанні на пероні. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне світло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.

Ну що мені ще сказати? Горло відмовляє, руки не слухаються.

Твій

Завтра продовжу опис цієї дивної мандрівки.

(Прага, 4 липня 1920 р.)

Неділя, трохи перегодом

Послугач передасть тобі вкладений лист (будь ласка, порви його і лист Макса теж), на нього треба було відповісти негайно, я написав, що буду в неї о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собі: я одружений, повертаюся додому і натрапляю не на послугача, а на ліжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися від усіх – без будь-якого підземного ходу до Відня! Я це говорю собі, щоб усвідомити самому, яка легка і тяжка місія, що мені належить.

Твій

Я посилаю тобі її лист, ніби сподіваючись добитися, щоб ти була геть поруч зі мною, коли я снуватимуся вперед і назад перед її будинком.

(Прага, 4–5 липня 1920 р.)

Неділя 11.30

3) нумерую принаймні ці листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.

Результату жодного, хоча адже все ясно, і так само ясно мною було все сказано. Подробиці не переказуватиму – хіба тільки те, що вона не сказала ні про тебе, ні про мене жодного хоч скільки поганого слова. Через суцільну ясність я навіть не відчув жодного співчуття. Я міг лише сказати – і це цілковита істина, – що в наших з нею стосунках нічого не змінилось і навряд чи коли-небудь зміниться, ось тільки – ні, не можу більше, це огидно, це ремесло ката, не моє ремесло. Лише одне, Мілено: якщо вона важко захворіє (вона мов з хреста знята, відчай її незмірний, завтра після обіду я до неї знову піду) – отож, якщо вона захворіє або ще щось із нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тільки знову і знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось більше, я весь розчинився у тобі, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приїзди, Мілено!

Ф.

Я написав дурницю, не можеш ти приїхати – з тієї ж таки причини.

Завтра пошлю тобі на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки віддам йому. Постарайся, щоб він нікому не упав у вічі. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозуміти всі адвокатські зачіпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твоє таке вагоме «і все-таки!».

Понеділок, вранці

Посилаю тобі сьогодні «Бідного Шпільмана»,[46] не тому, що він неабияк важить для мене, так він важив одного разу, багато років тому. Я посилаю його тому, що його автор такий віденський і такий немузичний, просто хоч плач, – і ще тому, що він дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зі мною, Мілено, подумай, ти йшла поруч зі мною!), і тому, що він такий бюрократичний, і тому, що він кохав діловиту дівчину.

(Прага, 5 липня 1920 р.)

4) Понеділок, уранці

Сьогодні прийшов твій лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нічний лист того ж дня. Перший такий сумний, із сумними пероновими рисами, сумний не через свій зміст, а тому що він застарів, адже все вже в минулому: наш спільний ліс, наші спільні передмістя, наша спільна дорога. А вона ж не закінчується, не йде в небуття, ця пряма, мов стріла, спільна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеї до вечірнього сонця, вона не скінчиться, і все ж це дурний жарт – казати, що вона не скінчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кілька листів, я їх щойно прочитав, привітання в директора (я не звільнений) і ще в двох-трьох кімнатах, і до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвіночок: «Вона вже не з тобою»; правда, є ще десь у небесах велетенський дзвін, і він дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвіночок геть близенько, у вухах! А потім цей нічний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мірою розширюватись і стискатися груди, дихаючи цим повітрям, незбагненно, як можна бути далеко від тебе.

І проте я не скаржуся, це все не скарга, і ти мені дала слово.

* * *

Тепер історія поїздки, і спробуй тільки потім сказати, що ти не янгол: я віддавна знав, що моя австрійська віза, власне (і не власне) кажучи, два місяці як задавнена, але в Мерані мене запевнили, що для транзиту вона зовсім не потрібна, і справді, при теперішньому в’їзді в Австрію мені ніхто не ставив це на карб. Ось чому я і в Відні геть забув про цей недогляд. Однак під час паспортного контролю в Ґмюнді чиновник – молодий, суворий чоловік – негайно цю помилку виявив. Паспорт відклали вбік, усіх пропустили далі на митний контроль, а мене – ні, вже одне це було досить кепсько (мені весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постійно хто-небудь силкується прогнати мене від тебе, чи то пак тебе від мене, але це їм не вдасться, Мілено, правда? – нікому і ніколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привітний, відкритий, австрійський, співчутливий, щирий – і по сходах і коридорах веде мене в прикордонну інспекцію. Там, зі схожою помилкою в паспорті, вже стоїть румунська єврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, єврейський ти янголе.

Утім, ворожі сили поки набагато могутніші. Височенний інспектор і його коротун помічник, обидва жовті, щуплі, затяті, принаймні зараз, забирають паспорт у свої руки. Інспектор одразу безапеляційно оголошує: «Повертайтеся до Відня й отримайте в поліції належну візу!» Я тільки і можу, що кілька разів повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор відповідає, теж кілька разів, іронічно і злісно: «Вам тільки так здається». – «А чи не можна отримати цю візу телеграфом?» – «Ні». – «А якщо сплатити всі витрати?». – «Ні». – «Чи є у вас тут вищий орган?» – «Ні». Жінка, яка бачить мої муки і зберігає неймовірний спокій, просить інспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкі засоби, Мілено! Так тобі з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю і забрати багаж, тож виїхати сьогодні нема абсолютно жодної надії. І ось ми сидимо в кімнаті прикордонної інспекції, поліцейському теж нічим нас особливо втішити, хіба тільки тим, що можна продовжити квитки тощо, інспектор сказав своє останнє слово і пішов у кабінет, лише коротун помічник ще тут. Я підраховую: наступний потяг до Відня відходить о 10-й вечора, прибуває до Відня о пів на третю ночі. У мене ще не пройшли укуси «рівських» клопів, який буде мій номер біля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалі номер не отримаю і тоді поїду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пів на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранці в понеділок я неодмінно повинен отримати візу у паспорті (але чи отримаю я її відразу, а не у вівторок?), а тоді вирушити до тебе, влаштувати тобі сюрприз у дверях, які ти відкриєш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потім біжать далі: але в якому ж стані я буду після цієї ночі і їзди, а ввечері мені знову їхати шістнадцятигодинним потягом, в якому вигляді я доберуся до Праги і що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження відпустки? Все це тобі, зрозуміло, ні до чого, але що ж робити? Іншого виходу немає. Єдиним невеликим полегшенням було б, набігає мені раптом на думку, переночувати в Ґмюнді і виїхати до Відня вранці, і я, вже зовсім втомлено, питаю коротуна помічника щодо ранкового потяга до Відня, що відходить о пів на шосту і прибуває об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поїду на ньому, і румунка – теж. І тут розмова раптово звертає геть в інший бік, не знаю, яким чином, – несподівано з’ясовується, що коротун помічник хоче нам підсобити. Якщо ми переночуємо в Ґмюнді, то рано-вранці, коли в конторі нікого, крім нього, немає, він потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тоді ми вже о 4 годині дня будемо в Празі. Інспектору ми повинні сказати, що ми поїдемо до Відня ранковим потягом. Чудесно! Втім, чудесно лише відносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить інспектор, ми розігруємо маленьку комедію з ранковим віденським потягом, потім помічник відсилає нас геть, увечері ми тишком-нишком зустрінемося з ним для обговорення подальшого. У сліпоті своїй я думаю, що це все виходить од тебе, тоді як насправді це лише останній удар ворожих сил. Отже, ми, та жінка і я, поволі виходимо з вокзалу (поспішний потяг, який мав відвезти нас звідси, досі стоїть біля платформи, перевірка багажу тягнеться довго). Чи далеко до міста? Година. Нова невдача. Але виявляється, що і біля вокзалу є два готелі, в один із них ми і подамося. Перед готелями проходить колія, треба перейти через рейки, але по гілці саме наближається товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримує, а товарний потяг просто перед нами зупиняється, і доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаємо ми. Але саме це очікування, при тому, що в Прагу я в неділю вже не потраплю, виявляється заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббігала всі готелі біля Західного вокзалу, тепер оббігала всі небесні ворота, щоб просити за мене, – від вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспішає твій поліцейський і кричить: «Ідіть мерщій назад, інспектор вас пропускає!» Та невже? Такої хвилини просто стискає горло. Разів десять ми припрошуємо поліцейського, перш ніж він бере від нас гроші. А тепер швидше назад, забрати в інспекції багаж, бігцем до паспортного контролю, потім на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немає сил тягти багаж – і поруч одразу негайно виростає носильник, біля паспортного контролю потрапляю в штовханину – поліцейський розчищає мені дорогу, при перевірці багажу, сам того не помітивши, гублю футляр із золотими шпоньками – чиновник знаходить його і віддає мені. Ми сідаємо в потяг і негайно від’їжджаємо, нарешті я можу утерти піт з чола і грудей. Залишайся завжди зі мною!

Ф.

(Прага, 5 липня 1920 р.)

5) Здається, понеділок

Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночі, я б давно написав тобі ще ввечері, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадів і відвідати якого мені досі заважали дівчина і тривога за неї. До 8.30 я був із дівчиною, о 9-й прийшов Макс, і до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собі, я думав, що в листах сказав йому, як мені здається, з граничною ясністю, що ти […тити – писання знову кілька разів переривається] – що саме ти і є та, про кого я говорю, – а він нічого не зрозумів і тільки тепер дізнався ім’я (я, до речі, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати і дружина). І ось знову, Мілено, одна з моєї брехень, друга: колись ти, злякана, цікавилася, чи лист Макса мав на увазі історію Райнера (я хотів написати «Макс», написав «Мілена», ім’я викреслив, не засуджуй мене, мені справді до сліз прикро) як попередження. Я навіть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втім, усупереч тобі, коли я тебе так лякаю

на правих берегах першої сторінки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вірю, що якщо пощастить померти, то це має статися зі мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.

бачиш, я відкинув [я мав встати, одна зі страшних мишей гризе деінде], свідомо брешучи, будь-які відносини. Тепер виявляється, що насправді не було жодних стосунків, але я не знав цього, і тому я збрехав.

Про дівчину: сьогодні було краще, але дорогою ціною – я дозволив їй написати тобі. І дуже про це шкодую. Знак мого страху за тебе – телеграма, яку я нині послав тобі на поштамт до запитання («Дівчина пише тобі відповідай приязно і… – тут я взагалі-то хотів вставити «дуже», – гостро і не залишай мене»). В цілому сьогодні все пройшло спокійніше, я запанував над собою і розповідав про Меран мирно, настрій став менш загрозливим. Але щойно мова знову зайшла про головне – довгі хвилини дівчина поруч зі мною на Карлсплац тремтіла всім тілом, – я тільки й міг сказати, що поруч із тобою все інше, навіть залишаючись саме по собі незмінним, зникає і зводиться нінащо.

Вона поставила своє останнє запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу піти, але якщо ти мене відішлеш, то я піду. Ти мене відсилаєш?» (Якщо не брати до уваги зарозумілість, у тому, що я це розповідаю, є щось глибоко огидне, але розповідаю я це зі страху за тебе. Чого б я тільки не зробив зі страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я відповів: «Так». На це вона: «Але я не можу піти». І тут вона, понад свої сили балакуча, миле добре створіння, почала розповідати, що все це їй незрозуміло, що ти кохаєш свого чоловіка, а потайки говориш зі мною тощо. Правду кажучи, тут прослизнули і недобрі слова про тебе, за які я хотів і мав її побити, але хіба ж я не мусив дати їй переплакати, принаймні це? Вона згадала, що хоче написати тобі, і я в тривозі про неї і в нескінченній довірі до тебе дозволив їй це зробити, хоча і знав, що мені це коштуватиме кілька ночей. Якраз те, що дозвіл заспокоїв її, турбує мене. Будь доброзичливою і суворою, але більше суворою, ніж доброзичливою, але що я кажу, хіба ж я не знаю, що ти напишеш все правильно, як слід. І хіба мій страх, що вона у своїй біді напише що-небудь підступне і в такий спосіб відновить тебе проти мене, не є для тебе глибоко принизливим? Він принизливий, але що мені робити, якщо замість серця в грудях б’ється цей страх? Усе-таки даремно я дав їй дозвіл. Ну що ж, завтра я знову побачуся з нею, завтра свято (Гус[47]), вона дуже просила мене про післяобідню прогулянку, після, до кінця тижня, сказала вона, мені приходити не потрібно. Можливо, я ще зумію збити її писати лист, якщо вона вже його не написала. Але,

На лівому березі останньої сторінки листа: ще одна причина, чому я дозволив їй писати. Вона хотіла побачити листи від вас до мене. Я не можу їх показати.

хоча, сказав я собі потім, можливо, вона і справді бажає тільки пояснення, можливо, твоє слово якраз і заспокоїть її своєю доброзичливою строгістю, а можливо, – так біжать тепер усі мої думки – вона впаде перед твоїм листом на коліна.

Франц

(Прага, 6 липня 1920 р.)

6) Вівторок, уранці

Невеликий удар для мене: телеграма з Парижа, з повідомленням, що завтра ввечері приїжджає старий дядечко,[48] якого я, до речі сказати, взагалі дуже люблю, а живе він в Мадриді і вже багато років тут не бував. Удар тому, що це відбере у мене час, мені ж весь час і навіть в тисячу разів більше, ніж увесь час, а ще краще – весь, весь час, який тільки є, потрібен для тебе, для роздумів про тебе, для дихання в тобі. І тутешня квартира стане неспокійна, і вечори неспокійні, я б хотів бути де-інде. Багато що хотілося б зробити по-іншому, і бюро мені зовсім ні до чого, але потім я знову вирішив, що цілком заслуговую ударів по обличчю, коли висловлюю бажання, що перевершують цю реальність, цю належну тобі реальність.

Чи можу я поїхати до Лорена?[49] Він, приміром, знає Піка.[50] Хіба не могло б легко статися так, що виплило моє перебування у Відні? Напишіть мені про це.

Макс дуже схвильований тим, про що ви кажете про Пршибрама[51] з санаторію, він звинувачує себе в тому, що легковажно порвав те, що вже написав для нього. Він також має такі стосунки з владою, що міг би без особливих труднощів доскочити потрібного. Він дуже сильно просить вас підсумувати те, що слід сказати про кривду, завдану Пршибраму. Якщо можете, надсилайте мені цю коротку підбірку час від часу. (Російською означає: кажи.)

* * *

Чомусь не можу більше нічого тобі написати, крім того, що стосується тільки нас, нас двох у штовханині світу. Все чуже, чуже. Несправедливість! Несправедливість! Але губи шепочуть іноді, а обличчя устромилось тобі в коліна.