Мауглі = Mowgli

‘That is why,’ he said, shifting his paw on the leaves. ‘Not even I can look thee between the eyes, and I was born among men, and I love thee, Little Brother. The others they hate thee because their eyes cannot meet thine; because thou art wise – because thou hast pulled out thorns from their feet – because thou art a man.’

‘I did not know these things,’ said Mowgli sullenly; and he frowned under his heavy black eyebrows.

‘What is the Law of the Jungle? Strike first and then give tongue. By thy very carelessness they know that thou art a man. But be wise. It is in my heart that when Akela misses his next kill – and at each hunt it costs him more to pin the buck – the Pack will turn against him and against thee. They will hold a Jungle Council at the Rock, and then – and then – I have it!’ said Bagheera, leaping up. ‘Go thou down quickly to the men’s huts in the valley, and take some of the Red Flower which they grow there, so that when the time comes thou mayest have even a stronger friend than I or Baloo or those of the Pack that love thee. Get the Red Flower.’

By Red Flower Bagheera meant fire, only no creature in the Jungle will call fire by its proper name. Every beast lives in deadly fear of it, and invents a hundred ways of describing it.

‘The Red Flower?’ said Mowgli. ‘That grows outside their huts in the twilight. I will get some.’

‘There speaks the man’s cub,’ said Bagheera proudly. ‘Remember that it grows in little pots. Get one swiftly, and keep it by thee for time of need.’

‘Good!’ said Mowgli. ‘I go. But art thou sure, O my Bagheera’ – he slipped his arm round the splendid neck, and looked deep into the big eyes – ‘art thou sure that all this is Shere Khan’s doing?’

‘By the Broken Lock that freed me, I am sure, Little Brother.’

‘Then, by the Bull that bought me, I will pay Shere Khan full tale for this, and it may be a little over,’ said Mowgli; and he bounded away.

‘That is a man. That is all a man,’ said Bagheera to himself, lying down again. ‘Oh, Shere Khan, never was a blacker hunting than that frog-hunt of thine ten years ago!’

Mowgli was far and far through the forest, running hard, and his heart was hot in him. He came to the cave as the evening mist rose, and drew breath, and looked down the valley. The cubs were out, but Mother Wolf, at the back of the cave, knew by his breathing that something was troubling her frog.

‘What is it, Son?’ she said.

‘Some bat’s chatter of Shere Khan,’ he called back. ‘I hunt among the ploughed fields tonight,’ and he plunged downward through the bushes, to the stream at the bottom of the valley. There he checked, for he heard the yell of the Pack hunting, heard the bellow of a hunted sambhur, and the snort as the buck turned at bay. Then there were wicked, bitter howls from the young wolves: ‘Akela! Akela! Let the Lone Wolf show his strength. Room for the leader of the Pack! Spring, Akela!’

The Lone Wolf must have sprung and missed his hold, for Mowgli heard the snap of his teeth and then a yelp as the sambhur knocked him over with his fore-foot.

He did not wait for anything more, but dashed on; and the yells grew fainter behind him as he ran into the croplands where the villagers lived.

‘Bagheera spoke truth,’ he panted, as he nestled down in some cattle-fodder by the window of a hut. ‘Tomorrow is one day both for Akela and for me.’

Then he pressed his face close to the window and watched the fire on the hearth. He saw the husbandman’s wife get up and feed it in the night with black lumps; and when the morning came and the mists were all white and cold, he saw the man’s child pick up a wicker pot plastered inside with earth, fill it with lumps of red-hot charcoal, put it under his blanket, and go out to tend the cows in the byre.

‘Is that all?’ said Mowgli. ‘If a cub can do it, there is nothing to fear.’ so he strode round the corner and met the boy, took the pot from his hand, and disappeared into the mist while the boy howled with fear.

‘They are very like me,’ said Mowgli, blowing into the pot, as he had seen the woman do. ‘This thing will die if I do not give it things to eat.’ and he dropped twigs and dried bark on the red stuff. Half-way up the hill he met Bagheera with the morning dew shining like moonstones on his coat.

‘Akela has missed,’ said the Panther. ‘They would have killed him last night, but they needed thee also. They were looking for thee on the hill.’

‘I was among the ploughed lands. I am ready. See!’ Mowgli held up the fire-pot.

‘Good! Now, I have seen men thrust a dry branch into that stuff, and presently the Red Flower blossomed at the end of it. Art thou not afraid?’

‘No. Why should I fear? I remember now – if it is not a dream – how, before I was a Wolf, I lay beside the Red Flower, and it was warm and pleasant.’

All that day Mowgli sat in the cave tending his fire-pot and dipping dry branches into it to see how they looked. He found a branch that satisfied him, and in the evening when Tabaqui came to the cave and told him rudely enough that he was wanted at the Council Rock, he laughed till Tabaqui ran away. Then Mowgli went to the Council, still laughing.

Akela the Lone Wolf lay by the side of his rock as a sign that the leadership of the Pack was open, and Shere Khan with his following of scrap-fed wolves walked to and fro openly, being flattered. Bagheera lay close to Mowgli, and the fire-pot was between Mowgli’s knees. When they were all gathered together, Shere Khan began to speak – a thing he would never have dared to do when Akela was in his prime.

‘He has no right,’ whispered Bagheera. ‘Say so. He is a dog’s son. He will be frightened.’

Mowgli sprang to his feet. ‘Free People,’ he cried, ‘does Shere Khan lead the Pack? What has a tiger to do with our leadership?’

‘Seeing that the leadership is yet open, and being asked to speak —’ Shere Khan began.

‘By whom?’ said Mowgli. ‘Are we all jackals, to fawn on this cattle-butcher? The leadership of the Pack is with the Pack alone.’

There were yells of ‘Silence, thou man’s cub!’ ‘Let him speak. He has kept our Law.’ and at last the seniors of the Pack thundered: ‘Let the Dead Wolf speak.’ When a leader of the Pack has missed his kill, he is called the Dead Wolf as long as he lives, which is not long, as a rule.

Akela raised his old head wearily:

‘Free People, and ye too, jackals of Shere Khan, for many seasons I have led ye to and from the kill, and in all my time not one has been trapped or maimed. Now I have missed my kill. Ye know how that plot was made. Ye know how ye brought me up to an untried buck to make my weakness known. It was cleverly done. Your right is to kill me here on the Council Rock now. Therefore, I ask, who comes to make an end of the Lone Wolf? For it is my right, by the Law of the Jungle, that ye come one by one.’

There was a long hush, for no single wolf cared to fight Akela to the death. Then Shere Khan roared: ‘Bah! what have we to do with this toothless fool? He is doomed to die! It is the man cub who has lived too long. Free People, he was my meat from the first. Give him to me. I am weary of this man-wolf folly. He has troubled the Jungle for ten seasons. Give me the man cub, or I will hunt here always, and not give you one bone. He is a man, a man’s child, and from the marrow of my bones I hate him!’

Then more than half the Pack yelled: ‘A man! A man! What has a man to do with us? Let him go to his own place.’

‘And turn all the people of the villages against us?’ clamoured Shere Khan. ‘No; give him to me. He is a man, and none of us can look him between the eyes.’

Akela lifted his head again, and said: ‘He has eaten our food. He has slept with us. He has driven game for us. He has broken no word of the Law of the Jungle.’

‘Also, I paid for him with a bull when he was accepted. The worth of a bull is little, but Bagheera’s honour is something that he will perhaps fight for,’ said Bagheera, in his gentlest voice.

‘A bull paid ten years ago!’ the Pack snarled. ‘What do we care for bones ten years old?’

‘Or for a pledge?’ said Bagheera, his white teeth bared under his lip. ‘Well are ye called the Free People!’

‘No man’s cub can run with the people of the Jungle,’ howled Shere Khan. ‘Give him to me!’

‘He is our brother in all but blood,’ Akela went on; ‘and ye would kill him here! In truth, I have lived too long. Some of ye are eaters of cattle, and of others I have heard that, under Shere Khan’s teaching, ye go by dark night and snatch children from the villager’s doorstep. Therefore I know ye to be cowards, and it is to cowards I speak. It is certain that I must die, and my life is of no worth, or I would offer that in the man cub’s place. But for the sake of the honour of the pack – a little matter that by being without a leader ye have forgotten – I promise that if ye let the man cub go to his own place, I will not, when my time comes to die, bare one tooth against ye. I will die without fighting. That will at least save the Pack three lives. More I cannot do; but if ye will, I can save ye the shame that comes of killing a brother against whom there is no fault – a brother spoken for and bought into the Pack according to the Law of the Jungle.’

‘He is a man – a man – a man!’ snarled the Pack; and most of the wolves began to gather round Shere Khan, whose tail was beginning to switch.

‘Now the business is in thy hands,’ said Bagheera to Mowgli. ‘We can do no more except fight.’

Mowgli stood upright – the fire-pot in his hands. Then he stretched out his arms, and yawned in the face of the council; but he was furious with rage and sorrow, for, wolf-like, the wolves had never told him how they hated him. ‘Listen, you!’ he cried. ‘There is no need for this dog’s jabber. Ye have told me so often tonight that I am a man (and indeed I would have been a wolf with you to my life’s end), that I feel your words are true. So I do not call ye my brothers any more, but sag [dogs], as a man should. What ye will do, and what ye will not do, is not yours to say. That matter is with me; and that we may see the matter more plainly, I, the man, have brought here a little of the Red Flower which ye, dogs, fear.’

He flung the fire-pot on the ground, and some of the red coals lit a tuft of dried moss that flared up, as all the Council drew back in terror before the leaping flames.

Mowgli thrust his dead branch into the fire till the twigs lit and crackled, and whirled it above his head among the cowering wolves.

‘Thou art the master,’ said Bagheera, in an undertone. ‘Save Akela from the death. He was ever thy friend.’

Akela, the grim old wolf who had never asked for mercy in his life, gave one piteous look at Mowgli as the boy stood all naked, his long black hair tossing over his shoulders in the light of the blazing branch that made the shadows jump and quiver.

‘Good!’ said Mowgli, staring round slowly. ‘I see that ye are dogs. I go from you to my own people – if they be my own people. The Jungle is shut to me, and I must forget your talk and your companionship; but I will be more merciful than ye are. Because I was all but your brother in blood, I promise that when I am a man among men I will not betray ye to men as ye have betrayed me.’ He kicked the fire with his foot, and the sparks flew up. ‘There shall be no war between any of us and the Pack. But here is a debt to pay before I go.’ He strode forward to where Shere Khan sat blinking stupidly at the flames, and caught him by the tuft on his chin. Bagheera followed in case of accidents. ‘Up, dog!’ Mowgli cried. ‘Up, when a man speaks, or I will set that coat ablaze!’

Shere Khan’s ears lay flat back on his head, and he shut his eyes, for the blazing branch was very near.

‘This cattle-killer said he would kill me in the Council because he had not killed me when I was a cub. Thus and thus, then, do we beat dogs when we are men. Stir a whisker, Lungri, and I ram the Red Flower down thy gullet!’ He beat Shere Khan over the head with the branch, and the tiger whimpered and whined in an agony of fear.

‘Pah! Singed Jungle-cat – go now! But remember when next I come to the Council Rock, as a man should come, it will be with Shere Khan’s hide on my head. For the rest, Akela goes free to live as he pleases. Ye will not kill him, because that is not my will. Nor do I think that ye will sit here any longer, lolling out your tongues as though ye were somebodies, instead of dogs whom I drive out – thus! Go!’ The fire was burning furiously at the end of the branch, and Mowgli struck right and left round the circle, and the wolves ran howling with the sparks burning their fur. At last there were only Akela, Bagheera, and perhaps ten wolves that had taken Mowgli’s part. Then something began to hurt Mowgli inside him, as he had never been hurt in his life before, and he caught his breath and sobbed, and the tears ran down his face.

‘What is it? What is it?’ he said. ‘I do not wish to leave the Jungle, and I do not know what this is. Am I dying, Bagheera?’

‘No, Little Brother. Those are only tears such as men use,’ said Bagheera. ‘Now I know thou art a man, and a man’s cub no longer. The Jungle is shut indeed to thee henceforward. Let them fall, Mowgli. They are only tears.’ So Mowgli sat and cried as though his heart would break; and he had never cried in all his life before.

‘Now,’ he said, ‘I will go to men. But first I must say farewell to my mother.’ and he went to the cave where she lived with Father Wolf, and he cried on her coat, while the four cubs howled miserably.

‘Ye will not forget me?’ said Mowgli.

‘Never while we can follow a trail,’ said the cubs. ‘Come to the foot of the hill when thou art a man, and we will talk to thee; and we will come into the crop-lands to play with thee by night.’

‘Come soon!’ said Father Wolf. ‘Oh, wise little frog, come again soon; for we be old, thy mother and I.’

‘Come soon,’ said Mother Wolf, ‘little naked son of mine; for, listen, child of man, I loved thee more than ever I loved my cubs.’

‘I will surely come,’ said Mowgli; ‘and when I come it will be to lay out Shere Khan’s hide upon the Council Rock. Do not forget me! Tell them in the Jungle never to forget me!’

The dawn was beginning to break when Mowgli went down the hillside alone, to meet those mysterious things that are called men.

Hunting Song of the Seeonee PackAs the dawn was breaking the Sambhur belledOnce, twice and again!And a doe leaped up, and a doe leaped upFrom the pond in the wood where the wild deer sup.This I, scouting alone, beheld,Once, twice and again!As the dawn was breaking the Sambhur belledOnce, twice and again!And a wolf stole back, and a wolf stole backTo carry the word to the waiting pack,And we sought and we found and we bayed on his trackOnce, twice and again!As the dawn was breaking the Wolf Pack yelledOnce, twice and again!Feet in the Jungle that leave no mark!Eyes that can see in the dark – the dark!Tongue – give tongue to it! Hark! Oh, hark!Once, twice and again!

Брати Мауглі

Ніч несе на крилах вечірній птах,Кажан вилітає з пітьми.А людей у полоні тримає страх,Бо вільні до ранку ми.Наша влада – з вечора до світання,Коли Зграя в лісі панує.Чуєш поклик? Доброго полюванняВсім, хто Закон шанує!Нічна пісня Джунглів

Надвечір жаркого дня в Сіонійських горах батько-Вовк прокинувся після свого денного спочинку, почухався, позіхнув і струсонув обважнілими лапами, щоб розігнати дрімоту. Мати-Вовчиця спала, поклавши свою велику сіру голову на чотирьох вовченят, а вони вовтузилися і тихенько скиглили, і місяць заглядав у печеру, де жила вовча родина.

– Еге! – сказав батько-Вовк. – Час іти на полювання.

Він хотів було податися з гори у видолинок, аж раптом низькоросла тінь з кошлатим хвостом кинулася на поріг і занила:

– Хай тобі щастить, о Володарю Вовків! Щастя і міцних білих зубів твоїм славним діткам. Нехай вони не забувають, що в цім світі є голодні!

То був шакал, підлий Табакі, – усі вовки Індії зневажають Табакі за те, що він усюди нишпорить, збурює ворожнечу, розносить плітки і збирає покидь на сільському смітнику. І  все ж таки вони бояться Табакі, бо він частіше з-поміж інших звірів у Джунглях хворіє на сказ, а тоді никає лісом і може вкусити кожного, хто трапиться назустріч. Навіть тигр тікає від ницого скаженого Табакі, бо сказ – це найстрашніше лихо для дикого звіра. У нас цю хворобу називають сказом, а звірі прозвали її «дівані» і тікають від неї.

– Можеш зайти і подивитися сам, – похмуро мовив батько-Вовк. – Немає тут ніякої поживи.

– Для вовка – так, – зігнувся Табакі. – А для такого сіромахи, як я, і обгризений маслак – розкіш. Ми, Гідур-логи – шакали, – харчами не перебираємо.

Він шмигнув у глиб печери, схопив оленячу кістку, на якій лишалося трохи м’яса, і, радий-радісінький, вдоволено захрумав.

– Дякую за частування, – сказав він, облизуючись. – Які гарні, славні діточки! Які в них великі очі! А вони ж іще такі дрібні! Та що це я кажу, – мені слід пам’ятати, що королівські діти змалечку вже як дорослі.

Табакі пречудово знав, що хвалити дітей уголос не годиться – бо так їх можна зурочити, – і тішився, бачачи, як знітилися їхні батько й мати.

Він трохи помовчав, зловтішаючись, що вчинив капость, а потім додав:

– Шер-Хан, Великий Тигр, змінив місце ловів. Цього місяця він полюватиме тут, у горах. Отак він сказав.

Шер-Хан облюбував місцину за двадцять миль звідси, біля річки Вайнганги.

– За яким правом? – гримнув батько-Вовк. – Закон Джунглів забороняє міняти місце ловів без попередження! Він розполохає здобич на багато миль довкола, і що мені робити? Мушу нині полювати за двох.

– Недаремно рідна мати назвала його Лангрі – Кульгавий, – презирливо докинула мати-Вовчиця. – Він змалку кульгає на одну ногу, от і вистежує тільки домашню худобу. Селяни на берегах Вайнганги його ненавидять, а тепер він утік сюди і лихо веде за собою: люди полюватимуть за ним у хащі, зловити не зможуть, а нам із дітьми куди подітися, коли вони підпалять траву? Уклінна дяка Шер-Хану!

– То що – передати йому вашу подяку? – прискалив око Табакі.

– Геть, паскудо! – рикнув батько-Вовк. – Швендяй зі своїм паном! Ти сьогодні вже своє зробив.

– Ну що ж, піду, – хихикнув Табакі. – Згодом Шер-Хан і сам подасть голос. Он він – у долині. Я міг би й не трудити ноги, щоб сповістити про це.

Батько-Вовк прислухався: унизу, в долині при невеликій річці, пролунало люте й злісне ревіння тигра, котрий упустив здобич і з досади казився на всю околицю.

– От недоріка! – мовив батько-Вовк. – Зчинити галас на нічних ловах! Чи він не може відрізнити наших оленів від товстих буйволів з Вайнганги?

– Цить! Він вистежує не буйвола і не оленя, – озвалася мати-Вовчиця. – Він полює на людину.

Ревіння змінилося глухим риком, що лунав немовби звідусіль. Це був той рик, що до смерті лякає дроворубів і селян, коли вони ночують у лісі, і часом змушує їх бігти просто до тигра в пазурі.

– Кажеш, на людину! – батько-Вовк вишкірив свої білі зуби. – Невже йому мало усілякої дрібноти та жаб у болоті, що його потягло на людське м’ясо, та ще й на наших угіддях?

Закон Джунглів, який завжди передбачливий, дозволяє звірам вистежувати людей лише тоді, коли вони навчають свою малечу полювати на здобич. Але навіть тоді звір не може вбити людину в тих краях, що їх обжила зграя чи його сім’я. Після загибелі людини з’являються білі люди на слонах, з рушницями і юрми темношкірих людей з гонгами та смолоскипами; і тоді усім звірам у Джунглях буде скрутно. А ще звірі знають, що людина – найбільш слабке та безпорадне створіння з-поміж усіх, і поважному мисливцю не годиться її чіпати. Вони кажуть – і це правда, – що в людожерів лисіє хутро і випадають зуби.

Ричання стало гучнішим і завершилося оглушливим «А-р-р!» – так тигр сповіщає, що готовий до нападу.

Потім почулося озвіріле виття, не таке, як зазвичай у тигра.

– Спіймав облизня, – мовила мати-Вовчиця. – Ти диви!

Батько-Вовк майнув на розвідини і неподалік від печери почув розлючений рик Шер-Хана, що шарудів у заростях.

– Цей дурило обпік собі лапи! З дурного розуму стрибонув у вогнище дроворуба! – пхикнув батько-Вовк. – А за ним і Табакі.

– Хтось лізе сюди, – сказала мати-Вовчиця, нашорошивши одне вухо. – Пильнуй.

У заростях почувся тихий шурхіт, і батько-Вовк присів на задні лапи, готуючись до стрибка. І якби хтось цієї миті подивився на нього, то побачив би найбільше диво – як вовк завмер посеред стрибка. Він кинувся наперед, іще не бачачи, на що кидається, і раптом укляк на місці. Тобто він підстрибнув на чотири-п’ять футів угору і грудкою впав на землю.

– Людина! – прогарчав він. – Людське дитинча! Поглянь!

Перед ним, схопившись за нахилену до землі гілку, стояв голісінький смаглявий малюк, що ледь навчився ходити, – малесенька, ніжна жива грудочка. Такої дитини ще ніколи зроду ніхто не бачив уночі та ще й біля вовчого лігва. Малюк подивився в очі батькові-Вовку і засміявся.

– Ти диви, людське дитинча! – подивовано сказала мати-Вовчиця. – Я їх ще ніколи не бачила. Ану принеси його сюди.

Вовк зазвичай носить своїх вовченят у пащі, тому він може, коли треба, взяти в зуби яйце і не розчавити його; і хоча зуби батька-Вовка ухопили за спину малюка, коли він поклав дитину між вовченятами, на шкірі не лишилося й сліду.

– Яке ж воно малесеньке! Голе, а таке хоробре! – лагідно мовила мати-Вовчиця. (Малий пробирався між вовченятами ближче до її теплого підчерев’я.) – О, та ще й узявся смоктати разом з усіма! То он яке воно, людське дитя! Яка б то вовчиця могла похвалитися, що має серед своєї малечі людську дитину?

– Я чув, таке колись бувало, тільки не в нашій Зграї і не за моєї пам’яті, – сказав батько-Вовк. – Шерсті на ньому немає, і я міг би його вбити одним махом. Та ба – він мене не боїться!

При вході в печеру стало темно – велика кутаста голова і шия Шер-Хана затулили отвір. За ним верещав Табакі:

– Пане, пане, він побіг сюди!

– О, яка честь – до нас навідався Шер-Хан! – мовив батько-Вовк, грізно зблиснувши очима. – Чого бажає Шер-Хан?

– Віддай мою здобич! Людський вилупок сховався тут, – оголив ікла Шер-Хан. – Його батьки втекли. Віддайте дитину мені.

Шер-Хан, як і казав батько-Вовк, стрибнув через вогнище дроворуба, ненароком обпік лапи і розлютився. Проте батько-Вовк дуже добре знав, що вхід до печери для тигра завузький. У тому місці, де Шер-Хан стояв зараз, він не зміг би навіть ворухнути лапою. Йому було ніде розвернутись, як небораці, котрий надумав битись у діжці.

– Вовки – вільний народ, – сказав батько-Вовк. – Вони слухаються тільки свого ватажка, а не якогось там смугастого людожера. Людська дитина належить нам. Якщо захочемо, то самі її вб’ємо.

– «Захочемо!» А мені що з того? Клянуся буйволом, якого я вполював, я не буду стовбичити біля вашого смердючого кубла і випрохувати те, що і так моє за правом! Це кажу я, Шер-Хан!

Від ревіння тигра відлунила печера. Мати-Вовчиця, відкинувши від себе вовченят, рвонулася вперед, і її очі, що сяйнули у пітьмі двома зеленими вогниками, стрілися з червонястими очима Шер-Хана.

– А я, Ракша (Чортиця), кажу тобі: людське дитинча моє, Лангрі, і лишиться в мене! Ніхто його не вб’є. Воно житиме і полюватиме у Зграї, разом з усіма! Гей, ти, мисливцю на голих дітлахів, рибожер, жаб’ячий глитай, – настане час, і він вистежить тебе! А тепер геть звідси – бо, клянуся оленем, якого я вполювала (а я не вживаю стерва), ти полетиш до дідька, кульгаючи на всі чотири лапи, обсмалений лісовий покидьок! Геть звідси!

Батько-Вовк дивився на неї із захватом. Він уже призабув ті часи, коли змагався за свою Вовчицю в чесному бою з п’ятьма вовками, – ті часи, коли вона полювала у Зграї і недаремно мала прізвисько Чортиця. Шер-Хан не боявся батька-Вовка, та з Вовчицею стати на герць не посмів: знав, що перевага на її боці й вона битиметься не на життя, а на смерть. Він із гарчанням позадкував з печери і, опинившись ззовні, ревнув:

– У своєму кублі і собака гавкає! Заждіть, що скаже Зграя про цього приблуду – людського покидька! Дитина моя, і рано чи пізно я її зжеру, довгохвості злодюги!

Мати Вовчиця задихано впала ницьма біля своїх вовченят, і батько-Вовк похмуро мовив до неї:

– Цього разу Шер-Хан казав слушне: малого треба показати Зграї. Ти намислила лишити його собі, Мати?

– Лишити його собі? – важко дихаючи, відлунила Вовчиця. – Та воно ж само прийшло до нас, голе-голісіньке, темної ночі, – і все ж таки не побоялося! Поглянь, воно уже відпихає одного з моїх вовченят! Цей кульгавий людожер убив би його і втік на Вайнгангу, а люди з помсти зруйнували б наше лігво. Лишити його собі? Так, я його лишаю. Ану, лежи тихо, жабеня! О, Мауглі – так я й називатиму тебе, Жабеня Мауглі, – настане час, і ти вистежиш Шер-Хана, як він вистежував тебе.