Троє в одному човні (як не рахувати собаки) = Three Men in a Boat (to Say Nothing of the Dog)

Я довго сидів замислений. Я думав, який з мене цікавий об’єкт для медицини, якою знахідкою був би я для аудиторії медиків! Якби студенти мали мене, їм було б не потрібно ходити по лікарнях. Бо я сам був цілою лікарнею. Досить студентові обійти мене довкола – і одержуй диплом.

Потім я подумав: а чи довго ще мені жити на світі? Я вирішив обстежити себе. Помацав свій пульс. Відразу я взагалі не міг його намацати, а тоді раптом він почав битись. Я вийняв годинник і став рахувати. Вийшло сто сорок сім ударів на хвилину. Я спробував прослухати своє серце, але ніяк не міг його розшукати. Воно перестало битися. Згодом я, звичайно, зрозумів, що воно, напевне, весь час було на своєму місці й весь час билось, але пояснити, чому я його не знаходив, не можу. Я обмацав усього себе спереду – від того, що я називаю талією, аж до шиї, – і з обох боків, і, скільки спромігся дістати, зі спини. Проте не намацав і не відчув нічого. Тоді спробував оглянути свій язик. Вистромив його якомога далі, заплющив одне око, а друге скосив униз, але зміг побачити лише кінчик язика. З вигляду того кінчика я тільки ще дужче впевнився, що у мене скарлатина.

Я ввійшов до тієї читальні здоровою, щасливою людиною, а вийшов звідти немічним інвалідом.

Я побіг до свого лікаря. Він мій давній приятель і, коли мені здасться, ніби я занедужав, лічить мій пульс, і оглядає язик, і розмовляє зі мною про погоду – все, звичайно, задарма; отож я й вирішив, що тепер зможу йому гідно віддячити. «Адже ж лікареві найпотрібніша практика, – так сказав я собі. – І я віддам себе йому. На мені він матиме більше практики, ніж на тисячі звичайних, буденних пацієнтів з однією-двома хворобами». Отож я подався просто до нього. Він прийняв мене і спитав:

– Ну, що в тебе там за болячка?

Я відповів:

– Любий мій, я не хочу відбирати в тебе час, розповідаючи про свої болячки. Життя коротке, і ти можеш померти, перше ніж я скінчу. Краще я скажу тобі, якої болячки у мене немає. У мене нема раку сажотрусів. Як це так вийшло, що я його не підхопив, пояснити не можу, але це факт, що у мене його немає. А всі інші хвороби в мене є.

І розповів йому, як я про те довідався.

Тоді він звелів мені роздягтись, і обдивився всього, і потримав за пульс, а тоді зовсім несподівано стусонув у груди – отака дурна вихватка! – та ще й буцнув головою. Потім сів, написав рецепта, склав його вдвоє й віддав мені. Я сховав рецепт у кишеню і вийшов.

Я навіть не розгортав рецепта. Зайшов у найближчу аптеку й подав його аптекареві. Той прочитав – і повернув його мені. Мовляв, таким він не торгує.

– Хіба ви не аптекар? – здивувався я.

– Аптекар, – відповів він. – От якби я держав мебльовані кімнати зі столуванням, то зміг би вас обслужити. А як аптекар – нічого не можу вдіяти.

Тоді я прочитав рецепт. У ньому було написано:

«Rp. Біфштекс 1 фунт

Пиво 1 пінта

Приймати що 6 годин.

Десятимильна прогулянка пішки 1

Щоранку.

Ліжко 1

Щовечора рівно об 11 годині.

І не забивай собі голови тим, чого не тямиш».

Я послухався цих вказівок – і результат, бачте, непоганий, принаймні для мене: життя моє було врятоване, і я й досі живий.

Однак це все між іншим, а тепер, як вірити тій рекламці печінкових пілюль, у мене були незаперечні симптоми захворювання печінки, серед яких головний – «гостра нехіть до будь-якої праці».

Скільки я перетерпів через цей симптом, не розкажеш ніякими словами. Із самою малечку я був через нього справжнім мучеником. А підлітком я не мав жодного дня перепочинку від цієї хвороби. Рівень медичної науки тоді ще був багато нижчий, ніж тепер, і всі мої страждання звичайно приписували лінощам.

– Та ворушися, чортів ледацюго! – було, кричали на мене. – Роби що-небудь, а то тільки дурно хліб їси!

Ніхто ж бо не знав, що це в мене хвороба. І пілюль ніяких мені не давали, самі лише запотиличники. І треба сказати правду – хоч воно й дивно, але ті запотиличники частенько допомагали від моєї хвороби, принаймні на якийсь час. Я пам’ятаю, що тоді один запотиличник краще впливав на мою печінку й пробуджував у мені більшу охоту зразу піти куди сказано і зробити що сказано, не гаючи ні хвилини, ніж тепер ціла коробка пілюль.

А втім, хіба рідко буває, що отакі прості старосвітські засоби виявляються дійовіші, ніж увесь отой аптечний непотріб.

Ми просиділи з півгодини, описуючи один одному свої недуги. Я розповів Джорджеві та Вільямові-Гаррісу, як я себе почуваю, коли встаю вранці, а Гарріс розповів нам, як він себе почуває, коли лягає спати; а Джордж став на постилку перед каміном і влаштував нам цілу виставу, дуже наочно й виразно показавши, як він себе почуває вночі.

Джорджеві, бачте, тільки здається, ніби й він хворий; насправді ж він здоровісінький.

Потім у двері постукала місіс Попетс і спитала, чи вже подавати нам вечерю. Ми сумно посміхнулись один до одного й відповіли, що, мабуть, спробуємо щось проковтнути. Гарріс сказав, що дрібка їжі в шлунку все ж таки часом полегшує хворобу; тоді місіс Попетс унесла тацю, ми підсіли до столу й трохи побавились біфштексом із цибулею та ревеневим пирогом.

Я, напевне, був тоді в дуже тяжкому стані, бо, пам’ятаю, через якихось півгодини вже втратив будь-який інтерес до їжі – річ незвичайна для мене – і навіть не схотів сиру.

Виконавши цей обов’язок, ми знову наповнили келихи, закурили люльки й повели далі розмову про своє здоров’я. Жоден з нас не знав напевне, що саме з ним діється; але щодо причини наша думка була одностайна: ми перевтомилися.

– Нам потрібен відпочинок, – сказав Гарріс.

– Відпочинок і цілковита зміна оточення, – додав Джордж. – Розумове перенапруження виснажило й ослабило наші організми. Нове оточення, де не буде постійної необхідності весь час думати, відновить рівновагу нервової системи.

Джордж має двоюрідного брата, що в протоколах поліції звичайно пишеться студентом-медиком; а тому він, природно, полюбляє висловлюватись, як домашній лікар.

Я погодився із Джорджем і сказав, що треба знайти якусь глуху, забуту світом місцину, далеко від людського мурашника, і промріяти погожий тиждень чи два у її сонній тиші – такий собі напівзабутий закуток, схований феями від гамірного світу, щось ніби орлине гніздо, приліплене на скелі Часу так високо, що рев бурхливих хвиль дев’ятнадцятого сторіччя лиш ледь чутно долинає туди.

Гарріс відказав, що це бредня. Він, мовляв, знає такі місця, як я маю на увазі; там лягають спати о восьмій годині, спортивної газети не дістанеш ні за які гроші, а по куриво треба ходити пішки за десять миль.

– Ні, – сказав він, – коли хочете відпочити й змінити оточення, нема краще, як подорож морем.

Але я рішуче повстав проти морської подорожі. Морем корисно поплавати місяців зо два – зо три, але тиждень – це нікуди не годиться.

Відпливаєш у понеділок, твердо переконаний, що на тебе чекає неабияка втіха. На прощання махаєш рукою друзям, що прийшли тебе проводжати, закурюєш найдовшу свою люльку й походжаєш по палубі, так пишаючись, немовби ти капітан Кук, сер Френсіс Дрейк і Христофор Колумб в одній особі. У вівторок ти вже не радий, що поплив. У четвер, середу й п’ятницю ти не радий білому світові. У суботу ти вже спроможний випити трохи бульйону й посидіти в шезлонгу на палубі, із кволою, сумирною усмішкою відповідаючи на запитання добросердих людей, як ти себе почуваєш. У неділю ти починаєш ходити своїми ногами і їсти справжню їжу. А в понеділок, стоячи із саквояжем і парасолькою біля поручня й ладнаючись зійти на берег, ти думаєш, що подорож тобі вже подобається.

Пригадую, якось мій свояк надумав поправити здоров’я морським плаванням. Він узяв квиток з Лондона до Ліверпуля й назад, а коли прибув до Ліверпуля, єдина його думка була – як продати той зворотний квиток.

Мені потім розповідали, що він оббігав усе місто, пропонуючи квиток запівдарма, і врешті таки продав його за вісімнадцять пенсів якомусь молодикові із жовтяничним обличчям, що йому лікар недавно порадив морське повітря і фізичні вправи.

– Морське повітря? – вигукнув мій свояк, зі щирою приязню втискуючи квиток у руку молодикові. – Матимете його стільки, що на все життя вистачить. А фізичні вправи – та на судні ви сидячи навправляєтесь більше, ніж якби ви на землі безперестану перекидалися через голову.

А сам він – тобто мій свояк – вернувся додому поїздом. Сказав, що для його здоров’я добра й Північно-Західна залізниця.

Іще один мій знайомий теж був на тиждень вибрався в морську подорож понад узбережжям. Перед відплиттям до нього в каюту прийшов стюард і спитав, чи він платитиме за їжу кожного разу окремо, чи заплатить наперед за весь час.

Стюард радив заплатити наперед – так, мовляв, вийде багато дешевше. Сказав, що за тиждень із нього візьмуть два фунти п’ять шилінгів. На сніданок у них подають рибу й смажене м’ясо. О першій годині обід із чотирьох страв. Вечеря о шостій – суп, риба, антре1, печеня, птиця, салат, солодке, сир і десерт. І легенька м’ясна перекуска о десятій.

Мій знайомий обрав це меню за два фунти й п’ять шилінгів (він любить попоїсти).

Обід подали, коли минали Шірнес. Мій знайомий чомусь не почував такого апетиту, як сподівався, а тому з’їв тільки трохи вареного м’яса й полуниці з вершками. Удень він не раз згадував той обід, і часом йому здавалося, що він уже кілька тижнів не їв нічого, крім вареного м’яса, а часом – що він уже кілька років живе на самих полуницях із вершками.

Та м’ясові і полуницям з вершками теж, видно, було не солодко, бо вони просились на волю.

О шостій прийшли й сказали, що вечеря готова. Це повідомлення мій знайомий сприйняв без великого захвату, проте подумав, що треба ж відробити частину тих двох фунтів і п’яти шилінгів, і, держачись за линви та інші речі, спустився до їдальні. Унизу його зустрів приємний аромат цибулі й гарячої шинки, змішаний з пахощами смаженої риби й зелені. Підійшов, улесливо всміхаючись, стюард і спитав:

– Чого вам принести, сер?

– Краще винесіть… мене звідси, – насилу відповів мій знайомий.

Його підхопили, хутенько винесли нагору й зоставили біля завітряного борту.

Наступні чотири дні він жив скромно й безгрішно, живлячись самими сухариками та содовою водою; однак у суботу, набравшися зухвальства, зважився випити слабенького чаю із грінками, а в понеділок уже поглинав курячий бульйон. У вівторок він зійшов на берег і довго стояв на пристані, із жалем в очах дивлячись услід пароплавові.

– Бач, поплив, – нарікав він. – І моя їжа на ньому зосталась. На два фунти їжі! Заплатити заплатив, а з’їсти не з’їв…

Він запевняв, що надолужив би своє, якби йому ще хоч один день.

Ось чому я так рішуче виступив проти морської подорожі. Я пояснив, що боюся не за себе. Мені море ніколи не вадило. Але я боявся за Джорджа. Джордж відказав, що з ним було б усе гаразд, йому навіть подобається морське плавання, але нам із Гаррісом він не радить і думати про щось таке, бо певен, що ми обидва на морі слабуватимемо. А Гарріс заявив, що для нього завжди було таємницею, як це люди примудряються хворіти на морську хворобу, – він навіть гадає, що вони роблять це навмисне, аби похизуватись. Він, мовляв, і сам не раз хотів спробувати, але так і не зумів.

Потім він почав розповідати нам, як йому траплялося пливти через Ла-Манш у таку бурю, що пасажирів доводилось прив’язувати до койок, і на всьому пароплаві тільки двох – його та капітана – не брала морська хвороба. Інколи той другий був не капітан, а помічник, але, як правило, здоровими лишалися двоє: Гарріс і ще хто-небудь. А як не двоє, то самий Гарріс.

Цікава річ: нікого ніколи не бере морська хвороба… на суходолі. У морі бачиш скільки завгодно хворих на неї – повні пароплави, але на суходолі я ще не зустрічав людини, яка б знала, що це таке – морська хвороба. Де ховаються, зійшовши на берег, ті тисячі змучених нею пасажирів, що кишать на кожному судні, – це для мене загадка.

Правда, якщо більшість людей такі, як той чоловік, що його я якось бачив на одному ярмутському пароплаві, то цю уявну загадку розгадати неважко. Пригадую, ми тільки-но відпливли від Саутендського молу, а він уже вистромлявся у відчинений ілюмінатор у дуже небезпечній позі. Я підійшов і спробував урятувати його. Поторсав за плече й сказав:

– Слухайте, відійдіть-но, а то за бортом опинитесь.

– Ох, я б і радий! – тільки й відповів він.

Довелося залишити його там.

Через три тижні я побачив його в кав’ярні при одному батському готелі. Він розповідав про свої подорожі і з великим захватом говорив, як він любить море.

– Морська хвороба? – вигукнув він у відповідь на сповнене заздрості запитання якогось лагідного молодика. – Ну що ж, признаюсь, одного разу мене трохи млоїло. Це було коло мису Горн. Другого дня вранці корабель розбився.

Я озвався:

– А це не вам нещодавно було погано біля Саутендського молу, й ви хотіли опинитися за бортом?

– Біля Саутендського молу? – спантеличено перепитав він.

– Так. На ярмутському пароплаві, у п’ятницю три тижні тому.

– А… справді! – зрадів він. – Тепер пригадую. У мене тоді чомусь голова розболілась. Мабуть, від пікулів. Такий начебто пристойний пароплав був, а пікулі подали – просто гидота. Ви їх не куштували?

Що ж до мене, то я винайшов чудовий спосіб, як запобігати морській хворобі. Треба балансувати своїм тілом у такт із хитанням судна. Стати посередині палуби, і коли підіймається ніс пароплава – нахилятись уперед, аж поки ледь не торкнешся палуби власним носом; а коли підіймається корма – відхилятись назад. Тоді ви самі весь час стоятимете вертикально. Годину-дві воно помагає дуже добре; але ж неможливо хитатись так уперед та назад цілий тиждень!

Джордж запропонував:

– Давайте попливемо вгору Темзою.

І пояснив, що тоді в нас буде досхочу і свіжого повітря, і руху, і спокою; постійна зміна краєвидів розвіюватиме думки (навіть ті, які знайдуться в Гаррісовій голові); а натомившись від веслування, ми добре їстимемо й ще краще спатимемо.

Гарріс зауважив, що Джорджеві небезпечно робити щось таке, від чого він спатиме ще краще; і взагалі йому незрозуміло, як це Джордж примудриться спати більше, ніж він спить звичайно: адже в добі завжди, і взимку і влітку, буває тільки двадцять чотири години. Ну а якщо він і справді зуміє спати більше, то чи не краще відразу померти та й не витрачатись на харчі й помешкання.

А втім, додав Гарріс, йому самому Темза підійде «на всі сто». Я ніколи не розумів, що це за «сто» – сто пенсів чи сто шилінгів, сто дюймів чи сто футів, – але так кажуть усі; отже, мабуть, і справді це якесь дуже підходяще «сто».

Мені Темза теж підходила «на всі сто», і ми з Гаррісом обидва сказали, що Джорджеві набігла непогана думка; але сказали таким тоном, ніби дивувались, як це Джордж спромігся придумати щось таке розумне.

Єдиний, хто не зрадів Джорджевій пропозиції, був Монтморенсі. Сказати по правді, його ніколи не тягло на Темзу.

«Для вас, хлопці, воно, може, й добре, – думав він. – Вам воно подобається. А мені… Ну що мені там робити? Краєвиди мене не цікавлять, тютюну я не курю. Як я побачу на березі пацюка, ви ж однаково не спинитесь. А як я засну, ви почнете якісь витівки в човні, і я можу вилетіти за борт. Ні, якби ви спитали мене, я б сказав, що це дурне діло. Дурне-дурнісіньке».

Проте нас було троє проти одного, і пропозицію прийняли більшістю голосів.

Chapter Two

Plans discussed – Pleasures of “camping out,” on fine nights – Ditto, wet nights – Compromise decided on – Montmorency, first impressions of – Fears lest he is too good for this world, fears subsequently dismissed as groundless – Meeting adjourns.

We pulled out the maps, and discussed plans.

We arranged to start on the following Saturday from Kingston. Harris and I would go down in the morning, and take the boat up to Chertsey, and George, who would not be able to get away from the City till the afternoon (George goes to sleep at a bank from ten to four each day, except Saturdays, when they wake him up and put him outside at two), would meet us there.

Should we “camp out” or sleep at inns?

George and I were for camping out. We said it would be so wild and free, so patriarchal like.

Slowly the golden memory of the dead sun fades from the hearts of the cold, sad clouds. Silent, like sorrowing children, the birds have ceased their song, and only the moorhen’s plaintive cry and the harsh croak of the corncrake stirs the awed hush around the couch of waters, where the dying day breathes out her last.

From the dim woods on either bank, Night’s ghostly army, the grey shadows, creep out with noiseless tread to chase away the lingering rear-guard of the light, and pass, with noiseless, unseen feet, above the waving river-grass, and through the sighing rushes; and Night, upon her sombre throne, folds her black wings above the darkening world, and, from her phantom palace, lit by the pale stars, reigns in stillness.

Then we run our little boat into some quiet nook, and the tent is pitched, and the frugal supper cooked and eaten. Then the big pipes are filled and lighted, and the pleasant chat goes round in musical undertone; while, in the pauses of our talk, the river, playing round the boat, prattles strange old tales and secrets, sings low the old child’s song that it has sung so many thousand years – will sing so many thousand years to come, before its voice grows harsh and old – a song that we, who have learnt to love its changing face, who have so often nestled on its yielding bosom, think, somehow, we understand, though we could not tell you in mere words the story that we listen to.

And we sit there, by its margin, while the moon, who loves it too, stoops down to kiss it with a sister’s kiss, and throws her silver arms around it clingingly; and we watch it as it flows, ever singing, ever whispering, out to meet its king, the sea – till our voices die away in silence, and the pipes go out – till we, commonplace, everyday young men enough, feel strangely full of thoughts, half-sad, halfsweet, and do not care or want to speak – till we laugh, and, rising, knock the ashes from our burnt-out pipes, and say “Good-night,” and, lulled by the lapping water and the rustling trees, we fall asleep beneath the great, still stars, and dream that the world is young again – young and sweet as she used to be ere the centuries of fret and care had furrowed her fair face ere her children’s sins and follies had made old her loving heart – sweet as she was in those bygone days when, a new-made mother, she nursed us, her children, upon her own deep breast – ere the wiles of painted civilisation had lured us away from her fond arms, and the poisoned sneers of artificiality had made us ashamed of the simple life we led with her, and the simple, stately home where mankind was born so many thousands of years ago.

Harris said:

“How about when it rained?”

You can never rouse Harris. There is no poetry about Harris – no wild yearning for the unattainable. Harris never ‘‘weeps, he knows not why.” If Harris’s eyes fill with tears, you can bet it is because Harris has been eating raw onions, or has put too much Worcester over his chop.

If you were to stand at night by the sea-shore with Harris, and say:

“Hark! do you not hear? Is it but the mermaids singing deep below the waving waters; or sad spirits, chanting dirges for white corpses, held by seaweed?” Harris would take you by the arm, and say:

“I know what it is, old man; you’ve got a chill. Now, you come along with me. I know a place round the corner here, where you can get a drop of the finest Scotch whisky you ever tasted – put you right in less than no time.”

Harris always does know a place round the corner where you can get something brilliant in the drinking line. I believe that if you met Harris up in Paradise (supposing such a thing likely), he would immediately greet you with:

“So glad you’ve come, old fellow; I’ve found a nice place round the corner here, where you can get some really first-class nectar.”

In the present instance, however, as regarded the camping out, his practical view of the matter came as a very timely hint. Camping out in rainy weather is not pleasant.

It is evening. You are wet through, and there is a good two inches of water in the boat, and all the things are damp. You find a place on the banks that is not quite so puddly as other places you have seen, and you land and lug out the tent, and two of you proceed to fix it.

It is soaked and heavy, and it flops about, and tumbles down on you, and clings round your head and makes you mad. The rain is pouring steadily down all the time. It is difficult enough to fix a tent in dry weather; in wet, the task becomes herculean. Instead of helping you it seems to you that the other man is simply playing the fool. Just as you get your side beautifully fixed, he gives it a hoist from his end, and spoils it all.

“Here! what are you up to?” you call out.

“What are you to?” he retorts; “leggo, can’t you?”

“Don’t pull it; you’ve got it all wrong, you stupid ass!” you shout.

“No, I haven’t,” he yells back; “let go your side!”

“I tell you you’ve got it all wrong!” you roar, wishing that you could get at him; and you give your ropes a lug that pulls all his pegs out.

“Ah, the bally idiot!” you hear him mutter to himself; and then comes a savage haul, and away goes your side. You lay down the mallet and start to go round and tell him what you think about the whole business, and, at the same time, he starts round in the same direction to come and explain his views to you. And you follow each other round and round, swearing at one another, until the tent tumbles down in a heap, and leaves you looking at each other across its ruins, then you both indignantly exclaim, in the same breath:

“There you are! what did I tell you?”

Meanwhile, the third man, who has been baling out the boat, and who has spilled the water down his sleeve, and has been cursing away to himself steadily for the last ten minutes, wants to know what the thundering blazes you’re playing at, and why the blarmed tent isn’t up yet.

At last, somehow or other, it does get up, and you land the things. It is hopeless attempting to make a wood fire, so you light the methylated spirit stove, and crowd round that.

Rainwater is the chief article of diet at supper. The bread is two-thirds rainwater, the beefsteak-pie is exceedingly rich in it, and the jam, and the butter, and the salt, and the coffee have all combined with it to make soup.

After supper, you find your tobacco is damp, and you cannot smoke. Luckily you have a bottle of the stuff that cheers and inebriates, if taken in proper quantity, and this restores to you sufficient interest in life to induce you to go to bed.

There you dream that an elephant has suddenly sat down on your chest, and that the volcano has exploded and thrown you down to the bottom of the sea – the elephant still sleeping peacefully on your bosom. You wake up and grasp the idea that something terrible really has happened. Your first impression is that the end of the world has come; and then you think that this cannot be, and that it is thieves and murderers, or else fire, and this opinion you express in the usual method. No help comes; however, and all you know is that thousands of people are kicking you, and you are being smothered.

Somebody else seems in trouble, too. You can hear his faint cries coming from underneath your bed. Determining, at all events, to sell your life dearly, you struggle frantically, hitting out right and left with arms and legs, and yelling lustily the while, and at last something gives way, and you find your head in the fresh air. Two feet off, you dimly observe a half-dressed ruffian, waiting to kill you, and you are preparing for a life-and-death struggle with him, when it begins to dawn upon you that it’s Jim.

“Oh, it’s you, is it?” he says, recognising you at the same moment.

“Yes,” you answer, rubbing your eyes; “what’s happened?”

“Bally tent’s blown down, I think,” he says. “Where’s Bill?”

Then you both raise up your voices and shout for “Bill!” and the ground beneath you heaves and rocks, and the muffled voice that you heard before replies from out the ruin:

“Get off my head, can’t you?”

And Bill struggles out, a muddy, trampled wreck, and in an unnecessarily aggressive mood – he being under the evident belief that the whole thing has been done on purpose.

In the morning you are all three speechless, owing to having caught severe colds in the night; you also feel very quarrelsome, and you swear at each other in hoarse whispers during the whole of breakfast time.

We therefore decided that we would sleep out on fine nights; and hotel it, and inn it, and pub it, like respectable folks, when it was wet, or when we felt inclined for a change.