Чарівник країни Оз

А от малий Тото, зіткнувшись з ворогом віч-на-віч, з гавкотом напосівся на хижого звіра, що загрозливо відкрив пащу. І саме цієї миті із боязні за любого песика Дороті кинулася вперед і з усієї сили довбонула Лева по носові:

– Ану геть від Тото! Як вам не соромно – такий здоровезний, а кидається на маленького.

– Та я ж не кусав його… – промимрив Лев, потираючи носа.

– Але ж спробували! – відрізала вона. – Ви просто боягуз – от ви хто!

– Та я й сам це знаю… – похнюпився Лев. – І завжди це знав.

Але ж чим тут зарадиш?

– Чого не знаю – того не знаю! – розвела руками Доро-ті. – Але ж як вам не соромно було бити й без того набите створіння, оте бідолашне Опудало!

– Як? Набите? – здивувався Лев, дивлячись, як Дороті піднімала Опудала на ноги й обтрушувала зусібіч.

– Авжеж, – буркнула Дороті спересердя.

– Ось чому він так покотився… Я навіть здивувався. Який легкий! А воно ось що… – зауважив Лев. – А той, інший, він теж чимось набитий?

– Та ні! – відмахнулася Дороті, допомагаючи Залізному Лісорубу звестися на ноги. – Він залізний.

– Ось чому я ледве не затупив об нього пазурі! – нарешті второпав Лев. – Коли я дряпав оте залізо, у мене аж мурашки по спині побігли. А це що за звірятко, яке ви так захищаєте?

– Це мій песик Тото.

– А він що – теж залізний чи просто набитий? – ніби між іншим поцікавився Лев.

– Не те й не інше – він той… складається з м’яса… – пояснила, як змогла, дівчинка.

– Он воно як! Така дрібна тваринка – і така хоробра! Нікому і в голову не могло б прийти – підняти лапу на таку маленьку істоту, хіба що останньому боягузу, як я, – сумно погодився Лев.

– А чом ви такий боягуз? – здивовано запитала Дороті в Лева, який зростом був з коня, не менше.

– Це – велика загадка, – відповів той. – Такий уже я вдався. Інші мешканці цього лісу вважають мене найхоробрішим у цьому лісі просто тому, що Лев має бути царем усіх звірів. Я дуже рано зрозумів, що досить мені гаркнути як слід – і все живе кидається від мене навтьоки. Навіть люди (зізнаюсь, яких я страх як боюся), й ті тікають без оглядки, ледве я рикну на них. Якби слон, тигр чи ведмідь вступили зі мною в двобій, я б сам дременув геть… такий уже я жалюгідний боягуз!.. Але, на щастя, почувши моє гарчання, всі самі втікають від мене. Я й сам би втік.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.