100 важливих подій історії України

Пам’ятник Данилу Галицькому, Львів

ЗАСНУВАННЯ ЛЬВОВА

Точної дати заснування Львова історична наука до нас не донесла. Епоха пізнього Середньовіччя приховує багато таємниць про події тієї пори на просторах Європи. І культурна столиця України, на жаль, не оминула подібної участі. Тож перша літописна згадка про Львів датується 1256 роком. Звів місто князь Данило Галицький і назвав його на честь свого сина Лева. У літописі, який містить цю згадку, йдеться й про чималу пожежу, яка сталась у польському місті Холм.

Як повідомляє літопис, пожежа була такою великою, що її було видно за багато миль – з міських укріплень Львова.

Данило Галицький – засновник Львова

Протягом певного часу зафіксована у літописі дата вважалася першою згадкою про нинішню столицю української Галичини. Однак у 2010 році відбулася подія, яка зламала звичні стереотипи. Львівський історик Іван Паславський зробив відкриття, яке зацікавило європейських дослідників. В одній з бібліотек учений виявив французький стародрук, у якому містилась інша версія заснування міста. У книзі йшлося про те, що Львів було засновано до першої літописної згадки. Йдеться про 1240 рік, що збігається з датою захоплення Києва кочовиками Бату-хана. Слід додати, що, на думку Івана Паславського, автор згаданого стародруку – французький історик XVII—XVIII сторіч Мішель Ле Кієн – своїми працями довів власний авторитет. А отже, джерело можна вважати цілком солідним.

Панорама Львова А. Гогенберґа 1618 р.

Центром старовинного Львова була сучасна площа Ринок. Місто надійно захищали укріплення, побудовані з урахуванням природних чинників, а саме пагорбів Високого замку та річки Полтви. Вигідне розташування міста Лева на перехресті важливих торгових шляхів зумовило його швидкий економічний розвиток. Наприкінці XIII сторіччя місто стало вагомим центром ремесла і торгівлі. В умовах безперервних війн із сусідами велику роль відіграло й стратегічне розташування Львова у центрі Галицько-Волинського князівства. Тож легко зрозуміти князя Льва Даниловича, який у 1272 році переніс столицю князівства з Галича до Львова.

Час вносив свої правки в архітектуру міста. Після захоплення Львова польським королем Казимиром ІІІ Великим у 1349 році центр міста було перенесено на південь. Цього разу місто будувалося за західноєвропейськими зразками. Спочатку з’явилася центральна площа, а вже навколо неї житлові квартали і лінія укріплень. Загалом система укріплень Львова створювалася близько 300 років. Спочатку, в другій половині XIV століття, вона складалася з частоколу, рову і валу. Пізніше було побудовано мури, один з яких дістав назву Низького, інший – Високого. До міста вели дві брами – Краківська і Галицька. Біля них через рів перекинули підйомні мости. Дуже важливою частиною укріплень був Високий замок, закладений у 1360 році. Минали століття, і Львів змінювався. Однак над деякими його властивостями час не владний. Львів і досі залишається для усієї України тим місцем, де живе її душа.

Високий замок у Львові. Гравюра ХVII ст.

БИТВА НА СИНІХ ВОДАХ (1362 р.)

Битва на Синіх Водах, попри усю її значущість в історії України, тривалий час залишалася поза увагою науковців. Події далекого 1362 року, коли українське Поділля нарешті позбулося панування Золотої Орди, замовчувались, а вітчизняна історіографія надавала перевагу міфічній битві на Куликовому полі, що її взяла на озброєння пропаганда Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу. На відміну від Куликовської битви, поразка трьох ординських князів од війська князя Ольгерда Гедиміновича в битві біля Синіх Вод відбулася насправді, чому є безліч археологічних і історіографічних доказів.

Великий князь литовський Ольгерд. Гравюра з «Опису Європейської Сарматії», 1578 р.

Уперше битва на річці Синюха, яка є притокою Південного Бугу і протікає територією сучасних Кіровоградської й Миколаївської областей, згадується в літописній оповіді «Про Поділля». На жаль, ім’я автора цієї пам’ятки залишилося невідомим, але з великою ймовірністю можемо припустити, що написаний твір на початку тридцятих років XV століття. Стосовно битви на Синіх Водах літопис повідомляє:

«…Коли господарем був на литовській землі князь великий Ольгерд і йшов у поле з литовським військом, побив татар на Синій Воді, трьох братів: князя Хачебея, Кутлубуга и Дмитрика. А ті три брати Татарської землі, отчічи и дідичи Подільської землі....»

До нашого часу збереглося небагато джерел, які повідомляють про перебіг самої битви. Найдокладнішим є фрагмент хроніки польського історика XVI століття Мацея Стрийковського.

У ньому автор першої друкованої історії Східної Європи повідомляє:

Мацей Стрийковський

«Ольгерд, уклавши угоду про мир з прусськими і ліфляндськими лицарями, вирушив у похід в Дикі Поля проти татар. З ним виїхали чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював султан Кочубей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх вояків у шість вигнутих загонів, так щоб татари не могли їх оточити у сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши ворога густим залізним градом з луків, почали кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильне шикування військ Ольгерда. А литва з русинами з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їх. А інші з самострілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із коней, наче вітер снопи в бурю. Не змігши витримати лобового натиску, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбитими Кутлубах, Кочубей і султан Дімейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів».

Бій з татарами

Після перемоги князя Ольгерда у битві на Синіх Водах пануванню татаро-монголів на українських землях було покладено край. Завершувався один з найтрагічніших епізодів історії Русі, який тривав від часів падіння Києва у 1241 році.

С. Іванов. Баскаки

ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА (1410 р.)

Роковини Грюнвальдської битви офіційно святкуються у республіці Литва 15 липня. Битва, яка відбулась більш ніж шістсот років тому на території сучасної Польщі, вважається однією з найбільш визначних як для Польщі й Литви, так і для України.

Зауважимо, що історична наука у Литві зазнала значно меншого впливу, аніж українська історіографія. Москва і її прихвосні панували там протягом значно меншого часу і не встигли вчинити з літописами й історичними документами того, що вони вчинили в Україні. І це справжня удача для нас. Середньовічна держава Велике князівство Литовське мала у своєму складі більшість сучасних українських земель, і литовські літописці створили багато документів, які допомагають зменшувати кількість білих плям української історії.

Але повернемось до подій у Грюнвальді. Початок XV сторіччя відзначився активізацією ордену тевтонських лицарів, які бажали розповсюдити свій вплив на землі Великого князівства Литовського. Однак їхня експансія наразилась на активний спротив литовських князів. Апогей протистояння вилився у широко відому битву при Грюнвальді.

15 липня 1410 року дві армії зійшлись у битві, яка мала вирішити долю Східної Європи на багато років уперед. Військом тевтонів командував Великий магістр Ульріх фон Юнгінген. Під його орудою знаходились 51 хоругва німецьких, польських, литовських і прусських лицарів, загони підвладних ордену єпископів, а також союзники, серед яких лицарі з Чехії, Швейцарії, Лівонії, Сілезії і Моравії. Загалом, потужне військо, чисельність якого становила до 83 000 бійців. Втім, якщо реально оцінювати можливості Тевтонського ордену, слід зазначити, що ця цифра завищена.

Я. Матейко. Грюнвальдська битва

Армія, що протистояла Юнгінгену, відрізнялася від війська тевтонів як якістю, так і кількістю. Сили Великого князівства Литовського, що їх очолював князь Вітовт, нараховували близько 12 000 бійців. Щоправда, діяли вони у союзі з польським королем Ягайлом, який стояв на чолі війська у 20 000 бійців. Також у складі польсько-литовсько-руського війська перебували кілька тисяч татарських вершників під командуванням сина знаменитого хана Тохтамиша – Джелал ад-Діна.

Битва відбулася в полі між селищами Грюнвальд, Танненберг і Людвігсдорф. Війська супротивників вишикувалися фронтом, що перевищував два кілометри, і почали зближення. Розпочали битву татарська кіннота й українці, які перебували у складі литовського війська. Німецькі лицарі перейшли у контратаку і скоро почали тіснити супротивника. У відповідь «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нємцов на палаши, a потым навели нємцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нємцов килка тысячий полегло. Еднак же нємцы, того не уважаючи, шли ослєп на поляки и литву…».

Ця атака об’єднаних сил була настільки вдалою, що тевтонці не витримали і зламали стрій, рятуючи власні життя. Переслідування і різня тривали протягом кількох годин. Русь, яка витримала за останні кількасот років безліч потрясінь, заявила, що є силою, здатною боротися за власні права.

А. Муха. Після Грюнвальдської битви

УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА У 1449 р

Середина XIV століття стала початком розпаду держави Чингізидів – Золотої Орди. Чвари і суперечки, як раніше це відбулось у Київській Русі, вкрай ослабили владу Каракоруму, водночас посиливши сепаратистські тенденції. Саме на фоні цих подій відбулося відокремлення у 1449 році кримських татар і утворення ними держави – Кримського ханства з правлячою династією Ґераїв на чолі. Першим в історії кримським ханом став Хаджі-Ґерай.

Слід зауважити, що на початку свого існування Кримська держава була досить слабкою. Постійна боротьба за владу суттєво дестабілізувала ситуацію в Криму. Не сприяло зміцненню ханства і становище в економіці – до кінця XVI століття кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Літописи так описують побут тогочасного Кримського ханства:

«Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби».

Однак внутрішні проблеми татари швидко навчилися вирішувати шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні сильну армію, Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі.

Утворення Кримського ханства

Зухвалим грабункам сприяв і той факт, що з 1475 року ханство стало васалом Османської імперії. Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. Насамперед це було зумовлено розташуванням ханства, яке стало своєрідним плацдармом для мусульманської експансії у глиб Європи.

Хаджі I Ґерай, засновник Кримського ханства

До складу Кримського ханства, окрім самого Криму, входили степи на північ від Перекопу, а також частина нижньої течії Дніпра. З часом до ханства була приєднана частина Кубані. Відомо також, що кримські хани отримали у подарунок від турецького султана частину Бессарабії. Менглі-Ґерай, який прийшов до влади у 1475 році, зміцнив кордони держави. За наказом хана була збудована фортеця Перекоп. Побудували місто Очаків, а столицею ханства став Бахчисарай. Кримське ханство було поділено на численні улуси, що належали ханським васалам – беям, які мали своїх слуг і невільників. За часів правління Менглі-Ґерая ханство стало досить сильною державою і відігравало значну роль в європейській політиці. Відомо, наприклад, що з Московським князівством Менглі-Ґерай мав союз у боротьбі проти Золотої Орди і Литовського князівства, що, однак, не заважало йому вважати московських князів васалами і вимагати від них щорічної данини.

Ханський палац у Бахчисараї

Від часів Менглі-Ґерая між заселеною територією України і Кримським ханством пролягла пустельна степова смуга, відома як Дике Поле. Саме ця пустеля стала ареною кривавих зіткнень між населенням двох вказаних територій. Однак, незважаючи на ворожнечу, українські козаки і влада Литви, а пізніше Речі Посполитої часто вступали у тимчасові союзи з Кримським ханством.

ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

Центром виникнення козацтва стало Подніпров’я, а саме та його частина, що розташована на південь від Києва. У XIV—XV століттях ці землі належали Київському князівству, а пізніше Київському воєводству Речі Посполитої.

Починаючи з Х століття землі півдня України жили у постійному очікуванні ворожого нападу, як повідомляє нам М. С. Грушевський у своїй праці «Нарис з історії українського народу». Виживання відбувалось у постійній боротьбі з кочовиками. Тож протягом великого проміжку часу мешканці України змушені були поєднувати працю хлібороба і навички воїна.

Слово «козак» має тюркське походження. Його можемо перекласти як «сторож» або «вояк». Такий термін гармонує зі способом життя на прикордонних землях. Як зауважує М. С. Грушевський: «Разом з войовничістю і витривалістю життя на кордоні давало розвиток особистості, відчуттю свободи…»

У XIV столітті територія по обидва боки Дніпра перетворилася на пустку. Єдиними осередками тут залишилися замки з невеликими гарнізонами – Канів, Черкаси, Брацлав, Вінниця, Остер і Чернігів. Поблизу фортець проживали селяни, розташовуючись так, щоб у разі нападу кочовиків мати змогу опинитись під захистом мурів. Усе населення постійно жило у страху, фактично на військовому становищі. Як міщани, так і селяни повинні були мати коней і зброю, брати участь у походах проти татар, відбивати ворожі напади. Як описує літопис XVI століття мешканця прикордонних територій: «…йдучи на роботу, він несе на плечі рушницю, а до боку чіпляє шаблю або тесак».

Перші відомості про козаків в Україні датуються 1470 роком. Хоча ці згадки можна віднести як до українського козацтва, так і до татарських здобичників, яких у документах тієї доби також іменували словом «козак». Чіткіші згадки про козаків на землях Київщини з’являються у 1492—1499 роках.

Козак-бандурист. Близько 1890 р. Полтавський художній музей

Козацький стан у тому вигляді, як ми звикли про нього чути, формувався досить повільно. Це відбувалося протягом XVI століття. Уже в середині цього століття документи згадують про наявність у Черкасах козаків у кількості 250 чоловік. Згідно з записами 1552 року, «козакують місцеві селяни, міщани, дрібна шляхта і бояри…».

Герб Війська Запорозького

А вже за кілька років козацтво отримало офіційне визнання польської влади. Універсалом короля Речі Посполитої Сиґізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572 р. було створене реєстрове козацьке військо. Своїм указом король доручав коронному гетьману Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді у документах зустрічається термін «реєстрові козаки» на противагу нереєстровим, які були поставлені у напівлегальне становище. Їхнім осередком стала Запорозька Січ, розташована у пониззі Дніпра. Першою назву «Січ» отримала фортеця, побудована князем Д. Вишневецьким на острові Хортиця. Загалом протягом XVI—XVIII століть столиця низових козаків змінювала місце свого розташування сім разів і остаточно була зруйнована російськими вояками за наказом Катерини ІІ у 1775 році.

І. Репін. Запорожці пишуть листа турецькому султанові

ВВЕДЕННЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА В МІСТАХ УКРАЇНИ

Унікальна для свого часу система місцевого самоврядування виникла в саксонському місті Магдебург, від чого й пішла її назва. Це відбулось у 1188 році. Магдебурзьке право передбачало звільнення міста від управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів-землевласників і створення міського самоврядування. Також Магдебурзьке право закріплювало права різних міських станів, таких як купці, міщани та ремісники, встановлювало порядок обрання і функціонування органів самоврядування, регулювало взаємовідносини мешканців міста, визначало покарання за окремі види злочинів. Безсумнівно, що надання Магдебурзького права було великим проривом у суспільному житті того чи іншого середньовічного міста, підносило на новий рівень його розвиток.

Львівська ратуша. 1620 р.

Найпершим здобутком Магдебурзького права можемо вважати виникнення цехової системи виробництва – своєрідних профспілок того часу. Саме цехи дозволяли ремісникам, таким як зброярі, кравці, шевці, кушніри, різники та ін., виробляти та реалізовувати свою продукцію на якісно вищому рівні. Майстри, які не входили до складу цеху, отримували назву «партачі» й були позбавлені права займатись реалізацією продукції, що теж сприяло підвищенню якості виробництва того чи іншого продукту. Не менш важливим здобутком запровадження Магдебурзького права стали нові правила оподаткування, а також соціальні ліфти, які сприяли розвитку міст. За рівнем самоврядування міста поділялися на магістратські та ратушні. Магістратська форма управління визнавалась більш самостійною. Ратушу, як орган міського самоврядування, у кінці XVIII століття мали майже всі міста України. У самоврядуванні обидвох типів ремісники і купці звільнялися від влади воєводи й обирали магістратське управління, яке поділялося на дві колегії: одна керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга – судовими справами. Члени першої колегії називалися «райці». До другої входили чиновники на чолі з бурмистром. Обирали представників місцевої влади городяни.

На території України Магдебурзьке право з’явилось у XIV сторіччі. Згідно з інформацією деяких джерел, першими містами, які одержали Магдебурзьке право, стали Сянок у 1339 році, Львів у 1356-му, Кам’янець у 1374-му, а також Луцьк у 1432 році. Однак інші джерела приводять аргументи на користь факту, що раніше Магдебурзьке право прийшло у міста Закарпаття і вже у 1329 році ним користувались Хуст, Вишкове і Тячів.

З часом розповсюдження Магдебурзького права Україною набирало все більш вагомих обсягів. З метою схилити на свій бік заможних містян у 1494 році великий князь литовський Олександр Казимирович надав Магдебурзьке право Києву, у своїй грамоті нагадуючи киянам: «Єсмо дали вам право немецкоє». Цей документ і є першим писемним підтвердженням запровадження Магдебурзького права у Києві. У XVI столітті князі Вишневецькі дарували право на самоврядування Лохвиці, Лубнам, Пирятину та Прилукам. У 1752 році Магдебурзьке право було даровано гетьманом Розумовським Полтаві, 1758 року грамоту отримав Новгород-Сіверський. До кінця XVIII століття Магдебурзьке право одержали майже всі міста України.

Ратуша Магдебургa

СТВОРЕННЯ ПЕРЕСОПНИЦЬКОГО ЄВАНГЕЛІЯ

Книга – це скарб. Книги бувають різними. Одні додають до нашого життєвого досвіду важливі деталі. Інші залишаються з нами на все життя. Однак є серед них і такі, які переступають межу і стають не просто книгою, а символом. Символом певних обставин, існування групи людей, історичного періоду. У Пересопницького Євангелія доля склалася так, що йому судилося стати символом Української Нації. Настільки важливим, що під час інавгурації президенти країни тримають руку не лише на Конституції, але й на цій книзі.

Книга являє собою фоліант вагою понад 9 кілограмів, писаний на пергаменті, й складається з 964 сторінок. У виготовленні рукопису переплелися традиція переписування євангельських текстів і намагання створити шедевр рукопису й мистецтва. Не буде перебільшенням стверджувати, що книга стала проривом у середньовічній свідомості і спробою адаптації книжкової слов’янської до живої народної мови.

У цьому її унікальність і наукова цінність.

У православній рукописній традиції переписування книг Святого Письма завжди посідало особливе місце. Авторство в таких творах ніколи не вказувалося. Тож анонімність є особливістю середньовічної християнської культури. Ці якості сповідали й автори Пересопницького Євангелія. Скромність, відмова від особистої слави, благоговіння і відповідальність за написане – ось риси, притаманні творцям цієї книги.

Мініатюра із зображенням євангеліста Матвія

Пересопницьке Євангеліє змогло уникнути долі багатьох творів, історія появи яких залишається загадкою. Відомо, що роботу над рукописом було розпочато у серпні 1556 року коштом княгині Анастасії Заславської. Це відбулось у монастирі при церкві Святої Трійці, що розташований у містечку Дворець. До кінця 1556 року було написане Євангеліє від Матфея і перша половина тексту Євангелія від Марка. Наступного року роботу припинили і відновили лише в 1561 році, у Пересопницькому монастирі. Тут було дописано Євангеліє від Марка, а також Євангелія від Луки та Іоанна. Працю над книгою було завершено 29 серпня 1561 року.

Пересопницьке Євангеліє

І книга розпочала свій шлях крізь віки. Судячи з усього, нею користувалися досить часто. Це доводить той факт, що палітурку рукопису змінювали не менше трьох разів. У різних місцях рукопису можемо бачити позначки кількома мовами. Ці мітки належать до різних епох. На особливу увагу заслуговує дарчий напис українською мовою, який зберігся на перших сторінках книги. Він сповіщає про передачу Євангелія єпископові Переяславському гетьманом І. Мазепою. Саме великий гетьман зробив нову обкладинку рукопису і прикрасив її коштовним камінням.

Після того як Пересопницький монастир у 1603 році було перетворено на єзуїтський колегіум, Євангеліє вивезли, і воно досить довго подорожувало. На рукописі помітні сліди дощових крапель. Також є напис латиною, який повідомляє, що рукопис перебував у духовній семінарії Переяслава. Крім того, на ньому збереглися позначки, які можна датувати XIX століттям. У XX столітті Євангеліє належало Полтавській бібліотеці, а потім музею Києво-Печерської лаври. Від грудня 1947 року й до нашого часу книга зберігається у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

ВІДКРИТТЯ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ У 1576 р

Острозька академія, заснована на Волині відомими українськими просвітителями XVI століття – князями Острозькими, стала далеко не першим навчальним закладом такого роду в Україні. Однак її виникнення, поза всяким сумнівом, можна вважати важливою віхою в історії нашої держави.

Академію у місті Острог заснував у 1576 році князь Василь-Костянтин Острозький. Утім, князь був не єдиною людиною, яка сприяла відкриттю нового учбового закладу. Значну суму коштів надала племінниця князя – Гальшка Острозька. Сприяли відкриттю школи й інші члени родини.

Василь-Костянтин Острозький

Зауважимо, що в основу діяльності академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук: риторики, граматики, діалектики, арифметики, геометрії, музики й астрономії. Крім того, викладалися вищі науки, такі як філософія, богослов’я і медицина. Учні Острозької академії опановували п’ять мов: польську, слов’янську, іврит, грецьку і латину. Унікальність вищого закладу освіти виявилася і в тому, що в Острозі вперше була проведена спроба поєднати дві культури: православну візантійську і католицьку західноєвропейську. Саме в Острозі разом з академією з’явилось і українське видавництво – друкарня Івана Федорова. Тут побачили світ у 1578 році греко-слов’янський «Буквар», у 1580 році «Новий Завіт», а також у 1581 році «Книжка собраніє вєщєй нужнейших» Тимофія Михайловича. Були надруковані «Хронологія» у 1581 році, а також шедевр давньоукраїнської поліграфії – «Острозька Біблія». Вийшли полемічні праці «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий». Саме учень Острозької академії Мелетій Смотрицький написав першу фундаментальну слов’янську «Граматику» у 1619 році.