100 важливих подій історії України

Мініатюра з Ватиканського манускрипту XIV століття (хроніка XII століття Константина Манассія). Зверху зображено завоювання Святославом Болгарії, знизу – похід Іоанна Цимісхія на Доростол

ХРЕЩЕННЯ РУСІ

У 988 році Київська Русь була могутньою державою. Позаду залишилися роки становлення, спроби князя Ігоря продовжити справу Олега у Візантії, упокорення древлянського союзу племен Ольгою і походи проти ворогів «давньоруського спартанця» Святослава. На князівський престол у Києві зійшов син Святослава Володимир, пізніше прозваний Великим. Настав час встановлення християнства на землях, підвладних Києву.

Володимир залишив по собі славу реформатора, і встановлення християнства – далеко не єдина його реформа. Проте навряд чи варто заперечувати, що саме вона мала найвагоміші наслідки для Київської держави. А передували хрещенню такі події.

У 980 році князь робить спробу реформування язичницьких вірувань. Про це повідомляє «Повість минулих літ»:

«…І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його срібна, а вус – золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами…»

Утім, має право на життя й інша версія подій, яка з’явилася на початку ХХ сторіччя. Згідно з цією версією, Володимир не облаштовував капищ, натомість встановив культ єдиного бога Перуна. У будь-якому разі швидко з’ясувалося, що реформа не сприяє розбудові держави, розвитку культури і писемності, зв’язкам з європейськими країнами, які на той час були в більшості християнськими. На фоні такого стану речей у Володимира з’явилась ідея хрещення Русі. Нагода підвернулась швидко – у 987 році візантійський імператор Василій попрохав допомоги у Києва в міжусобній боротьбі з землевласниками. Володимир погодився, але поставив умовою участі у кампанії шлюб із сестрою імператора Анною. Зустрічною вимогою очільника Візантії було хрещення Володимира і запровадження християнства як офіційної релігії Київської Русі.

Хрещення Ольги у Царграді. Мініатюра із Радзивіллівського літопису

Далі події розвивалися стрімко. Наприкінці 987 року Володимир відрядив у розпорядження імператора загін у 6000 варягів. Одразу після перемоги над суперниками імператор вирішив порушити договір і відмовити князю у шлюбі з сестрою. Наслідком цього став рейд Володимира у Крим і облога Корсуня (Севастополь) – міста, яке відігравало значну роль в економіці Візантійської імперії. Після того як місто захопили, Василій спорядив флот, з яким до Корсуня вирушила Ганна. Одразу по її прибуттю відбулося хрещення Володимира і шлюб, після чого князь вирушив до Києва виконувати решту своїх обіцянок.

«…І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню віддати. Перуна ж повелів прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде…»

Такими словами хрещення Русі описує «Повість минулих літ». Залишається додати, що князь Володимир був канонізований між 1240 і 1311 роками Католицькою і Православною церквами як рівноапостольний святий.

В. Васнецов. Хрещення князя Володимира.

Володимирський собор, Київ

БУДІВНИЦТВО СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ В КИЄВІ

Софійський собор є найдавнішим храмом України з тих, що збереглися до нашого часу. У Києві княжих часів існувала лише одна церква, яку було споруджено раніше, – Десятинна. Але, на жаль, будівля, зведена у 989—996 роках, не збереглася до нашого часу. Побудована князем Володимиром Святославичем Десятинна церква була зруйнована монголами хана Батия під час облоги столиці Київської Русі у 1240 році. Протягом тривалого часу історіографами вважалося, що Софійський собор був побудований Ярославом Мудрим у 1037 році.

«Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію…»

На відміну від «Повісті минулих літ», Новгородський літопис датує спорудження Софійського собору 1017 роком. Зважаючи на 20-річну різницю у датах, що їх подають два вирішальних письменних джерела епохи Київської Русі, протягом тривалого часу існувала думка, що у 1017 році Софію було закладено, а у 1037-му будівництво закінчено. Утім, ця версія не витримує критики. Річ у тім, що літопис Нестора і Новгородський літопис – не єдині документи, у яких згадується Софійський собор. Інформацію про нього також містить саксонська «Хроніка» єпископа Тітмара Мерзебурзького. Саме у ній знайдено запис про пожежу у Софійському соборі. Датою смерті німецького хроніста вважається 1018 рік, що доводить існування храму у 1017 році. На користь цієї версії свідчить також «Слово про закон і благодать», написане митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 роками. Цей документ сповіщає, що у 1022 році Софійський собор не лише існував, але й був відомим як на Русі, так і у Західній Європі. Крім того, Іларіон зауважує, що будівництво Софії почав князь Володимир Великий, а завершив його син – Ярослав. Оскільки Володимир помер у 1015 році, виникає припущення, що Софію заклали раніше. Це припущення підтвердили і дослідження настінних написів у Софійському соборі, які були проведені київським ученим С. Висоцьким у ХХ сторіччі.

Софійський собор з дерев’яною дзвіницею (справа) на рисунку Абрахама ван Вестерфельда (1651)

Ярослав Мудрий

Софійський собор являє собою надзвичайно красиву будівлю з тринадцятьма куполами. Таке архітектурне рішення не випадкове – кількість голів собору символізує Ісуса Христа і його дванадцять учнів-апостолів. Стіни собору майстерно прикрашені різнобарвними мозаїками та фресками. З історичних джерел дізнаємось, що у давнину при храмі існував монастир, який у наш час поновив свою роботу. Залишається додати, що собор у Києві будувався за аналогією із Софійським собором у Константинополі як головна будівля держави. І хоч відомо, що його зводили візантійські майстри, він не є копією константинопольської Софії.

У наш час найдавніша споруда Києва, повна назва якої звучить як Собор Святої Софії Премудрості Божої, тішить око киян і гостей міста в історичному центрі Києва, на території Софійського монастиря.

Собор є частиною національного заповідника «Софія Київська». Крім монастиря і собору, до заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква та Судацька фортеця.

Софійський кафедральний собор, початок 1910-х

ПЕРЕМОГА НАД ПЕЧЕНІГАМИ У 1036 р

Правління великого київського князя Ярослава відзначалося багатьма видатними подіями, за що князя й прозвали Мудрим. І однією з таких подій можна вважати перемогу над кочовими племенами печенігів у битві під Києвом, яка відбулась у 1036 році.

Перша згадка про печенігів з’являється у «Повісті минулих літ». Хронологічно її відносять до 915 року. Саме тоді князь Ігор уклав з печенігами договір, після чого вони перекочували до кордонів Візантії та Угорщини. Втім, протистояння з кочовиками на цьому не закінчилось, і у 920 році Ігор здійснив ще один похід проти печенігів. Протягом Х сторіччя протистояння русичів з печенігами періодично переростало у нетривкі ситуативні союзи, після чого знову поновлювалось. А на початку ХІ сторіччя суперечності знову поглибилися. Закінчилося це наступом печенігів на Київ і спробою взяти штурмом столицю Київської Русі.

Ярослав Мудрий. Портрет із Царського титулярника. XVII ст.

Держава печенігів на той час уже пережила період свого розквіту, але продовжувала залишатися потужним суперником. Вона була поділена по Дніпру на дві частини з чотирма провінціями. Кожна мала у своєму складі 5 округів, які могли сукупно виставити 40 десятитисячних кінних загонів. Ставкою кагана та місцем загальної ради була долина річки Рось у нижній течії. Загальна кількість печенігів дослідниками оцінювалася до 3 млн осіб. З огляду на таку інформацію, можемо уявити рівень небезпеки, яка нависла у той час над Київською Руссю. Утім, остання змогла подолати загрозу і продемонструвати, хто є справжнім господарем у регіоні.

Худ. Б. Чориков. Благородний вчинок молодого киянина (під час облоги печенігами Києва)

Облозі Києва печенігами у 1036 році передували деякі події. А саме – непевна політична ситуація. Адже саме у той час у Чернігові помер князь Мстислав, і його брат Ярослав вирушив вирішувати проблеми об’єднання князівств у єдину потужну державу. Далі шлях князя лежав до Новгорода, де він планував посадити на князювання свого сина Володимира. Відсутністю Ярослава і скористалися печеніги, маючи на меті розорити столицю. Втім, їхнім планам не судилося бути втіленими у життя. Ярослав, почувши про загрозу, діяв миттєво.

«В літо 1036, коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшла до нього звістка, що печеніги взяли в облогу Київ. Ярослав же зібрав багато воїнів, прийшов до Києва і прорвався у місто своє. А було печенігів безліч. Ярослав виступив із Києва, приготувався до бою: варягів поставив посередині, а на правому крилі – киян, а на лівому крилі – новгородців…»

Саме так «Повість минулих літ» описує події. Битва, що відбулася, не залишила кочовикам жодних шансів на перемогу.

«І став перед містом. Печеніги пішли на приступ і зчепилися на тій горі, де стоїть зараз собор Святої Софії: було тут поле чисте тоді. І почалась жорстока січа, ледве до вечора здолав лютих ворогів Ярослав. І кинулись печеніги на всі боки тікати, і не знали, куди бігти…»

Облога Києва у 1036 році була, напевне, останньою спробою печенігів утвердитися на Русі. Після поразки частина племен розсіялася прикордонними територіями, асимілювавшись із місцевим населенням. Частина печенігів пішла у Візантію і на території Східної Європи, декотрі загинули. В степах зароджувалася культура злих і жорстоких половців.

Перемога руського богатиря над печенізьким. Радзивіллівський літопис

АННА ЯРОСЛАВНА – КОРОЛЕВА ФРАНЦІЇ

Анна, одна з трьох дочок Ярослава Мудрого, народилася, ймовірно, 1024 або 1025 року. Її доля склалася досить буденно для того часу: усі три дочки київського князя – Єлизавета, Анастасія та Анна – стали королевами європейських монархій. Єлизавета вийшла заміж за норвезького принца Гарольда Сміливого, а Анастасія зійшла на угорський трон. Тож про дочок Ярослава Мудрого було відомо в Європі, коли французький король Генріх I задумав одружитися.

Освіту майбутня королева Франції здобула досить гарну. Вона вивчала грамоту, історію, іноземні мови, математику і живопис. Відомо, що Анна Ярославна вільно володіла кількома мовами, зокрема старослов’янською і грецькою. І це у той час, коли в Європі не кожен чоловік шляхетного походження умів писати.

У 1048 році посольство від овдовілого Генріха I вдруге прибуло до Києва (відомо, що першого разу князь Ярослав відповів відмовою на прохання руки власної доньки). І цього разу згоди було досягнуто.

Анна Ярославна. Фреска в Софіївському соборі в Києві

Прибуття нареченої короля у Францію було обставлено урочисто. Генріх I виїхав зустрічати Анну в Реймс. Адже за традицією саме в Реймсі коронувалися французькі королі. Тут у травні 1049 року, у соборі Святого Хреста, відбулася церемонія коронації Анни Ярославни, і вона стала королевою Франції. Цікавим є той факт, що на шлюбній грамоті донька київського князя написала своє ім’я, а Генріх І замість підпису поставив хрестик. У свою чергу Анна Ярославна здивувала почет короля, відмовившись присягати на латинській Біблії. Вона принесла клятву на Євангелії, писаному слов’янською мовою. Згодом ця книга отримала назву Реймського Євангелія, і на ній давали присягу всі наступні королі Франції, навіть не підозрюючи про її київське походження.

Роки перебування Анни на королівському троні збіглися з економічним і культурним підйомом у Франції, але навіть за таких умов французькі дослідники цитують рядки з її листа до батька: «У яку варварську країну ти мене послав; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі…» З цього листа можна зрозуміти, що високоосвіченій українці, яка виросла в умовах слов’янської культури, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого світу того часу. Втім, факт, що Анна була єдиною в Європі жінкою, яка листувалася з Римським Папою, теж говорить про високу ступінь її освіченості.

П. Клодт. Від’їзд княжни Анни Ярославни до Франції для вінчання з королем Генріхом I, ХІХ ст.

У 1053 році Анна народила королю сина Філіпа. Протягом наступних двох років у Анни народилися Роберт і Гуго – усі законні спадкоємці короля Генріха. Також у цей час у короля і королеви народилась донька, якій дали ім’я Емма.

Шлюб Анни і Генріха тривав недовго – король помер у 1060 році. За заповітом Анна Ярославна була призначена опікункою спадкоємця престолу Філіпа. Однак, залишаючись королевою, офіційне опікунство вона не отримала: опікуном міг бути тільки чоловік. Тим не менш Анна разом з Філіпом I підписувала державні документи, які збереглися й донині. Так, на жалуваній грамоті суасонського абатства існує її власноручний підпис кирилицею «Анна королева».

Востаннє ім’я Анни Ярославни зустрічається у документах 1075 року. Подальша її доля достатньо не вивчена. Згідно з даними деяких джерел, вона повернулася до Києва, де й закінчила свій шлях. Згідно з твердженням інших, померла у Франції і була похована у церкві Вільєрського абатства поблизу міста Етамп.

Якоб де Бі. Королева Анна Ярославна, бл. 1640 р.

ПОЯВА «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ»

Напевне, немає у наш час в Україні людини, яка б не чула про Нестора Літописця і його нетлінний твір. «Повість минулих літ» є найдавнішим серед літописів, що збереглися до наших днів. Поряд з такими пам’ятками давньоруської літератури, як «Слово о полку Ігоревім» і «Слово про закон і благодать», «Повість минулих літ» посідає настільки важливе місце у нашій історії, що його просто неможливо переоцінити.

Свою назву літопис отримав від вступного речення, яке промовляє до нас крізь віки:

«Ось повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля…»

У науковому середовищі багато років тривають суперечки щодо обставин початку літописання у Київській Русі, а також про зміст перших літописних пам’яток. Навряд чи мають рацію твердження деяких дослідників радянської епохи про існування «Літопису Аскольда» чи «язичницького літописання», яке датують епохою княжіння Олега або Ігоря. Загалом такі пам’ятки прийнято вважати науковою містифікацією. Нині переважна більшість дослідників схиляється до думки, що літописання на Русі бере свій початок з кінця Х сторіччя. Ці давні статті були об’єднані у літописний збірник, який датують 1037—1039 роками, тобто часом княжіння Ярослава Мудрого. Далі з’явилися Новгородський звід 1050 року і два Київських – 1073 і 1095 року відповідно.

Нестор Літописець, автор «Повісті минулих літ» (скульптура М. Антокольського)

На відміну від попередніх документів, «Повість минулих літ» є беззаперечним доказом літописання на Русі, позаяк існує фізично, а не на рівні історичних реконструкцій, згадок і домислів. Літопис пережив три редакції. Перша належить перу Нестора і побачила світ у головному центрі літописання Русі, тобто у Печерському монастирі Києва. Датою її виходу вважають 1113 рік. Втім, слід зауважити, що твір Нестора теж не дійшов до нас у первісному вигляді. Він пережив дві редакції, які були зроблені за наказом князя Володимира Мономаха у 1116 і 1118 роках. Це відбулося не у Печерському монастирі, з яким у князя склалися далеко не кращі стосунки, а у Видубицькому, що його було засновано неподалік від Києва батьком Володимира Мономаха – великим князем Всеволодом Ярославичем. Редактором виступив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Однак, спираючись на той факт, що різниця між виходом оригіналу твору і редакціями складає усього кілька років, можемо припустити, що правки князя не мали великого впливу на зміст твору з точки зору історичної науки.

Особливо цінним є те, що Нестор на сторінках свого літопису зміг пов’язати історичні події, які відбувалися на території Київської Русі, з всесвітньою історією, наголосивши на важливості ролі, що її відігравала Русь у розвитку цивілізації. Літописець прославив народ Русі, ґрунтовно дослідив її багатовікову історію і напророчив країні славне майбутнє. «Повість минулих літ» являє собою головне, а у багатьох випадках – єдине джерело з історії східних слов’ян і Київської Русі перших століть нашої ери.

Окрім історичної цінності, «Повість минулих літ» має й високі літературні якості, завдяки яким філологи й літературознавці мають можливість вивчати прадавню українську мову.

«Повість минулих літ» у Радзивіллівському літописі

ПОЯВА ТЕРМІНУ «УКРАЇНА»

Відомо, що у давнину землі від «Сяну до Дону», як поетично іменується наша країна, носили назву Київська Русь. Однак вже у XII сторіччі з’явився термін, який використовується й у наш час. Це відбулось у 1187 році. Саме тоді в Іпатіївському літописі вперше було надруковано слово «Україна»:

«…и плакашася по нем всі переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…»

Ці рядки літопису пов’язані зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який загинув під час походу на половців. Зауважимо, що назва «Україна» зустрічається в Іпатіївському списку не один раз. Літопис також містить розповідь про князя Ростислава Берладника, який «завітав до України Галицької». Не суперечить Іпатіївському списку і Галицько-Волинський літопис, який містить рядки про діяльність князя Данила Романовича Галицького:

«…забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну…»

Дослідники протягом десятків років відшукували у літописах підказки, як можна трактувати назву «Україна». Деякі з них дотримуються думки, що це синонім слів «князівство» або «земля». Інші стверджують, що так іменували прикордонну Переяславську землю. Орест Субтельний, наприклад, вважав, що слово «Україна» означає географічно Київське прикордоння. Інший історіограф, Віталій Скляренко, стверджує, що буква «у» означає не «біля», а «в середині», тому недоцільно трактувати «Україну» як окраїну.

Більшої популярності назва «Україна» набрала в часи, коли спадок Київської Русі увійшов до складу Речі Посполитої. З цього часу термін зустрічається в багатьох документах і листах. Тепер таку назву носила територія Наддніпрянщини. Трохи згодом вона почала ширитись і на інші території.

У XVII—XVIII століттях термін «Україна» набуває більш вагомого політичного значення. Хоча протягом довгого часу козацька держава офіційно іменувалася в Європі «Військом Запорозьким». Поділ наших територій між Москвою та Річчю Посполитою у часи Руїни, а також знищення Гетьманщини російською владою у 1764 році створили серйозні перепони для поширення нової назви. У цей час термін «Україна» знову використовувався у локальному значенні.

Уривок із Пересопницького Євангелія (1556), в якому зустрічається слово «україна»: «пришол в україни иудейския»

Тільки у XIX столітті, коли почали формуватися чіткіші кордони українських земель, назва «Україна» почала дедалі частіше вживатись у повсякденному житті її мешканців. Офіційному ж встановленню назви сприяло створення Української Народної Республіки у 1917 році.

Для чого ж було замінювати старовинну назву на нову? Вважається, що це було своєрідним протестом проти агресивної політики Росії, яка в усі часи мала за мету асимілювати українську націю у російську. Саме тому Московська імперія присвоїла собі назву «Русь», перетворивши її у XVIII сторіччі на Росію. Незважаючи ні на що, термін «Україна» пройшов чималий шлях від своєї появи до офіційного визнання в 1991 році, коли було проголошено Незалежність.

КОРОНУВАННЯ КОРОЛЯ ДАНИЛА

Грудневі морози скували розбиті шляхи уздовж Бугу, коли у давній столиці волинської династії, місті Дорогичин, з’явився почет нунція Папи Римського Інокентія IV Опізо Мізано. Добігав до свого завершення 1253 рік. Довгою вервечкою вершники, вози й криті екіпажі тяглися, зникаючи за міською брамою. Вони здолали немалий шлях, але труднощі були того варті. У скрині, запечатаній особистою печаткою Папи, лежали регалії, які по перебігу сторіч нагадають нащадкам, що Україна колись мала свого короля. Ось що про цю подію оповідає Галицько-Волинський літопис:

«…Прислав папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства…”»

Зауважимо, посольство Папи для самого князя Данила Романовича Галицького не було чимось на кшталт мрії, яка збулася. Навпаки, корона, прислана Папою, стала третьою спробою Інокентія IV коронувати володаря західних руських земель за останні сім років. Спершу пропозиція укласти союз із римською курією застала князя у польському Кракові, що дало йому підставу відмовити. Данило Романович обґрунтував свою незгоду тим, що знаходиться не на рідній землі. Друга пропозиція прийняти королівську корону надійшла через кілька років, але й вона не була прийнята Данилом. Насправді князь прекрасно розумів, що Папський престол значно більше зацікавлений у союзі з ним, маючи надію на перехід Галицько-Волинського князівства до католицизму, аніж сам Данило у сподіванні допомоги проти татар:

«Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. Та як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Король Данило

Зрештою Інокентій IV пообіцяв оголосити хрестовий похід проти ординців, підтвердивши наміри буллою, яку віз із собою Опізо Мізано, оголошуючи в усіх містах Європи. Текст булли закликав володарів Сербії, Моравії, Чехії, Помор’я і Пруссії стати під знамена Данила Галицького і воювати з ним проти монголо-татар.

Урочиста коронація нового монарха однієї з найбільших країн Європи відбулась у храмі Пресвятої Богородиці міста Дорогичин. На той час Данилу Романовичу було 52 роки, а очолюване ним князівство займало простори від Бугу на заході до Дніпра на сході. У присутності вищих осіб князівства папський нунцій зачитав буллу Інокентія IV і помазав Данила на королівство. І хоч обіцяний Папою хрестовий похід проти руйнівників Київської держави так і не був утілений у життя, Русь отримала свого короля. Протягом цілого сторіччя після описуваних подій нащадки Данила Галицького іменувалися «королями Русі», адже мали у своєму розпорядженні королівські регалії, привезені папським легатом.

Митра греко-католицьких єпископів Перемишльських

Що ж до самої корони, її доля склалася досить цікаво. Протягом тривалого часу вона зберігалась у греко-католицькому соборі Іоанна Хрестителя у Перемишлі. У 1915 році командування російської армії вивезло її до Петрограда, проте у 1922-му корону було повернуто до Перемишля. На початку Другої світової війни єпископ наказав зняти з корони коштовності й закопати її. На жаль, у наш час достеменно невідомо, де знаходиться реліквія, яка пам’ятає Данила Романовича Галицького, першого і єдиного короля Русі.

Данило Галицький на поштовой марці України, 2001 р.