Добрий ангел смерті

До вечора, злизавши з долоні всю ікру та обійшовши кілька величезних портових пристаней і не знайшовши жодного пасажирського теплохода, не знімаючи рюкзака, у знемозі я присів у парку біля пам’ятника Кірову. Було ще світло. Я розумів, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням – і я знайду те, що мені треба. Але так не хотілося ні з ким спілкуватись – у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Був би це звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й усе б сам знайшов. Але всі кіоски, крім тих, у яких громадян намазували ікрою, були зачинені. І я сидів, відпочиваючи на зеленій парковій лаві, важкій, із чавунними литими боковинами. Сидів у цілковитій самотності й навіть громадян, які прогулювалися навколо, не бачив.

Відпочивши з півгодини, я вийшов із парку-скверу і знову опинився на міській вулиці. Озирнувся на всі боки і побачив відчинене кафе. Над входом висіла широка дерев’яна дошка, багато разів перефарбована. Підійшовши ближче, я зрозумів, що перефарбовувалася вона через часту зміну назв. Зараз кафе називалося «Моряк». Усередині світили неяскраві лампи, пофарбовані в червоний і жовтий кольори. Без усяких абажурів вони стирчали із пригвинчених до низької стелі патронів. На прилавку стояла батарея пляшок горілки – «Фронтовая», «Пугачёв», «Слезинка», «Каспийская волна»… Вибір назв тут точно був присутній, але горілки мені не хотілося.

– Чево? – прокуреним голосом запитала мене жінка за прилавком.

– Віно єсть?

– Портвєйн по тище за стакан.

Я взяв склянку рожевого портвейну, розлучившись із м’ятою російською тисячею. Присів за нестійкий пластмасовий столик. Притулив до стінки свій рюкзак. Сьорбнув зі склянки. Смаку не відчув, але відчув тепло, що побігло вниз по втомленому тілу.

У кафе забігла якась бабуся.

– Нюрка, одолжі трі тищі! – крикнула вона.

Буфетниця дала бабусі гроші, й та так само швидко вибігла.

Потихеньку попиваючи портвейн, я добрався до половини склянки і відчув, що п’янію. Треба було чимось закушувати, але алкогольна лінь уже розповзлася по тілу. Я машинально підніс до рота долоню з-під чорної ікри і лизнув її язиком. Смак ікри немовби в’ївся в шкіру, і я продовжував із задоволенням злизувати невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Поки не заснув там же, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл і цим зробивши його більш стійким.

Розбудив мене страх, що проник у протверезілу, але ще сонну свідомість. Я підвів голову від столу – в кафе було темно, хоча з єдиного заґратованого віконця пробивалося всередину стійке ранкове світло. В голові був присутній винний тягар, але він не дуже заважав думати. Я озирнувся, підійшов до дверей – вони були зачинені знадвору. Природно, що в кафе я був сам. На похмурому прилавку так само стояли горілчані пляшки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і бляшанку розчинної кави. Заглянув у підсобку, знайшов там умивальник і умив обличчя. Зробивши собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтовой» горілки і знову сів за свій столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось потроху почала повертатися в моє тіло. Щоправда, хотілось їсти, але коли п’єш каву – думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев’яту.

О дев’ятій скреготнув замок вхідних дверей, і в кафе хлюпнув потік сонячного світла.

– А, проснулся! – пролунав прокурений, але доброзичливий голос господині. – Чо ет тєбя так от одново стакана вирубіло-то?

Я знизав плечима.

– А я смотрю, – вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, – взял-то только одін стакан і прішол вродє трєзвим, а развєзло. Да єщо с рюкзаком. Ну, думаю, єслі витащу єво на уліцу і к стєнкє пріслоню – просньотся – ні рюкзака, ні одєжди нє будєт… Взяла тєбя, ґолубчіка кієвсково, і здєсь оставіла…

– А откуда ви знаєтє, што я із Кієва? – здивувався я. Вона відчинила ключиком якийсь ящик під прилавком і опустила на прилавок мій паспорт.

– Што ж ти думаєш, я буду ково-то бєз провєркі в свойом хозяйствє оставлять? На!

Я підвівся, взяв свій паспорт і тут же машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.

– Да ти што, ґолуба? – вона посміхнулася. – Нічево я там у тєбя больше нє іскала. А каби і іскала, то ґдє-нібудь поніже, да у п’янєнькіх-то етово і нє найдьош… А ти хозяйствєнний… Коля… Єщо кофє хочеш? Ілі похмєліться?

– Я би позавтракал… – осмілівши від її ж фамільярності, мовив я.

– Щас, яічніцу будєш?

Хвилин через п’ятнадцять я вже жадібно їв яєчню, а вона сиділа поруч за столом, придавивши його своїми гострими ліктями, і дивилася на мене уважно, як мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися Мангишлаку. Щоправда, не говорив навіщо. Просто, сказав, хочеться доторкнутися до пісків, по яких ходив Шевченко.

– Во врємєна! – зітхнула вона. – Раньше то по Ленінскім мєстам, то по Брєжнєвским, а тєпєрь у каждой рєспублікі свой ідол.

– Ну почему ідол? – не погодився я. – Нормальний человєк бил, в Пітєрє с друз’ямі гусєй воровал і жаріл…

– Ну да! – здивувалася вона. – Как Паніковскій!..

Погодувавши мене, вона обслужила «транзитного» відвідувача, що забіг випити свої ранкові сто грамів і тут же помчав далі.

– До Манґишлака пряміком тєбє отсюдова нє добраться, – сказала вона, повернувшись до мого столика. – Єслі хошь, я разузнаю, как лучше.

– Пожалуйста! – попросив я.

– Ладно. Поработай тут пока за прілавком, – діловито сказала вона. – Вся водка по тище сто ґрамм, віно – тища за стакан. А я через часік вєрнусь… Да, паспорт дай!

Я простягнув їй свій паспорт.

– І єщо, – додала вона. – У тєбя чем платіть єсть?

– Нємноґо єсть…

Залишившись сам у кафе, я став за прилавок і поглядав звідти у відчинені вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь в сонячному світлі поставлений у висоту прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.

Зайшов чолов’яга років п’ятдесяти, в тільняшці й неголений.

– А Нюрка ґдє? – запитав він.

– Черєз час будєт.

Він кивнув і пішов, нічого не випивши.

Потім зайшли дві серйозні й зі смаком одягнені жінки, теж літні. Взяли по сто грамів горілки. Тут же, не сідаючи, випили і пішли.

Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу так освоївся в кафе, що, здавалося, зміг би в ньому прижитись і влаштуватися без труднощів. Тільки хотілося мені цього? Ні, мені хотілося на Мангишлак, хоча що там мене чекає – невідомо. Але, може, тому так і хотілося туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає мене там хоч щось? Не виникни ця дурна ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було тікати в пункт Б. Гарненька задачка! Справді, ніщо так не кличе в подорож, як небезпека для життя.

– Ну што, ґолуба, черєз пару днєй рибзавод пойдьот по каналу на Каспій. Хошь, можеш с німі, я доґоворюсь.

– А куда он пливьот?

– Рибзавод же ет, а нє корабль. Он будєт на Каспіі стоять, потом то лі в Ґур’єв, то лі куда єщо на отґрузку консєрв пойдьот…

– А как же я до Манґишлака?

– Там разбєрьошся, к нєму мноґо судєн подходят… У мєня там подружка, Дашка, работаєт. Она тєбє поможет…

Цією випадковою зустріччю я залишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно і дбайливо. До відходу рибзаводу я залишався в її кафе, допомагаючи їй і підмінюючи іноді. І ночував там же, віддаючи їй на ніч паспорт і залишаючись зачиненим знадвору. А через три дні відвела мене Нюра вранці в порт і передала з рук до рук своєї подруги Даші – круглолицьої жінці років тридцяти п’яти, схожої здалеку на яскраво вдягнену бляшанку згущеного молока.

16

Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу відійшла від причалу в полудень. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відплив од причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце цього дня було особливо шкідливим – висіло воно начебто невисоко, а пекло щосили. Залізо плавучого вайла було таке розпечене – хоч яєчню смаж. Духоту, що оточила рибзавод, міг розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так поволі повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, залишаючись тривожно нерухомою.

– Ей, котік! Чево стоіш, пошлі в каюту! – гукнула мене Даша.

Я повернувся в каюту, яку до цього і роздивитися не встиг, лише рюкзак закинув і вийшов. Каюта була на дві особи, маленька, з квадратним віконцем, завішеним шматком салатної матерії. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним – відро для сміття. Під віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. З боків каюти, як у купе поїзда, розташовувалися дві вузькі койки, акуратно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівськи одним кутом угору.

– Вон та твоя, – вказала мені Даша на праву койку. – Будєш дньом здєсь сідєть, а вєчєром, коґда народ п’яний, – ґуляй сєбє по палубам, только нє заблудісь!

– А плить долґо? – запитав я.

– Смотря куда, – розважливо відповіла Даша. – Тєбє ж до етово, до Комсомольца надо?

– До каково комсомольца?

– Ну, залів Комсомолєц.

– А зачем он мнє?

– Нюра сказала, што ти на Манґишлак хочеш? Так ето самая бліжняя точка, послє Ґур’єва ми туда пойдьом, а потом уже в друґую сторону, до Мумри…

Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й невідомо, як мені звідти потім вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибальське село?

– Даш, а там што, пріставать завод будєт? – запитав я.

– А чево єму там пріставать? Нєт, рибу прімєм от тралєров, покрутімся дєнь-два і дальше.

– А как же я сойду?

– Доґоворімся с какім-нібудь судном, – упевнено пообіцяла Даша. – Ладно, сіді тут, єслі захочеш – водка в тумбочкє под століком, вода в кранє. Там же в тумбє консєрви, єслі проґолодаєшся. А мнє на лєтучку надо.

Плавно відчинились і зачинились важкі овальні двері. Я залишився сам. Присів на свою койку. Потягнувся до віконця і, відсунувши саморобну салатну фіранку, виглянув на волю. Перед віконцем, метрів за два, було видно пофарбований сірим бортик, за яким пропливав невидимий берег. Тільки смужка блакитного, пропеченого сонцем неба – ось і весь вигляд із вікна на знамениту волзьку природу.

Я приліг на койку і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною – якісь глибинні дзижчання та шуми, здавалося, звідусіль проникали в каюту. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, природними, як шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.

Мені згадалося місто Астрахань, яке щойно відчалило. Згадалось із вдячністю. Я підніс праву руку до носа, понюхав долоню і всміхнувся сталому запаху чорної ікри. Потім автоматично підставив під ніс другу долоню, і тут уже міцний запах кориці переміг солоний запах ікри. Це мене не засмутило, навпаки – я немов отримав іще один доказ різноманітності життя та його запахів. І згадав Київ, Пущанське кладовище, теку з рукописом, витягнуту з могили. Далі згадувати Київ не захотілось, і я знову понюхав долоню правої руки. Мене потішило, як запах міг перемикати спогади та думки. Я всміхнувся недавньому минулому ледачою, трохи сонною усмішкою. І задрімав.

17

Увечері, повернувшись із роботи, Даша відпустила мене «погуляти». Щоб дійсно не заблукати – був у мене такий острах – я гуляв по своєму поверху. Вийшов на палубу і хвилин за двадцять не поспішаючи, зупиняючись і роззираючись, обійшов по периметру все громаддя плавучого рибзаводу. Обабіч нього рухалися назад, у бік Астрахані, далекі, але помітні, вбого обсипані зеленню береги. Почервоніле сонце зависло праворуч і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. В повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, очевидно, не тільки мене. Усередині рибзаводу вирувало життя. З його надр по довгих залізних коридорах через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, сміх, крики. І в міру того як сонце, опускаючись під вагою вечора, ставало ясно-червоним і слабшало, все голосніше лунали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, і вже не виникало ні найменшого сумніву, що ось-ось вони вирвуться на палубу, вихлюпнуться за борт і де-небудь далеко, на одному з берегів який-небудь рибалка, сидячи біля багаття, обернеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.

Стемніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву тут же підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – дві фігури, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то описували дугу – чітку й багаторазово повторювану – від бортика палуби до рота і назад.

Я прислухався, чекаючи зрозуміти з голосів, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п’ять. Раптом один вогник сигарети падаючою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу і надо!» Другий голос, жіночий також, але дзвінкіший, мовив: «Ага!» – і обидві фігури почали віддалятися від мене, залишивши позаду на поручні бортика згасаючий вогник. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий бичок за борт. Подививсь їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що виходили на палубу із загального коридору.

Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.

Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сиділа в ситцевому халаті на своїй койці. На столику стояла почата пляшка горілки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.

– Наґулялся? – запитала вона.

– Да.

– Вип’єш?

– Чуть-чуть…

Вона налила в склянки грамів по п’ятдесят.

– Паскудний дєнь сєводня, – поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.

Я взяв склянку, сів на свою койку в узголів’ї, поближче до столика. Подивився на Дашу – хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленість її тіла наче випирала з цього одягу. Округленість ця була як би поздовжньою, тільки великі підійняті груди порушували відчуття всебічної гладкобокості.

– Ти чево впялілся? – з посмішкою запитала Даша. – Красівой баби нє відєл? Пєй уже!

Поцокались і випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потім простягла її мені. Я теж відсьорбнув.

– Єсть хочеш? – запитала Даша.

Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягла звідти бляшанку рибних консервів.

– Ет наші, – не без гордості сказала вона. – В маслє.

Вона вміло розкраяла бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.

Їли ми голосно і з задоволенням. Спустошили бляшанку за кілька хвилин. Потім вона запитала:

– Єщо?

Я кивнув, і історія повторилася. Після другої бляшанки на душі настало умиротворення. Ми випили ще грамів по п’ятдесят.

– Паскудний дєнь сєводня бил… – поволі мовила вона, опустивши на стіл чашку з водою. – Сначала конвєєр нє запускался, потом замиканіє в автоклавном цеху, потом етот козьол Мазай… інженєр по охранє труда… с утра п’яний і всєх подряд щупаєт… Нєт, штоб по-человєческі – вєчєрком, на палубє, а то прямо в цеху! І чево ти щупаєш, єслі он у тєбя вісіт, как покойнік? А? Чево щупать? Тьфу!

Я слухав Дашу, і хоч горілка трохи розслабила мене, але її слова змусили трохи напружитися, немов я опинився перед левицею, готовою до стрибка. Одначе хвилини через три я зрозумів, що мої побоювання марні. Даша переключилася з Мазая на укладку каспійського оселедця в бочки і тепер із азартом говорила про смак слабкозасоленої риби.

– Я тєбя туда ночью отвєду, когда всє п’яниє. Возьмьом із заґашніка і прямо у бочкі, ето – как в раю! нікоґда нє забудєш! Ти єщо вип’єш?

Я кивнув. Вона розлила горілку по склянках.

– Больше сєводня нє будєм, – сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. – Економіка должна бить економной. Тєрпєть нє моґу ходіть, как тут прінято, по каютам под утро і випрашівать по сто ґрамм… Свойо должно бить своім!

Ми випили. Вона знову запила з чашки, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води й повернулася до столика.

– Ти нє думай, я – нє п’ющая, ето так, для закалкі і борьби со врємєнєм… Дєлать-то тут нєчево. Пливьош, работаєш, пйош. А как домой прієдєм ілі гдє стоім – тут уже можно і культурно пожіть. Кніжку купіть, в кіно… Ти вот сам кніжкі чітаєш?

– Да.

– Хорошеє ето дєло – кніжкі чітать… – Даша кивнула і замовкла, замислившись.

– Только одново етово мало, – хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх роздумів і втупившись мені у вічі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

– Чево? – крикнула Даша.

– К тєбє можно? – запитав хриплуватий жіночий голос. – Поґоворіть…

– Нєт, нєльзя, Катька. Завтра в цеху наговорімся!

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.

– Поґоворіть єй захотєлось! – невдоволено хитнула підборіддям у бік вікна Даша. – Как Ваську у мєня отбіла – так ґоворіть нє хотєлось, а как он єйо на хрєн послал, так сразу «к тєбє можно?». Ти єслі спать хочеш, нє стєсняйся мєня, можеш раздєваться і ложіться. Я сєйчас тоже, мінут черєз пять… Вийду, папіроску спєрва курну…

Вона підвелася з койки.

Залишившись сам, я швидко зняв джинси та футболку і заліз під легку ковдру. «Цікаво, – подумав я, – а що б робив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнськи грубувато-добру? Адже і в ній є щось від «батьківщини», не важливо – від якої. Дійсно, немов само собою порівняння напрошується – жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна…»

За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь чоловік. Коли його лункі кроки затихли, думки мої побігли вже в іншому напрямку. Я думав про майбутнє, про найближче майбутнє, назустріч якому я прямував. «Було б добре, – подумав я, – коли б мені, російській людині, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не вклад у розвиток дружби між двома братніми народами?!.» З цими думками я і заснув.

18

Весь наступний день ми пливли по Волго-Каспійському каналу, який я спершу вважав за Волгу. Але Даша мене просвітила.

– Поґоді, котік, вийдєм в Каспій – так спокойно нє будєт, – сказала вона вранці, виглянувши у вікно, за яким коли що і здавалося спокійним, то тільки синє небо, адже більше нічого видно не було.

Потім вона пішла в свій цех і повернулася тільки до шостої вечора. А я то сидів у задумі, то дрімав. Загалом, набирався сил. Увечері бродив по периметру свого поверху, розглядав мешканців рибзаводу, що проходили повз мене в компаніях і поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у деяких – горять. Я розумів, що життя і робота в одному і тому ж місці обтяжені психологічними відхиленнями. Пам’ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів – у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним у реальності – це дві сумні протилежності. Але, мабуть, порівнювати труднощі життя на плавучому рибзаводі з труднощами космонавтів просто гріх. Тут було безліч людей, різностатевих, різного віку. І в міру свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля. Та й той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, показував, що ні від самотності, ні від недостачі нових облич вони не страждали.

Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав далеко. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба по інший бік корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Внизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, й на душі. І люди, відгупавши взуттям по лункому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи просто поговорити.

Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся в каюту. Ми знову їли консерви, пили потихеньку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав’язливо розповідала про трудові будні.

– Завтра запускаєм холодільний конвєєр і консєрвную лінію, – говорила вона твердим голосом. – В холодільнікє риби дня на четирє работи, как раз, пока начньом прійом свєжей – холодільнік опустошім. Тонн дєсять консєрв закатаєм… Жаль, што в холодільнікє одні сєльдєвиє… Єслі і попадьотся какая бєлужка – кто ейо замєтіт, тот і стащіт. А я нє на конвєєрі, я на ОТК буду в етот раз… Слушай, а чево ти на Манґишлак? Ти, часом, нє маковий ґонец?

– Нєт, – я хитнув головою. – Я хочу посмотрєть форт Шевченко… по єво мєстах побродіть…

– А он у вас што? – запитала Даша.

– Да так, поет, борєц за національную ідєю…

– Вродє Жіріновсково?

– Нєт, он бил тіхій, спокойний. Стіхі пісал про женщін… такіє, с жалостью…

– Чо, єму женщін, што лі, жалко било?

– Било, – підтвердив я.

– Інтєрєсно, – щиро мовила Даша. Замислилась. – Я вообще-то стіхі нє чітаю. Про Анжеліку чітала нєсколько кніг і «Мать» Ґорьково. Ґорькій мнє больше понравілся, но «Анжеліка» – увлєкатєльнєй. Нє помню, кто єйо напісал… А стіхі я і в дєтствє нє любіла. Только коґда Робєрт Рождєственскій по тєлєвізору чітал – слушала. Но ето ж только по восьмим мартам он чітал…

Вона позіхнула, прикривши рот долонею.

– Што-то спать хочется, – поволі мовила втомленим голосом.

Потім, не звертаючи на мене ніякої уваги, зняла з себе ситцевий у збляклих квіточках халат і залишилася в трусах-шортах бежевого кольору та в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Забралася під ковдру.

– Свєт виключі! – попросила вона. – І водку допєй, єслі можеш. Нєхорошо сльози оставлять…

У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишки горілки у свою склянку. Потім вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Обперся об бортик і подивився на воду, що мінилася чи то патиною, чи то старим потемнілим сріблом.

На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними мерехтів інший зоряний дріб’язок, незліченний, як нічна мошкара, що збилася навколо одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

За моєю спиною горіло віконце чиєїсь каюти, за яким ішла гучна весела розмова. Дзвеніли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайні, що відбуваються з кожним по багато разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухались уважно і шанобливо, і навіть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках – склянка із залишками горілки. На небі – зірки, за спиною – віконце, за віконцем – розмови.

Я допив горілку і, повернувшись у каюту, ліг і поступово заснув під неголосне, але наполегливе похропування Даші.

19

Наступного вечора рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще світлому небі. По периметру палуби прогулювалися трудящі плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду – Даша сказала, що як тільки увійдемо в Каспій, вода позеленіє.

Повз мене з реготом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально через півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.

Рибзавод погойдувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені важко було б уявити, що хвилям виявиться під силу розгойдати це громаддя, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити…

– Ей, котік, нє простудішся? – пролунав за моєю спиною голос Даші.

– Так вєдь нє холодно, – не оглядаючись, відповів я.

– Тут такіє вєтєркі на Каспії – враз просквозят, – зі знанням справи сказала Даша. – Пойдьом лучше в каюту.

Вранці я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще погойдувався – видно, це і було причиною мого неспокійного сну і важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла бляшанка «Каспийской сельди», той самий куценький ножик і огірок.

«Дбайлива», – подумав я, дивлячись на залишений мені сніданок.

Попоїв, потім умився. Виглянув за фіранку назовні – небо полискувало свинцем. Схоже, що погода мінялася до гіршого.

Скільки мені ще пливти з ними?

Не те щоб подорож ця була неприємною, але просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне і те ж море. Тільки небо дозволяло собі міняти колір, а так усе те саме.

Десь у коридорі пролунав неясний, але дивовижно гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відчинив їх і прислухався.

«Фєльдшеру срочно прібить в трєтій цех!» – знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

Цей голос іще разів зо три викликав фельдшера в третій цех, а потім знову стало тихо.