Добрий ангел смерті

У понеділок – день всіма нелюбий – я вирушив на трамваї в Пущу-Водицю.

На кладовищі, як я і припускав, було безлюдно. Легкий вітерець розгойдував довгі щоглові сосни, що росли між могилами. Поскрипування цього лісу створювало дивне враження – ніби бродив я по давно покинутому, зарослому природою місту, серед невидимих, укритих землею руїн.

Спочатку я просто прогулювався, придивляючись до акуратного шрифту пам’ятників. Потім мені довелося заглибитись у вузькі стежки між огорожами. Кладовище це розташовувалося на пагорбі, а його природною межею з одного боку був різкий спуск до лісового озера. Я методично прочісував прізвища пам’ятників і надгробків, поки майже на самому краю кладовища перед схилом не виявив знайомого прізвища, недбало написаного на залізній табличці, одягненій на зварений залізний хрест, пофарбований сріблянкою. Бідність могили мене спершу здивувала, проте, присівши на лавочку біля сусідньої огорожки, слухаючи зозулю, що відраховувала невідомо кому залишок життя, я природно прийшов до думки, що чоловікові, який захоплювався все життя філософією, мармур пам’ятників мав бути чужий. Він, можливо, і хреста не хотів би. Але хрест, скоріше за все, поставили друзі. Родичі зазвичай більше піклуються про своїх небіжчиків – за небіжчика не мусить бути соромно, – а то що ж це: у якогось Босоноженка цілий монумент із бронзовими літерами, а чим наш гірший…

Ось із такими міркуваннями посидівши там хвилин п’ятнадцять, я вже іншими очима подивився на могилу – подивився на неї, як на сейф, який треба якось відкрити. І зрозумів, що для кожної роботи є свої фахівці. Які мені потрібні спеціалісти, я теж зрозумів – звичайно, не гробокопи – ті й коштують дуже дорого, та й закласти можуть, адже справа, яку я задумав, навряд чи була законною. А тому треба було шукати бомжів, які ще не повністю спились, і дві лопати. І копати доведеться вночі, в чому теж є свій містичний шарм. Але на майбутню справу я дивився без всякого страху і сумніву – мною рухала пристрасть до розкриття таємниці. Я був готовий ризикувати й одночасно відчував, що взагалі-то ніякого ризику в цій справі немає. Якщо зараз усім наплювати на живих, то чому хтось турбуватиметься про якогось мертвого, якого дістануть на кілька хвилин лише для того, щоб поправити його голову, підкласти під неї що-небудь м’якше, ніж рукопис.

4

У ніч із середи на четвер я знову був на кладовищі, тільки цього разу в теплій компанії, яка одначе вселяла деякі побоювання. Двох бомжів я знайшов на вокзалі й пообіцяв кожному в кінці роботи на дві пляшки горілки. І ось тепер вони з лопатами ходили навколо могилки, пристосовуючись або шукаючи особливого натхнення.

– Так шо ти там знайти хочеш? – все допитувався один із них, кремезний із синюватим обличчям. Звали його Жора, і будь-який його погляд супроводжувала напружена неприємна посмішка.

– Я ж сказав, папери там у нього під головою…

Жора хмикнув і зробив перший копок. Тут же з іншого боку взявся за держак лопати його колега по вокзалу Сеня – теж невисокий худорлявий чоловічок років сорока.

Вони відкидали землю на стежку, що пролягала між могилою Гершовича й огорожею сусідньої, більш доглянутої могили. Купа землі росла. Низьке синє небо дихало теплом, і якісь птахи кричали час від часу уривчасто і глухо.

Після декількох перекурів мовчазні землекопи працювали вже мляво і без ентузіазму. Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони ожили. Розчистили віко труни.

– Піднімати будемо чи так пориємося? – запитав у мене Жора.

– А якщо не піднімати, то віко зняти можна? – поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розбираються в розкритті могил.

Жора діловито глянув униз, у викопану яму.

– Можна віддерти, а потім зверху прикласти. Якщо навіть трохи обламається – воно йому все одно до одного місця!

Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягли його нагору. Місячне світло, хоч яке було воно яскраве, підтримуване міріадами зірок, усе одно не змогло висвітлити нутрощі відкритої труни, що лежала в розкопаній могилі. Щось темне і суцільне виднілося в ній. Я, нахилившись, очікував побачити хоч якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, здіймався солодкий, немов корицею просякнутий.

– Ну шо? – запитав раптом Жора. – Сам полізеш?

Я зрозумів, що він звертається до мене. Обернувся.

– Чому сам? Ми ж домовлялися… – обурився я.

Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком з темної непрозорої матерії, ніби я був метеликом. І тут же, немов ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, похитнувся і звалився на теплу нічну землю, чуючи обережний шепіт чужих голосів, який віддалявся.

Коли я прийшов до тями, вже світало. Ранні птахи перегукувалися дзвінкими голосами, це було схоже на ранкову перекличку. Рука моя сама доторкнулася до потилиці, де пальці намацали загуслу кров. Я підвівся з землі, повільно й обережно. Озирнувся – одну лопату було встромлено в землю, друга валялася осторонь – видно, нею мене і вдарили. Кишені було випотрошено і всі гроші – слава богу, не так уже й багато, – природно, були відсутні. У розкопаній могилі лежав у відкритій труні перевернутий на бік небіжчик. І голова його – зовсім чорна – лежала на боці, а поряд із нею – пакет, із якого стирчала тека.

Подумавши про своїх нічних помічників, я не зміг стримати усмішки. Уявилось, як вони готувалися знайти якийсь реальний скарб – золото або ще щось, а потім, за знайомим із дитинства сюжетом, позбутися третього зайвого і все поділити навпіл. Так старались, а дістали у вигляді скарбу ті самі гроші, що я їм і так обіцяв.

Остаточно оговтавшись, я спустився в могилу. Гершович, який лежав на боці, немов спеціально так ліг, щоб мені було куди поставити ногу. Я взяв пакет із текою, підняв його нагору. Потім вибрався сам. Взяв віко труни і, приставивши його вужчий кінець до ніг, відпустив. Віко зачепилося за шматок недообрубаного кореня і зависло над узголів’ям. Я взяв лопату і, стукнувши кілька разів, змусив віко зайняти своє місце. А потім іще півгодини закопував труну, рівняв могилку і ставив на місце зварний залізний хрест, пофарбований сріблянкою.

Закінчивши справу і взявши пакет із текою в руки, знову звернув увагу на дивний солодкуватий запах – тепер, здавалося, цим запахом просякнув увесь мій одяг, і пакет випромінював той самий запах кориці.

Сонце починало пригрівати. Я подивився насамкінець на хрест. Треба було вже йти. Скоро тут може хто-небудь з’явитися. Цікаво, котра година?

Автоматично я зсунув манжету сорочки і подивився на годинник. Був початок шостої. «Що ж вони годинник не забрали? – подумав я з сумною посмішкою про своїх помічників. – Чи їх життя навчило тільки кишені чистити?»

Я пішов до кінцевої зупинки трамвая. Десь далеко, напевно, на лісовому відрізку шляху між Куренівкою і Пущею-Водицею вже їхав перший трамвай, брязкаючи, як величезний будильник. Їхав, аби забрати мене додому. Відвернути мене від загуслої крові на потилиці й від солодкуватого запаху, що, здавалося, в’ївся в мій одяг. Запахом, що мав заспокійливу властивість і ще – викликав легку або навіть дещо легковажну посмішку, яка не залежала від суті роздумів.

5

Коли я доїхав додому, настінний годинник на кухні показував за п’ять сьому. Зупинившись перед дзеркалом у передпокої, я помітив, що весь мій одяг має потребу в гарному пранні, та й сам я був дуже схожий на бомжа, що ночував на купі глини. Швидко переодягнувся в халат, а одяг замочив у великому тазу. Потім вирішив замочити й себе, але вже у ванні. Набрав гарячої води і запірнув так, що вода вихлюпнулась на підлогу. Гаряча вода пробрала жаром до кісток, і в ключиці приємно заломило – немов у сауні. Потихеньку тіло почало набирати бадьорості, й голова теж, звільнившись від тихого гудіння, що нагадувало про удар лопатою, запрацювала, вибудовуючи думки в шеренгу по одній, щоб кожну можна було спокійно обміркувати без усякого поспіху.

Нічний епізод із бомжами та розкопуванням могили вже відійшов на задній план, у минуле. А попереду, буквально за півгодини часу, мене, відмитого і свіжого, чекала на кухонному столі тека, заради якої й було вчинено ризиковану авантюру. Але будь-яка авантюра здавалася мені доречною в нинішній небезпечний і динамічний час.

Витершись великим махровим рушником, я, на свій подив, помітив, що солодкуватий запах, уперше помічений мною на Пущанському кладовищі, все ще присутній. Я нахилився над тазиком, який стояв на підлозі з моїм брудним одягом. Але від тазика йшов запах прального порошку, а запах кориці «плавав» десь вище, на рівні плечей і обличчя.

«Гаразд, – подумав я. – Це не найгірший запах, та й немає такого запаху, який не вивітрюється».

Усівшись за кухонним столом, я розкрив теку. Там лежала пачка списаного дрібним, уже знайомим мені почерком паперу. Але стан мій був таким, що вдивлятися в цей найтонший почерк не хотілося. Хотілося знайти лист, про який говорив Клим. Я взяв пачку паперу в руку і віялом перегорнув її. І дійсно з пачки вилетів конверт, удвічі більший, ніж звичайно. Вилетів і впав на підлогу. З конверта я дістав затертий, чимось схожий на аркуш із зошита, клапоть паперу з ледь помітними рядками чорнила, що стало ліловим від часу.

Я прочитав його швидко і, ще не усвідомивши прочитаного, вже відчув, що зіткнувся з чимось дійсно цікавим і загадковим. Папір називався «Рапортъ», але по суті був звичайним доносом. Якийсь ротмістр Палєєв повідомляв полковникові Антипову про те, що «рядовой Шевченко, во время своих выходов за Петровское укрепление, часто сидит на песке за барханом и вопреки запрещению что-то пишет, а вчера в этом песке что-то зарыл примерно в трех саженях от старого колодца в сторону моря».

За вікном уже лилося на землю яскраве сонячне світло. Ранок розгорявся, стираючи межу між весною та літом. Я пив чай, відклавши донос, написаний у січні 1851 року, вбік, і думав: що б таке міг закопати там, на далекому Мангишлаку, Тарас Григорович. Грошей у нього не було, та й якщо б були – навіщо їх у пісок закопувати? Ні, не такий він був чоловік, щоб ховати від інших свої копійки. Згадалися далекі шкільні роки й історія про «захалявну» книжку, в яку солдат Шевченко записував свої вірші, носячи її завжди з собою в чоботі. Може, її він і закопав, подалі від цікавих очей донощиків типу цього ротмістра Палєєва?

«Відшукати б її там, у пісках, – подумав я і відразу уявив собі, який би радісний шум здійнявся в Україні. – А може, і заплатили б мені за неї кілька сотень тисяч доларів або на пожиттєве держзабезпечення взяли б? Адже яка реліквія?!»

І все-таки цінність цього невідомого, закопаного в пісках Мангишлаку предмета була досить умовною, а скоріше за все лише музейною. Ну, захистили б якісь учені кілька докторських дисертацій – от і весь результат.

Підтягнувши до себе пачку списаного покійним Гершовичем паперу, я знову перегорнув її, і раптом перед моїми очима пронісся аркуш із явно топографічним рисунком. Відшукавши його, я розглянув накреслену ручкою карту, і тут же мій інтерес до неї згас, позаяк під рисунком рукою самого Гершовича було приписано: «зрисовано з матеріалів «Шевченківської експедиції» на виставці Літ-го музею-архіву».

Я зітхнув і виглянув у вікно. Сонячний прибій уже докочувався жовтою хвилею до мого кухонного столу. Я позіхнув і потер очі, що злипалися, – бадьорість од гарячої ванни виявилася короткочасною. Тіло вимагало сну.

6

Під вечір, оговтавшись, я знову сів за кухонний стіл. Спочатку втамував голод шматком молочної ковбаси, потім узяв у руки рукопис Гершовича і вже більш свіжим поглядом пройшовся по його рядках.

І знову в ніс ударив солодкуватий запах кориці. Я підніс аркуш паперу до обличчя і понюхав його. Потім автоматично понюхав свою руку, що тримала аркуш, і зрозумів, що моя рука виділяє цей запах куди сильніше, ніж папір.

Не бажаючи подумки докопуватися до причини появи цього запаху, я знову зосередив усю свою увагу на рукописних рядках Гершовича.

Перші кілька сторінок здалися мені повторенням або переспівом тих самих думок, які висловив він олівцем на полях «Кобзаря», але потім, на сьомій сторінці, роздуми його пішли в іншу сферу.

«Національне багатство народжується всередині обраної людини, прирікаючи її на поневіряння та болючі пошуки застосування цього багатства, оскільки, будучи обраною, вона може виявитись і улюбленою своєю нацією, і шанованою нею, але такою, яку явно не розуміють або ж розуміють неправильно, що лише посилює внутрішню її скорботу, а муки, пов’язані з неможливістю застосування дарованого їй із неба багатства, можуть призвести до божевілля і до дивних і трагічних поворотів долі, здатної завести її в далекі від її Батьківщини (жінки) краю».

Далі був опис маршрутів, якими ходив по Україні Григорій Сковорода. Але вже на наступній сторінці Гершович повертався до трагічної долі Шевченка. І тут-то я відразу помітив схожість роздумів, щодо вже прочитаного мною доносу ротмістра Палєєва.

«Місце (біля колодязя), обране Т. Г. Шевченком для закопування невідомого предмета, говорить про його явне бажання або самому повернутися туди, щоб витягти заховане, або ж щоб хтось міг за його описом це місце легко відшукати. Місце це, мабуть, іще існує, оскільки від моря воно як мінімум за два кілометри. Що стосується самого захованого в піску предмета, то, скоріше за все, це рукопис або записник – і те й інше добре і довго зберігаються в піску в умовах жаркого клімату. Можливо, в цьому записнику він висловив ті свої думки та почуття, які його сучасники сприйняти ще не могли. Так що навряд чи їх було висловлено у віршованій (більш доступній людям того часу) формі».

Прочитавши цю сторінку, я згадав нещодавнє повідомлення про те, як на аукціоні в Нью-Йорку виставляли рукопис теорії відносності Ейнштейна – за нього просили чотири мільйони доларів, а покупець давав тільки три.

«Цікаво, – подумав я, – а скільки б запропонували за невідомий рукопис Шевченка на аукціоні де-небудь у Канаді? Там же живуть найбагатші й найсентиментальніші українці, а саме один із таких і міг би зі слізьми розчулення на очах викласти кілька мільйонів нехай хоч канадських, але доларів».

Усміхнувшись грі власної уяви, що намалювала зворушливу сценку з життя канадської діаспори, я раптом замислився про те, що з радянських часів у свідомості поколінь відбувалася заміна понять «скарб» і «надбання». І хоч усі в підлітковому віці читали романи Стівенсона, але одночасно з ними читали і твори радянських класиків, у яких хлопчаки – шукачі скарбів – раптом виявляли в закопаній у землі бляшанці замість золота і діамантів чийсь партквиток і орден Вітчизняної війни. І тут же вставали по-піонерськи струнко та віддавали салют полеглим за справедливе діло. Ось, напевно, звідки ноги ростуть у роздумів того ж покійного Гершовича. Ось звідки тяга до пошуку нематеріальних цінностей, символічних скарбів, духовного надбання. А що, коли там, у пісках, лежить досі простий золотий червонець, а то і два? А що, коли сховав він їх там, щоб не відібрав їх у нього який-небудь п’яний офіцер, доведений життям на околиці імперії до свинства і втрати всякого морального вигляду? Га? І тоді всі ці письмові роздуми Гершовича виявляться просто засобом гри в хованки з тією реальністю, в якій він жив. Такої самої гри, як гра з книжками-матрьошками, яку придумав чи то він, чи то Львович, чи то Клим.

«Гаразд, – подумав я. – Все це цікаво, але як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: «Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!» Так що помаленьку дочитаю я цього рукописа і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба і на молочну ковбасу заробляти…»

Сховавши рукописа назад у теку і ще разок приклавшись носом до своєї руки, що пахла корицею, я пішов одягатися. Кожна третя ніч була в якомусь сенсі бойовою – я охороняв склад фінського дитячого харчування, що належав благодійному фонду «Корсар».

7

Прийнявши зміну в охоронця Вані, студента інституту фізкультури, я всівся за старий канцелярський стіл, на якому стояв повний набір нічного сторожа: електрочайник, маленький переносний телевізор, гумовий кийок, телефон і газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мінімальними і не порушували бажання до останньої краплі крові охороняти довірені матеріальні цінності. Але зарплату тут платили справно, та й місце здавалося досить безпечним – дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящиків, прострочене, навряд чи викликало інтерес у якихось сучасних експропріаторів.

Повз ящики і стіл пробіг ліниво товстий щур. Я провів його глузливим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що був за три кроки – починався ритуал «включення» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай складалися під стінкою в ряд чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до пробуджуючого дверного стуку, після якого у відчинені двері входив голова «Корсара» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, який давно втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років п’ятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера – товстуватий, кругловидий, лисуватий. Усміхатися він, здається, не вмів, але сам вираз його обличчя – вічно спантеличений – міг викликати усмішку в кого завгодно.

Пробігши поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, він зазвичай мені кивав. Це означало, що я – вільний. І я йшов на три дні та дві ночі до наступного чергування.

Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку в самій середині якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв трубку, але почув у ній лише чийсь хрипкий подих. На жарт це було не схоже і тому я терпляче запитував: «Алло!»

– Зачини двері! – пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. – Підіпри їх чимось…

– Так вони зачинені! – сказав я, оглядаючись на важкі металеві двері, засунуті на два засуви.

Грищенко опустив трубку на важіль, навіть не попрощавшись. Я вчинив так само і продовжив дивитися в маленький чорно-білий екран, на якому щойно погані бандити продірявили на решето з автомата одного хорошого і на його білій сорочці виступили плями чорної крові.

Додивившись фільм до кінця, я згадав про недавній телефонний дзвінок і уважно оглянув склад. Вікон тут не було, так що в будь-якому разі двері були єдиним місцем, через яке могли сюди вдертися непрохані гості. Але двері ці були «складськими» ще з радянських часів, коли в країні на душу населення припадало не менш тонни товстого заліза. Щоб їх зовні зламати, довелося б підігнати танк. По стелі стелилася бляшана кишка вентиляційної системи, що зникала в стіні. Кишка була товстою, й іноді по ній бігали пацюки, використовуючи її як перехід в інші приміщення. Одного щура вистачало, щоб глухий гуркіт змусив вібрувати повітря. Картонні ящики, поставлені в кілька рядів один на один, підпирали цю кишку знизу, так що щурам нескладно було, піднявшись по картону, забиратися в отвори вентиляційної системи.

Але в цей момент на складі було тихо, і єдиний побачений сьогодні мною щур пробігся по підлозі мало не навшпиньки – нечутно і ліниво.

Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Утупився в екран і вирішив, що на сьогодні мені вистачить і півтора фільмів перед сном.

Знову задзвонив телефон.

– Алло? – пролунав жіночий голос. – Віктора Івановича можна?

– Ви помилилися, – спокійно відповів я, не зводячи очей із бійки на екрані.

– Ну а кого можна? – весело запитала жінка.

– Це що, жарт?

– Ти, слухай! – різко і несподівано пролунав із трубки чоловічий голос. – Мені пофіг, як там тебе звати… Хочеш жити – відчиняй свої двері й забирайся короткими перебіжками. Зрозумів?

Інстинктивно я кинув трубку на телефон і зразу вимкнув телевізор. Виникла тиша допомогла мені зібратися з думками. Я зрозумів, що дзвінок Грищенка не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але поки я був усередині – побоюватися мені не було чого.

Проте, я був наляканий. Якось навіть мені самому здалося дивним, що ось, минулої ночі мене вдарили на кладовищі лопатою по голові, та й узагалі – чим я займався? Розкопував могилу, хоч і чужими руками. І не боявся. А тут – зовсім інша реальність. І ось – я сиджу, як у фортеці, але боюся.

Я знизав плечима. Знову прислухався – було тихо.

Через хвилину знову задзвонив телефон. Я підняв трубку і тут же опустив її на місце.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу я підніс трубку до вуха.

– Колю!.. Ти? – прохрипів Грищенко.

– Еге ж… Що відбувається?

– Ти не відчиняй нікому! Це покидьки!.. Я вранці під’їду! До побачення.

І знову короткі гудки.

Я поклав трубку на стіл. Подумав, що на цю ніч телефонних розмов мені вже вистачить.

Коли я дрімав, лежачи на виставлених у рядок стільцях, хтось застукав по дверях. Наполегливо і голосно.

Я лежав нерухомо на спині, в напруженні. Лежав і чекав тиші. Вона настала хвилин через двадцять. Але до ранку я так і не заснув.

На початку дев’ятої, відчуваючи себе розбитим після безсонної ночі та нервових потрясінь, я заварив чай і ввімкнув телевізор. Всі свої дії я робив надзвичайно обережно і тихо, прислухаючись одночасно до будь-якого звуку, що долинав із вулиці. Щоправда, небагато звуків долітало до нутрощів складу дитячого харчування. Чути було, як проїжджали повз нього машини. Потім одна з них під’їхала і затихла десь поруч – здається, за стіною розташовувався ще один склад, а ось що було на верхніх поверхах цієї будівлі – я не знав.

Я пив чай і чекав, коли настане дев’ята година – час, коли зазвичай приходив Грищенко. Незабаром дев’ята настала. По телевізору пішла реклама зубної пасти, і я його вимкнув, ніби це могло прискорити плин часу.

Але Грищенка не було. Я подивився на всякі папірці, притиснуті листом прозорого плексигласу до поверхні канцелярського столу – візитки, якась накладна. Тут же був аркуш із телефонами нічних охоронців, включаючи мене, під ним – номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на іншому кінці дроту ніхто не брав трубку.

О десятій я відчув себе незатишно. Пройшовся кілька разів по складу, поглядаючи на ці картонні ящики. Задумався про нічну метушню, через яку зараз боліла голова. І чого сюди ломитися? Невже через прострочене дитяче харчування?

Я підійшов до одного неповного штабеля і зняв верхній картонний ящик на підлогу. Після деяких сумнівів розірвав клейку стрічку, якою він був запечатаний по шву верхньої кришки, і заглянув усередину. В ящику лежали бляшанки з синіми наклейками, на яких безтурботно і почасти безглуздо всміхався якийсь іноземний малюк. Я взяв одну з них у руки, струснув. Почув важкий рух угору-вниз якоїсь борошноподібної маси – бляшанка була неповною, але в цьому не було нічого особливо дивного.

Із бляшанкою в руках я повернувся до столу і знову ввімкнув у розетку електрочайник. Іще раз пробіг очима наклейку і зрозумів, що у бляшанці – дитяча молочна суміш. Захотілося випити кави з молоком. Розчинна кава у мене була, а тепер з’явилось і сухе молоко, так що бажання моє виявилося цілком здійсненним.

Я розкрив бляшанку, насипав звідти в чашку порошку біло-жовтого кольору, потім додав ложку «Нескафе» і залив усе це окропом.

Зробив кілька ковтків і відразу на душі полегшало – і втома кудись поділась, і настрій поліпшився. Такої кави з молоком я ще жодного разу не куштував, і тут же виникла злегка злочинна думка – прихопити додому кілька бляшаночок цієї дитячої суміші. Може, для дітей вона і прострочена, але для кави виявилась якраз.

Після цієї чашки кави я знову приліг на стільцях, виставлених у рядок, не думаючи більше ні про нічну пригоду, ні про Грищенка, якого досі не було. Мене охопило відчуття польоту, і вже через кілька хвилин я мчав у незнайомому, повному різнобарв’я і химерних форм просторі, відкритому і безмежному. Повз мене проносилися метеорити, то жовті, то червоні, комети круто розверталися, залишаючи затухати позаду себе вигнуті вогняні хвости. Тіло легко підкорялося думкам – варто було тільки подумати, що треба звернути праворуч, аби уникнути зіткнення з якимось летючим предметом, як тіло вже повертало праворуч. Вперше я так чітко відчував єдність душі й тіла, та й саме тіло було невагомим і необтяжувальним, тіло було легке і легко кероване. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м’язів. Я летів і навіть не оглядався на землю, що залишилася внизу. Вона, мабуть, уже загубилася серед десятків інших дрібних небесних тіл.

8

Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився в початковому положенні, лежачи на виставлених у рядок стільцях на спині, перше моє бажання було – закричати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло знемагало від болю, від якоїсь задерев’янілості, що передавалася від кісток і суглобів просто в думки, в емоції. Я насилу підніс до очей руку, подивився на годинник – він показував пів на другу. І перше ж запитання, що виникло в моїй голові, було – які це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було встати, відчинити двері й визирнути на вулицю: якщо світло – значить, день. Найпростіше рішення, проте, виявилося важко здійсненним. Всістися на одному зі стільців мені вдалось, але це викликало такий приплив болю в попереку, що я зразу ж ліг у початкове положення. Через хвилин п’ять спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, незважаючи на біль, у сидячому положенні. Почав повільно рухати руками, здійснювати якісь мікровправи, напружуючи м’язи та розминаючи суглоби. На ноги встав години через півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки – до канцелярського столу. Нарешті вже сів за цей стіл, тупо дивлячись на телефон, трубка якого була знята й лежала поряд із електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалась і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою пішов на бляшанку «дитячої суміші».