Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown

Суд із напруженим інтересом вислухав Беґшоу, котрий поновив картину сутички в передпокої, після чого залишилися напрочуд явні сліди, до того ж згодом поліція знайшла кулю, яка втрапила в дзеркало. І, нарешті, зелена арка, завдяки якій виявили підсудного, була дуже схожа на таємне укриття.

З іншого боку, сер Метью Блейк, талановитий і досвідчений адвокат, вивернув цей аргумент буквально навиворіт, коли поцікавився, з якого б це дива людині самій лізти в пастку, звідки немає жодного виходу, хоча набагато розумніше було б просто вислизнути на вулицю. Сер Метью Блейк також дуже майстерно скористався таємницею, яка, як і раніше, огортала причину вбивства.

Справжній поєдинок із цього приводу між сером Метью Блейком і сером Артуром Трейверзом, настільки ж блискучим юристом, котрий виступив у ролі обвинувача, закінчився на користь підсудного.

Сер Артур міг лише висунути припущення про більшовицьку змову, але припущення це видавалося доволі хитким. Зате коли перейшли до розгляду загадкових дій, до яких Орм вдався в ніч убивства, обвинувач зумів виступити з набагато більшим ефектом.

Підсудного викликали скласти свідчення лише тому, що його проникливий адвокат вважав, що відмова справить негативне враження. Проте Орм відмовчувався, коли його допитував захисник, так завзято, як і у відповідь на запитання прокурора. Сер Артур Трейверз спробував витягти з цього непохитного мовчання якнайбільше переваг, але змусити Орма говорити нікому не вдалося. Сер Артур був високий на зріст, худорлявий, із довгим блідим обличчям. Він здавався прямою протилежністю серу Метью Блейку, цього здорованя з блискучими пташиними очима. Але якщо сер Метью тримався впевнено та задерикувато, як півень, то сера Артура швидше можна було порівняти з журавлем або лелекою, коли він подавався вперед, обсипаючи поета запитаннями, довгий його ніс був дивно схожий на дзьоб.

– Отже, ви стверджуєте високому суду, – спитав він тоном, в якому чулася явна недовіра, – що навіть не входили в будинок покійного судді?

– Ні! – коротко відповів Орм.

– Однак, наскільки я розумію, ви мали намір із ним побачитися. Ймовірно, вам треба було побачитися з ним негайно. Адже недарма ви прочекали дві довгих години перед парадними дверима?

– Аякже, – прозвучала відповідь.

– І при цьому ви навіть не помітили, що двері не замкнені?

– Ні, – сказав Орм.

– Але що ж, скажіть на милість, робили ви цілих дві години в чужому саду? – наполегливо допитувався обвинувач. – Адже робили ж ви там щось, як мені здається?

– Так.

– Може, це таємниця? – поцікавився сер Артур зі зловтіхою.

– Це таємниця для вас, – відповів поет.

За цю уявну таємницю і вхопився сер Артур, відповідним чином побудувавши свою обвинувальну промову. Зі сміливістю, яку багато хто з присутніх вважали напрочуд нахабною, вже саму таємничість вчинку Орма, цей головний і найпереконливіший аргумент захисника, використовував зі своєю метою. Він виставив цей учинок як першу, ще неясну ознаку якоїсь великої, ретельно підготовленої змови, жертвою якої став полум’яний патріот, задушений, так би мовити, щупальцями гігантського спрута.

– Атож! – вигукнув обвинувач переривчастим від обурення голосом. – Мій шановний колега має слушність! Ми не знаємо причини вбивства вірного сина батьківщини. Так само не дізнаємося і про причину вбивства іншого патріота. Можливо, мій високоосвічений колега сам стане жертвою своїх заслуг перед державою і тієї ненависті, яку руйнівні сили пекла живлять до законників, і тоді також ніхто не дізнається причину вбивства. Чи не половину шановної публіки, присутньої в цій залі, заріжуть уві сні, і ми знову ж таки не дізнаємося причини цього. Ми ніколи не схопимо бандитів, а країна наша перетвориться на пустелю, позаяк адвокатам дозволено припиняти суди, використовуючи аргумент, що давно віджив свій вік, хоча всі інші факти у справі, всі кричущі невідповідності, всі очевидні замовчування свідчать, що перед нами сам Каїн.

– Ніколи ще не бачив, щоб сер Артур так хвилювався, – розповідав пізніше Беґшоу у колі друзів. – Дехто стверджує, що він уперше переступив межу, і вважають, що прокуророві не пасує така мстивість. Але мушу визнати, що в цьому жалюгідному гобліні з жовтою чуприною було щось огидне, і враження це мимоволі вплинуло на обвинувальну промову. Мені весь час згадувалося те, що де Квінсі[1] написав про пана Вільямса, огидного вбивцю, який закатрупив дві родини. Пам’ятаю, як Квінсі писав, що у Вільямса волосся були неприродно яскравого жовтого кольору, бо він пофарбував його якоюсь хитрою сумішшю, рецепт якої привіз із Індії, де навіть коней вміють фарбувати у зелене або синє. А потім запанувало неймовірне мовчання, як у печері. Ніде правди діти, це на мене подіяло, і незабаром я відчув, що на лаві підсудних сидить чудовисько. Якщо таке відчуття з’явилося лише під впливом красномовства сера Артура, вся відповідальність за його промову, впала винятково на нього.

– Не забувайте, що він був приятелем покійного Ґвінна, – докинув Андергілл, намагаючись пояснити палкість прокурора. – Один мій знайомий бачив, як вони нещодавно пиячили удвох після якогось урочистого обіду. Смію думати, що саме тому він поводився настільки нестримно при розгляді справи. Але мені видається сумнівним, чи може хтось керуватися у подібних обставинах особистими почуттями.

– На це він не пішов би в жодному випадку, – заперечив Беґшоу. – Готовий посперечатися, що сер Артур Трейверз ніколи не став би керуватися тільки особистими почуттями, хоч би які сильні вони були. Він занадто хвилюється про своє суспільне становище. Адже він належить до числа тих людей, котрих не вдовольняє навіть задоволене марнославство. Знаєте, я не можу пригадати іншої такої людини, котра докладала б стільки зусиль, аби зберегти досягнуте. Ні, повірте, ви зробили неправильний висновок із його палкої промови. Якщо він уперто продовжував у тому ж напрямку, отже, він абсолютно переконаний у своїй правоті і сподівається очолити якийсь політичний рух проти змови, про яку йшлося. У нього неодмінно були вагомі аргументи вимагати засудження Орма і не менш вагомі причини вважати, що вимога ця буде задоволена. Адже факти свідчать на його користь. І така самовпевненість не обіцяє обвинуваченому нічого доброго.

Тут він побачив серед присутніх тихого, непомітного чоловічка.

– А, патер Браун, – сказав він з посмішкою, – яка ваша думка щодо того, як відбувається у нас судовий процес?

– А мене, – відповідав йому священик, – найбільше вражає інше: виявляється, перука може змінити людину до невпізнання. Ви дивувалися, що обвинувач метав блискавки. А мені доводилося бачити, як він знімав свою перуку, і переді мною поставала зовсім інша людина. Почнемо з того, що він голомозий.

– Боюся, що це ніяк не могло зашкодити йому метати громи та блискавки, – заперечив Беґшоу. – Чи мислимо побудувати захист на тому факті, що обвинувач лисий, чи не так?

– Не зовсім так, – із гумором відгукнувся патер Браун. – Правду кажучи, я думав про те, як, по суті, мало люди одного кола знають про людей, котрі належать до зовсім іншого кола. Припустімо, я опинився б серед людей, котрі нічого не чули про Англію. Припустімо, я розповів би їм, що в моїй батьківщині живе чоловік, котрий навіть під страхом смерті не задасть жодного запитання, доки не начепить на голову купу з кінського волосся з дрібними косичками на потилиці та сивуватими кучериками по боках, як у літньої бабеги вікторіанських часів. Вони вважали б це безглуздою примхою. Але ж прокурор аж ніяк не схильний до примх, він усього лиш прихильний до світських умовностей. Але ті люди вважали б це примхою, оскільки жодного поняття не мають про англійських юристів і взагалі не знають навіть, що таке юрист. Ну, а юрист, насамперед, не знає, що таке поет. Він не тямить, що примха одного поета зовсім не видається іншим поетам примхою. Йому здається безглуздим, що Орм походжав по дивовижно гарному саду дві години, віддаючись цілковитому неробству. Рани Божі! Та поет прийме як належне, якщо дізнається, що хтось вештався по цьому саду навіть десять годин поспіль, пишучи вірш. Навіть захисник Орма нічогісінько тут не допетрав. Йому і на гадку не спало поставити обвинуваченому запитання, яке напрошується саме по собі.

– Що ж це за запитання? – зацікавився Беґшоу.

– Треба було спитати, який вірш він складав тієї ночі, – відповів патер Браун, втрачаючи терпець, – який саме рядок йому не вдавався, який епітет шукав, якої досконалості прагнув досягти. Якщо б у суді були люди освічені, здатні збагнути, що таке література, вони втямили б без зусиль, що Орм займався справжньою роботою. Фабриканта ви неодмінно спитали б, як ідуть справи у нього на фабриці. Але нікого не цікавлять, як створюються вірші. Складати вірші – це байдикувати.

– Це все дуже добре, – сказав нишпорка, – але навіщо ж тоді він ховався? Навіщо заліз гвинтовими сходами нагору і стирчав там, адже драбина ця нікуди не вела!

– Та тому, що вона нікуди й не вела! – розхвилювався патер Браун. – Якщо побачити галерею, що веде в опівнічну темряву, можна збагнути, що творчу душу потягне туди, як малу дитину.

Він замовк і стояв, моргаючи, в цілковитому мовчанні, а потім сказав перепрошуючи:

– Прошу мене вибачити, хоча мені здається дивним, що ніхто з присутніх не взяв до уваги настільки прості обставини справи. А була ще одна важлива обставина. Хіба ви не знаєте, що поет, як і художник, знаходить один-єдиний ракурс. Будь-яке дерево, або скажімо, корова, що пасеться, або хмарка, що пропливає над головою, у певному сенсі наповнені глибоким змістом, так само, як літери складають слово, тільки лише якщо їх поставити в строго визначеному порядку. Так ось, лише з тієї високої галереї можна було побачити сад у потрібному ракурсі. Вигляд, що відкривався звідти, так само неможливо уявити, як четвертий вимір. Це було щось на зразок чаклунської перспективи, на кшталт погляду на небо згори вниз, коли зірки немов ростуть на деревах, а ставок світиться, як місяць, що впав на землю, як у чарівній казці – з тих, що розповідають дітям перед сном. Орм міг би споглядати все це безконечно. Якщо ви скажете йому, що шлях цей нікуди не веде, поет відповів би, що він уже привів його на край світу. Тож невже ви вважаєте, що він міг би розповісти таке, коли давав свідчення? І якби навіть у нього язик повернувся таке вимовити, що сказали б на це ви самі? Ось ви міркуєте, що людину мають судити рівні йому. Тоді чому серед присяжних не було поетів?

– Ви кажете так, ніби ви самі поет, – сказав Беґшоу.

– Дякувати Всевишньому, це не так, – відповів патер Браун. – Дяка Господу, що священик набагато милосердніший за поета. Отець небесний дуже милосердний, знаючи, яке презирство відчуває цей поет до всіх вас. Краще вже кинутися в Ніаґарський водоспад.

– Можливо, ви глибше за мене знаєте таку творчу душу, – сказав Беґшоу після тривалої мовчанки. – Але врешті-решт моя відповідь – дуже проста. Ви здатні лише стверджувати, що він міг би вчинити те, що зробив, і при цьому не скоїти злочин. Але рівною мірою можна прийняти за істину, що він, однак, злочин таки скоїв. І дозвольте спитати, хто, крім нього, міг скоїти цей злочин?

– А ви не підозрюєте лакея Ґріна? – спитав патер Браун задумливо. – Адже він дав дуже плутані свідчення.

– Он як, – перебив його Беґшоу. – То ви думаєте, що злочин скоїв Ґрін, після всього.

– Я щиро переконаний, що це був не він, – заперечив священик. – Я тільки спитав вашу думку щодо цієї дивної події. Адже відлучався він із дріб’язкової причини, просто захотів випити, або пішов на побачення, або щось таке інше. Але вийшов він у хвіртку, а назад переліз через садову огорожу. Іншими словами, це означає, що браму він залишив відчиненою, а коли повернувся, вона вже була замкнена. Чому? Та тому, що хтось уже вийшов через неї.

– Вбивця, – невпевнено пробурмотів детектив. – Ви знаєте, хто він?

– Я знаю, як він виглядає, – відповів патер Браун незворушно. – Тільки це одне я і знаю, мабуть. Він, так би мовити, у мене на очах входить через парадні двері при світлі лампи, що тьмяно світиться в передпокої. Бачу як він одягнений, бачу навіть риси його обличчя!

– А це ще що таке?

– Він дуже схожий на сера Гамфрі Ґвінна, – пояснив священик.

– Що, до дідька, ви маєте на увазі? – здивувався Беґшоу. – Адже я бачив, як Ґвінн лежав мертвий, опустивши голову в ставок.

– Саме так, – погодився патер Браун.

Помовчавши, він продовжив неквапливо:

– Повернімося до вашої чудової гіпотези, хоча я особисто не зовсім із вами згоден. Ви вважаєте, що вбивця увійшов через вхідні двері, застав суддю в передпокої, затіяв бійку і розбив дзеркало, після чого суддя втік у сад, де його пристрелили. Однак, мені все це не здається правдивим. Припустімо, що суддя і справді задкував через коридор, але все одно він міг обрати один із двох шляхів до відступу: міг податися в сад, або у внутрішні кімнати. Найімовірніше, він обрав би шлях, який веде всередину будинку? Адже там, у кабінеті, лежав заряджений пістолет, там же у нього і телефонний апарат є. Та й лакей його був там, або мав бути. І навіть до сусідів він був ближче. То чому відчинив двері в сад, втрачаючи коштовні секунди, і вибіг у задню частину, де йому не було від кого чекати допомоги?

– Нам точно відомо, що він вийшов у сад, – нерішуче промовив його співрозмовник. – Це точно, бо там його знайшли.

– Ні, він не виходив з будинку, бо його там не було, – заперечив патер Браун. – Маю на увазі ніч вбивства. Він був тоді у флігелі. Це вже я, немов астролог, прочитав у темряві по зірках, так, по тих червоних і золотих зірочках, що мерехтіли в садочку. Адже розподільчий щит міститься у флігелі: лампочки не світилися б, якби сер Гамфрі був деінде. Потім він намагався викликати телефоном поліцію, а вбивця застрелив його за ставком.

– А як же тоді розбитий горщик із квітами, перекинута пальма, і друзки свічада? – галаснув Беґшоу. – Та ви ж самі все це виявили! Ви самі сказали, що в передпокої була жорстока сутичка.

Священик збентежено моргнув.

– Та невже? – виголосив він ледь чутно. – Ніяк не може бути, щоб я таке сказав. У будь-якому разі, у мене і в думках такого не було. Наскільки пригадую, я сказав тільки, що в передпокої щось сталося. І там справді щось сталося, але це була не сутичка.

– Чому ж розбите дзеркало? – різко спитав Беґшоу.

– Тому, що в нього влучила куля, – переконливо пояснив патер Браун. – Кулю цю випустив злочинець. А пальму, ймовірно, перекинули свічада, що розлетілися на друзки.

– Гаразд, і куди ще міг він стріляти, якщо не у Ґвінна? – поцікавився слідчий.

– Це швидше належить до галузі метафізики, – сказав слуга Божий нудьгуюче. – Певна річ, у цьому випадку він цілив у Ґвінна. Але річ у тім, що судді там не було, отже, вистрелити в нього вбивця ніяк не міг. Він був у передпокої сам.

Священик замовк на мить, потім він продовжив незворушно:

– Ось у мене перед очима дзеркало, те саме, що висіло тоді в кутку, ще цілісіньке, а над ним – довголиста пальма. Навколо напівтемрява, в дзеркалі відображаються сірі, одноманітні стіни, і цілком може здатися, що там коридор. І ще може привидітися, ніби людина, відбита в дзеркалі, виходить із внутрішніх кімнат. Цілком може також примаритися, ніби це – господар будинку, якщо тільки відображення мало з ним хоча б найвіддаленішу схожість.

– Зачекайте! – закрив собі рота Беґшоу. – Я, здається, починаю…

– Ви починаєте все розуміти й самі, – погодився патер Браун. – Ви починаєте тямити, чому всі підозрювані в цьому вбивстві апріорі невинні. Жоден із них за жодних обставин не міг прийняти своє відображення за Ґвіннове. Орм одразу впізнав би свою шапку жовтого волосся, яку ніяк не сплутаєш з лисиною. Флуд побачив би руду шевелюру, а Ґрін – червону жилетку. До того ж усі троє низького зросту й одягнені скромно, а тому жоден із них не вважав би своє відображення за високого, худорлявого, літнього пана у фраку. Тут треба шукати когось іншого, такого ж високого та худорлявого. Тому я й сказав, що мені відома зовнішність убивці.

– І що ж ви хочете цим довести? – спитав Беґшоу, пильно дивлячись на нього.

Священик уривчасто, хриплувато реготнув, що різко відрізнялося від його звичного м’якого голосу.

– Я хочу довести, що ваше припущення сміховинне і просто немислиме, – відповідав він.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю намір збудувати захист обвинуваченого, – сказав патер Браун, – на тому факті, що прокурор лисий.

– Боже милий! – тихо промовив нишпорка і встав, озираючись на всі боки.

А священик поновив свою промову незворушним тоном:

– Ви простежили дії багатьох людей, причетних до цієї справи. Ви, поліціянти, дуже пильно цікавилися вчинками поета, лакея та журналіста з Ірландії. Але ви зовсім забули про вчинки жертви. Тим часом його лакей був щиро здивований, коли дізнався, що господар повернувся настільки несподівано. Адже суддя поїхав на врочистий обід, який не міг швидко скінчитися, бо там були присутні всі світила юриспруденції, а Ґвінн раптово повернувся звідтіля додому. Він аж ніяк не занедужав, бо не просив викликати лікаря. Можна бути абсолютно впевненим, що він посварився там із кимось із тих видатних юристів. Серед цих правників нам і варто було б передусім шукати його ворога. Отже, суддя хутко повернувся додому і подався у власний флігель, де зберігав всі свої особисті папери, що стосувалися тієї державної зради. Але дуже відомий юрист, котрий знав, що в цих паперах містяться якісь докази проти нього, здогадався слідувати за суддею, котрий мав намір його викрити. Він також був у фраку, тільки у нього в кишені вже лежав револьвер. Ось і вся сумна історія: ніхто навіть не запідозрив би істини, якби не було розбите дзеркало.

Якусь мить він задумливо вдивлявся в далечінь, а потім зробив висновок:

– Дивна це штука – дзеркало: рама, як у звичайної картини, а тим часом у ній можна побачити сотні інших різноманітних картин, причому дуже живих і таких, що миттєво зникають навіки. Саме так, було щось дивне в цьому дзеркалі, що висіло наприкінці коридора з сірими стінами, під зеленою пальмою. Можна сказати, це було чарівне свічадо, адже у нього – зовсім особлива доля, бо відображення, які в ньому з’являлися, пережили їх і витали десь у повітрі серед сутінків, які заповнювали будинок, немов примари, або, принаймні, залишилися, ніби якась така собі абстрактна схема, немов основа для доказів. Врешті-решт, ми могли б, ніби позірно вдаючись до заклинань, викликати з небуття те, що побачив сер Артур Трейверз. До речі, в словах, які ви сказали про нього, була й певна частка істини.

– Приємно це чути, – відгукнувся Беґшоу дещо похмуро, але доброзичливо. – Що саме я сказав?

– Ви сказали, – пояснив священик, – що у сера Артура, ймовірно, є вагомі причини спробувати відправити Орма на шибеницю.

Через тиждень священик знову зустрівся з нишпоркою і дізнався, що відповідна установа вже почала нове дізнання, але воно було перервано сенсаційною подією.

– Сер Артур Трейверз… – почав патер Браун.

– Сер Артур Трейверз мертвий, – коротко сказав Беґшоу.

– Он як! – виголосив священик тремтячим голосом. – Отже, він…

– Авжеж, – підтвердив Беґшоу, – він знову вистрелив у того ж чоловіка, тільки вже не відбитого в дзеркалі.

Три знаряддя смерті

За характером своєї діяльності та за переконаннями патер Браун краще за інших знав, що будь-яку людину найбільше вшановують, коли та вже мертва. Але навіть він був вражений, коли на світанку його підняли з ліжка і повідомили, що сера Аарона Армстронґа вбили. Було щось безглузде і ганебне в злочині, скоєному проти такої чарівної та славетної особи. Адже сер Аарон був чарівний до смішного, а слава його стала майже легендарною. Новина справила таке враження, ніби раптом Сонячний Джим повісився, або пан Піквік помер у Генвеллі.[2] Хоча й сер Аарон був філантропом, отже, стикався з темними сторонами суспільства, він пишався тим, що контактує з ними в дусі найщирішого добра, яке тільки можливе. Його промови на політичні та суспільні теми були каскадом жартів і гомеричного реготу. Його здоров’я було квітучим, його моральність ґрунтувалася на невичерпному оптимізмі. Згадуючи проблему пияцтва (це була улюблена його тема), він виявляв нев’янучу і навіть дещо одноманітну веселість, настільки часто притаманну людині, котра навіть не торгається і не відчуває ні найменшого потягу хильнути.

Відому історію його навернення в непитущі постійно згадували з усіх пуританських трибун і кафедр, розповідаючи, як він ще в ранньому дитинстві був відлучений від шотландського богослов’я пристрастю до шотландського віскі, як він вознісся понад цим і став (як він сам скромно казав) тим, ким він є. Правда, дивлячись на його пишну сиву бороду, обличчя херувима й окуляри, що виблискують на незліченних обідах і засіданнях, де він незмінно був присутній, важко було повірити, що він міг колись бути чимось настільки нудотним, як у міру випиваюча людина або ревний кальвініст. Одразу ж відчувалося, що це найсерйозніший веселун із усіх представників роду людського.

Він жив у тихому передмісті Гемстед, у гарному будиночку, високому, але дуже тісному, на вигляд схожому на вежу, цілком сучасну і нічим не примітну. Найвужча з усіх вузьких стін цієї оселі виходила прямо на крутий, порослий дерном залізничний насип і здригалася щоразу, коли повз прошмигали потяги. Сер Аарон Армстронґ, як у запалі запевняв він сам, був чоловіком, зовсім позбавленим нервів. Але якщо минаючий потяг часто мотлошив будинок, то цього ранку все було навпаки, – будинок заподіяв лиха потягу.

Локомотив уповільнив ходу і зупинився в тому місці, де ріг будинку зависав над крутим трав’янистим схилом. Зупинити цю найбездушнішу з мертвих машин вдається далеко не відразу. Нежива душа, колишня причина зупинки, діяла напрочуд стрімко. Один чоловік, одягнений у все чорне, аж до (як запам’ятали очевидці) такої дрібниці, як зловісні чорні рукавички, виринув немов з-під землі біля краю залізничного полотна і замахав чорними руками, немов якийсь моторошний млин. Самі по собі такі дії навряд чи змогли б зупинити потяг навіть на малій ході. Але при цьому чоловік зойкнув так, що згодом це описували як щось зовсім дике та нелюдське. Волання це було з тих звуків, які ледь виразні, навіть якщо вони чутні цілком чітко. В цьому випадку почулося лиш одне слово: «Вбивство!»

Однак машиніст присягається, що зупинив би потяг у будь-якому випадку, навіть якщо б почув не слово, а лише зловісний, неповторний голос, який його викрикнув.

Тільки-но потяг загальмував, одразу ж виявилося багато подробиць нещодавньої трагедії. Чоловік у чорному, що з’явився на краю зеленого узбіччя, був лакей сера Аарона Армстронґа, похмурий чоловік на ім’я Маґнус. Баронет із властивою йому безтурботністю частенько жартував над чорними рукавичками свого похмурого слуги. Але тепер ніхто не був схильний над ними сміятися.

Коли кілька цікавих спустилися з насипу і пройшли за почорнілу від сажі огорожу, вони побачили тіло старигана в жовтому домашньому халаті з яскраво-червоною підкладкою, що скотилося майже до самого низу укосу. Нога вбитого була затягнута мотузяним зашморгом, накинутим, імовірно, під час боротьби. Були помічені й плями крові, правда, вельми нечисленні. Але труп був перекручений або, точніше, скорчений і лежав у позі, яку немислимо прийняти живій істоті. Це й був сер Аарон Армстронґ. Через кілька хвилин прибіг довготелесий світлобородий чолов’яга, в котрому дехто з приголомшених пасажирів впізнав особистого секретаря покійного, Патрика Ройса, колись добре відомого в богемних колах, який навіть прославився у богемних мистецтвах. Виявляючи свої почуття невизначеним, але однак переконливим чином, він став вторити сумному голосінню лакея. А коли з дому з’явилася ще й третя особа, Еліс Армстронґ, донька покійника, котра бігла непевними кроками і махала рукою в бік саду, машиніст вирішив, що довше зволікати не можна. Він дав свисток, і потяг, пихкаючи, рушив до найближчої станції за допомогою.

Так сталося, що патера Брауна терміново викликали на прохання Патрика Ройса, цього дебелого секретаря, в минулому пов’язаного з богемою. За походженням Ройс був ірландець. Він належав до числа тих легковажних католиків, котрі ніколи не згадують про свою релігію, поки не потраплять в скрутне становище. Але навряд чи прохання Ройса виконали б так швидко, якби один із офіційних детективів не був би приятелем і невизнаного Фламбо: адже неможливо бути товаришем Фламбо і при цьому не наслухатися незліченних оповідок про патера Брауна. А тому коли молодий детектив (його прізвище було Мертон) вів маленького священика через поля до лінії залізниці, бесіда їхня була набагато довірливішою, ніж можна було б очікувати від двох зовсім незнайомих людей.

– Наскільки я тямлю, – заявив Мертон без жодних натяків, – розібратися в цій справі просто немислимо. Тут зовсім нема кого підозрювати. Маґнус – пихатий старий дурень, але він занадто дурний, аби скоїти вбивство. Ройс ось уже багато років був найближчим товаришем баронета, ну а донька, без сумніву, безмежно любила свого батька. І, крім іншого, все це – суцільна дурня. Хто став би вбивати старого веселуна Армстронґа? У кого піднялася б рука пролити кров невинної людини, котра так любила балачки за столом? Адже це все одно, що вбити Санта-Клауса.