Сестра Керрі

Сестри залишились удвох, і розмова стала вільнішою. Керрі, стиха наспівуючи, мила посуд.

– Знаєш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стріт, якщо це не дуже далеко… – мрійливо мовила Керрі. – Чому б нам не піти сьогодні у театр?

– О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти хоч кудись, – відказала Мінні. – Адже так рано вставати…

– Чого б то він був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своєму Керрі.

– Ні, він рідко ходить у театр, – зізналась Мінні.

– А мені б хотілося піти… – вела своє Керрі. – А давай підемо з тобою вдвох!

Мінні замислилась на мить, – не через те, чи можна їй іти або чи хочеться – на це в неї вже була готова відповідь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в інший бік.

– Підемо іншим разом, – відповіла вона ухильно.

Керрі одразу здогадалась, яка причина відмови.

– У мене є трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходімо, Мінні!

Мінні похитала головою.

– А може, і він піде з нами? – запропонувала Керрі.

– Ні, – заперечила Мінні стиха і забрязкотіла тарілками, щоб скінчити розмову. – Він не піде.

Хоча сестри не бачилися кілька років, за цей час у характері Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, коли йшлося про її благополуччя, особливо через те, що не почувала під собою міцного ґрунту, вона палко прагнула радощів і втіх. І ця риса була в ній така сильна, що робила її вдачу непохитною. Отож вона наполягала далі.

– Мінні, спитай його! – прошепотіла вона благально.

А Мінні думала в цей час про додаткові кошти, що платитиме сестра за харчі. Їх вистачить на оплату квартири, і тоді з чоловіком легше буде говорити про якісь витрати. Але коли Керрі з самого початку мріятиме тільки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрі має призвичаїтися до одноманітної і тяжкої праці. Вона має збагнути, що треба передовсім трудитися, а не мріяти про розваги. Бо яка їм тоді користь з її приїзду? Ці думки зовсім не свідчили про холодність і черствість Мінні. Просто це були серйозні клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарікань, пристосовувалася до конкретних умов життя, які могла поліпшити, лише безнастанно працюючи.

Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.

– Керрі запрошує нас піти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловіка.

Гансон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидкими поглядами, що говорили ясніше ясного: «Он як? Це зовсім не те, чого ми сподівалися».

– Я не маю ніякого бажання, – відповів він. – А що вона хоче подивитись?

– Хоче піти у театр Джекобса.

Він опустив очі в газету і заперечливо кивнув рукою.

Почувши, як вони відгукнулися на її пропозицію, Керрі виразно збагнула, чим живуть ці люди. В ній зростало гнітюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.

– Знаєш що? Я спущуся вниз і постою трохи біля входу, – промовила вона згодом.

Мінні не заперечувала, і Керрі, одягнувши капелюшок, вийшла.

– Куди-то вона пішла? – спитав Гансон, зазираючи в їдальню, коли почув, як гримнули вхідні двері.

– Сказала, що спуститься вниз і постоїть трохи біля входу, – відповіла Мінні. – Мабуть, їй хочеться подихати свіжим повітрям…

– Це недобре, що вона збирається розтринькувати гроші на усілякі театри. Як ти вважаєш?

– Я гадаю, що це у неї просто цікавість, – насмілилася сказати Мінні. – Для неї усе тут в новинку.

– Хтозна, – буркнув Гансон і, злегка наморщивши лоб, обернувся до дитини.

Він міркував над тим, які нестримно марнотратні й суєтні молоді дівчата. Дивувався, як це Керрі наважується думати про щось подібне, при таких мізерних можливостях!

У суботу Керрі вийшла з дому сама і пішла спершу до річки, а потім знов по Джексон-стріт, уздовж якої простяглися обабіч чудові будинки з гарними газонами перед фасадом, – цю вулицю згодом перетворили на бульвар. Як кидалися в очі ознаки розкошів! Треба сказати, там тоді проживав кожен з капіталом не менше ста тисяч доларів. Вона раділа, що вирвалася з дому, де, вона вже збагнула, жили нудним, убогим життям, і годі було сподіватися чогось цікавого й веселого. Її думки, ніби вирвавшись на волю, зверталися повсякчас… до Друе. Керрі зовсім не була певна, що він не з’явиться все-таки у понеділок увечері. І, хоч її турбувала така можливість, у глибині душі вона сподівалася: а раптом прийде?

У понеділок Керрі встала рано і зібралася на роботу. Вдягла зношену коленкорову блузку – синю з цяточками, досить полинялу саржеву коричневу спідницю і невеличкий солом’яний брилик, який прослужив їй у Колумбія-Сіті ціле літо. Черевики в неї були старі, а бант був зібганий і безформний. Отож вона виглядала звичайною робітницею, як усі, тільки обличчя було значно свіжіше, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось невинного вигляду.

Нелегка це справа – встати вдосвіта, коли звикла, як Керрі вдома, – спати до сьомої, а то й до восьмої ранку. Ще зовсім заспана, вона зазирнула о шостій годині в їдальню. Гансон мовчки закінчував снідання. Поки вона вдягалась, він уже пішов. Вони снідали втрьох – вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і, як належить у такому віці, возькала ложкою по тарілці.

Отож для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, і настрій її помітно зіпсувався. Її чудові мрії майже зотліли на попіл, хоч під цим попелом ще жевріли жаринки надії. Вона їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення. Що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, і працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, вишукано вдягнені чоловіки.

– Ну, сестричко, успіху тобі! – сказала Мінні, коли Керрі зібралася йти.

Вони ще раніше порадилися, що найкраще іти на роботу пішки, принаймні цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шістдесят центів на конку щотижня – це чимало при такому заробітку.

– Увечері я тобі усе розповім, як воно піде в мене, – додала Керрі.

Вулицею, затопленою сонячним промінням, в обидва боки поспішали робітники, проїжджали вагони конки, заповнені дрібними службовцями та робітниками оптових фірм. З усіх дверей виходили люди і простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрі трохи підбадьорилась. У сяйві вранішнього сонця, під неозорим блакитним небом, під подувами свіжого вітерцю випарувались усілякі побоювання. Уночі, або й удень у похмурих приміщеннях лихі передчуття зростають і міцніють. Але під ясним сонечком зникає навіть острах смерті.

Керрі усе йшла і йшла – через міст, а тоді звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому місці нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоної цегли. Однак широкі вікна сяяли чистотою. Низка вантажних підвід проїхала з гуркотом. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, кваплячись навсібіч. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах їй вважалося глузування з її невпевненості. Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мізерну участь! Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже їй скрізь відмовили, бо вона нічого не вміє. А що як її вилають, образять, виженуть із ганьбою?…

У дівчини підгиналися ноги і перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню. Ввійшла в ліфт, піднялась на четвертий поверх, і не побачила нікого – тільки проходи виднілися між ящиками, нагромадженими під саму стелю. Керрі стояла, злякано, чекаючи, щоб хоч хтось вийшов.

Незабаром появився містер Браун. Він, очевидно, не впізнав її.

– Що вам треба? – запитав він.

У Керрі аж серце захолонуло.

– Ви казали… Я прийшла сьогодні вранці з приводу роботи…

– Ага! – перебив він. – Так-так… Як ваше ім’я?

– Керолайн Мібер.

– Ну то, ходімте!

Темними проходами між купами ящиків, від яких тхнуло новим взуттям, він привів її до залізних дверей, що вели в майстерню. Перед її очима постало велике приміщення з низькою стелею, наповнене гуркотом і клацанням верстатів. Біля них працювали чоловіки без піджаків, у білих сорочках і синіх строкатих фартухах. Керрі боязко пробиралася за майстром поміж клацаючих автоматів, пильно дивлячись перед собою. Вони дістались віддаленого кутка і піднялися ліфтом на шостий поверх.

Порухом руки містер Браун підкликав майстра, що вийшов з лабіринту машин і верстатів.

– Ось ця дівчина, – сказав він і додав, звертаючись до Керрі: – Ідіть за ним.

Містер Браун пішов, а Керрі попростувала за своїм новим начальником до маленького столика у кутку.

– Ви ніколи раніше не працювали на такому виробництві? – запитав майстер досить суворо.

– Hi, cep, – відповіла дівчина.

Його, видно, неабияк дратувало, що доводиться гаяти час із невмілим дівчиськом. Проте він усе ж записав її ім’я і провів до гурту дівчат, які сиділи вряд на табуретах перед клацаючими верстатами. Майстер поклав руку на плече однієї з дівчат, що з допомогою машини пробивала дірочки в передку заготовки.

– Покажи цій дівчині, як усе робиться, – сказав він. – Коли скінчиш, підійдеш до мене.

Робітниця швидко встала з табурета, даючи Керрі місце.

– Це зовсім неважко, – сказала вона, нахиляючись до Керрі. – Береш заготовку ось так, закріплюєш і запускаєш машину.

Вона закріпила пересувним затискачем шматок шкіри, з якого мав вийти передок чоловічого черевика, і натиснула на невеличкий сталевий стрижень. Машина одразу зарухалася і почала різко вибивати з краю передка круглі дірочки для шнурків. Простеживши, як у неї виходить, дівчина полишила Керрі діяти самостійно, переконавшись, що робота йде як слід.

Заготовки надходили справа від дівчини, що сиділа поруч, а Керрі передавала їх іншій. Вона одразу ж збагнула, що треба дотримуватися певної швидкості, інакше нагромадиться купа заготовок, і вона затримуватиме всіх, хто сидить довкола. Ніколи було й озирнутись, і Керрі ревно взялась за діло. Дівчата ліворуч і праворуч від неї розуміли, що новенькій важко, і намагались по можливості допомогти їй, трохи сповільняючи темп.

Якийсь час Керрі ні на мить не відривалася від роботи. Одноманітний, ритмічний стукіт машини стишував її хвилювання і переляк. Так спливав час, і вона стала помічати, що в приміщенні темнувато. Повітря було насичене важким запахом шкіри, але Керрі на це не зважала. Почувала на собі погляди інших, і її непокоїло, що вона, мабуть, працює не досить швидко.

А якось, коли вона не так вставила шмат шкіри в затискач і безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед її очима і поправила затискач. Це був майстер. Серце Керрі забилося так швидко, що вона нічого вже не помічала перед собою.

– Пускайте ж машину! – поквапив майстер. – Не затримуйте весь ряд.

Почувши це, Керрі отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, вона продовжувала працювати і перевела подих тільки тоді, коли тінь за спиною зникла.

Минав час, і в приміщенні стало задушливо. Керрі хотілося ковтнути води чи свіжого повітря, але вона не насмілювалась зрушити з місця. Табурет не мав ні спинки, ні підніжки, їй було дуже незручно сидіти. У неї страшенно нила спина. Вона мостилася так і сяк. Але це не допомагало, і вона все більше стомлювалася.

– Ти можеш працювати навстоячки, – без зайвих церемоній порадила їй сусідка. – Це дозволяється.

Керрі з вдячністю поглянула на неї.

– Я, мабуть, таки встану, – сказала вона.

Підвівшися зі свого місця, вона якийсь час працювала так, але було ще важче. Від того, що доводилося повсякчас нахилятись, заніміли спина і плечі.

Окрім того, оточення справляло на неї прикре враження. Вона не насмілювалась оглядатися, але крізь клацання машин до неї долітали окремі грубі жарти, теревені.

– Ти бачила вчора Гаррі? – спитала свою сусідку дівчина зліва.

– Ні.

– Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Хе-хе, просто красень!

– Тс-с! – промовила друга, нахиляючись над роботою.

Перша принишкла і набрала поважного вигляду. Майстер повільно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною. Щойно він віддалився, балачка відновилась.

– Чуєш… – знову почала дівчина зліва. – Знаєш, що він сказав?

– Звідки мені знати…

– Він сказав, що позавчора вистежив мене з Едді Гаррісом у «Мартіна».

– Отакої!

Обидві захихотіли.

Хлопець з рудуватою розпатланою чуприною пробирався поміж рядів, човгаючи ногами, а лівою рукою притискаючи до себе кошика з обрізками шкіри. Раптом простягнув руку і вщипнув одну з дівчат.

– Не чіпай! – скрикнула вона сердито. – Причепа!

У відповідь він тільки вишкірив зуби і сплюнув: «Кривляка!» Вона сердито глянула йому вслід. Чемним його ніяк не можна було назвати.

Керрі уже ледве могла всидіти на місці. Ноги в неї заніміли, нестерпно хотілося встати і хоч потягнутись. Невже обід ніколи не настане? Їй здавалось, що вона працює вже цілісінький день. Їсти зовсім не хотілося, але вона почувалася кволою, очі стомилися стежити за одним місцем, куди вдаряв пробивач. Дівчина справа помітила, як вона зігнулася, і зжалілася. Керрі надто сумлінно віддавалася роботі. Насправді те, що вона робила, зовсім не потребувало такого напруження. Та нічого не вдієш. Купа передків невпинно нагромаджувалась перед нею. У Керрі нили руки, пальці. Зрештою все її тіло було суцільним клубком зболених м’язів. Приречена стирчати, виконуючи єдиний механічний рух, який ставав усе огиднішим, вона відчула, що її почало нудити. Вона з розпачем подумала: цим мукам не видно кінця-краю. І тої ж миті звідкись знизу крізь ліфт донеслося глухе калатання дзвона, – настала перерва. Одразу зчинився рух і гамір. Усі дівчата миттю схопилися з місць і поспішили в сусідню кімнату. Через майстерню потяглися чоловіки з іншого відділу. Колеса машин стишили гудіння і нарешті завмерли. Запанувала гучна тиша, в якій дивно лунали людські голоси.

Керрі підвелася і подибала по свій сніданок. Тіло її заклякло, голова паморочилась, доймала спрага. Дорогою до маленького закутка, де всі складали верхній одяг і торбинки зі сніданками, вона зустріла майстра. Він пильно глянув на неї.

– Ну як? – промовив він – Справляєтесь?

– Начебто, так… – чемно відповіла Керрі.

– Угу, – буркнув майстер і пішов геть.

За інших умов ця робота зовсім не була б такою виснажливою. Але в ті часи новітні соціалістичні ідеї, що закликали створювати хороші умови праці для найманих трудівників, ще не мали ніякого впливу на виробничі компанії.

До запаху мастила і шкіри домішувався важкий, спертий дух приміщення. Усе це разом трудно було витримати навіть у холодні дні. Підлога підміталася тільки ввечері і була геть засмічена. Про те, чи зручно робітникам працювати, – ніхто анітрохи не турбувався, – їм платили якомога менше, а вимагали – якомога більше. Тоді й уявлення ніхто не мав про підставки для ніг чи спинки коло стільців, про їдальні для робітниць, чисті фартухи, пристойну роздягальню – про це тоді й мріяти не доводилося. Убиральні були огидні, просто смердючі. Уся атмосфера підприємства справляла гнітюче враження.

Керрі жадібно випила кружку води з відра, що стояло в кутку, і озирнулася, де б сісти й поснідати. Дівчата повмощувались на підвіконнях і на столах. Куди б вона не глянула – скрізь сиділо по двоє або й по кілька дівчат, а в неї бракувало сміливості до когось приєднатися. Отож вона повернулась до своєї машини. Сівши на табурет, розгорнула сніданок і стала прислухатись до балачок навколо. Розмови точилися більше про пусте, не бракувало й грубих жартів. Дехто з чоловіків у майстерні жартували з дівчатами оддалік.

– Слухай, Кітті, – гукнув один до дівчини, яка вальсувала на вузенькому просторі біля вікна. – Може, потанцюємо удвох?

– Обережніше, Кітті, – гукнув хтось. – Бо попсуєш зачіску!

– Та іди собі, причепо! – відмахнулась дівчина.

Прислухаючись до цих безцеремонних дотепів, якими перекидалися чоловіки з дівчатами, Керрі мимоволі замикалася в собі. Вона не звикла до такого, за цими розмовами виділось їй щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неї звернеться з такими ж пропозиціями хтось із хлопців. Після знайомства з Друе вони здавалися їй вайлуватими, смішними. Як більшість жінок, вона судила з вигляду, заздалегідь приписуючи всі відразливі якості людям у светрах і комбінезонах – на противагу чепурунам.

Нарешті минула коротка півгодинна перерва, і колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, – так їй здавалося принаймні. Та незабаром вона відчула, що помиляється: один із хлопців, проходячи повз, нахабно ткнув її пальцем під ребра. З обуренням Керрі обернулася, але той уже пішов і тільки вишкірив зуби. Вона ж ледве стримала сльози.

Сусідка помітила це і зауважила:

– Не звертай уваги на цього нахабу.

Керрі не відповіла нічого, тільки нижче нахилилась над роботою. Їй здавалося, що вона не витримає нізащо. Не так уявляла вона свою роботу. І поки тягся цей нескінченний день, вона все думала: яке гарне місто навкруги, які розкішні вітрини, юрби людей, красиві будинки! Спала їй на згадку і рідна Колумбія-Сіті і все те добре, що вона там залишила. О третій годині вона була певна, що вже шоста, о четвертій вирішила, що з часом щось не те, їх примушують працювати понаднормово. Майстер весь час так і чигав позаду, не даючи ні на мить відірватися від роботи. Усі ті розмови, які вона чула навкруги, одбивали їй охоту з кимось тут заприязнитися. Коли настала, нарешті, шоста година, Керрі хутко поспішила вийти. Плечі нили, все тіло заклякло від сидіння в одній позі.

Начепивши брилик, вона попростувала до виходу довгим коридором. І в цей час якийсь молодик весело гукнув:

– Слухай, любко, може почекаєш? Я тебе проведу!

Це стосувалося тільки її – сумніву не могло бути, але вона й не оглянулась.

У ліфті, наповненому людьми, якийсь юнак у запорошеному брудному робочому одязі хотів, мабуть, справити на неї враження, втупивши в неї хтивий погляд.

А на вулиці якийсь хлопець, що чекав на тротуарі товариша, усміхнувся до неї жартівливо:

– Дівчино, вам часом не по дорозі зі мною?

Знесилена простувала Керрі до дому. З-за рогу помітила за великим блискучим вікном маленький столик, біля якого, вперше прийшовши сюди, спитала про роботу. Як і тоді, навкруги вирував гомінливий бадьорий енергійний натовп. Вона відчула певне полегшення, бо нарешті вирвалася з майстерні. Їй прикро було дивитись на ошатно вдягнених жінок, що проходили повз неї. У серці наростав протест: вона вважала, що заслуговує на кращу долю.

Розділ V

Блискуча нічна квітка. Перше нагадування

Того вечора Друе не прийшов. Хоч і одержав листа від Керрі, він на якийсь час і думати забув про неї, цілком віддавшись веселим розвагам. Саме в цей час, повечерявши у досить популярному ресторані «Ректор», що містився у підвальному приміщенні на розі вулиць Кларка і Монро, він зайшов у бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт, напроти монументального федерального будинку. Там, спершись на розкішну стойку, він вихилив чарку чистого віскі, взяв сигару й закурив. Усе це, на його думку, було цілком у звичаї «вищих кіл» суспільства.

Друе не був ні п’яницею, ні грошовитою людиною. Він лише прагнув усього, що (в його розумінні) було в житті найліпшого. Отож, саме так марнувати час здавалося йому певною ознакою цього. Ресторан «Ректор», зі стінами й підлогою з мармуру, виблискуючи фарфором і сріблом, яскраво освітлений, а головне – з репутацією закладу, відвідуваного артистами і взагалі людьми з театрального світу, здавався Друе дуже підходящим місцем для успішної людини. Молодик любив модний одяг, любив смачно попоїсти, але особливо прагнув знайомства й товариства людей, які добилися чимало в житті. Обідаючи тут, він відчував неабияку втіху від думки, що тут бувають Джозеф Джефферсон, Генрі Діксі або отой відомий актор, що сидить там, за кілька столиків від нього. У цьому ресторані завжди можна було мати таку втіху, бо тут бували і політики, і біржові маклери, й актори, та відомі на все місто молоді багатії-гульвіси. Усі їли й пили серед гамору банальних балачок.

– Он там сидить такий-то і такий-то…

Цю фразу часто можна було почути, особливо між тими чоловіками, які ще не досягли (але сподівалися досягти) запаморочливих висот, що дозволяли б відвідувати цей ресторан.

У відповідь звичайно можна було почути:

– Та невже?

– Аякже, хіба ви не знали? Ото – директор Великого оперного театру.

Коли він чув ці розмови, то розправляв плечі і продовжував смакувати страви з почуттям власної гідності. У нього й раніше була пиха, а тепер вона неабияк зростала і честолюбство теж. Настане час, і він теж недбало розкидатиме пачки зелених банкнот. Хоча й зараз він може обідати там, де обідають усі ці знаменитості.

З тих же міркувань він полюбляв і бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт. Для Чикаго це був справді розкішний бар. Як і в ресторані «Ректор», сліпуче світло лилося з дорогих люстр. Підлога була викладена строкатою плиткою, а стіни – темними полірованими панелями з дорогого дерева, в яких відбивалися вогні ламп. Вгорі стелю прикрашало барвисте ліплення, що надавало приміщенню дуже ефектного вигляду. Довга стойка потопала у світлі, серед якого виблискувало поліроване дерево, кольорове скло, кришталь, численні пляшки дивовижних форм. Справді, бар був першокласний: з вишуканими ширмами, із добірними винами і чималим вибором усіляких закусок, фруктів і солодощів. Навряд чи краще можна було знайти десь-інде.

У ресторані «Ректор» Друе познайомився з містером Герствудом – управителем бару «Фіцджералд і Мой». То була широковідома в місті людина, що, як казали, досягла успіху в справах. Герствуд цілком виправдовував таку репутацію. Років сорока, трохи огрядний, але ще досить стрункий, з енергійними рухами, він мав солідний і поважний вигляд. Цьому сприяли і дорогий одяг, бездоганні комірці й коштовності, які він носив. Але найбільше – властиве йому почуття власної гідності. Друе відразу ж збагнув, що це особа, з якою варто знатися, і тому не обмежився просто знайомством з ним, але став учащати в бар на Адамс-стріт, коли хотів випити чарчину чи викурити сигару.

Герствуд був досить цікавим чоловіком. У ділових справах він виявляв неабияку спритність і хитрість, при тому справляв на людей добре враження. Становище управителя знаменитим баром робило його досить впливовим. Адже це була значна адміністративна посада, до того ж не контрольована у фінансовому відношенні. Він досяг цього великою наполегливістю й старанністю (причому після багатьох років роботи ще буфетником у дешевій пивній). Тут, у цьому барі, він мав свій маленький кабінет із панелями з різьбленого вишневого дерева. У столі з відкидною кришкою зберігав свої не надто складні ділові папери – рахунки на замовлення, список наявних продуктів і напоїв тощо. Загальне керівництво і фінансові операції здійснювали власники – містер Фіцджералд і містер Мой, – а також касир, який відав виручкою.

Герствуд полюбляв походжати туди й сюди баром – у елегантному костюмі, пошитому в найкращого кравця з імпортного матеріалу, у вишуканому жилеті якого-небудь новітнього фасону; на пальці виблискував перстень з солітером, у галстуку – блакитний діамант; з масивного золотого ланцюжка звисав оригінальний брелок і годинник найновішої марки з гарним візерунком. Він міг кинути: «Привіт, друже!» комусь із сотні акторів, комерсантів, політичних діячів і взагалі відомих у місті людей. Може, цим почасти пояснювався його успіх. Він виробив тонку шкалу приязної люб’язності, що починалася сухим «Добридень» – то на адресу усілякої дрібноти: службовців, які одержували п’ятнадцять доларів на тиждень, але, часто відвідуючи бар, мали честь знати Герствуда, аж до вигуку: «Привіт, друже, як ви почуваєтеся?» Так він звертався до відомих чи багатих осіб, які його знали і були теж приязні з ним. Однак існувала ще одна група відвідувачів, надто багатих чи уславлених. До цих він не насмілювався звертатись фамільярно; з ними він тримався з професійним тактом, із поважною шанобливістю. Це мало завоювати їхню прихильність, не принижуючи притому його власної гідності. Нарешті, було ще кілька завсідників, не заможних, але й не бідних, уже відомих, але ще не славетних, з якими Герствуд просто приятелював. 3 цими завсідниками він розмовляв охоче і на серйозні теми. Любив він також і розважитися іноді: відвідував перегони, театри, спортивні змагання деяких клубів. Він тримав маленький екіпаж; мешкав зі своєю родиною в досить ошатному будинку в Північному районі, неподалік Лінкольн-парку. Коротше кажучи, це був такий собі типовий представник вищих класів Америки, десь на один щабель нижче за грошових тузів.

Герствуд ставився до Друе приязно. Йому імпонувала відкрита чепурність молодика. Хоча Друе був усього лише комівояжер з невеликим стажем, проте його фірма «Бартлет, Каріо і К°» була з-поміж числа процвітаючих. А підприємливий Друе встиг себе там добре зарекомендувати. Герствуд був також знайомий з містером Каріо, час від часу випивав з ним чарку за дружньою бесідою. Молодому Друе властива була риса, що дуже допомагала в спілкуванні, – певне почуття гумору, він умів завжди розповісти щось цікаве при нагоді. З Герствудом він вів розмову про перегони, ділився своїм досвідом на любовному фронті та новинами про торгівлю в містах, де він побував, коротше, був приємним співрозмовником. Сьогодні він був особливо говіркий, бо його звіт фірма прийняла схвально. Він уже підібрав нову партію зразків і намітив маршрут для нової півторамісячної поїздки.