Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Василь Базів

Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

© В. А. Базів, 2017

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2004

* * *

Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Моїй родині

Розстріл на прийомі

Виконання вироку відбулося прямо на трибуні, коли жоден з очевидців із сотні країн світу навіть і здогадуватися не міг, що він став свідком, як у країні, яка справляла на світовій сцені свій державний ювілей, було ухвалене рішення у найвищих столичних кабінетах покласти голову генконсула на плаху просто під час спічу перед усім чесним людством. Міжнародна дипломатична шахівниця була обрана гільйотиною для заокеанського гамбіту заради домашніх мафіозних ферзів.

На верхніх поверхах сучасної земної цивілізації, на вершині одного із незліченних хмародерів у центрі світового мегаполісу, вершилось дійство, на якому на протилежному березі Атлантики вперше за тисячу років героєм став «хрещений батько» Європи, київський князь Ярослав Мудрий.

Із його імені розпочався спіч генерального консула України перед північноамериканським істеблішментом та сотнею глав дипломатичних місій на офіційному святковому прийомі з нагоди 10-ї річниці незалежності найбільшої європейської країни. Фешенебельний зал, у якому традиційно збиралися перші особи списку журналу «Форбс», гув, як вавилонський вулик, вслухаючись у сенсаційні сентенції з історії невідомого племені у центрі континенту.

– Донині у Парижі знають, що 19 травня 1051 року у катедрі містечка Реймс відбулося вінчання короля Франції Генріха Першого із дочкою Ярослава Мудрого – тодішнього володаря наймогутнішої у Європі держави Київської Русі. Через дев’ять років Анна Ярославна після смерті свого чоловіка практично правила Францією, оскільки її син – престолонаслідник Пилип Перший був неповнолітнім. Водночас сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марія Доброніга, вийшла заміж за польського короля Казимира Першого, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом її син, онук Ярослава Андрій, став угорським королем. На південь подався син Ярослава Всеволод, який одружився із грецькою князівною Марією, родичкою імператора Костянтина Дев’ятого. Його ж дочка Євпраксія-Пракседа-Аделейда згодом вийшла заміж за короля Генріха Четвертого. Треба сказати, що Всеволод на поприщі європейського свата перевершив навіть свого знаменитого батька і був посвоячений мало не з усіма дворами Європи: по сестрах – із королями Франції, Угорщини, Норвегії, по братах – з королями Польщі і Саксонії, дочка його, Євпраксія, була німецькою імператрицею, а син Володимир одружився із дочкою англійського короля Гарольда Другого Гітою. Загалом тисячу років тому Київ мав більше ніж 60 шлюбів із християнськими дворами Європи. Завдяки філігранній дипломатії, зокрема й родинно-шлюбній, Київська держава була найсильнішою імперією на континенті. Тому тут зібралася глобальна родина європейської цивілізації, бо 10-ліття відновленої держави у Києві – то наше спільне свято, дорогі мої родичі, різнонародні нащадки нашого спільного «хрещеного батька» Європи Ярослава Мудрого.

Проголошене українським консулом і почуте практично усім людством було відкриттям, яке потрясало глобальну свідомість. Планетарне дипломатичне зібрання презентувало розмаїту генерацію модерної земної людності у яскравих національних дрес-кодах, включно із ортодоксальними іудеями, білосніжними арабами, екзотичними африканцями, харизматичними індусами, колоритними японцями і китайцями.

А поміж посланців націй і континентів, близьких і далеких, іскрилися усіма барвами веселки вишиванок – зарубіжні українці, вражаючи задивлених глобальних гостей національною самобутністю етнічного вбрання гуцулів і бойків, лемків і подолян.

Зустрічаючи за протоколом із дружиною і сином гостей при вході, генконсул, ритуально вершачи нескінченний шейкгенд і вислуховуючи гратуляції мало не всіма мовами світу, сповнювався по самі вінця гордістю за своє поневолене плем’я, яке упродовж кривавих віків рабства і боротьби піднімалося на це піднебесся земної цивілізації. Він належав до когорти Франкових «вічних революціонерів», які першими пішли на прю із імперією у 1990-му, тому його місія – приймати гостей іменем України – мала магічний смисл, який часом оприлюднює історична режисура.

Планетарний Вавилон приймає у свої глобальні ряди нову, 10-річну, юну Україну! І тобі судилося стояти тут у дипломатичній виправі перед щирими, як самі українці, дітьми Адамовими у всій їхній расовій, релігійній, ментальній розмаїтості. Здавалося, посмішка кожного іноземця, якою він обдаровував українського дипломата, промовляла непідкупною приязню і неприхованою зацікавленістю – ну що ж, мовляв, ставайте поруч з нами у колі вільних народів світу, у якому вас так довго не було. Якщо ви уже зголосилися на політичній мапі Європи, то раді вітати вас з-поміж нас – тих, котрі насолоджуються національною свободою – чи то як китайці, впродовж тисячоліть, чи як нігерійці чи малазійці, держави яких, як і ваша, нараховують лише десятки літ.

Десь напередодні центр мегаполісу паралізували демонстрації тибетців, які під час голосування на Міжнародному олімпійському комітеті за право бути господарем чергової олімпіади протестували проти Пекіна і за Торонто. А канадці лише перепитували – хто вони, ці тибетці, які за нас іще більше, ніж ми самі за себе? Хто вони – курди і валійці, каталонці й українці? Бездержавна нація – абсолютна аномалія ХХІ століття із його священною коровою прав людини і прав народів. Мандруючи кривавими шляхами мачухи історії із цим тавром бездержавності, впродовж століть нагадували про себе ці нащадки феноменального київського імператора, про якого щойно розповів його нащадок у дипломатичному фраку. Десь так роїлися асоціативні ряди у головах світового дипкорпусу, який із цього чергового церемоніального прийому вийде зовсім з іншою архітектонікою європейського дому в офіційних та власних уявленнях про світ, який їм належить, як дипломатам, гармонізовувати безнастанно за професійним призначенням.

Вдарив, як вселенський дзвін, Гімн України! Митець у вишиваній сорочці на американський манер затягнув соло, яке підхопило врочисте багатоголосся, від якого неначе відкривалися навстіж душі вільних землян у барвистих вишиванках.

Мелодія у виконанні всесвітньо відомого співака плавно переходила у промову повноважного посланця української нації і держави перед зібраним тут людством.

– Рівно десять літ тому в епіцентрі континенту народилася найбільша у Європі держава. На глобальну арену всесвітньої історії знову повернулася нація, яка за тисячі літ до нинішнього постмодерну була серед батьків-засновників європейської цивілізації. Століття неволі поглинули у визвольних війнах, у голодоморі і геноциді десятки мільйонів нескорених голів і невпокорених душ. Відтак домівкою для дітей свободи стала уся планета, бо нині поза межами України проживає українців не менше, ніж вдома. І з-поміж усіх континентів підноситься країна, яка стала для нас другою Україною, у якій живуть мільйони наших братів і сестер. І один з тих мільйонів оселився тут, у Торонто. Торонто – це наш Київ, але на берегах не європейського Дніпра, а американського Онтаріо. У цю благодатну мить нашого національного воскресіння я схиляю голову перед щедрістю канадської землі, яка під своїм материнським крилом дала притулок гнаним із рідної землі і блукаючим по світах дітям матері України.

Кожне речення промови за американською традицією переривалося оплесками. Сентенція про Канаду супроводжувалася оваціями. Бо чомусь так сталося, що саме північна країна американської півкулі стала, як жодна інша на планеті, справді другою домівкою для гнаної збожеволілим сусідом нації. Бо бути українцем вдома для московських колонізаторів – то вже злочин. Тому елітарне суцвіття, яке не зрікалося даного Богом національного імені, мусило шукати порятунку у Торонто, щоб не потрапити у Норильськ чи на Соловки.

Наприкінці ХХ століття ці відомості були відкриттям для глав дипмісій мало не усіх країн світу. Ну як їм було не реагувати жваво, зачаровано на те, що викладав так дивовижно блискучий речник своєї держави.

– Наша дорога до свободи пролягла крізь століття, яким, здавалося, нема кінця. Минали віки за віками, але ми не сходили зі шляху. Ні спека, ні холод не могли спинити нас за покликом нашого Пророка. І тепер ми тут, між вами. Вільні, щасливі. Амбітні. Ми змогли це! Ми взяли свій приз, який є найціннішим на цій прекрасній планеті. Свобода у наших руках і наших серцях. Слава Україні! – Зібрання на цій мажорній ноті осипало селезіянта градом оплесків і гучних гратуляцій. Консул чемним поклоном дякував людству, яке не вщухало. А відтак святочне море накрило його недипломатичними хвилями емоцій. Не так за сценарієм, як за законами честі та гідності людської належало підійти до кожного посланця своєї країни, а їх тут – понад сотня, і бодай обмінятися рукостисканням і двома словами, і був цей марафон визнання і поваги сповнений щирістю, яка рідко пробивається крізь частоколи протоколів міждержавного спілкування. Вони справді раді, що ми є, що є така держава поміж них, – у блаженстві такого переконання перебував і сам український дипломат, який у цій збуреній гарячими почуттями атмосфері переживав найсолодші для кожної людини миттєвості реалізації власного покликання.

На тлі вибуху емоцій до промовця підійшла якось непомітно і нишком його секретарка і поклала перед ним файл із документом. Поки людство гратулювало Україну, Братів пробігав очима терміновий міністерський циркуляр.

Поки гості, поволі затихаючи, підходили до святкових столів, які вгиналися від знаменитих українських вареників в асортименті, генконсул стояв як вкопаний. Його щойно тріумфуючим обличчям враз поповзла пелена скам’яніння, яка відтворювала назовні нещадне душевне потрясіння. Повідомлення, вручене прямо на ораторській трибуні, справило на консула ефект емоційної бомби. Хитаючись від запоморочення та тримаючись навмання за кути святкових столів і розпашілих гостей навкруж кожного з них, він шукав виходу звідси, мало не навмання ноги, так само задеревілі, понесли його подалі від того місця, де щойно під цими ж ногами вивершувався, можливо, пік його життя.

Григорій, здається, уже не чув, як гомонить вселенський вулик. Його свідомість переносилася прямо на очах із піку національного і його особистого тріумфу в інший світ, невідомий цьому торжествуючому людству.

Тризна в пансіоні

Прикарпатський санаторій для ветеранів визвольних змагань був сповнений гомоном та багатолюддям. Доволі розлогий майдан, який звідусіль оточували готельні корпуси, що неначе переростали в узвишшя навколишніх карпатських бескидів, міг помістити, як на авансцені, кілька тисяч дійових осіб історичного дійства. Саме у такій іпостасі й перебували ті, що зійшлися тут однієї нерядової днини.

Ціною неймовірних зусиль, долаючи несамовите пручання столиці, місцева влада спорудила цю здравницю кілька років тому для тих, хто у всі роки московської окупації, та й тепер, на десятому році існування незалежної України, для більшості зрусифікованих та інфікованих більшовизмом громадян залишалися ворогами.

Санаторій – і для бандерівців? У кожній країні ця даність справді звучала б як дань держави тим, хто за неї життя віддавав. Але бацила московської пропаганди була настільки глибоко впаяною у масову свідомість, що вершила неймовірне – ворогами у своїй країні залишалися ті, хто все життя боровся за неї.

Бандерівці. Невпокорені ні партизанською війною упродовж десятиліття опісля перемоги Сталіна над Гітлером, ні півстолітнім мордуванням на нарах ГУЛАГу. Але сила історичної справедливості брала своє. Свобода невблаганно повертала на п’єдестал своїх героїв. Коли в історичній механіці закладено механізм об’єктивної незворотності, вона, ця пружина, неодмінно розпрямиться, розкидаючи вусібіч нікчемних веслярів супроти вітру. Бо як би не мордувалися у безнадійному занятті впихання неотесаних палиць у змащене кров’ю колесо історії, віз поїде далі.

З нагоди ювілею України, за яку воювали її уже посивілі сини, з’їхалася сюди, до підніжжя Карпат, на Всесвітній збір Булава ОУН-УПА зі всіх континентів. Чи не вперше їх не таврували, а вшановували, їх не переслідували, а їм вклонялися. Іменем України, якій вони присвятили життя. Вони практично вперше були у такій ролі героїв, бо усе життя, від юних літ до теперішніх, поважних, вони тільки й чули у свій бік прокляття і погрози. А тут – пошанівок і уклін.

Як це заведено спокон віків, після офіційних урочистостей із промовами і нагородами у дворі санаторію накрили для ветеранів-вояків щедрі святкові столи. Зворушені подією та збуджені частуванням вояки поважного віку не по літах жваво виспівували повстанські пісні своєї ратної молодості:

Вже вечір вечоріє,А лента набої поспішно подає.Лента за лентою набої подавай,Український повстанче,В бою не відставай!

А з іншого столу лунає:

Зродились ми великої години,З пожеж війни, із полум’я вогнів.Плекав нас біль по втраті України,Кормив нас гнів і злість на ворогів.І ми йдемо у бою життєвому,Тверді, міцні, незламні, мов граніт,Бо плач не дав свободи ще нікому,А хто борець – той здобуває світ!..

Раптово гомінку панораму сп’яніння від сердечного патріотизму і аж надто сентиментального у поважному віці розчулення розірвав жіночий вереск, що неочікувано виявився гучнішим за багатоголосе святкування. З одного із балконів прямо звисала, неначе вражена блискавкою, прибиральниця санаторію Гануська.

Її голосіння, схоже на похоронні плачі, запровадило вояцьке свято у якусь незбагненну впадину тривоги. Невже так і не прийшло свято бодай раз, бодай запізно на їхню повстанську вулицю? Невже до кінця днів ворог йтиме по кривавих слідах? Невже здобута чи радше подарована враз свобода – лише омана, як ця тканина наруги чи жалю, що колишеться над похиленими враз головами розчулених вояків?!

Із відчиненого вікна та з рук збожеволілої жінки звисала білосніжна тюль, скроплена яскраво-червоною кров’ю, що скапувала додолу:

– Люди, рятуйте! Його зарізали! Вбили! Ще глипить! Боже, що то робиться! Ніж у самому серці! – несамовита жінка виголошувала якісь прокляття. Її неохайне волосся рвійно здіймав злий вітер, кидаючи віщунку у відьомський екстаз.

Рої застілля мусили замовкнути. Вояки, втихомирені переможним благом запізнілого пошанівку, підносили голови до волаючого балкона, на якому у несамовитій істериці ридала шокована жінка. То була якась потойбічна з’ява злої віщунки, яка з’явилася нізвідки, яка не вписувалася ані у тканину реального дійства, ані у фантазію живого люду, якому належало враз повірити у зрячу чуму посеред банкету.

Найперше зірвалися з місця офіційні особи, що сиділи при головному столі. Що там у них під сухожиллями защеміло, але вони помчали, розганяючись і трясучи статусними животами. У супроводі міліцейського ескорту обласний державний провід кинувся у приміщення, яке поглинала втаємниченість, що тривожним маревом насувалася звідусіль і розходилась усім периметром пошматованої благодаті.

Вихор був настільки всюдисущим, що, здавалося, портрети вождів національної непокори Коновальця, Бандери, Шухевича неначе зривалися зі стін, якби оживали і рвалися у бій, зачувши наругу, що нагрянула несподівано опісля кривавих десятиліть боротьби посеред мирного білого дня.

Аж ніяк така штабна одиниця, як санаторій із його атмосферою зцілення та умиротворення, не годився на роль місця події. Із номерів висувалися перелякані обличчя відпочивальників, що уже задрімали, заколисані чи то миротворчим співом, чи то санаторною аурою оздоровлення.

Двері номера, на порозі якого заламувала руки все та ж Гануська, були відчинені навстіж. Перші прибульці побачили посеред кімнати картину, яка виринула десь із тих, повстанських, часів розвою смерті. На санаторному ліжку перебував статечний вояк Української повстанської армії, обвішаний численними орденами і медалями, поміж яких вбивчо стирчав велетенський ніж.

Солдат скляними очима дивився запитально вгору. Неначе прагнучи спитати там, наверху, що ж то діється з ним, із його життям, яке він проніс донині, а от тут…

Калюжа крові розповзалася на очах, але життя старого повстанця робило неймовірні потуги, щоб не покинути вражене тіло.

– Так то наш голова Булави із Канади Петро Сабун! – вигукнув з-поміж онімілого товариства вусатий, зі стрічкою предсідника впоперек пояса, голова всесвітньої Булави УПА Омелян Буревій. Він розштовхав наростаючий натовп і обійняв пораненого побратима, як то було не раз літ так п’ятдесят тому. – Тримайся, брате. На фронтах і в лісах вижив. І тут не дамо тобі…

На обличчі смертельно пораненого агонія витворювала жахітливу гримасу, у якій перемішалися докупи невимовний жаль, пекуче нерозуміння і скорбота останньої на цій грішній землі посмішки людини, що покидає навічно земну домівку. Мозок ще не знав, що діється із тілом, тому свідомість тримається до останнього:

– Видиш, як, друже Буревію, война повернулася. У схронах не знайшла мене смерть, а тут надибала, – Сабун заговорив кволо, але твердо, неначе мирячись із тим, що трапилось поза межами його духа, але із його беззахисним, в одну мить вразливим, як у кожного з нас, тілом.

– Як то було? Хто то був? Хто то прийшов до вас? Ви його знали? – міліцейський полковник, який зі смертю за родом занять звик бути зблизька, квапився робити свою роботу. Він справді хотів почути те, що дало б якщо не ключ, то хоча б нитку, яка, може, й приведе до смертоносного гнізда цієї незбагненної феєрії, що не вписувалася у жодні вбивчі канони криміналістики.

Видко було, як Сабун, провадячи свій останній бій до кінця, збирав останні краплі життєдайної енергії. Він поманив пальцем міліціонера ближче, неначе хотів йому на вухо сказати те, що знав тут тільки він.

– Він мене випитував. А потім вийняв ніж…

Поранений заплющив очі, але простромлене серце солдата продовжувало битися, поволі затухаючи.

– Та хто? Що випитував? – не вгавав старий Буревій, поклавши голову побратима на коліна.

– Випитував, чи я був уже, чи… – серце востаннє вдарило у дзвони душі, і голова вбитого на ювілейній святочній академії похилилася.

Кімнатою закружляла блискавка, що злетіла прожогом зі шпилю бескиду і, б’ючись об стіни, прагнула вирватись назовні із цього тісного склепу. Засліплено захитався світ перед очевидцями, які все ще перебували у стані шоку від зіткнення із потойбіччям, коли очам своїм неможливо повірити. Всевладний вітер рішуче зірвав криваву штору і поніс її понад сивими головами святочного застілля, що враз перетворилося на траурну тризну.

Корумповане мовчання

У дипломатичних прийомів є свої неписані протоколи. Власне, для самих дипломатів це не так врочисте частування, як робота. Бо офіційний спіч – то лише початок міжнародної комунікації, яка оволодіває велелюдним зібранням. Тут заведено підходити один до одного і зав’язувати розмову із незнайомцем, як із другом дитинства, без формальних прелюдій ставити прямі запитання, які не прийнято озвучувати з трибун або у міждержавному листуванні. На дипломатичних сходинах світова комунікація прозора, як жодна інша, обплутана умовностями і ритуалами, а часто попросту хитрощами публічної риторики.

Але цього разу сенсаційна промова українського генконсула підняла спілкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як із щирих людських покликань іноземці прагнули особисто познайомитись із колегою, котрий вразив їх щойно своїм тріумфом.

Знову вишикувалася черга із бажаючих запізнатися із колегою, осипати його неформальними компліментами, домовитися про зустріч, запросити в гості на свою суверенну територію, якою є кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братів мусив, як актор на сцені, тримати посмішку, що у цю мить була радше лише ширмою, під якою корчилася, приголомшена інформаційною блискавкою, його свідомість.

По-своєму не вгавали, однак, рідні братове і сестри – канадські українці впали у якийсь очікуваний десятиліттями патріотичний екстаз, що оволодів ними цієї благодатної миті:

– Браво!

– Ми пишаємося вами!

– Але ж то був спіч! Ні, ще не вмерла Україна і не вмре ніколи! – промовляв, щоб усі чули, поважний джентльмен.

– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спічами не здивуєш? – перепитував його інший пан із онтарійським акцентом.

– Та ні, здивував, просто вразив, вельмишановний пане генеральний консул, – канадський конгресмен супроводжував українського дипломата крізь коридор тріумфу, який влаштували йому імпровізовано учасники прийому.

Знову все той же нескінченний шейк-генд. Але було видно, що Григорій уже не тут. Уже в іншому місці, з якого його щойно поцілили прямо у серце в момент істини, яких не так багато трапляється у житті людини, що прагне йти по ньому за азимутом смислів.

Його виучка мимоволі сприймати події, навіть приголомшливі і прикрі, більше, аніж як події, а як живі оболонки смислів, несли непомірний психологічний тягар, бо кожен раз, окрім того, що ти сприймаєш те, що відбувається усіма засобами світовідображення, ти ще й запитуєш себе – що би це означало? В моменти зламу подієвої траєкторії життя він дуже часто не знаходив відповіді, не міг розшифрувати смисл того, що трапилося, особливо коли черговий сюрприз долі був мало не смертельним ударом у спину. Люди, наділені загостреним почуттям справедливості до інших, не позбавлені такої слабкості, як очікування такого ж почуття і до самих себе. На кожному такому падінні під хрестом він автоматично, як кожен смертний, сподівався би радше на подяку за сходження услід за Спасителем на Голгофу для відкуплення ближніх, а вони, ті з них, котрі отут найближче, залюбки лупцювали його батогом по спині.

Вирвавшись усе ж із тісних потоків збудженого люду, він попрямував в офісну кімнату, що слугувала у ході підготовки своєрідним організаційним штабом. Рішуче зачинив за собою двері, відгороджуючись від вавилонського гомону.

У добре ізольованому офісі враз стало тихо, як на нічній переправі. Він знову сам із собою. Неначе не було й нема вистави за дверима із його головною роллю. Отут, за крок, йому належить зануритися в іншу реальність, що траплялося з ним доволі часто. Його карколомне життя було нашпиговане мінами, здавалося, мало не на кожному кроці. Деякі із пасток він навчився оминати. А в інші втрапляв. А потім відчайдушно видирався, гоячи рани на ходу. Таким є життя кожного, хто не ходить манівцями, а йде тільки туди, куди веде совість. То важка дорога, але тільки вона веде до самого себе.

Не без того, що він волів би часом уникнути цього слалому над незліченними прірвами. Таким наче було і це дипломатичне відрядження, яке можна було бодай пробувати леліяти в уяві як перепочинок. Ну хоча б трохи спокою перед черговим боєм там, удома, де для того, кому не байдуже, хто не має сили засунути собі кляп у рот, – вічна війна. От і маєш перепочинок. Що було би, якби опісля патетичної промови він узяв і зачитав привселюдно і на весь світ папірець, який поклала йому на стіл секретарка Олена. Ювілей держави, патріотизм аж тріщить, Ярослав Мудрий із його сватами, а тут – бабах, братове дипломати усіх країн, єднайтесь, бо витримати таку новину ваші слухові рецептори не здатні.

Братів набрав телефон, перевівши апарат у тоновий режим.

– Приймальня міністра слухає, – озвався голос у селекторній слухавці.

– Вітаю, Оксанко, із берегів Онтаріо, – зберігаючи спокій, провадив розмову.

– О, це ви, Григорію Андрійовичу! Вітаю вас зі святом, як ваш прийом? Хочете доповісти міністру?

– Просив би вас з’єднати із міністром.

– Звісно. Звісно. Ви ж знаєте, Арсеній Максимович завжди радий чути вас. Одну хвилинку.

Консул чекав з’єднання, не випускаючи слухавки із рук. Пауза, що затягнулася понад всілякі допустимі бюрократичні норми, була більш ніж промовистою. Він телефонував у Центр рідше, ніж це вважалося за необхідне, щоб підтримувати зв’язки із начальством, аби про тебе не забули, аби про тебе пам’ятали, аби не викреслили з перспективних списків. Можна було знайти привід для виходу на зв’язок – висловити своє щире захоплення з приводу виступу міністра у парламенті чи його неперевершено блискучого візиту у ключову країну. Прийом банальний, але спрацьовував: ті, що вміли давати високу оцінку, дивлячись знизу вгору, потім самі опинялися там, нагорі. Не скрізь так буває у бюрократичних конторах, але цього разу йшлося про підлабузництво як найкоротший шлях до вершин дипломатичної кар’єри. Тому й ставалося так, що гору брали нездари і нікчеми, які перетворювали вкрай важливу державотворчу сферу, якою є дипломатія, на пустопорожній пшик.