Жозеф Фуше

Разом із сімсот п’ятдесятьма, що врочисто вступили до зали поваленого короля, з трибарвною стрічкою народного обранця на грудях мовчки ввійшов і Жозеф Фуше, депутат з Нанта. Тонзура вже заросла, сутани давно немає, він, як і решта, зодягнений у звичайний, без жодних прикрас міщанський костюм.

Ну, а де сяде Жозеф Фуше? З радикалами на «горі» чи з поміркованими внизу? Жозеф Фуше вагався недовго. Він знає тільки одну партію, вірність якій зберігав і зберігатиме аж до скону. Це сильніша партія, партія більшості. Тож і цього разу, подумки зваживши й порахувавши голоси, він побачив: тепер сила ще на боці жирондистів, у поміркованих. Тому й сідає на їхні лави, до Кондорсе, Ролана та Сервана – людей, що тримали в руках міністрів, безпосередньо впливали на призначення і ділили прибутки. Там, серед них, він почуватиметься в безпеці, там він і сяде.

Але, припадком звівши очі догори, на місця, куди вибрались супротивники, Фуше зіткнувся з пильним і неприязним поглядом. Там, зібравши навколо своїх прибічників, отой Невблаганний, його приятель, адвокат з Араса Максиміліан Робесп’єр, пишаючись власною впертістю, не прощаючи нікому ні слабкості, ні вагань, крізь лорнет холодно й глузливо дивився вниз на опортуністів. Тієї миті остаточно урвалася їхня дружба. Відтоді, зробивши рух чи мовивши слово, Фуше відчуває позаду нещадно прискіпливий і пильний погляд одвічного судді, незворушного пуританина, і знає: він мусить стерегтися.

Навряд чи був хто обережнішим за Фуше. В протоколах засідань перших місяців ім’я Фуше не згадано жодного разу. Коли інші, нетерпеливлячись, пишаючись, тиснуться до ораторської трибуни, висувають пропозиції, виголошують тиради, звинувачують один одного й ворогують, депутат з Нанта ніколи не підходить до пульта. Кволий голос не дозволяє йому говорити прилюдно, виправдовується він перед друзями й виборцями. І тоді, як у решти пожадливо й нетерпляче рветься слово з вуст, мовчанка цього вочевидь скромного чоловіка викликає тільки симпатії.

Але насправді його скромність – обрахунок. Колишній фізик передусім вираховує паралелограм сил, приглядається й ніяк не вибере собі місця, бо шальки терезів хитаються й далі. Він завбачливо береже свій вирішальний голос для миті, коли шальки остаточно почнуть схилятись у той або той бік. Тільки б не дочасно скористатися ним, не визначитися заздалегідь, тільки б не зв’язати себе назавжди! Бо ще не з’ясувалось – піде революція далі чи відступить; як справжній моряцький син, Фуше чекає сприятливого вітру, щоб стрибнути на гребінь хвилі, а поки що тримає свій корабель у гавані.

Та й потім: ще в Арасі, з-поза монастирських мурів він бачив, як хутко минає слава під час революції, як швидко перекидається гук юрби від «Осанни!» до «Розіпнути!». Всі чи майже всі провідні діячі періоду Генеральних штатів і Законодавчих зборів тепер забуті або зненавиджені. Останки Мірабо вчора ще були в Пантеоні, а сьогодні їх з ганьбою викидають звідти; Лафаєт, що його кілька тижнів тому зустрічали з тріумфом, немов батька Вітчизни, сьогодні вже зрадник. Кюстін, Петіон, що їх кільканадцять днів тому з захватом вітали, вже й на люди бояться показатись. Ні, тільки б не вистромити передчасно носа, не так швидко визначитись, нехай спершу обітруть і зужиють інших! Революція – Фуше, спираючись на свій ранній досвід, уже знає про це – ніколи не належить отим першим, що починали, а дістається завжди тільки останнім, що завершують, гребучи до себе всю здобич.

Отож цей тямущий чоловік усвідомлено поринає в пітьму. Він підступає до наймогутніших, але сам уникає будь-якої відкритої, очевидної влади. Замість галасувати з трибуни та в газетах нехай його краще обирають до комісій та комітетів, де, залишаючись у затінку, не привертаючи уваги й ненависті, можна бачити все і впливати на події. І справді, вперта й незабарна працездатність Фуше забезпечує йому прихильність, а невидність захищає його від будь-яких заздрощів. У своєму кабінеті неквапно й без перешкод він може спостерігати, як шматують одне одного монтаньярський тигр і жирондистська пантера, як провідні й завзяті постаті – Верньйо, Кондорсе, Демулен, Дантон, Марат і Робесп’єр – завдають один одному смертельних ран. Він приглядається й вичікує, знаючи: аж коли шаленці повинищують один одного, почнеться доба розумних, тих, хто чекав. І Фуше неодмінно лише тоді остаточно вирішить, аж коли все визначить боротьба.

Оця звичка триматись у сутіні буде довіку притаманна Жозефові Фуше: ніколи не бувши очевидним володарем, він усе ж утримує всю владу, держить усі поворозочки, не сплативши нікому будь-якою відповідальністю. Завжди стояти за першими, ховатися за ними, пропихати їх наперед, а тільки-но зайшовши досить далеко, цілком зрікатися їх вирішальної миті – ось його найлюбіша роль. У десятках костюмів, у незліченних епізодах – з республіканцями, з королем, з імператором – з однаковою віртуозністю грає цей найдовершеніший інтриґан політичної сцени.

Часом траплялася нагода, а з нею й спокуса самому брати головну, провідну роль на кону світової історії. Але Фуше надто розумний, щоб і справді цього жадати. Він знає, що його негарне й неприємне обличчя аж ніяк не годиться для медалей та емблем, для слави й популярності, жоден лавровий вінець на чолі не надасть йому героїчності. Він знає, що його кволий і млявий голос годиться для нашептів, навіювань та підозр, що він ніколи не зможе надихнути маси вогнем красномовства. Знає, що він найсильніший за письмовим столом, у закритій кімнаті, в пітьмі. Звідти ще й як можна підглядати і стежити, спостерігати й намовляти, випрядати нитки і знову їх сплутувати, а самому залишатись невидним і непроникним.

Остання таємниця сили Жозефа Фуше криється в тому, що, хоча він завжди прагне влади, ба навіть найвищої влади, йому, на відміну від більшості, досить просто відчувати її, йому непотрібні її символи та оздоби. Фуше честолюбний у високому, щонайвищому ступені, але слави не прагне, він амбітний, але позбавлений пихи. Як справжній, достеменний гравець, він любить лише завзяття і шал владарювання, а не клейноди. Лікторський пучок, королівський скіпетр, імператорську корону нехай спокійно має собі хтось інший, справді сильний або ж маріонетка в чужих руках, – Фуше байдуже, він залюбки віддає їм блиск і сумнівне щастя народної любові. Йому досить уміти прозирати в сутнє, мати вплив на людей, справді керувати видимими проводирями світу і, не виставляючи власної особи, братись до найазартнішого – нелюдської політичної гри. Коли інші прив’язуються до власних переконань, до своїх прилюдних слів та вчинків, він, закриваючись і сахаючись від світла, внутрішньо вільний і є ніби сталим полюсом в океані подій. Жирондисти впали – Фуше залишився, якобінців розігнано – Фуше залишився, Директорія, консульство, імперія, королівство і знов імперія загинули й зникли, тільки один Фуше завжди залишався – завдяки своїй довершеній витримці, маючи мужню сміливість бути цілком безхарактерним, виказуючи несхитну відсутність переконань.

Але в плині революційних подій надходить день, той однісінький день, коли вагання не припущенні, коли кожен мусив сказати «так» або «ні», віддати свій голос «за» або «проти». Той день – 16 січня 1793 року. Годинник революції зупинився опівдні, пройдено половину шляху, п’ядь за п’яддю втрачало свою силу королівство. Та живий ще король Людовік XVI, хоч ув’язнений у Тамплі, але ще живий. Або йому пощастить (як сподіваються помірковані) втекти, або ж пощастить (як потай прагнуть радикали) вбити його, підбуривши народ на штурм палацу. Його вже повалено з трону, позбавлено ім’я й титулу, в нього відібрано свободу, але вже тим, що він живе й дихає, що біжить у ньому предківська кров, він – король, онук Людовіка XIV. Дарма що нині його зневажливо звуть лише Луї Капетом, він усе-таки небезпечний для молодої республіки. Отож 15 січня на обговорення Конвенту було поставлене питання про кару – питання про життя або смерть. Нерішучі, боязкі та обережні – люди тієї ж породи, що й Фуше, – намарне сподіваються на таємне голосування, щоб не довелося на очах в усіх визначати своє місце в залі, до якого вже будуть прив’язані: нещадний Робесп’єр наполіг, аби кожен представник французької нації перед усіма зборами висловив своє «так» або «ні», життя або смерть, щоб знали ввесь народ і нащадки, до кого він належав: до правих чи до лівих, до припливу чи відпливу революції.

Ще 15 січня позиція Фуше цілком очевидна. Належність до жирондистів, побажання його наскрізь поміркованих виборців зобов’язували його вимагати ласки для короля. Він розпитує друзів, передусім Кондорсе, й бачить їхню одностайність у тому, щоб не скоїти непоправного, не стратити короля. Оскільки більшість принципово проти смертного вироку, зрозуміло, що й Фуше переходить на її бік, увечері 15 січня він зачитує приятелеві промову, яку наміряється виголосити з цього приводу і якою обґрунтовує своє бажання пощадити короля. Коли вже сів на лави поміркованих, це й змушує тебе до поміркованості, і якщо більшість бореться проти будь-якого радикалізму, то й Фуше неважко цілком переконливо відчувати до нього огиду.

Та між вечором 15 січня і ранком 16-го пролягла неспокійна й тривожна ніч. Радикали не сплять, їм треба зрушити потужну машину народного повстання, якою вони так успішно навчилися керувати. В передмістях гримають на сполох гармати, секції скликають цілі юрмиська, і за кілька годин, мов за помахом пальця броварника Сантера, заворушилися, збираючись силою розв’язати політичні питання, безладні батальйони баламутів, яких невгавно підбурювали невидні терористи. Париж уже бачив ці батальйони перекупок і пройдисвітів, що їх збурили агітатори в передмістях під час славетного штурму Бастілії і в прикру годину вересневих убивств. Завжди, коли йдеться про те, щоб прорвати греблю законів, зненацька надимається потужна народна хвиля, неодмінно тягнучи за собою все хистке, а наостанку й тих, хто виринув з її власних глибин.

Тисячі, десятки тисяч уже опівдні отаборилися навколо Манежу й Тюїльрі. Були там, грізно вимахуючи піками, чоловіки в самих сорочках, з оголеними грудьми, глузливі й галасливі жінки у вогненно-червоних карманьйолках, міська ґвардія та вулична потолоч. Поміж ними скрізь устигають призвідці заколоту: Фур’є, американець, Гусман, іспанець, і Теруань де Мерікур – ота істерична карикатура на Жанну д’Арк. А коли проходять депутати, запідозрені, що голосуватимуть за ласку, на них, ніби з помийного відра, ллється лайка, здіймаються кулаки, вслід народним представникам лунають погрози: ворохобники вдаються до всякого терору й брутальної сили, аби тільки голову короля покласти під сокиру.

І таке залякування вразило кожну слабку душу. Цього раннього сірого зимового вечора жирондисти боязко збились докупи в мерехтливому сяйві свічок. Більшість тих, що вчора, аби уникнути боротьби на смерть і життя з усією Європою, вирішили голосувати проти королевої смерті, сьогодні під страхітливим тиском ворохобників уже стривожені й неодностайні. Нарешті – і сталося це вже поночі – названо перше ім’я, за якоюсь іронією долі, то був саме Верньйо, голова жирондистів, колишній по-південному запальний промовець, чий голос завжди, наче молотом, бухав у мовчазне дерево стін. Але тепер він, голова республіки, боїться, що буде не досить республіканцем, залишивши королю життя. Тож і виходить, колись рвучкий і шалений, а тепер сповільнений і важкий, з опущеною від сорому великою головою на трибуну й ледь чутно проказує: «La mort», «Смерть».

Слова луною покотилися по залі. Перший жирондист зрікся. Проте більша частина їх зосталася несхитною. Триста з семиста голосів були за ласку, хоч і знали, що тепер політична поміркованість вимагає в тисячу разів більшої сміливості, ніж очевидна рішучість. Довго коливаються терези – все можуть вирішити кілька голосів. Нарешті викликано депутата з Нанта, Жозефа Фуше, того самого, який ще вчора щиро запевняв приятелів, ніби палкою промовою стане на захист королевого життя, десять годин тому вдавав найрішучішого з рішучих. Але за той час колишній учитель математики, добрий рахівник Фуше порахував голоси й побачив, що так він перейде до фальшивої партії, єдиної, якої не визнавав ніколи: до меншості. Поквапно, нечутним своїм кроком виходить він на трибуну, і з безкровних вуст тихесенько злітають два слова: «La mort», «Смерть».

Згодом герцоґ Отрантський прокаже й напише тисячі слів, аби видати за помилку оті два, що затаврували його «реґіцидом», убивством короля. Але ті два слова пролунали прилюдно й були занотовані в «Моніторі», їх не викреслити з історії; багато заважили вони й в історії його власного життя. Це вперше Жозеф Фуше відкинувся на очах у свідків. Він підступно вдарив у спину своїм друзям Кондорсе та Дону, обдуривши їх і поглумившися з них. Але їм не було чого червоніти перед історією, бо й інших, ще сильніших – Карно, Лафаєта, Барраса й Наполеона, наймогутніших людей своєї доби, – теж спіткала однакова доля: скрутної години їх так само переграв Фуше.

Зате тієї миті вперше проступила ще одна, вкрай характерна риса вдачі Жозефа Фуше – зухвальство. Покидаючи як зрадник якусь партію, він ніколи не робить цього повільно та обережно, аж ніяк не потай вислизає з її лав. А серед білого дня, холодно посміхнувшись, цілком усвідомлено, приголомшивши всіх, а сам неначе обтрусившись, простісінько йде до своїх дотеперішніх ворогів, переймаючи всі їхні слова та арґументи. А що про нього подумають і скажуть колишні партійні товариші, що скаже юрба, народ – йому цілковито байдуже. Аби тільки бути з переможцями, не зостатись із переможеними. В блискавичності такого переходу, в безмірному цинізмі прибирання інших думок виявляється стільки зухвалості, що це несамохіть заворожує, змушує чудуватись. Фуше досить доби, часто тільки години, а часом лише хвилини, щоб геть відкинути прапора своїх переконань і з шурхотом розгорнути нового. Він не йде за ідеєю, а йде за часом, і що швидше той мчить, то прудкіше біжить він навздогін.

Фуше знає: його нантські виборці обуряться, коли дізнаються завтра в «Моніторі», за що він голосував. Отже, замість переконати годилося б перегнати. І з блискавичною сміливістю та зухвалістю, що в такі хвилини майже надає йому блиску величі, аж ніяк не ждучи цього обурення, він першим кидається в атаку. Вже на другий день після голосування Фуше видруковує маніфест, у якому, видаючи за найглибші свої переконання, ознаймує те, що насправді нагнав на нього страх парламентської не ласки: він не хоче дати своїм виборцям час на думки й розрахунки, а з навальною брутальністю залякує й тероризує їх.

Марат і найзатятіші якобінці не написали б кровожерніше, ніж цей учорашній поміркований, звертаючись до своїх добропорядних виборців: «Злочини тирана стали очевидними, кожне серце сповнилось обурення. Якщо голова його не впаде негайно від меча, всі розбійники і злочинці задиратимуть кирпу, а нам загрожує найжахітніший хаос. Час за нас і проти всіх королів землі». Отак, як про доконечну потребу, писав про страту той, що за день перед цим тримав наготові в кишені сурдута ще один, здавалося б, не менш переконливий маніфест.

І справді, тямущий рахівник обчислив добре. Сам бувши опортуністом, він знав невідпорну, вбивчу силу страху, знав, що в ті політичні миті, коли йдеться про маси, сміливість є вирішальним знаменником будь-якого дробу. Так, усе гаразд: добрі консервативні городяни сполохано сахнулись від зухвалого й несподіваного маніфесту, а потім, збентежені й приголомшені, заквапились ухвалити ту постанову, з якою самі ніколи й нізащо не погодилися б. Ніхто не зважився суперечити. Відтоді Жозеф Фуше мав у руках міцного й бездушного важеля, з яким долав найскрутніші кризи, – зневагу до людей.

З того дня, від 16 січня (аж до дальших подій) хамелеонів характер Жозефа Фуше прибирає червоної барви, поміркований умить перекинувся архірадикалом і ультратерористом. Одним махом перескочив він до супротивників і серед колишніх ворогів обирає екстремістське, найлівіше, найрадикальніше крило. Зі страхітливою проворністю – аби тільки задніх не пасти – цей холодний розум, пісний каламар опановує кровожерний терористський жарґон. Пропонує суворі заходи проти еміґрантів та священиків, цькує, погрожує, лютує, вбиває словами і жестами. Власне, тепер він хоче знову приятелювати з Робесп’єром і перейти на його бік. Але той Непідкупний з сумлінням протестантського гарту не любить ренеґатів і з подвійною підозрою ставиться до перекинчика, чий галасливий радикалізм, на його думку, ще підозріліший, ніж попередня нерішучість.

Своїм загостреним чуттям політичної погоди Фуше відчуває небезпеку такого нагляду, бачить, що надходить критичний день. Буря ще не дійшла до Зборів, а на політичному обрії вже зазначилась трагічна боротьба між вождями революції, між Дантоном і Робесп’єром, Ебером і Демуленом; треба знову визначитись усередині самого радикалізму, а Фуше не любить вибирати, не впевнившись у безпеці та вигідності. Він знає, що критичної доби існують такі ситуації, коли для дипломата найрозумніше – просто ухилитись від них. Отож на час боротьби йому ліпше зійти з політичної арени Конвенту і аж тоді вийти знову, коли з’ясується, чиє зверху. Для такого відступу Фуше трапився, на щастя, цілком почесний привід: зі своїх лав Конвент обирав двісті депутатів для підтриму порядку в департаментах. Фуше, негаразд почуваючись у вулканічній атмосфері зали засідань, одразу заходився, щоб його відіслали, – і таки був обраний. Він виграв собі перепочинок. Нехай вони тим часом б’ються й жеруть одне одного, нехай ті шаленці розчищають місце для честолюбних! Тепер тільки б забратися звідси, не пристати до жодної партії! Кілька місяців, та хоч кілька тижнів, і буде досить, хутко крутяться дзиґарі історії. Повернеться він – і вже все буде вирішене, небоязко і спокійно він зможе стати на бік переможців, своєї одвічної партії – більшості.

У Французькій революції історія провінції загалом досліджена менше. Всі описи неодмінно вклякали на паризькім годиннику, бо тільки там було видно, як біжить час. Але маятник, що визначав хід годинника, коливався в країні та армії. Париж – це слово, ініціатива, стимул, а величезна країна – діло й вирішальна рушійна сила.

Конвент вчасно помітив, що темпи революції в місті та країні не узгоджуються: люди по селах, на хуторах та в горах міркують не так швидко, як у столиці, повільно та обережно всмоктують ідеї й перетравлюють їх власним розумом. Те, що в Конвенті за годину стає законом, довго й по краплині просочується вниз, здебільшого вже сфальшоване й розбавлене провінційними роялістськими урядовцями й духівництвом – людьми старого режиму. Тому й годинник у провінції на одну історичну годину завжди позаду паризького. Панують у Конвенті жирондисти – країна й далі обирає людей, відданих королю; тріумфують якобінці – країна вперше набирається духу Жиронди. Й марні всі патетичні декрети, бо спроквола й поволі пробивало собі шлях в Овернь і Вандею друковане слово.

Для пожвавлення революційного ритму всієї Франції, боротьби з пригальмованими й майже контрреволюційними темпами в провінції Конвент ухвалив послати туди живе слово на вустах живої людини. Зі свого власного корпусу він обирає двісті депутатів, що репрезентуватимуть його волю, й надає їм майже необмеженої влади. Той, на кому трибарвна стрічка й червоний капелюх із пером, має диктаторські повноваження. Він може стягувати податки, оголошувати вироки, набирати рекрутів і посилати у відставку генералів; жодна установа не наважиться суперечити йому, бо своєю священною особою він утілює волю всього Національного конвенту. Він має необмежену владу, як колись римські проконсули, що несли волю Сенату на всі підкорені землі; кожен з них був диктатором, самовладним державцем, їхні присуди не підлягали ні обговоренням, ні оскарженням.

Незмірну владу мають ці обрані посланці, але й відповідальність їхня страхітлива. В межах наданих повноважень кожен з них виступає ніби королем, імператором, необмеженим самодержцем. Але в кожного над карком зблискує ґільйотина, Комітет громадського порятунку пильнує всякої скарги й від кожного вимагає немилосердно докладного звіту про грошові витрати. Хто виявивсь не досить суворим, з тим поведуться вже суворо, а хто скаженів занадто, теж чекатиме на розплату. Коли повертає до терору, терористичні заходи схвалюють, а коли терези схиляються до милосердя, вони стають уже злочином. На позір господарі цілого департаменту, всі вони слуги Комітету громадського порятунку, залежні від хвилинних панівних настроїв, і тому ці обранці без упину наставляють вухо й косують у бік Парижа, щоб, порядкуючи життям і смертю, мати певність за власне життя. Важка та робота, за яку вони взялися. Точнісінько як революційні генерали: б’ючись із ворогом, кожен знає, що одне тільки вибачить і врятує від блискучого леза – успіх.

Доба, коли Фуше вислали проконсулом, належала радикалам. І в своєму департаменті Нижньої Луари, в Нанті, Невері та Мулені, Фуше вдає несамовитого радикала. Він бореться з поміркованими, збурює землю шквальним вогнем різних оповісток, щонайлютіше погрожує багатіям, нерішучим і половинчастим; чинячи прямий моральний примус, назбирує по селах і висилає проти ворогів цілий полк волонтерів. Організаційними здібностями, блискавичним розумінням ситуації Фуше принаймні дорівнює решті своїх колеґ, а сміливим словом перевершує геть усіх.

Бо – і це слід добре затямити – Жозеф Фуше, на відміну від уславлених провідних борців революції Робесп’єра та Дантона, відкидає обережність щодо церкви й приватної власності: ті шанобливо ще й досі вважають їх за «недоторканні», а він рішуче висуває радикал-соціалістичну й більшовицьку програму. Першим виразним комуністичним маніфестом новітньої доби був не той славнозвісний Карла Маркса і не «Гесенський вісник» Ґеорґа Бюхнера, а вкрай мало знана ліонська «Інструкція», яку зумисне недобачили соціалістичні історіографи. Хоча Фуше й підписав її разом з Коло д’Ербуа, текст належить безперечно йому. Цей полум’яний документ, один з найразючіших у революції, на ціле сторіччя випереджав свій час і цілком вартий, аби його витягти з пітьми. Може, історична вартість його підупала, бо згодом герцоґ Отрантський відчайдушно заперечував те, чого колись вимагав, бувши простим громадянином Жозефом Фуше, але, як брати все відповідно до часу, його тодішнє визнання віри назавжди поставило на нього печать першого відвертого соціаліста й комуніста революції. Не Марат, не Шомет, а Жозеф Фуше сформулював найсміливіші вимоги Французької революції, і сам ориґінальний текст яскравіше й виразніше за будь-який опис висвітить його вдачу, що завжди немов ховалась у пітьму.

«Інструкція» сміливо починається з утвердження непогрішності будь-якого зухвальства: «Хто діє в ім’я революції, тому дозволено все. Якщо республіканець не порушує республіканських законів, йому не загрожує ніщо. А хто порушить, хто вочевидь не знатиме міри, той не скінчить добром. Поки на землі є бодай одна нещасна людина, свобода невпинно простуватиме далі».

Після такого енергійного і, певною мірою, вже максималістичного вступу Фуше визначає сутність революційного духу: «Революцію зроблено для народу, але під народом ми розуміємо не той упривілейований багатством клас, що стягнув собі всі життєві втіхи та все суспільне добро. Народ – це лише сукупність французьких громадян, а передусім той незліченний клас голоти, що захищає кордони нашої Вітчизни й годує своєю працею суспільство. Революція була б політичним і моральним злочином, якби переймалася тільки добробутом кількох сотень індивідів, покидаючи в злиднях двадцять чотири мільйони. Революція була б жалюгідним ошуканством, якби про рівність лише говорилося, а людей ділила страшна різниця в добробуті». Після цих вступних слів Фуше подає свою улюблену теорію, мовляв, багатії, «mauvais riche»[5], ніколи не зможуть бути ні справжніми революціонерами, ні істинними республіканцями, отже, всяка суто буржуазна революція, що збереже будь-яку майнову нерівність, неодмінно виродиться в нову тиранію, багатії завжди вважатимуть себе немов за іншу людську породу. Тому Фуше й вимагає від народу надзвичайного завзяття й цілковитої, «intégrale», революції. «Не дуріть себе: щоб стати справжнім республіканцем, кожен громадянин має в собі самому здійснити таку ж революцію, як і та, що змінила обличчя Франції; не повинно бути нічого спільного між підданими тирана й жителями вільної країни. Через те всі ваші вчинки, почуття і звички треба цілком оновити. Ви були пригноблені, а тепер вам треба розчавити гнобителів, ви були рабами церковних забобонів, а тепер у вас один тільки бог – свобода… Кожен, хто не перейметься цим завзяттям і матиме інший клопіт і радощі, крім народного щастя, кожен, хто живить душу холодними інтересами, рахує, що дадуть йому його честь, становище і талант, хоч на мить відкаснувшись думки про суспільне добро, кожен, у кого не скипає кров, коли він чує про гноблення та утиски, кожен, хто ллє сльозу співчуття ворогам народу, а не береже всієї сили почуттів лише мученикам свободи, – бреше, коли часом насмілиться назвати себе республіканцем. Нехай вони покинуть країну, бо інакше доберуться до них і їхньою нечистою кров’ю зросять землю свободи. В своїх кордонах Республіка хоче мати тільки вільних людей, усіх інших вона ухвалила винищити і тільки тих визнає власними дітьми, хто задля неї хоче жити, боротись і померти». В третьому абзаці цієї інструкції революційне кредо стає відвертим і неприхованим комуністичним маніфестом (першим і недвозначним) 1793 року: «Кожного, хто має більше, ніж йому треба, треба залучати до цієї надзвичайної допомоги, а розмір податків має відповідати величезним потребам Вітчизни; отже, негайно слід всеохопним і справді революційним способом встановити, скільки кожна окрема особа мусить дати для народної справи. Тут ідеться не про математичні обрахунки і не про ту боязкість та нерішучість, з якою колись брались оподатковувати загал; такий надзвичайний захід має відбивати на собі характер обставин. Отож виразно й сміливо йдеться про те, щоб відібрати в кожного громадянина все, що не є життєво необхідним, бо будь-який надлишок („le superflu“) – це відвертий утиск прав народу. Коли бодай один матиме більше, ніж потребує, єдиним застосуванням цієї зайвини буде надужиття. Таким чином, залишаймо кожному лише безперечно потрібне, все інше під час війни належить Республіці та її арміям».