Ворог, або Гнів Божий

– І майстер тортур, – додав Нечипайло.

– Вони не жартують, – запевнив мене полковник Мирон, коли я своїм поглядом спитався його думки.

Я не став заперечувати і порадив їм свого знайомого, що належав до плеяди катів Андропова.

– А він не занадто старий? – запитав Принцип.

Я впився в нього своїм поглядом. Мене дратувала їхня фривольність.

– Занадто старий сидить на пенсії. Ви, капітане, щось багато запитань тут ставите.

На Принципа я гримнув навмисно. Ієрархія полюбляє суворі команди, нехай і не завжди доречні. Бульдог мав залишатися Бульдогом, лютим собацюрою для маленьких цуценят. Принцип почув мене, а значить, я ще залишався непоганим актором, який вмів приховувати справжні почуття, думки та бажання.

– Гаразд, – сказав я, витримавши паузу. – Наразі стоїть питання залучення людей зі сторони.

– Ви маєте на увазі…

– Я маю на увазі усіх, – перебив я Нечипайла.

– Тільки агентура, інформатори. Ліквідацію не можна доручати чужим, – висловив свою думку полковник Мирон.

– Згоден, – сказав Принцип.

– Заперечу, бо знаю декілька варіантів, які найкращі в цій справі. Так само, вони не поступаються своїм принципам честі в питанні конфіденційності, – зазначив Нечипайло.

– Обговорімо пізніше, – сказав я. – Тепер повернімося до деталей нашого першого завдання.

Усі замовкли, готові слухати мене, але я не знав, з чого, чорти забирай, мені починати. Але Бульдог був бульдогом, і тому перша фраза матеріалізувалася сама, наче й мимоволі, несвідомо, проте у досить доречний момент, коли пауза затягувалася та обіцяла незручну ситуацію.

– Ми почнемо з простого – з відвертих зрадників. У разі успіху перших двох ліквідацій переходимо на польових командирів, особливо тих, хто приїхав до нас незваним гостем. За тим – знову два-три зрадники. Потім затишшя десь на місяць. А після – наносимо удар по керівництву терористів. Скільки на сьогодні ми вже маємо людей в мережі?

– Десять. Включно з нами, – сказав Мирон.

Десять людей і я одинадцятий. Забіяка – дванадцять.

– Хто вони? Мені потрібні їхні досьє.

– Вже підготував, – сказав Принцип.

У відповідь я кивнув йому головою.

– А що будемо робити з ФСБ, ГРУ, врешті-решт, із російськими інструкторами? – запитав Нечипайло.

Я задумався. Воювати з представниками ще вчора, здавалося б, братського народу виявилося справою нелегкою. Навіть для тих, у кого найжорсткіша вдача та сталеві нерви. Українці, ми добрі за своєю суттю, іноді часто пробачаємо те, чого ніколи не варто пробачати, посміхаємося ворогу, який тільки й чекає моменту, аби ми повернулися до нього спиною, щоби він міг встромити свого гострого ножа між наші українські лопатки. Нечипайло та Принцип підходили для операції «Ворог» як ніхто інший, бо ніколи не мали жодного стосунку до КДБ. Вони народилися в останні роки Радянського Союзу і присягали виключно на вірність однієї держави – України. Що ж стосується мене чи полковника Мирона, не буду лукавити, адже колись давно ми присягали на вірність партії та Радянського Союзу. Ми знали багатьох з тих, хто сьогодні воював проти нас, бо десятиліття тому ми вважалися друзями. І тут трапилася ця клята війна, коли сильні держави не поділили слабку, а Росія вирішила нагадати про давно поховану імперську велич.

– З ними ми будемо чинити так само, як вони це чинять стосовно нас, – сказав я тоном, який не терпить заперечень.

Я проковтнув якусь далеку гіркоту, бо вона була ніщо порівняно з тим вогнищем, що палало в мені після смерті Андрія Хворостенка. У ньому я бачив своє продовження в стінах нашої славненької Контори, сірого дому таких же сірих воїнів густих туманів.

Далі я вирішив говорити про першу ліквідацію.

– Ви знайшли зв’язкового? – запитав я.

– Знайшли, але мертвим, – Принцип не скаржився, а сухо констатував здійснений у часі факт.

– Що думаєте робити? – я мав знати, яким чином вони хотіли вийти на секретний штаб МО в Донецькій області. Там ховалися щури, і наша справа полягала в очищенні тієї вельми важливої для української перемоги установи.

– Є ще двоє на приміті. Люди начебто надійні, з розумом у голові, – сказав Євген Мирон.

– Начебто, це не зовсім правильно. Так я кажу, полковнику?

– Так точно, пане генерале, – тихо відповів він.

Я не став тиснути на нього. Воно було ні до чого, зайве, провокаційне, не гідне генеральських зірок та офіцерського звання.

– Я подумав, може, нам почекати на їх вихід? Врешті-решт, вони мають колись покинути штаб!

– Вони покидають штаб через катакомби. Ми не маємо змоги дістати плани. У нас є тільки можливість проникнення всередину, – сказав я. Мені було тяжко це говорити, адже навіть я не мав доступу до секретного штабу МО в Донецькій області. То була повна прерогатива Міністерства оборони. Таке рішення прийняло вище керівництво, і не мені було його засуджувати або ж скасовувати. Я тільки мав змогу його обійти.

– Ну гаразд, – сказав Мирон. – Ось ми знаємо, хто вони, як виглядають, де мешкають, чим володіють. Так можливо виманимо їх на живця? Один з них точно не втримається, коли дізнається, що дружина переоформляє нерухомість і тікає до Праги, де на неї чекає молодий коханець.

Я задумався.

Як казав герой відомого творіння «Уся королівська рать», «кожен має свої скелети у шафі». У наших зрадників вони теж були. Полковник Мирон пропонував їх дістати. Слава Богу, ми мали власні джерела в будівлі за Повітрофлотським мостом. Забіяка не збрехав – кошти я отримав гарні. Щедрість старого друга дозволяла не заощаджувати на підкупі агентури. Чомусь серед тих, хто належав до системи бюрократії та влади, порядність із патріотизмом ще не стали мірилами життя. Моя думка впиралася в тезу, що такими їх зробить тільки страх перед силою держави.

Полковника Ігоріна ми внесли до списку не випадково. Він заслужив таке право державною зрадою та роботою в інтересах агресора й ворога. В жодному випадку Ігорін не припустився помилки. Замість нього це зробили його жінки, які починаючи з осені 2014 року з головою кинулися в шабаш бутиків, розваг та дорогих спортклубів. А пізніше дружина дійшла думки, що Ігорін повинен залишатися в минулому. Майбутнє ж вона бачила в Європі, з новим чоловіком і донькою, котра на літо закінчувала навчання в школі.

Сам же Ігорін знати про те не міг, бо увесь час перебував на Донбасі, в секретному штабі МО, до якого ми так і не змогли підійти. Ми добре перевірили інформацію щодо його місцеперебування. Помилки не було. Але виникало питання: чому мовчали про це куратори Ігоріна з Луб’янської площі? Де тут причаїлася загадка?

З кожним днем доля полковника Ігоріна цікавила мене дедалі більше. І не тому що він був зрадником. Причина ховалася в іншому. В його патологічній жадібності до грошей, які він навіть не мав змоги витрати, бо на Донбасі початку 2015 року було тяжко знайти принагідну крамницю, яка могла б запропонувати вишуканий товар елітного класу.

Ігорін координував артилерійські бригади Збройних сил України в зоні АТО. В свою чергу, артилерія розчищала шлях для війська, танкових з’єднань, добровольчих батальйонів. Зрадник володів великим масивом інформації щодо дислокації та тактичних намірів українських з’єднань. В перші місяці війни проблема зради щодо наших позицій та передислокацій була однією з найтяжчих та найганебніших. Офіцери України за американські долари продавала державу Росії!

Росія ж контролювала Ігоріна і таких як він. Полковник постачав ворогу інформацію про танки, добровольчі батальйони, бронетранспортери, ударні групи, але аж ніяк про артилерію. Як ми виявили пізніше, таку схему розробило ФСБ, аби якомога довше тримати крота у нашій зубожілій норці. І ось настав час виманити ту тварюку з його схованки, аби справедливість наздогнала покидька.

Хтось скаже, що в моїх словах занадто багато ура-патріотизму. Але я змушений дотримуватися лінії, яку обрав вночі, коли ми отримали «привіт з Новоросії», трясця їхній матері! Навіть із собою я маю бути послідовним. Мотив повинен співвідноситися з жертвою, аби не виникало зайвих питань.

– Яким чином плануєте це зробити? – врешті-решт, запитав я підлеглих офіцерів.

– Є одна задумка. Будемо апробувати, – відповів за всіх Мирон.

– Щось цікаве? – запитав я.

– Може бути, – сказав Нечипайло. – До штабу їде група нових людей. Один з них – старий приятель одного друга. Ось ми хочемо запросити його до нічного клубу, аби відсвяткувати від’їзд.

– Не зрозумів. Яка тут логіка?

– Доволі проста. Будемо фотографуватися. А якраз за сусіднім столиком відбудеться банкет, влаштований дружиною нашого Ігоріна для її нових подруг – мешканок нічного Києва, світських левиць і гламурних утриманок. По приїзді за декілька днів наш приятель, граючись телефоном, покаже Ігоріну, як його проводжали справжні друзі.

– І той побачить свою кралю в оточенні таких же істот, – сказав я.

– Саме так, – підтвердив Принцип, і ми засміялися, наче напарники по синхронному плаванню. Тільки ми не плили. Ми грали зі смертю та життям.

– Він не втримається, – сказав Нечипайло. – Зірветься й поспішатиме до Києва, аби покарати свою курву. Ось по дорозі ми його і перехопимо.

На черзі була перша справа, і ми не мали права на помилку.

* * *

Про смерть полковника Ігоріна я дізнався зі стрічки новин відомого українського інтернет-сайту. Був четвер, сірий, непривітний ранок березня, коли хочеться спати і ніжитися в теплі, а не йти мокрими від талого снігу вулицями. У повідомленні йшлося про трагічну загибель високопосадовця Міністерства оборони України, який став жертвою власної необачності. Полковник упав на колії харківського метрополітену і не зміг піднятися, а за хвилину його розчавив потяг. Сталося це на очах десятків свідків і тому для правоохоронців справа була зрозумілою і потребувала лишень одного – закриття. Так і було зроблено за декілька днів.

ЗМІ не могли знати, що перед тим як спуститися до харківської підземки, Ігорін добре попоїв у затишному ресторані. Він не вживав алкоголю, а пив виключно соки. Закінчивши з десертом, він оплатив рахунок, зайшов до вбиральні, провів там хвилини зо три, а потім рушив до метро. Коли він стояв і чекав на потяг, в нього раптово сталося запаморочення і він почав падати вниз. Ігорін намагався встати, але тіло не слухалося, голову кружляли злі демони й сильний препарат, вироблений у таємних лабораторіях Ізраїлю, який зникає з організму людини за годину після прийняття, не залишаючи жодних шансів правоохоронцям встановити істину причину смерті.

Пізніше, у розмовах зі своїми знайомими з Генштабу та міністерства, я чув, що Ігорін сам винен. Лунали тези щодо зацікавленості великих генералів у закритті справи, аби не виносити сміття на розсуд громадськості. Так і зробили. Забули та проїхали. Закопали й поспівчували, а наш потяг рушив далі, правда один зрадник навіки зійшов з дистанції.

Квітень увірвався до Києва холодними дощами. За тиждень мала бути Пасха. Принцип з Нечипайлом збиралися на Донбас. Мирон зі мною відлітав до Женеви. Я не мав наміру брати усі гроші тільки у Забіяки. То було б неправильно і повністю б суперечило моїм життєвим позиціям. У цьому світі блукали й інші люди, які ніколи б мені не відмовили.

Я добре пам’ятаю наш останній вечір, коли мені спало на думку влаштувати для хлопців маленьке свято.

– Люба, мені потрібна твоя допомога, – звернувся я до дружини.

Вона блимнула на мене своїми зеленими, котячими очима, і її вуста склалися у хтивій посмішці.

– До ваш послуг, пане генерале, – сказала вона.

Я підійшов до неї ззаду і обійняв за талію. Поволі мої руки почали гладити її животик, підіймаючись до грудей, які вже за мить опинилися у моїй владі.

– Мені потрібні твої подруги…

– Що це ще за фокуси?! – спробувала вона обуритися і вирватися з моїх обійм.

– Це значить, сонечко, що днями у нас буде вечеря. Прийдуть мої близькі друзі. Ми будемо говорити виключно про приємні речі в компанії гарних жінок, слухати музику, танцювати, насолоджуватися миттєвостями життя.

– Вони теж генерали? – вона розвернулася до мене і міцно вхопила мене між ніг.

Я подивився на неї. Не знаю, чого більше було в мені в ту мить – чергової переконаності в тому, що у світі є речі, які ніколи вже не виправиш, або ж надії, що може так і треба. В моєму житті було багато жінок, які не мали розуму. Вони задовольняли мене, бо при моїй професії завжди обираєш менше з двох зол. Жіноча дурість проти жіночого розуму. Звичайно, я намагався завжди одружуватися на першій.

– Бачить Бог, прийде день і усі вони стануть генералами, – сказав я, поцілував її в лоба і додав:

– Дві твої подружки, гарні й розкуті. Вважай це моїм наказом.

Я сказав дві, бо Нечипайло був одружений і в жодному разі не пішов би на зраду.

– Він прийде з дружиною? – запитав я Мирона, коли обговорював з ним деталі вечора.

– Вона в нього доволі вродлива та амбітна. Мірило життя – гроші. Чи зможе вона адекватно сприйняти ваші хороми? – засміявся Мирон, але в тому жарті я почув гірку правду життя капітана СБУ Микити Нечипайла.

Я взявся за організацію невеличкого свята, адже зона АТО була війною. Мої хлопці їхали на війну, де про них не мали знати ані вороги, ані друзі. Їх не було у тій війні, на тому полі бою. Вони мали стати невидимі, тінями, які впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля більше не подарує. І саме в цей момент вони забирають життя у покидьків, які вирішили знищити їхню країну, вкрасти все те, про що мріяли їхні далекі пращури, діди та батьки. Мої хлопці перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завісою таємниці, чиє викриття дарує смерть.

Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звісткою. Я знав ту проблему, але тепер я володів ресурсом, здатним її усунути.

– Я дам йому триста тисяч доларів, – сказав я Мирону.

У відповідь полковник здвигнув плечима.

– Гроші ваші, тому й вирішувати вам.

– Вони не мої, і тобі це добре відомо.

– Але ж головний розпорядник саме ви, – не здавався Мирон, якому так подобалося його псевдопрізвище Лиходій.

– Чому ти вирішив стати Лиходієм? – раптово змінив я тему нашої розмови.

– До чого тут це? – здивувався полковник.

– Банальна цікавість заслуженого ветерана спецслужб.

Євген задумався. Вираз його обличчя свідчив про пошук відповіді, слів, якими зміг би виразити повноту почуттів, коли обирав псевдонім.

– Може, повернемося до Нечипайла та трьохсот тисяч доларів? – врешті-решт, він вирішив обійтися невинним жартом.

– Звичайно. Але спершу Лиходій.

Мирон неохоче почав говорити. Його слова нагадували сповідь сором’язливого школяра, який ніяковів від власного бажання бути не тим, ким був насправді.

– Лиходій, – сказав Мирон, – то від впертого дитячого бажання вирізнятися на тлі сіренького батька. Можливо, вам цього ніколи не зрозуміти, але…

– Облиш, друже! – сказав я. – В мене взагалі ніколи не було того батька. Напевно, цим і обумовлюється мій життєвий вибір.

– А в мене був, – сказав Мирон. – І саме цим фактом визначався мій життєвий вибір. Мені кортіло бути Лиходієм, аби йти наперекір придуманій для мене іншим долі, бунтувати проти волі й покірності батька, бути несамовитим у всьому, що я робив, чого торкалася моя рука.

Він замовк. Я подивився на нього і зрозумів усю трагедію полковника Євгена Мирона.

– Ти його зневажав? – запитав я.

У відповідь він мовчав.

– Давайте краще про триста тисяч і вечерю. Я не хочу говорити ні про батька, ні про Лиходія. Єдина щира, чоловіча розмова трапилися між нами, коли батько був вже хворий. А за декілька хвилин після цього він помер.

– Вибач. Я не знав, що у вас…

– Просто не треба! – перебив мене Мирон, і я замовк, аби за мить повернутися до вечері.

Ми сиділи у вітальні. Стіл було сервіровано на вісім персон. В очах дружини Нечипайла – доволі вродливої брюнетки – я бачив іскри заздрощів, які починали вживатися разом з певною крихтою задоволення. Триста тисяч американських доларів вміють покращувати настрій.

Моя дружина не спасувала, і Принцип з Мироном отримали супутниць на вечір. Одна з них, я знав її у минулому житті, була колись королевою усіх нічних закладів Києва. Ще й зараз вона не втратила своєї вроди, яку не забувала корегувати за допомоги пластичних хірургів. Її звали Ольга, і в січні їй виповнилося 36. Саме їй судилося скласти компанію молодшому за нею на цілих чотири роки капітану Принципу.

Іншу подругу дружини я бачив вперше. На вигляд їй можна було дати і 30, і 40. Це була білявка з коротким волоссям і синіми, наче саме море, очима. Вона вдягнула сукню з вирізом на спині, і усі ми побачили тату східної, скоріш за все японської, тематики. Мені кортіло дізнатися, що воно в біса може означати – усі ті візерунки та знаки, але питати не став. Я вирішив зробити це потім, коли залишусь на самоті з дружиною, а її подруга візьме під руку мого полковника Мирона й вони слідуватимуть прикладу усіх тих, хто не знає, що таке кохання, а віддається виключно полону шаленої пристрасті.

– Ну що, – я підвівся з крісла. В моїх руках був келих шампанського і на правах хазяїна я мав казати перше слово. – Пропоную перший тост за зустріч!

Ми випили і почали їсти, приглядаючись одне до одного.

Десь за півгодини в тиші кімнати народилася розслабленість. За столом почали лунати жарти, на обличчях моїх гостей я помітив посмішки і отримував задоволення, що хоча б сьогодні ми усі трішки забудемося про війну. Мені хотілося зробити приємне цим чоловікам, яких я завжди вважав своїми хлопчиками і бачить Бог, я намагався з усіх сил.

Атмосфера ставала розкутою, дружньою. За години півтори розпочалися танці, потім посиденьки за принципом хлопці-дівчата, а далі ми знову усі зустрілися за столом. П’янка ілюзія химерного щастя грала з нашими душами, і я помітив, що мої офіцери готові продовжувати ту гру, так само, як і вбивати нелюдів, які прийшли на їхню землю.

Я бачив, як Мирон жадібним поглядом їсть свою супутницю. Помітною стала для мене і сором’язлива нерішучість Принципа, який хотів обійняти Ольгу, але його руки залишалися лежати на столі. Один лишень Нечипайло не цурався власних почуттів та любові до гарної випивки, замішуючи усе це на чорних жартах.

– Годі тобі! – сказала йому дружина після чергового анекдоту, але в її тональності не було злості, а відчувалося прохання самки до самця, здатного не тільки його виконати, а й наповнити її життя сенсом.

Наші посиденьки тривали до другої години ночі, а потім ми розійшлися – кожен у своєму напрямку, аби до ранку насолоджуватися життям, пам’ятаючи про те, що далі починався шлях до помсти.

Усі ми розглядали ліквідацію Ігоріна як генеральну репетицію перед сакральним дійством, наслідки якого не міг би прорахувати жоден з аналітиків, як і не міг це напророчити ні один з віщунів, бо ми вирішили грати зі смертю, аби зберегти життя мільйонів наших співвітчизників.

* * *

Мирон завжди подобався мені своєю мовчазливістю. Євген не втручався у справи інших і не любив, коли це робили стосовно до нього. Він ніколи не ставив зайвих запитань, не сперечався з керівництвом, а робив те, що йому казали. Крім того, і це досить важливо при нашій з ним професії, він умів мовчати та берегти таємниці. Я міг йому довіряти, бо його патріотизм був поміркованим. Принцип же фанатично любив Україну, а Нечипайло ніколи б не пішов на те, що могло б загрожувати його сім’ї.

Я не полінувався і власноруч придбав квитки на літак. Паспорти з нашими фото і чужими прізвищами були у мене наготові, щойно розпочалася війна. Мирон заїхав до мене, і ми викликали таксі, яке доставило нас до аеропорту. Ми швидко пройшли усі формальності, пов’язані з реєстрацією, прикордонним оглядом та паспортним контролем і вирішили чекати на літак у барі аеропорту. Я замовив келих пива. Мирон надав перевагу чаю.

– Ти знаєш, до кого ми летимо? – запитав я його.

– Ні, – відповів він.

Я зробив два великих ковтки і сказав:

– Ти колись чув про людину на прізвисько Гарун?

Він задумався.

– Якщо він пов’язаний з торгівлею алмазами, то я чув про нього. Здається, він мав якийсь стосунок до нашої Контори.

– Безпосередній. Він працював з контрабандою, аби потім зробити її своїм доволі прибутковим бізнесом.

– Ми летимо до нього?

У відповідь я стверджувально хитнув головою.

– Хименко Олександр Віталійович, 1957 року народження, підполковник у відставці, а наразі один з королів алмазного бізнесу на прізвисько Гарун, – сказав я, але промовчав про те, що він також був моїм другом, якого я прикрив свого часу, порушуючи присягу офіцера, аби не зрадити клятву дружби.

– Він буде з нами говорити? – запитав мене Мирон.

– Якщо ми летимо до нього, мабуть що буде, – сказав я.

– Він дасть нам гроші?

– І не тільки гроші. Алмази, вони, брате, річ дуже вишукана й переконлива. Хочеш, я попрошу у нього щось особливе для твоєї нової подружки? – я посміхнувся Мирону, і він посміхнувся мені у відповідь.

– Не треба. Я сам.

– Що сам?

– Зароблю на них.

Я зітхнув. При зарплаті полковника СБУ заробляти на алмаз, який міг би задовольнити апетит його нової подруги, потрібно було б років з триста. На жаль, ніхто з нас не міг стільки чекати. Та й що то було б за життя: усі триста років розпинатися, аби в кінці життєвого шляху отримати один лишень камінчик? Байдуже, що дорогоцінний.

Незабаром дзвінкий жіночий голос повідомив про початок посадки на наш рейс; ми розрахувалися за чай та пиво й пішли у напрямку виходу на літак до Женеви.

«За якихось дві з половиною години я буду в центрі Європи», – думав я. «До слова, моїм пращурам знадобилися б цілі тижні, а може й місяці, аби дістатися до Швейцарії. Та й хто б їх туди пустив?»

Філософські сентенції з присмаком цинізму давно вже стали моїми добрими супутниками. Я виправдовував їх існування, бо життя разом з ними не здавалося мені таким мерзотним, яким було насправді.

У літаку я спав, намагаючись абстрагуватися від дійсності та забути про війну. Я знав її таємниці, і вони не додавали мені щастя, не породжували надії, а змушували констатувати серйозність ситуації, в яку Україну втягував Кремль, Вашингтон та й інші гравці на тій кривавій дошці.

Мирон сидів поруч і читав книжку. То був Бальзак, і це мене здивувало. Ніколи не міг подумати, що Євгена колись зацікавить старий французький реаліст з його трагічними історіями, де все замішувалося на інтризі, багатстві, жадобі до золота та підступності людських творінь.

– І як? – запитав я його перед тим, як заснути.

– Та так, – відповів він мені, приховуючи лукаву посмішку.

– Ну-ну, – сказав я і заплющив очі.

Коли ж я їх розплющив, а літак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.

«Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.

Нас ніхто не зустрічав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усіх, хто міг здатися нам підозрілим. До міста ми добиралися поодинці. Поселилися теж у різних готелях і вже зустрілися на прогулянці біля фонтана.

– Як твій Бальзак? – запитав я Мирона, коли він підійшов до мене.

– Вже друге століття поспіль спочиває на Пер-Лашез, – була на те його відповідь.

Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнівався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навіть більше, ніж смерть Андрія Хворостенка.

– Я дам тобі те, що ти просиш. Навіть більше, – сказав він. – Але за однієї умови.

– Я слухаю.

– Ти візьмеш мене з собою.

– Куди? – не одразу зрозумів я.

– В зону АТО. Засидівся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити віку декільком покидькам.

– Ти жартуєш? – я не вірив тому, що чув.

– Аж ніяк. Або ти береш мене з собою і отримуєш гроші, або ми п’ємо останню чарку і ти відлітаєш назад сам – без мене і, звісно ж, без грошей.

– Це шантаж, – зауважив я йому.

– А як ти думав, мій друже Бульдоже? В цьому світі тільки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабільність.

– Я подумаю, – мені потрібно було виграти час, аби продумати відповідь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання їхати на війну, я зрозумів, що він не відступиться.

– Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому місці, – сказав він, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.

Мирон підійшов до мене.

– Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.

– Не зовсім, – пригнічено відповів я.

– Тобто?

– Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.

Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.