Проект «Україна». Австрійська Галичина

У жовтні 1788 р. на львівських рогатках запроваджено збір мита.

Більша частина вище згаданих управлінських нововведень у містах і містечках краю пов’язана з ініціативами представника освіченого абсолютизму на австрійському цісарському троні Йосифа II. Влітку 1773 р. він, на той час співправитель Марії-Терезії, відвідав Львів з шестиденним візитом, після якого висловив низку пропозицій щодо вдосконалення управління краєм. Вдруге Йосиф II побував у Львові у травні 1780, втретє – у 1783 р. уже як одноособовий правитель. Тоді з цісарем сталася несподівана пригода: у самому центрі міста, на Ринку, його карета, запряжена трьома парами коней, застрягла в болоті. Цей випадок наче символізував коло проблем, вирішення яких потребував новопридбаний край.

Після смерті Йосифа II Галичина тривалий час перебувала у епіцентрі франко-австрійського протистояння з чималою ймовірністю його втрати для Австрії. Загроза стала реальною під час франко-австрійської війни 1809 р. Тоді частини союзного з Наполеоном польського війська під командуванням князя Юзефа Понятовського, відірвавшись від австрійського експедиційного корпусу ерцгерцога Фердинанда, який 22 квітня 1809 р. зайняв Варшаву, через Городок (колона генерала О. Рожнєцького) і Жовкву (колона генерала Г. Камєнського) наблизилися до Львова і 27–28 травня зайняли місто, проголосивши відновлення польської державності. Військо розмістилося на площі Св. Юра. З усіх урядових будинків зняли австрійський герб (двоголового орла). 2 червня Ю. Понятовський оголосив про створення замість Галицького губернаторства Тимчасового центрального військового уряду обох провінцій Галичини під протекторатом Наполеона І на чолі зі Станіславом Замойським.

Головою Станового сейму призначено графа Теодора Потоцького, губернатором Ігнатія Потоцького. Комендантом Львова став полковник Блешинський, бургомістром замість усунутого Ф.-А. Лоренца міська верхівка обрала ювеліра Вацлава Кобервайна. Проте польське правління у місті тривало всього 24 дні: з наближенням загону австрійського генерала Еґермана польське військо 19 червня відступило зі Львова до Жовкви, а 21 червня у місті проголошено відновлення влади Австрії. Втім, австрійська влада виявилася номінальною, бо вже 28 червня до міста ввійшов союзний з Наполеоном 6-тисячний корпус російського генерала П. Меллера-Закомельського, який став фактичним господарем міста на п’ять з половиною місяців. Повноваження ж австрійської влади були настільки обмежені, що губернатор К. Вурмзер, який повернувся до Львова, під тиском обставин залишив місто – його функції перебрав призначений Олександром І комендант міста князь Д. Лобанов-Ростовський. Росіяни розраховували на приєднання Галичини до Росії. Але цього не сталося: за умовами франко-австрійського мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у Відні, Львів і більшу частину Галичини повернуто під владу Австрії.

Після Віденського конгресу 1815 р. і створення Священного союзу абсолютистських держав-переможниць (Австрії, Пруссії, Росії), спрямованого проти визвольних рухів, в Австрійській державі майже на 30 років запанувала гнітюча атмосфера поліцейсько-бюрократичного режиму, репрезентованого урядом князя К. Меттерніха. Проводячи традиційну централізаторську внутрішню політику, віденський уряд здійснював курс на нівелювання національних особливостей та поступову асиміляцію підвладних Австрії народів, а в Галичині доповнював його певним протегуванням польської шляхти за рахунок обмеження інтересів українців.

У Галичині реалізовували цей курс насамперед губернатори Ф. Гауер (1815–1822), Л. Тааффе (1823–1826), А. Лобковіц (1826–1832), генерал-губернатор, ерцгерцог Фердинанд д’Есте (1832–1846), надзвичайний надвірний комісар Р. Стадіон (1846–1847) й губернатор Ф. Стадіон (1848), бургомістри Ф.-А. Лоренц, Й. Гоме (1825–1842), Е. Ґерард фон Фестенбурґ (1842–1848) та підвладні їм бюрократичні структури. У 30-х – першій половині 40-х рр. на перший план в чиновницько-управлінському апараті висунулися президент губернаторства Ф. Кріґ (1831–1847) та директор львівської поліції Леопольд фон Захер-Мазох (1832–1848), яких тогочасна громадська думка наділила негативними ознаками запопадливих речників анахронічного меттерніхівського режиму. Про життя та діяльність останнього поліцейського і письменника у центрі Львова нині нагадує однойменне стильне кафе і жартівлива вулична скульптура, відкриття якої певний час блокувала міська влада.

Після перетворення 1867 р. Австрійської монархії на Австро-Угорську її урядові кола надали Галичині статус автономної провінції, щоправда, на умовах, які забезпечували перевагу в адміністрації польських дідичів (поміщиків). Відповідно до запровадженої там виборчої системи, їхнім представникам належала більшість у повітових адміністраціях та Галицькому крайовому сеймі (150 осіб), який функціонував з 1861 по 1914 р. Його організаційним попередником був Галицький становий сейм, що скликався у Львові в 1782–1790 і 1817–1845 рр. Губернатори очолювали Галицький становий сейм, що формувався не на основі виборів, а призначення цісарем. Він запам’ятався сучасникам не лише патетичними натяками цісареві, патетичністю свого виконавчого органу – станового відділу, але й помпезними балами за участю князів, баронів, графів, представників шляхти і єпископату.

Галицьким сеймом керували маршал і віце-маршал, яких імператор призначав з числа послів. Як правило, віце-маршалом ставав українець, зазвичай єпископ або митрополит, тому сейм урядував двома мовами – польською і українською. Сесія розпочиналася з урочистих богослужінь у костелі й церкві, які відкривав маршал. Посли мали право на інтерпеляцію (депутатський запит), петиції та протести. Загалом школу Галицького сейму пройшли дві сотні українських депутатів.

Найбільший за площею в Австрійській імперії коронний край проіснував майже сто п’ятдесят років, аж до розпаду Дунайської монархії у Першій світовій війні. Для когось він був українським П’ємонтом, а для когось – периферією центру, чи центром периферії.

Феодосій Стеблій

© Ф. Стеблій, 2016

1848 рік. «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу»

У 1848–1849 рр. у більшості європейських країн відбулися суспільно-політичні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби в Європі. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас в політичному житті та демократизацію суспільно-політичного процесу. В європейських країнах розпочато формування громадянських суспільств.

Невід’ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революції як «Весни народів». В ході революції у цьому регіоні в деяких випадках знайшла свій вияв тенденція до боротьби за національні конституційні держави, побудовані на ліберальних засадах. Це було характерне для німців та італійців, які, крім того, змагали до національного об’єднання своїх земель. За відродження власної державності боролися угорці та поляки, частково чехи. Словаки, серби, хорвати, словенці, українці, румуни домагалися щонайменше національної автономії як першого кроку до національно-державницького самоствердження. У підавстрійській Галичині центром бурхливих подій став Львів. Падіння абсолютизму і проголошення Австрії конституційною монархією установчою грамотою від 25 квітня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совісті і віровизнання, друку, зборів, організацій і т. ін.), гарантування усім народам монархії непорушності їх національності та мови, обговорення в загальноімперському парламенті (рейхстазі) проекту перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй породили серед населення Галичини великі надії, стимулюючи значне пожвавлення національних рухів й набуття ними політичного характеру.

Польський національний рух. Звістка про революційний вибух у Відні дала поштовх до масових виступів у Львові, де 18–19 і 21 березня 1848 р. відбулися демонстрації, учасники яких вперше появилися на вулицях у національних костюмах та з національними символами – білими кокардами. Під їх впливом непопулярний у місті бургомістр Е. Ґ. фон Фестенбурґ подав у відставку і був замінений А. Ґолуховським, а губернатор Ф. Стадіон дав згоду на звільнення політв’язнів і на формування національної гвардії. Представники польських ліберальних кіл і шляхти, намагаючись спрямувати порив населення у мирне русло, виробили петицію до австрійського імператора.

13 квітня 1848 р. у Львові створено польську ліберальну організацію – Центральну Раду Народову (ЦРН). Спершу в її складі налічувалося близько 25, а згодом до 145 осіб – представників різних суспільних верств, за винятком селян, серед них чимало відомих діячів, як Олександр Батовський, Август Бєльовський, Тадей Василевський, Кирило Вінковський, Петер Гросс, Мєчислав Даровський, Ян Димінський, Володимир Дідушицький, Юзеф Дзєжковський, Ян Добжанський, о. Онуфрій Криницький, Корнель Кшечунович, Томаш Кульчицький, Абрагам Мізес, Кароль Падух, Францішек Смолька, Олександр Фредро, Кароль Шайноха та ін. На засідання Ради, які відбувалися в приміщенні монастиря домініканців, а згодом у будинку Оссолінеума, у помешканнях членів Ради Д. Гембажевського на вул. Вірменській і міщанина Вітковського на вул. Валовій, нарешті, в концертному залі Старого театру, нерідко відвідували сотні осіб, серед них і селяни.

В основі програми Ради були вимоги, викладені в петиції від 18 березня. Вони зводилися до здійснення ліберальних реформ та перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської монархії. Щоправда, у дещо зміненому варіанті петиції, врученої спеціальною делегацією імператорові Фердинанду 6 квітня 1848 р., її автори інтерпретували заяву цісаря про бажання визнати і шанувати польську народність як готовність до скасування трактатів про поділ Речі Посполитої та відродження її як єдиного цілого – кінцевої мети авторів петиції, а з уст лідерів польського руху не раз лунало гасло «Хай живе Польща в її давніх кордонах!». Намагаючись залучити на свій бік народні маси, Центральна Рада Народова в умовах усе більшого невдоволення панщинною системою звернулась із закликом до шляхти негайно звільнити селян від панщини. Проте шляхта, не бажаючи втрачати своїх привілеїв, переважно не реагувала на цей заклик. За таких умов австрійський уряд, зважаючи на соціально-економічну невигідність примусової праці кріпаків і намагаючись не допустити переростання хвилювання селянства у повстання та нейтралізувати можливий вплив на нього польського ліберального табору, розпорядився скасувати панщину. 22 квітня 1848 р. було оголошено циркуляр губернаторства про скасування з 15 травня панщини в Галичині, на кілька місяців раніше, ніж у всій монархії. Проте хоч цей захід і запобіг селянському повстанню, він, будучи половинчастим, не вніс у ряди селянства заспокоєння, на яке сподівались реформатори. Незабаром Галичина стала ареною нових соціальних конфліктів на селі.

В умовах складного сплетіння етносоціальних суперечностей розгорнулася гостра суспільно-політична боротьба. Таборові монархістів, який представляли австрійська бюрократія та військові, підтримувані найзаможнішою частиною шляхти, протистояв широкий фронт антиурядових сил: ліберальна шляхта, інтелігенція та простий народ. Проте у ході подій між ними поступово наростали суперечності. Ліберальні кола, будучи прихильниками реформ і легальних методів, всіма силами намагалися підпорядковувати собі активність мас і спрямовувати її в мирне русло. У той же час народні низи, зацікавлені в радикальній ломці абсолютизму і в послідовному здійсненні демократичних перетворень, готувалися до радикальних дій. Такі настрої намагалися врахувати польські демократи, сили яких значно зміцніли за рахунок прибулих з еміграції представників Демократичного товариства на чолі з В. Гельтманом, які стояли за радикальні дії.

У перші місяці революції на польські громадські кола найбільший морально-політичний вплив мала Центральна Рада Народова, яка налагодила співпрацю з новоствореними з наданням конституційних свобод товариствами: приватних службовців, громадян усіх ремесел, підмайстрів та ін., які делегували до її складу своїх представників. Рада утворила філії на місцях, які, перебуваючи під впливом шляхти, надавали їй матеріальну допомогу. Друкованим органом Ради стала «Gazeta Narodowa», яка виходила від 19 квітня 1848 р. (спочатку під назвою «Rada Narodowa») за редакцією Я. Добжанського і стала найпопулярнішим польським часописом.

Центральна Рада Народова намагалася виражати інтереси різних, переважно середніх, верств польського населення й згуртовувати їх до праці на національній ниві в ім’я відродження власної державності. У численних відозвах вона проповідувала гасла національного і класового солідаризму. На засіданнях обговорювала проблеми винагороди за скасування панщини, створення наукового товариства. У петиціях домагалася запровадження польськомовних написів на установах та назв міських площ і вулиць. Організувала численні національно-релігійні маніфестації: траурні богослужіння за полеглих віденських (21 березня, 29 травня) і краківських (26 травня) повстанців, за страчених повстанців 1846 р. Т. Вісьнєвського і Ю. Капусцінського (31 липня), похорон учасника Краківського повстання О. Морґенбессера (24 травня), урочисте прийняття прибулих з Франції польських політичних емігрантів (29 квітня, 10 травня), вітання прибулого із-за кордону генерала Ю. Дверніцького (5–7 вересня) з приуроченим до цієї події переглядом національної гвардії на площі Св. Юра і виконання оркестром гімну «Jeszcze Polska nie zginęła», богослужіння і врочистості з нагоди 165-ї річниці перемоги Яна Собеського над турками під Віднем (16 вересня).

21 жовтня 1848 р. влаштовано доброчинний концерт на користь фонду допомоги політичним емігрантам в міському театрі Скарбека, прикрашеному зображенням польського орла. 24 жовтня 1848 р. Рада звернулася з відозвою до населення повсталого Відня, заохочуючи його до продовження боротьби з монархічною владою за свободу і демократію. Крім патріотичних маніфестацій у Львові поширювалися так звані «котячі музики» – галасливі зборища з вибиванням вікон під будинками небажаних у місті представників бюрократії та інших одіозних осіб.

Центральна Рада Народова підтримувала контакти з прибулим до Львова керівником Централізації Демократичного товариства В. Гельтманом, славнозвісним генералом Ю. Бемом та підполковником колишнього польського війська А. Пйотровським, проте їхніх повстанських планів не підтримала, вважаючи їх авантюрними. Так само не підтримала Рада і колишнього польського офіцера, члена Демократичного товариства і Об’єднання польської еміграції, начебто угорського емісара Л. Ванського та групи львівських угрофілів у їхніх спробах навербувати у Львові легіон добровольців на підтримку повсталої Угорщини, а для з’ясування реальної ситуації надіслала до Пешту спеціальні делегації.

20 травня Раду відвідав агент Французької республіки Ш. Дідьє, для якого та для німецького парламенту в Франкфурті вона виготовила спеціальний меморандум щодо польської справи. До Франкфурту Рада вислала спостерігачів з повноваженнями відстоювати польські національні інтереси та вживати заходів для вирішення польського питання – здобуття національно-територіальної автономії як кроку до відродження цілої і незалежної Польщі.

Представник Ради виїздив також у травні 1848 р. до Вроцлава для участі у з’їзді польських політиків з різних регіонів Польщі з метою згуртування патріотичних сил на засадах легальності та узгодження вимог національних реформ й поєднання зусиль для досягнення кінцевої мети – незалежності Польщі, який однак, закінчився безрезультатно.

Центральна Рада Народова опікувалася національною гвардією, яку до серпня 1848 р. очолював генерал Ю. Залуський, а згодом малопопулярний полковник Р. Вибрановський. Демократи вважали національну гвардію зародком польського війська (її однострій становив традиційний темносиній одяг з амарантом та рогатівка з орликом), а консерватори – сторожею безпеки перед селянами та міщанами. Надавалася допомога також молоді, яка прибувала з Королівства Польського, бажаючи взяти участь у формуванні польського війська.

У складі національної гвардії діяв Академічний легіон, який перебував під впливом радикально налаштованих емігрантів. Він ініціював політичні зібрання, які активізували патріотичні настрої поляків. Друкованим органом національної гвардії став часопис «Dziennik Narodowy».

Влітку 1848 р. ЦРН взяла активну участь у виборах до віденського парламенту, забезпечивши обрання депутатами від Львова дідича Л. Борковського, адвоката М. Дилевського, доктора прав Ф. Зємялковського, в Любачівському окрузі – доктора прав Ф. Смольки, в Яворівському – доктора прав К. Вінковського. Представники ЦРН у парламенті належали до «лівиці». Ф. Смольку у жовтні 1848 р. обрано президентом рейхстагу. ЦРН також делегувала до Відня львівського радикала Ю. Ґосляра для агітаційної діяльності на її користь серед селянських депутатів. Там він став учасником антиурядового повстання як офіцер польського легіону і ад’ютант генерала Бема.

На початку серпня 1848 р. край охопила епідемія холери, однак заходи місцевої влади щодо захисту населення виявилися малоефективними. До кінця вересня 1848 р. на холеру лише у Львові захворіло 843 особи, з яких 371 померла.

У вересні 1848 р. Центральна Рада Народова відіграла вирішальну роль в організації виборів міської управи Львова – Міського виділу, повноваження якого припинилися ще в травні 1848 р. Під її впливом президентом Міського виділу обрано її представника адвоката М. Ґноїнського, одним із заступників – члена Ради князя Л. Сапєгу й чимало представників Ради увійшло до 60-особового складу управи. Розкритикувавши надто забюрократизований статут, рада своєю ухвалою зобов’язала новообрану управу опрацювати проект нового міського статуту, який забезпечив би реальну участь широкого кола міщан у самоврядуванні.

Опозицію Центральній Раді Народовій творило засноване у червні 1848 р. консервативне Товариство дідичів (Stowarzyszenie Ziemiańskie), яке вважало її самозваним органом. Його часопис «Polska» своїми різкими випадами проти демократичних засад спровокував перший у Львові політичний страйк – відмову від складання газети в друкарні Піллера у вересні 1848 р. Рада, вважаючи діяльність Товариства дідичів шкідливою для національної справи і вигідною урядові, висловила йому публічний осуд у пресі.

Восени 1848 р. активізувалася права опозиція і в самій ЦРН. Натомість зріс вплив прибулих до міста з еміграції діячів Централізації Демократичного товариства та їх прихильників серед міських низів і молоді, які сповідували радикальні засади. Усе це на тлі поступового зміцнення позицій провладного табору ускладнило суспільно-політичну ситуацію в регіоні, робило її вибухонебезпечною.

Центральна Рада Народова, не втручаючись у перші місяці існування у діяльність виконавчої влади, демонстративно підкреслювала свою незалежність від неї. Вона ініціювала зрив останнього засідання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадіоном на 26 квітня, і схилила частину його депутатів увійти до її складу. Вона також опротестувала створення губернатором під своїм протекторатом на противагу їй дорадчого органу – «Байрату».

Губернатор Ф. Стадіон, терплячи присутність Центральної Ради Народової, всіляко її ігнорував, дозволяв «радитись, але не підміняти владу», а 26 квітня 1848 р. навіть наказав опечатати її зал засідань та конфіскувати папери, що додало їй тільки більшої ваги в очах громадськості. З від’їздом Ф. Стадіона зі Львова на початку червня 1848 р. і призначенням на пост віце-президента губернського управління А. Ґолуховського представники Центральної Ради Народової, контактуючи з ним, висловлювали сподівання, що він як перший краянин-поляк на чолі політичної влади в провінції повинен добре прислужитися краєві, рахуючись із загальною громадською думкою. Ще більші надії пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкінці жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Її делегація на чолі з головою О. Батовським, вітаючи його з довгоочікуваним прибуттям, висловила впевненість, що в тогочасних складних умовах він зуміє оперативно вирішити проблеми рідного краю. Найпекучішою ж проблемою для тогочасного польського політикуму стала поява на суспільно-політичній арені українського національного руху.

Український національний рух. Один із тогочасних діячів В. Подолинський засвідчив наявність серед галицьких українців доби «Весни народів» різних політичних орієнтацій: проавстрійської, пропольської, проросійської та «прослов’янської». З-поміж них найвпливовішою виявилась організація проавстрійська, яка започаткувала український рух врученням губернаторові Ф. Стадіону від імені групи представників греко-католицького духовенства і міщанства Львова петиції на ім’я імператора Фердинанда від 19 квітня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах і громадсько-політичному житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духівництва різних конфесій. А вже 2 травня 1848 р. у Львові засновано першу українську легальну політичну організацію – Головну Руську (українську) Раду, яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Серед 66 її засновників – 20 дрібних чиновників, 9 представників світської інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан, один підприємець. Пізніше рада складалася з 30 постійних членів. Її очолив єпископ Греко-католицької церкви Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради – проповідник при соборі Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переїздом єпископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керівником Головної Руської Ради став М. Куземський.

Акт заснування Головної Руської Ради відбувся при демонстративному вшануванні пам’яті священика і поета Маркіяна Шашкевича, що мало засвідчити солідарність її творців з визвольними змаганнями колишньої «Руської Трійці».

Друкованим органом Головної Руської Ради стала «Зоря Галицька» – перша газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому ж номері, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (тобто, українського. – Авт.) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці – одна нація. Відозва закликала українське населення до використання завойованих революцією демократичних свобод, утворення рад на місцях, мирних взаємин з польським населенням і наголошувала на відданості конституційній монархії.

Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституційним шляхом, захист його національної культури, зрівняння греко-католицького обряду, Церкви і духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом і духовенством. Заснування й патріотичну діяльність Головної Руської Ради благословив митрополит Михайло Левицький.

Конкретизована в процесі виконання програма Головної Руської Ради включала такі основні вимоги: скасування середньовічних повинностей селян за викуп, ліквідація привілеїв великих землевласників (права полювання, примусового найму і т. ін.), гарантування селянської земельної власності й захист селян від утисків дідичів, піднесення сільського господарства; свобода промислової діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок, кредитних установ; скасування різниці станів і встановлення рівноправності всіх громадян перед судом і законом; захист власності і честі, підвищення рівня народної освіти, поліпшення охорони здоров’я і т. ін.; забезпечення вільного національного розвитку українців Східної Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статті «Становище русинів у Галичині» (1846).

З ініціативи Головної Руської Ради, з врахуванням історичної традиції, за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князів із зображенням золотого лева на блакитному тлі. Згодом, у 1918 р., цю символіку перейняв уряд Західно-Української Народної Республіки.

Головна Руська Рада координувала діяльність 50 місцевих руських рад у містах, містечках і деяких селах Східної Галичини, які стали справжніми осередками українського громадсько-політичного і культурного життя. Особливою активністю відзначалися руські ради Надсяння – Перемиська, Сяноцька (окружні), Бірецька, Ліська, Мушинська, Затварницька, Любачівська, Ярославська (деканальні).