Князь-варвар

Четверта книга – «Принцеса – дружина варвара». В цьому романі буде детально описано одруження Великого князя Володимира на візантійській принцесі Анні та наступне криваве хрещення Києва. Буде змальована доля жінки, яка фактично забута історією, хоча саме Анна зробила найвагоміший внесок у те, що на цю, рідну нам, землю прийшов новий Бог. Прийшов і докорінно змінив життя і долю наших предків. У думках називав героїню Анна Рівноапостольна, тому що дуже хочеться відновити історичну справедливість щодо цієї жінки, принцеси, яку принесли у жертву рідні брати, розплатившись нею за своє спасіння і використавши її у своїх підступних планах щодо наших земель.

Крім того у четвертій книзі буде описана так звана «Перша змова волхвів». Події, які запалять вогонь повстання у рідних землях проти чужинської віри і невідомого Бога.

Тепер Великому князю слід рятувати від смути не далеку Візантію, а власну землю. Боротьба буде кривавою і відчайдушною. Вогонь і меч ходитимуть нашими землями, ставлячи на коліна одних, а іншим відтинаючи голови. Це вже рідна кров на рідній землі…

Завершальний п’ятий роман має робочу назву «Друге повстання волхвів. Знак відчаю». Душа і серце моє «розривається навпіл», коли я думаю про цю книгу. Вона буде сумною і трагічною, як вся доля нашої землі і нашого народу. «…Ріки сліз і крові принесли на собі нові часи для наших предків і якими ті часи були протягом десяти віків, відомо кожному… Лише від нас залежить, які ми зробимо висновки із історії нашої рідної землі, а у відповідності до наших висновків житимуть наші нащадки і або славитимуть нас, або проклинатимуть…»

Можливо, десь на сторінках п’ятої книги будуть відчуватися нотки оптимізму щодо далекого майбутнього наших земель, але в основі буде висвітлена боротьба людини самої із собою. Коли світла сторона людини оголошує ворогом темну сторону тієї ж людини і починається непримирима війна. Та війна, яка не може мати переможців, її результатом може бути або мир, або смерть усіх…

Хочу зазначити, що історична епопея «Прокляття волхвів» є твором художнім, у якому автори спробували викласти своє власне бачення розвитку тих подій, які мали таке велике значення для подальшого історичного поступу, який мав місце на наших споконвічно рідних землях, від прадавніх часів аж донині. Можливо, через тисячоліття, саме сьогодні ми пожинаємо плоди тих зерен, які були рясно завіяні на наших споконвічних теренах. Можливо, сьогодні відбувається остання змова волхвів, із нестерпним бажанням наших пращурів повернути нам нашу Землю, саме у тому вигляді, у якому вони її колись полишили. Можливо, саме сьогодні приходить розуміння нашої невипадкової величі і сили духу, яка дає наснагу протистояти озвірілим супостатам, ворогам усього сущого.

Відповідь на це дасть наша майбутня історія, яка сьогодні твориться, яка сьогодні пишеться.

Сподіваюся, що піднята тематика буде цікавою для широкого кола наших українських читачів. Тих читачів, які вже сьогодні запитують себе про причини наших бід, їхні витоки та причини творення. Які хочуть зрозуміти минуле, щоб усвідомити своє майбутнє…

Ігор Макарук

Івано-Франківськ,

2014 рік

* * *

«Гадаю, що перша помилка – візантійський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися із цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду, не визрілу душу народу – призвів до жіночності духу як атрибута нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності і пірамідальності будови. Український дух так і не зміг видряпатися з-під цього тяжкого каменя».

Василь Стус

Пролог

Одна мить дитинства

По-літньому гарний день вже поступово хилився до тієї пори, коли сонце полишає зеніт і плавно починає скочуватися до лінії горизонту, яка височіла над тими пагорбами, що простягнулися від великої річки ген-ген, в манливу далечінь. Це був саме той день, коли у сонячному промінні купався неймовірно п’янкий запах квітучої липи, що, в поєднанні з легеньким вітерцем, створював неймовірну атмосферу. Ту атмосферу, якою хочеться насолоджуватися, вдихати на повні груди і, заплющивши очі, йти назустріч тому благосному відчуттю.

Саме такими відчуттями самотньо бавився дев’ятирічний Володимир. Він марив ясним сонечком, підхоплював легенький подих вітерцю, наповнюючи ним свої дитячі груди і заплющивши очі, починав бігти за ароматним запахом липи, так, щоб бодай на одну мить не втратити його. А коли п’янкий запах таки втрачався, і вітерець, наче бавлячись з малюком, направляв свій подих у інший напрямок, Володимир зупинявся, відкривав повіки, знову звертав свій погляд до сонця, визначаючи, який шлях воно здолало у напрямку горизонту, за той час, відколи він грайливо забавляв вітер. Інколи Володимиру здавалося, що сонце не здійснило ні кроку, а іноді він з душевним трепетом зауважував, що велике небесне світило наче зачепилося за маленьку хмаринку і з нею разом пливе по небу, як вітрильна чайка, що лине хвилястим Дніпром.

Володимир знову глибоко вдихнув, набравши повні груди повітря, заплющив очі і, широко розставивши руки, зі сміхом почав бігти за п’янким запахом липового цвітіння. Хлопчина біг і йому здавалося, що весь світ, зараз у цю мить, готовий перед ним розступитися. Від такого відчуття у малого княжича аж дух спирало і серцю в грудях було замало місця. Володимиру хотілося, щоб ця мить тривала, якщо не вічно, то хоча б якомога довше. Щоб було сили насолодитися нею удосталь…

Аж раптом княжич на щось наштовхнувся і мало не впав від несподіванки. Володимир розплющив очі і побачив перед собою двох старших братів: Ярополка і Олега. Він спробував їм усміхнутися, але усмішка не вийшла надто привітною. У душі молодший княжич розумів, що йому не варто чекати від цієї зустрічі чогось хорошого. Крім того, усім душевним єством Володимира пробіглося роздратування за втраченими по-дитячому казковими відчуттями. А Ярополк і Олег тим часом стояли та надмірно дивилися на свого молодшого брата.

– Смерде, ти як стоїш перед княжичами? – злобно звернувся Олег до Володимира, намагаючись своїми словами як найбільш дошкульно принизити його.

І дійсно, слова сказані Олегом, наче голкою, прокололи серце малого Володимира. У скронях натужно запульсувала кров. Йому важко було знести таку образу, але що він міг зараз вдіяти? Від роздратування і обра5зи малий княжич на якусь мить закусив нижню губу.

– Я не смерд, – з притиском і злісним відблиском у очах процідив крізь зуби Володимир.

– Якщо ти не смерд, то може закуп? – нахабно запитав Олег і розсміявся, розуміючи, що його слова ще більше принижують малолітнього Володимира.

– Я княжич, такий же як і ви, – промовив гордливо Володимир, піднявши догори підборіддя, намагаючись відстояти своє кровно-княже право. – Я син Великого князя київського Святослава Ігоровича…

– Можеш себе величати ким завгодно, байстрюче, але насправді ти син брудної служниці, тому не маєш ніякого права називатися княжичем, – наче вирок проголосив Ярополк таким голосом, наче він вже Великий князь, а тоді різко, намагаючись налякати Володимира, наказав: – Ставай на коліна перед княжичами, син блудниці.

Володимир не міг вже зносити болючі та принизливі образи, він відчув, що може зараз розплакатися. Сльози хвилею, із глибини душі, від самого серця почали накочуватися до очей. Тому, щоб не розплакатися перед жорстокими братами, Володимир різко розвернувся і побіг у бік річки, до піщаного берега. Він мав надію, що брати залишать його в спокої, вони вже достатньо його принизили, тому не побіжать за ним. Але він помилявся, старші і дужчі брати швидко наздоганяли його.

Володимир відчув сильний поштовх у спину, від якого він спіткнувся і, зробивши ще декілька кроків, з розмаху боляче упав обличчям у пісок, відчувши, як піщинки заскреготали між зубів. Біль від поштовху і падіння розбігся по усьому тілу малюка.

«Вони хочуть мене вбити!» – жахлива думка промайнула в голові малого Володимира. І ця думка посилилася непереборним страхом упереміш із лютою ненавистю, яка прорізала його свідомість в ту мить, коли Ярополк взяв його за комір сорочки і різко шарпнув. Край натягнутого комірця уп’явся в горло Володимира, заважаючи йому дихати. Малий княжич закашлявся і заплющив очі, не маючи наснаги протистояти, своєму, як він вважав, братові-вбивці.

Але Ярополк не мав на меті вбивати молодшого брата, його душа жадала іншого. Він бажав продовжити глум і приниження, поки що набагато слабшого за нього Володимира. Він підняв його за комір і поставив перед собою на коліна, задоволено усміхаючись від потішеного жорстокістю самолюбства.

– Вклоняйся до ніг майбутньому Великому князю цієї землі, син блудниці, – прохрипів розгарячілий Ярополк, не замислюючись до яких наслідків, у майбутньому, може привести ця наруга.

А Володимир, важко дихаючи, примружив очі і спідлоба, з ненавистю глянув на свого кровного кривдника. В цю мить біль за образу і злоба почали перемагати страх. Він скреготнув зубами, збираючи докупи пісок, який там застряг.

– Ось тобі твоя земля, невігласе, – відчайдушно і безстрашно прохрипів Володимир і виплюнув зібрані піщинки, які скреготіли на зубах, Ярополку на його вузькі штани.

Побачивши це, Ярополк оскаженів. Важко задихаючись від люті, він з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула із носа і розбитих губ. Володимир здригаючись впав на землю і закрив болюче обличчя обома долонями.

Ярополк же почав бити ногами тіло майбутнього Великого князя київського Володимира Ясне Сонечко, який лежав втративши свідомість, на піску, поблизу берега річки. Ярополк вдарив його ногою раз, вдруге, але тут, злякавшись всього, що відбувається, схаменувся Олег і почав відтягувати старшого брата від молодшого.

– Доста з нього, пішли, а то ще хтось побачить і батькові скаже, – намагаючись врозумити брата, стурбовано промовив Олег.

Ярополк хотів ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подіяли на нього, як ківш холодної води, він зупинився. Його руки тремтіли і він важко дихав. Ще раз глянувши на бездиханне тіло, Ярополк плюнув зпересердя в бік Володимира і пішов до стежки, яка вела до великокнязівського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слідом за ним пішов і Олег.

Коли Володимир прийшов до тями і усвідомив, що з ним відбулося на цьому піщаному березі, то біль і люта ненависть почали розривати його дитячі груди недитячим риданням. Ще зранку весь світ і життя здавалися йому чудовими і прекрасними, а зараз він відчув все зло цього світу, направлене лиш на нього, маленького скривдженого хлопчика. Його била істерика, він тремтів усім тілом і тремтів не від холоду, а від лютої злоби і невідрадного почуття до своїх братів. Очі горіли нездоровим вогнем, і цей вогонь буде виникати в очах Володимира протягом всього його життя, коли він буде чути імена своїх братів-кривдників, яких він тоді, на тому піщаному березі, викреслив зі свого подальшого життя, знаючи, що їм не буде прощення ніколи.

Трохи заспокоївшись, він спробував витерти з обличчя ту суміш крові, піску і сліз, які застигли на його щоках, губах і підборідді. Але торкнувшись розбитих губ і носа, він знову, відчувши різкий біль, зціпив зуби від нової хвилі ненависті, яка виростала із його єства, ширилася ним і поглинала кожну частинку його тіла, щоб вкоренитися там назавжди, щоб не забути ніколи, ні за яких обставин.

І тут Володимир, підвівши погляд, побачив Добриню. «Дядько, ось хто мене захистить», – рятівна думка промайнула в свідомості Володимира. Він зірвався з місця і кинувся до свого кровного захисника, який зупинився за два кроки, вражений побаченим.

– Хто посмів вчинити таке з тобою? – стурбовано запитав Добриня, пригорнувши до себе скривдженого малюка.

– Я їх ненавиджу, – прохрипів Володимир, приникнувши всім своїм дитячим тілом до кремезного Добрині, – і буду ненавидіти до тих пір, поки вони житимуть. До тих пір, поки вони не помруть. А коли помруть, то вони прокляті не знайдуть шляху до воріт Ірійських…

А ясне сонечко байдуже, незважаючи на перипетії земного життя, мовчки скотилося до горизонту і сховалося за ген он тими пагорбами, щоб сьогодні більше нікому не світити.

Розділ перший

Земля київська. Важке рішення

…«Далекий відгомін століть, плином своїм безповоротним, лине понад Землею, проникаючи у свідомість людей, які живуть на благословенних теренах, і, не затримуючись, розправивши крила, вириваються у майбутнє, чекаючи нас там із нетерпінням», – мислив я, спостерігаючи за птахом, який, наче знак Богів, пролинув попри нас, на інший берег річки.

– Я вже колись жив на цій Землі, – раптом промовив Данеслав, відірвавши мене від моїх роздумів.

Я, усміхнувшись, подивився на свого товариша, але, наткнувшись на серйозний і упевнений погляд, мимохіть мовчки кивнув головою. Не тому, що я погоджувався, а тому, що мені також хотілося бути упевненим у всьому тому, що я бачив і знав.

– Ти також, Інгваре, тоді жив, – ствердно і переконливо хитнув головою Данеслав, дивлячись мені прямо у вічі.

«Невже це все правда?» – мовчки, дивлячись у вічі своєму товаришеві, запитав я сам себе.

– Поглянь навколо, так було завжди на нашій рідній землі, – Данеслав говорив, і мені здалося, що він дивиться попри мене, десь туди, у сиву далечінь. – Люди орали, сіяли, вирощували, жали, а у часи лихої біди кидали рало і брали у руки меч зі щитом, а у серце відвагу і звитягу.

– Так чинили наші предки, – кивнувши головою, промовив я, щоб підтримати товариша.

– Так чинимо і ми. Так само ходитимуть нашими слідами нащадки рідного Роду нашого. Тому що це наша Земля, яка від Богів перейшла до наших пращурів. А від них, покоління за поколінням віддана нам на збереження, процвітання і передачу нашим нащадкам. Від самого народження аж до смерті.

– Від віку на всі часи, – продовжив я мовити сакральні слова, а сам подумав: «Він і направду сильніший за мене. І віра його незламна».

– Інгваре, – звернувся до мене мій друг, – ти пам’ятаєш, що нам казав старий мольфар Орій Давній, там, на горі Гук Мольфарський?

Я знову поглянув йому у вічі і неупевнено кивнув головою, тому що мені здавалося, що я пам’ятав, але не знав, чи це було насправді, чи це мені наснилося.

– Орій говорив: «Слухайте, нащадки славних предків своїх, слово сущих у роді небесному: «Дітей своїх родовими іменами називайте, щоб не перервався у родинах ваших зв’язок предків з нащадками. Родове ім’я, дане вашому чаду від предків, від самого роду небесного, – вірний оберіг, а чужорідне ім’я – все одно, що прокляття. Родове ім’я – Пам’ять Родову відмикає, чужорідне – безрідним на землі жити прирікає. Пам’ятайте, родичі, що ви – Сварожичі-Божичі від народження, діти Рідних Богів наших. Тому називайте своїх дітей тими іменами, які Богів і предків прославлятимуть, і Боги перебуватимуть у дітях ваших та у справах і помислах їхніх. Славте, родичі, рід небесний! З роду небесного ви у світ прийшли, у роді земне втілення знайшли, та в строк свій з роду земного в рід небесний повернетеся, як це Родом Самим визначено. Славу творіть Рідним Богам! Серцем – Праві дотримуйтесь. Адже стезя Праві – не десь, а тут – по дорогам земним пролягає. І як ви йдете по землі, свою честь і вірність роду зберігаючи, – так по шляху Праві до Обителі Світла Божого піднімаєтесь, яка у Серці вашому перебуває від віку нетлінного. Стежкою Праві у минулі часи предки ваші йшли і вам те ж творити заповідали. Так і ви, ланцюг родів земних продовжуючи, нащадкам своїм те ж саме заповідайте. І нехай не перервуться ланцюги родів земних ваших, поки Сонце красне світить, поки Мати Сира-Земля родить! Від Кола до Кола! Слава Роду Вседержителю! Слава роду небесному! Слава роду земному!

І у цю мить я все згадав…

1. Добромир Поклінний

Це було його життя

Зима поступово послаблювала свою міць, перед впевненим наступом весни. Люди дякували Богам за пережиту холодну зиму і з надією на тепло та добро дивилися у майбутній річний кругообіг. Адже на порозі поставав новий рік. Це вже був 6495 рік від того часу, коли Боги створили цей світ і подарували його для життя першим людям нашої землі.

– Все буде добре! Боги нас оберігають і люблять, – міркуючи промовив колишній посадник переяславський, боярин Добромир Поклінний, наче сам себе переконуючи у світлості прийдешніх часів.

Усамітнившись, Добромир сидів у своїх боярських хоромах, які знаходилися у самому центрі переяславського дитинцю. А який був дитинець у Переяславі, було відомо усім у Київській державі.

Поважний боярин розмістився у зручному дубовому кріслі, яке стояло біля каміна, що палахкотів живильним теплом, у лівій частині просторої, багато прибраної кімнати. Добромир хотів відпочити, а заодно і помислити над днями, як минувшими, так і тими, що грізно поставали на обрії. Зробити це боярин міг лише тут, у своїх гостинних і милих серцю палатах.

Ця кімната була постійним пристанищем старого боярина. Тут він проводив більшу частину свого дня, працював, перебував у роздумах, спогадах. Саме у цих палатах Добромир приймав своїх поважних гостей. Інколи навіть траплялося, що старий боярин не йшов ділити сімейне ложе зі своєю дружиною Катериною, а ночував ось на цьому тапчані, який стояв під стіною, з іншого, протилежного боку від каміна, ближче до вікна. Того вікна, з якого можна було споглядати за життям міста аж ген за дитинець через окольний град до тієї сторони, де закінчувалося поселення мирян. Туди, де мілководна Альта з’єднується із руслом могутньої річки Трубіж.

Цієї ночі Добромир також ночував у своїй улюбленій кімнаті, тому що мав вранішній клопіт і не хотів будити дружину спозаранку. Справа у тім, що двічі на тиждень боярин, встаючи до сходу сонця, приносив, як завше, молитву Богам, а потім вправлявся у військовому бойовому мистецтві з одним із дружинних воїнів, які несли службу у Переяславі. Добромир хотів відчувати, що він ще вправний воїн. Що він ще може тримати удар при шаленому натиску супротивника, не дивлячись на вік і ті рани, які були отримані у колишніх кривавих баталіях.

Для Добромира була надто важливою ця обставина, адже він зустрічав уже шістдесят третю весну у своєму довгому і всіяному різними перипетіями житті. Хоча насправді, Добромиру здавалося, що життя пролинуло, промайнуло, як одна невловима мить, та мить, яка залишається лише відголоском минулих подій, у твоїй, поки що, ще живій пам’яті.

Боярин із відчуттям поваги піднявся зі свого крісла і пройшовся із одного краю кімнати у інший. Підійшовши до широкого столу, який стояв у глибині просторої кімнати, Добромир обіперся обома руками у край гладкої поверхні і зосередив свій погляд на мініатюрну, невеличку, майстерно виготовлену подобу свого Бога. Він так стояв декілька миттєвостей, величаво нависнувши над маленькою подобою Того, хто вершив родинну долю Поклінних. Можливо, у цю мить він відверто розмовляв з ним, дякуючи за сьогодення, а можливо, жалівся на долю, яка не завжди, як здавалося боярину, була до нього справедлива. Більше того, інколи були нестерпні хвилини болю, коли Добромир у повному відчаї, стоячи поряд із палаючим полум’ям Крада, хотів дорікнути Богові за несправедливість, але вчасно зупинявся. У глибині душі боярин розумів, що Бог не може помилятися, адже він один відає, що твориться навколо нас у круговерті не завжди зрозумілих простому смертному подій. Тих подій, які дуже часто лягали важким відбитком на життєвому шляху людини. Подій, які ставали дороговказом на шляху життєвої маяти.

Добромир опустив голову і, поклавши руку на груди, віддав шанування Богу. Так він простояв кілька затяжних миттєвостей, а тоді, відступивши на крок, випростався.

Незважаючи на свій поважний вік, Добромир був високим, струнким і підтягнутим. Боярин завжди намагався відповідати тому становищу, яке він займав, як у місті, так і у Київській державі. Лише злегка плечі починали сутулитися під важким натиском прожитих років.

Також свідченням пережитих життєвих перипетій була глибока, сумна складка на чолі боярина, яку можна було прийняти за шрам, залишений тонким вістрям ворожого меча. Хоча хто знає направду істинну причину тієї натільної складки? Можливо, вона була відбитком того шраму, який утворився на серці боярина. І не меч був причиною того шраму, а тяжкі життєві втрати, які довелося пережити Добромиру, поважному боярину переяславському.

Добромир кілька разів провів долонею по чолу, наче намагаючись розгладити начільну складку, а тоді, різко відвернувшись від столу, підійшов до каміна і, нахилившись, взяв обома руками кілька сухих березових полін і кинув їх до пригасаючого багаття.

Вогонь зрадів, що зміг віднайти нову жертовну поживу, затанцював над загравою свій ритуальний поглинаючий танець. Цей вогненний танок зумів відбитися у погляді синіх очей боярина, які задумливо дивилися на багряне дійство. Те дійство, яке приносило у жертву одних, щоб дати тепло і можливість жити іншим.

Дуже часто Добромир любив прищурювати свої повіки, так, що попервах було важко розгледіти колір його очей, але коли він відкривав свій погляд, то могло здатися, що у його погляді відбилася вся синява нашого неба.

Добромир не був красенем, хоча й відразним його не можна було назвати. Просто у нього був надто суворий вигляд, який одних людей відлякував, а інших, навпаки, заворожував і притягував. У ньому відчувалася безмежна владність, яка дозволяла йому керувати ватагами у самі скрутні та важкі миті життя і не лише на ратному полі.

Боярин відволікся від танцю вогню, який на мить його заворожив своєю гармонійністю, випростався і, повернувшись, пройшов до того місця, де зберігалася його зброя. Він легенько, з повагою доторкнувся до свого бойового меча і відчув спорідненість із живим, як він вважав, шматком майстерно викуваного булатного металу. Того металу, який надто вправно умів забирати життя у завзятого ворога, за якими б він обладунками не ховався.

Але у руки Добромир не став брати меч. «Не треба його будити без потреби», – помислив боярин і, відірвавши долоню від меча, як завжди з трепетом, доторкнувся нею до одежі на грудях, наче намагаючись передати собі ту енергію і міць, яку він отримав від своєї рідної зброї. «Адже меч забирав життєву енергію і силу у вбитого ним ворога, а потім він міг ділитися своїм надзвичайним набутком із тим, кому він належав, зі своїм господарем», – так говорили волхви, і Добромир свято у це вірив. Більше того, він сам неодноразово у цьому переконувався.

Так, тримаючи долоню на грудях, Добромир, знову ступивши кілька кроків убік, розвернувся, крутнувшись на каблуках дорогих чобіт, і, зупинившись посеред кімнати, роззирнувся. Оглянув себе, свій одяг і повільно попрямував до свого улюбленого дубового крісла.

Одягнений боярин був у шовкову білу сорочку із червоною вишивкою навколо горловини та грудного вирізу. Сорочка була підперезана вузьким шкіряним поясом з металевою, ліроподібною застібкою. На плечах, поверх сорочки, була накинута дорога візантійська плащ-мантія, яка була застібнута невеликою, але коштовною фібулою, посередині під шиєю.

Фібула була закріплена так, щоб її не прикривала невелика, гостра, підстрижена борідка, яка раніше була чорна як вороняче крило, а нині посріблилася відтінком сивини. Хоча не лише борода побіліла у Добромира. Побіліло напівдовге волосся, яке було старанно розчесане назад і спадало з маківки на потилицю.

Підійшовши до крісла, Добромир сів, спочатку чомусь лиш на краєчок. Посидівши так мить і відчувши незручність, боярин сів, зручно обіпершись усім своїм тілом у спинку. Руки поклавши на коліна, боярин через тканину штанів нащупав кінчиками пальців правої руки старий шрам над коліном правої ноги, який йому колись залишили на згадку печеніги, взявши в облогу Київ, у якому тоді правила Велика княгиня Ольга. Через це давнішнє поранення Добромир злегка, майже непомітно, тягнув праву ногу, шкутильгаючи.

Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому він завжди під шовкові штани ще одягав полотняні порти без кишень, які трималися на просунутому по верхньому краю ремінцеві. Порти були вузькі і заправлені у шкіряні чоботи, які мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрізані під кутом та по краях гаптовані візерунковим гаптуванням.

Так, боярин одягався пишно, і ніхто не міг собі дозволити у Переяславі одягатися пишніше за Добромира Поклінного. Так само, як сам Добромир не міг собі дозволити одягатися пишніше за Великого князя київського Володимира Святославовича, не дивлячись на те, що той мало не став боярину зятем.

Згадка про доньку болючим щемом не просто розтяла, розірвала серце у грудях на дрібні шматки. Добромир підвів праву долоню до грудей, наче намагаючись пригасити болючий вогонь у грудях, але через мить передумав і відвів руку. «Нехай пече, нехай болить, щоб пам’ятав, щоб не забував. Щоб каявся і картав себе до самої Кради, до тих пір, поки я тебе не зустріну у садах Ірійських», – зціпивши зуби і заплющивши очі, надривно помислив Добромир.