Леопард

Вона закотила очі до неба, намагаючись не виказати своєї радості.

– Давай сюди.

– Красно дякую, – мовив він, відкривши пакунок, у якому, як вона зауважила, не було жодної пляшки, й простягнув їй блок «Кемелу», у якому вже бракувало пачки.

На посадку вона йшла попереду, щоб він не помітив її посмішки. Кая була неспроможна заснути досить довго, тож запам’ятала, як здійнялися у повітря, як зникав під ними Гонконг і як Харрі не зводив очей з возика стюардеси, на якому манливо дзвеніли пляшки. Побачила, як він заплющив очі, й почула ледь чутну відповідь стюардесі:

– No, thank you17.

Вона розмірковувала, чи має рацію Гуннар Хаген, чи справді чоловік, який сидить поруч із нею, – той, хто їм потрібен? А потім відключилась, наче знепритомніла, і їй примарилось, ніби стоїть перед зачиненими дверима й чує самотній, холодний крик птаха в лісі, й видавався він таким дивним, бо навколо все було залляте сонячним промінням. І вона відчинила двері…

Прокинувшись, побачила, що поклала голову йому на плече. У роті пересохло. Голос командира екіпажу повідомляв, що вони заходять на посадку в лондонському аеропорту Хітроу.

Розділ 5

Парк

Маріт Ульсен полюбляла кататися на лижах у горах, але бігати підтюпцем їй було осоружно. Вона ненавиділа себе за те, що, пробігши якусь сотню метрів, відчувала ядуху, їй видавалося, що варто їй поставити ногу, як земля задвигтить, мов при землетрусі. Вона ловила спантеличені погляди тих, хто гуляв у парку, й те, який вона мала вигляд у їхніх очах: тремтливе подвійне підборіддя, драглисті складки, обтягнуті тренувальним костюмом, що вип’ячує усе накопичене сало, безпорадний вигляд, як у риби, що хапає ротом повітря, коли її викинули на берег. Вона теж помічала отой вираз на обличчях людей із зайвою вагою, коли вони займаються спортом. Саме з цієї причини, хоч вона лише одна з кількох, жінка щовечора тричі на тиждень бігала у Фрогнерпарку о десятій вечора. О цій порі там майже нікого не було. А ті, хто був, навряд чи мали змогу роздивитися, як вона, засапуючись, бігала під нечастими ліхтарями численними стежками через увесь парк. Та якщо хтось і звертав на неї увагу, то навряд чи впізнав би депутата стортингу від Робітничої партії і Фіннмарка. Утім, «упізнати» – це, безперечно, перебільшення. Маріт Ульсен бачило небагато людей. Виступаючи із заявами, зазвичай від свого фюлька, вона не привертала стільки уваги медіа, як її більш фотогенічні колеги. Поза тим, за час своїх депутатських повноважень вона досі ще не зробила й не сказала нічого істотного. Принаймні саме так вона це пояснювала сама собі. Пояснення редактора часопису «Фіннмарк дагблад», що політично вона – легковаговик, було просто грою слів, іронізуванням над її зовнішністю. Утім, редактор не виключав можливості, що колись вона з’явиться в уряді Робітничої партії, адже цілком задовольняє основні вимоги: не має вищої освіти, є жінкою й не зі столиці.

В одному редактор мав рацію: її сила не в розлогих, складних і пустопорожніх міркуваннях. Вона – проста людина з народу, яка знається на тому, як живуть прості чоловіки й жінки, тож її голос – це їхній голос у парламенті, у якому сидять пихаті, зосереджені лише на власній персоні столичні мешканці. Бо Маріт Ульсен завжди говорила щиро й просто в очі. Ось у чому її головний козир, зрештою, саме завдяки цьому вона опинилася там, де є нині. Завдяки своїй розважливості та гумору, який мешканці півдня Норвегії називали «північним» та «перченим», вона завиграшки перемагала у небагатьох дебатах, до яких її допускали. Отож на неї обов’язково звернуть увагу, це лише питання часу. От лише скинути б кілька цих клятих кілограмів! За результатами досліджень, люди менше довіряють огрядним, підсвідомо вважаючи зайві кілограми свідченням неспроможності опанувати себе.

Попереду був невеличкий підйом на пагорб, і вона, зціпивши зуби, задріботіла, утім, якщо точніше, фактично йшла звичайним кроком. Крок за кроком – нагору. Саме так. Марш назустріч владі. Долаючи вагу й збільшуючи шанси бути переобраною. Вона почула хрускіт гравію позаду себе, спина машинально випросталась, а серце закалатало. Ці ж таки кроки вона чула минулої прогулянки, три дні тому. І за два дні до цього – теж. Минулого разу Маріт, озирнувшись, зауважила чорний спортивний костюм з каптуром, ніби за нею біг боєць спецзагону. В обох випадках хтось біг слідом за нею майже дві хвилини, а потім звук зникав. Тільки от навіщо комусь, а надто бійцеві спецзагону, бігти слідом так само повільно, як Маріт?

Звісно, вона не могла бути цілком певна, що це та сама людина, але щось у її кроках свідчило саме про це. Лишилося здолати ще трошки, а потім буде Моноліт, стане легше, бо треба буде спускатися вниз, додому, в Шейєн, до чоловіка й до втішливо-лютого, розгодованого ротвейлера. Кроки наближались. І тут вона вже не зраділа, як перше, що годинник показує безмаль десяту, а в парку темно й безлюдно. Взагалі Маріт Ульсен боялася багатьох речей, але найбільше її лякали іноземці. Певна річ, ксенофобія суперечить програмі її партії, але, зрештою, страх невідомого – то розумна стратегія виживання. У цю самісіньку мить вона пошкодувала, що не проголосувала проти всіх законопроектів на захист прав іноземців, як пропонувала її партія, й що її горезвісне внутрішнє чуття тоді не промовляло до неї голосніше.

Однак її тіло рухалось занадто повільно, стегнові м’язи страшенно боліли, легеням бракувало повітря, й вона відчувала, що за кілька хвилин взагалі не спроможеться ступнути й кроку. Мозок намагався подолати страх, переконуючи, що вона не буде можливою жертвою насильства.

Страх гнав її нагору, нарешті вона зійшла на пагорб і тепер мала змогу бачити все, що відбувається на протилежному боці Мадсрюд-алле. З брами однієї з вілл виїжджало авто. Вона б устигла, між ними була всього сотня метрів. Маріт Ульсен бігла слизькою травою, униз схилом, вона ледве трималася на ногах. Вона вже не чула кроків за спиною – лише власне дихання. Машина задом виїхала на шлях, почувся скрегіт коробки передач, коли водій перемкнув із заднього ходу. Маріт Ульсен вже добігла майже донизу, до дороги, до рятівного світла задніх фар лишалось якихось кілька метрів. Вона летіла вниз, й усі її зайві кілограми цієї миті допомагали їй, змушуючи тіло невблаганно рухатися вперед. Але ноги не слухались. Вона спіткнулася, падаючи вперед, на шлях, до світла. Вона вдарилася об асфальт черевом, упакованим у вологий від поту поліестер, і, напівковзаючи, напівкотячись, посунулася вниз. А потіт Маріт Ульсен лежала нерухомо на шляху з гірким присмаком дорожньої пилюки у роті й обдертими об дрібні камінчики долонями.

Хтось підійшов до неї, нахилився й торкнувся плеча. Вона зі стогоном перекотилася на бік і підвела догори руку, захищаючись. Це був не боєць спецзагону, а якийсь літній чоловік у капелюсі. Дверцята в автівці за його спиною були прочинені.

– Усе гаразд, фрекен? – спитав він.

– А ви як гадаєте? – відповіла вона питанням на питання, відчуваючи, як її охоплює лють.

– Стривайте! Я вас уже десь бачив.

– Чи й не диво, – пробурмотіла жінка, відштовхуючи його руку і зі стогоном підводячись на ноги.

– Це ж ви берете участь у тій розважальній передачі?

– А це… – мовила вона, пильно вдивляючись у порожню й мовчазну пітьму парку і розтираючи правий бік, там, де печінка, – не твоє собаче діло, діду.

Розділ 6

Повернення додому

«Вольво-амазон», остання автівка, яка зійшла з конвеєра заводу «Вольво» у 1970 році, зупинився перед пішохідним переходом біля зали прибуття аеропорту «Гардермоен» в Осло.

Повз авто прокрокувала вервечка дітлахів з дитячого садочка, зодягнених у шурхотливі дощовики. Декотрі з дітлахів зацікавлено роздивлялися старезну дивну машину з двома смугами на кузові, як у гонщиків, і двох людей, які сиділи за двірниками, що змахували краплі ранкового дощу.

Чоловік, котрий сидів на пасажирському сидінні, комісар Гуннар Хаген, усвідомлював, що, дивлячись на дітей, які тримаються за руки, варто було б посміхнутися, згадати про єдність, дбайливість, суспільство, де всі підтримують одне одного. Але перше, що спало йому на думку, – це прочісування місцевості вервечкою, коли шукають людину, якої, найпевніше, вже нема серед живих. Ось на кого перетворює людину робота у відділі вбивств. Чи, як один дотепник написав на дверях кабінету Холе, «I see dead people»18.

– Що в греця діти з дитсадка роблять в аеропорту? – спитав чоловік за кермом. Його звали Бйорн Гольм, й «амазон» був його найбільшою коштовністю. Самі лише пахощі від шумної, але надзвичайно потужної пічки, сидіння із штучної шкіри, просякнуті потом, пилюкою з бардачка, переповнювали його спокоєм. А надто коли мотор працював на повну, себто машина їхала зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів за годину рівною дорогою, а з касетного програвача лунав голос Хенка Вільямса. Бйорн Гольм з експертнокриміналістичного відділу в Брюні взагалі був селюком із Скреї19 – ковбойські чоботи зі зміїної шкіри, кругле, як місяць уповні, обличчя й трохи витрішкуваті очі надавали йому завжди здивованого вигляду. Саме цей вираз часто вводив в оману керівників слідчих груп, коли вони вперше зустрічалися з Бйорном Гольмом. Але правда в тім, що він був найталановитішим криміналістом після славетних часів Вебера. Гольм був зодягнений у м’яку замшеву куртку з торочками й плетену растаманську шапочку, з-під якої стирчало найгустіше руде волосся, яке тільки бачив Хаген на цьому березі Північного моря. Воно майже повністю вкривало щоки.

Гольм заїхав на тимчасову парковку, машина, схлипуючи, зупинилася, й чоловіки вийшли. Хаген підняв комір плаща, який, звісно, аж ніяк не рятував від крапель дощу, що бомбардували його лису макітру. Навколо лисини росло таке густе волосся, що дехто мав підозру, що насправді волосся у Гуннара Хагена росте чудово, та перукар у нього трохи дивакуватий.

– Послухай-но, невже твоя куртка цілком водонепроникна? – спитав Хаген, коли вони підходили до входу.

– Цілком.

Коли вони ще були в машині, їм зателефонувала Кая Сульнес, повідомляючи, що літак «САС» із Лондона приземлився на десять хвилин раніше й що Харрі Холе вона загубила. Вони зайшли крізь двері, що обертаються. Гуннар Хаген почав пильно роззиратися навкруги, побачив Каю, що сиділа на валізі біля стійки таксі, кивнув їй і попростував до дверей, з яких виходили пасажири, котрі щойно прилетіли. Вони з Гольмом пройшли всередину, коли двері розчинилися, випускаючи пасажирів, що виходили. Охоронець хотів їх зупинити, але мало не вклонився, побачивши посвідчення, яке показав Хаген, гаркнувши: «Поліція!».

Хаген, повернувши праворуч і не зупиняючись, проминув митників із собаками, металеві стійки, які скидалися на ті, що на них судмедексперти кладуть трупи, а потому штовхнув двері комірчини в кутку.

І став, мов остовпілий, тож Гольм буквально уткнувся йому в спину, коли почув, як знайомий захриплий голос процідив крізь зуби:

– Привіт, шефе. Даруйте, що не маю змоги стати «струнко». Бйорн Гольм спробував зазирнути начальникові через плече. Він потім ще довго не міг забути побаченого.

Нахилившись над спинкою стільця, стояв чоловік, котрий уже зажив слави живої легенди не лише в Управлінні поліції Осло. Будь-який поліцейський у Норвегії, безсумнівно, чув про нього щось погане чи добре, але обов’язково – неймовірне. Чоловік, з яким доводилося тісно співпрацювати і Гольму особисто. Утім, не так тісно, як митнику, який зараз стояв позаду живої легенди й рука якого у латексній рукавичці виглядала з-під білих сідниць живої легенди.

– Він мій, – мовив Хаген митникові, знову помахавши посвідченням. – Відпустіть його.

Митник витріщився на Хагена. Здавалось, ніби йому геть не хочеться зупиняти огляд, і лише коли в комірчину увійшов його начальник, літній чоловік із золотими смужками на погонах, митник, крутнувши рукою ще раз, витягнув її. Жертва тихо простогнала.

– Одягай штани, Харрі, – мовив Хаген і відвернувся.

Той, натягнувши штани, повернувся до митника, який стягував з руки рукавичку.

– Чи тобі теж було добре?

Побачивши трійко колег, що виходили з дверей, Кая Сульнес підвелася з валізи. Гольм пішов підігнати машину, а Хаген – до ятки, щоб купити щось попити.

– Тебе часто так перевіряють? – спитала Кая.

– Та щоразу, – відповів Харрі.

– А мене, здається, митники ще ніколи не перевіряли.

– Навіть не сумніваюся.

– Чому ж це?

– Бо є ціла купа ознак, за якими визначають, кого слід оглядати. Ти не маєш жодної. А я маю щонайменше половину.

– Гадаєш, митники такі упереджені?

– Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?

– Ні. – Кая засміялася. – Гаразд, якщо вони такі проникливі, мали б визначити, що ти – поліцейський, і пропустити.

– Хіба хтось казав, що вони не знали?

– Невже? Це лише в кіно вони їх відразу впізнають.

– Упізнали. Себто – нечесного поліцейського.

– Справді? – подивувалась Кая.

Харрі поліз за цигарками.

– Глянь на стійку таксі, тільки непомітно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очі у нього трохи розкосі.

Кая кивнула.

– Він уже двічі підтягував ременя за час, що ми тут стоїмо. Ніби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стає геть машинальним, якщо кілька років прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.

– Я працювала у патрульній машині, але я ніколи…

– А зараз він, найімовірніше, працює у відділі боротьби з наркотиками, шукаючи людей, які, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, ніби їм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримує товар. Стежать, чи не обміняються валізами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митників.

Кая, схиливши голову набік, поглянула на Харрі, ледь усміхаючись:

– А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають і який чекає на матусю. А ти – помиляєшся.

– Аякже! – пробурмотів Харрі, поглянувши на свій годинник, зиркнув на годинник на стіні вгорі. – До того ж, завжди. Невже справді вже день?

«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвітилися вуличні ліхтарі. Гольм та Кая Сульнес, що сиділи спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидінні Гуннар Хаген погладив рукою сумку зі свинячої шкіри, що лежала у нього на колінах.

– На жаль, не можу сказати, що ти маєш гарний вигляд, – тихо промовив він.

– Та це через різницю у часі, босе, – відповів Харрі, май-же лежачи на сидінні.

– Що з вилицею?

– Це довга й нудна історія.

– Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.

– Я гадав, що подав рапорт про звільнення.

– І вже не вперше.

– То мені написати ще?

Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:

– Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобі людей аж так, що тобі, певна річ, захотілося іншого життя. Але ж, Харрі, це твоя робота, й ти добре на ній знаєшся.

Харрі чхнув, наче вже встиг підхопити застуду, щойно повернувшись на батьківщину з теплих країв.

– Скоєно два убивства, Харрі. Ми навіть не знаємо, як їх було вбито, знаємо лише, що спосіб убивства один і той самий. Але наш попередній досвід, отриманий такою дорогою ціною, підказує нам лише одне.

Голова відділу замовк.

– Веди далі, шефе, не бійся.

– Та вже й не знаю.

Харрі дивився за вікно, де промайнули коричневі безсніжні поля, які то здіймалися, то опускалися.

– Уже кілька разів кричали: «Вовки!». Але, як виявляється, серійні убивці трапляються не так-то й часто.

– Та знаю, – відповів Хаген. – За моєї пам’яті у цій країні був лише Сніговик. Але цього разу ми майже упевнені.

Жертви ніяк не пов’язані, а у крові знайшли одне й те саме знеболювальне.

– Отже, це вже щось. Бажаю успіху.

– Харрі…

– Я знаю ще кількох, яким до снаги упоратися з цим.

– Тобі до снаги…

– Я просто розпався на друзки.

– Склеїмо.

– Beyond repair20, – відбився Харрі.

– Ти єдиний, хто має відповідну кваліфікацію й досвід у розкритті серійних убивств.

– Покличте якого-небудь американця.

– Ти ж знаєш, що нічого путнього не вийде.

– Мені дуже прикро…

– Тобі прикро? Убито поки що двох, Харрі. Наразі. Обидві – молоді жінки…

Харрі заперечливо махнув рукою, коли Хаген відкрив кейс, дістаючи коричневу течку.

– Я не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мій паспорт і таке інше, але я покінчив зі світлинами покійників і цими бісовими звітами.

Хаген кинув на Харрі ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на коліна.

– Поглянь. Більше я нічого не прошу. І ще одне: не кажи нікому, що ми займаємося цією справою.

– Себто? Чого це?

– Все непросто. Не розбовкай нікому, гаразд?

Ті, хто сидів попереду, замовкли, й Харрі втупився поглядом у потилицю Каї. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термін «травма шийних хребців під час зіткнення», підголівників у машині не було. Тож Харрі міг бачити її тонку шию під зібраним у пучок волоссям, він розгледів пушок на шиї і розмірковував, яке все уразливе, як швидко все змінюється й скільки всього може зруйнуватися всього за кілька секунд. Про те, що життя, власне, це і є процес розпаду, руйнування того, що з самого початку було досконалим. Сумно. Але він не міг прогнати цієї думки. Він розмірковував над цим, поки вони не в’їхали в Ібсенівський тунель – сіру й безлику споруду транспортної системи, яка могла б розташовуватись у будь-якому місці в світі. А потім він відчув радість. Несподівану й незаперечну радість, бо він тут, в Осло. Вдома. На кілька митей це почуття так захопило його, що він навіть забув, навіщо повернувся.

Харрі дивився на будинок з номером п’ять на вулиці Софієсгате. «Амазон» уже від’їхав від будинку й щез із виду. Графіті на фасаді побільшало, відколи він поїхав, але будівля досі була пофарбована синім.

Отже, він відмовився братися за цю справу. Мовляв, його батько в лікарні, й це єдина причина його повернення. Щоправда, він їм не зізнався, що, коли б мав вибір – дізнатись про батькову недугу чи ні, – волів би не знати. Бо приїхав не через любов до батька. Приїхав через сором.

Харрі глянув на два чорних вікна на третьому поверсі – його вікна.

Відчинивши браму, він попрямував до задвірка. Контейнер для сміття стояв на звичному місці, й Харрі відсунув ляду. Він пообіцяв Хагену продивитися течку з матеріалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберіг обличчя, адже за його паспорт відділ виклав чималеньку суму. Харрі поклав течку під ляду. Вона впала й тепер валялася десь посеред дірявих поліетиленових пакетів, з яких витікала кавова гуща, стирчали підгузки, вивалювались зогнилі фрукти й картопляне лушпиння. Він удихнув сморід, подумки відзначивши, яким же навдивовижу інтернаціональним є запах сміття.

Його двокімнатна квартира мала вигляд, як і раніше, але щось було не так. Запилено-сірий поблиск, наче хтось був тут і щойно пішов, але холодна пара його подиху досі висіла у повітрі. Харрі пройшов у спальню, поставивши долі сумку, витягнув нерозпечатаний блок цигарок. У кімнаті нічого не змінилося: все навколо сіре, як шкіра дводенного трупа. Він упав на постіль. Заплющив очі. Почув знайомі звуки. Як із драної ринви крапає вода на жерстяний укіс під вікном. Це були не ті повільні, заспокійливі краплі з дахів, як у Гонконзі, ні, тутешні краплі гарячково порощать суцільним потоком, ніби нагадуючи про те, що час спливає, секунди летять, кінець наближається. На гадку спав італійський мультик-короткометражка «Ла Лінеа», де головний герой – маленький чоловічок – по чотирьох хвилинах невблаганно зникає у небуття, коли у нього з-під ніг зникає лінія, намальована художником-творцем.

Харрі знав, що під мийкою у нього заховано півпляшки «Джима Біма». Знав, що, повернувшись у це помешкання, може почати з того, на чому зупинився. Трясця, яким же п’яним він був, уже коли сідав у таксі до аеропорту того дня, півроку тому. Хіба дивно, що Маніли він так і не дістався?

А ще він міг піти на кухню й вилити вміст пляшки у мийку. Він застогнав.

Неправда, що він не зауважив схожості. Він знав, на кого вона схожа. Вона схожа на Ракель. Усі вони схожі на Ракель.

Розділ 7

Шибениця

– Але мені лячно, Расмусе, – мовила Маріт Ульсен, – їй-богу, лячно!

– Знаю, – промовив Расмус глухуватим приємним голосом, який утішав дружину ось уже двадцять п’ять років, заповнених політичними виборами, водійськими іспитами, спалахами люті й різноманітними нападами паніки. – Це природно, – додав він, обіймаючи Маріт. – Ти багато працюєш, тому твоя голова просто не встигає відганяти такі думки.

– Такі думки? – перепитала вона, перевернулася на дивані й поглянула на чоловіка. Їй уже було геть нецікаво дивитися фільм, який вони переглядали по відео. – «Love Аctually»21. – Такі – тобто дурні, ти це мав на увазі?

– Важить не те, що я мав на увазі, – мовив він, водячи пучками пальців по її тілу. – Важить те…

– Важить те, якої ти думки, – передражнила вона чоловіка. – О Боже, Расмусе, припини витріщатися на того доктора Філа.

Він ласкаво засміявся:

– Я лише хочу сказати, що як депутат ти, певна річ, маєш право попросити про охорону, якщо справді вважаєш, що тобі щось загрожує, але вона буде волочитися за тобою повсюдно. Чи тобі таке треба?

– М-м-м, – простогнала вона, коли він почав потирати пальцями там, де їй подобалось найбільше, – й він про це знав. – Тобто як це – «чи тобі таке треба»?

– Поміркуй гарненько. Як гадаєш, що з того вийде?

Маріт Ульсен замислилась. Заплющила очі й відчувала лише, як його пальці наче втирають у неї спокій та гармонію. Вони з Расмусом зустрілися, коли вона працювала у центрі зайнятості в Альті. Її обрали представницею місцевої профспілки, а профспілка норвезьких держслужбовців направила її на курси підвищення кваліфікації у навчальний центр у Сьормарку. Там до неї першого ж вечора підійшов худий чоловік із жвавими блакитними очима під високими залисинами. Його манера розмовляти скидалася на радісні промови про Христову покуту християн у клубі для молоді в Альті. Різниця лише в тому, що говорили про політику. Він працював у секретаріаті Робітничої партії, допомагав парламентарям у практичних речах, організовував подорожі, часом писав для них тексти промов.

Тоді Расмус пригостив її пивом, спитав, чи не бажає вона потанцювати, а протанцювавши чотири танці під повільні класичні мелодії, коли їхні тіла все більше зближувалися, він запропонував піти з ним. Не у його кімнату, а… у партію.

Повернувшись додому, вона почала ходити на партійні збори в Альті, а вечорами вони з Расмусом довго обговорювали по телефону, що зробили й про що думали увесь день. Звісно, Маріт ніколи у цьому не зізнавалась, але часом вона гадала, що то був найліпший час, який вони провели разом: коли вони були одне від одного на відстані двохсот кілометрів. Згодом їй якось зателефонували з комітету, який висував кандидатів, занесли до списку, а потім вона й схаменутись не встигла, як опинилася у раді комуни в Альті. За два роки вона стала заступницею голови організації Робітничої партії в Альті, ще за рік увійшла у президію осередку партії в фюльке, а потім їй знову зателефонували, цього разу з комітету, який висував кандидатів у стортинг.

А сьогодні вона мала малесенький офіс у стортинзі чоловіка, який писав для неї промови, й перспективу подальшого просування, якщо все розгортатиметься за планом. І якщо вона не накоїть помилок.

– Тоді вони приставлять до мене поліцейського, щоб наглядав, – мовила вона. – А преса поцікавиться, чому це за депутаткою стортинга, про яку ніхто не чув, має повсюдно теліпатися особистий охоронець, та ще й коштом платників податків. А коли вони дізнаються, що й до чого – мовляв, їй привиділось, що її хтось у парку переслідує, – тоді відразу напишуть, що на такій підставі кожна друга мешканка Осло з таким же успіхом може зажадати, щоб її охороняв особистий охоронець коштом держбюджету. Не треба мені ніяких охоронців. Забудь.

Расмус тихо засміявся. Його пальці й надалі потирали її тіло, ніби запевняючи, що він згоден. Дерева у Фрогнерпарку, що поскидали листя, наскрізь продував вітер. Чорною, як ніч, поверхнею озера пливла качка, заховавши голову в пір’я. У Фрогнер-парку гниле листя поприлипало до кахляних стінок порожніх басейнів. Ця місцина видавалася покинутою навіки, ніби якийсь загублений світ. У глибокому басейні вітер крутив вихором і завивав одноманітно й понуро під десятиметровою вишкою для стрибків у воду, яка вимальовувалася на нічному небі, немов шибениця.