Гетьманський скарб

– То й поціновуй сама.

Я сердився, бо Яків увесь час зігноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорікою.

– Я його раніше не бачила і боялася, що він буде негарний, – вже щиро зізналася Оленка. І додала радісно: – А він… вродливий і веселий, коли захоче.

– Отож, коли захоче.

– А твоя гетьманівна…

Я спалахнув, як пороховий гніт.

– Що ти мелеш…

– Ой-ой-ой… Святий та божий. Вона мені казала…

– Що вона тобі казала?

– Що ти… дурний… Ні, це я так… Сказала, що ти не такий, як усі парубки.

Бачив по Оленці, що вона грається і навіть у мислях не має, щоби Уляна могла насправжки зацікавитися моєю скромною персоною. І мені стало тоскно на душі.

Дуже зрадів, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу – приспів час обревізувати сотні полку, а також його власні маєтності.

Поїхало нас троє: я, Борзаківський і Рубець, й пробули в мандрах аж три тижні. Тиждень прожили в селі Неданчичі над Убіддю. Полковник виторгував у козачки Євдокії Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих і тридцять монет дрібної копійчаної лічби української в урочищі Розсудовщина сіножать та ліс з бортним і не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лісі на хуторі ми й жили, копали копці та ставили стовпи межові – кляки. Тоді ще полкова скарбниця не була відокремлена від скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця – багатшим і полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тільки рангові маєтності, а всі інші лишалися у його володінні.

Двоє неданчичівських селян та нас троє викопували в урочищі Розсудовщина між річкою та болотом старі потрухлі стовпці й ставили нові. Обідньої пори селяни поїхали возом до села, а ми розташувалися на галявинці під двома корячкуватими дубками й зварили куліш з таранею. Селяни видрали гніздо диких бджіл і половину стільника залишили нам, отож сьорбали ще й окріп, заправлений материнкою. Туркотіла десь у лісі горлиця, повівав легіт-вітерець, ми розкошували на галявині довго. І розповів я за обідом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка.

– А що ж, – мовив Борзаківський, ладненько, ножичком, якого носив на поясі в шкіряному чохлику, краючи на лусті хліба тоненькими смужками сало. Навіть тут, серед лісу, вій був вштивий, охайний. Такий скрізь. В чернігівському «Під звіздою», найчистішого чину шинку, він п'є вишукані угорські вина, а в чорній, неначе дігтярня, придорожній корчмі смердючу, з пригарою горілку, але й там і там п'є шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь – тому ж корчмареві – ласку. – Козаки ще тоді, десять літ тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби їм такого вождя…

– Якого там їм вождя… Їм помиїв добрих та дерті. Череда, вона череда і є, – буркнув Рубець.

– Та що ти таке кажеш, – обурився Борзаківський. – Скільки валечних козаків прославилися під Ревелем та під Дербентом…

– Еге ж, на чужій війні. А їхніх малжонок та дітей москалі женуть на фортечні роботи…

– Розсмикали народ, розтягли…

– А я що кажу, – похмуро правив Рубець. – І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скільки є таких, що ладні злизувати порох з чужинських чобіт, якби тільки їх не чіпали. Посхиляли голови – погублені копійки на землі шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волі, тягнуть до дуба…

– Та ж не всі, не всі, – гарячкував Борзаківський. Його вродливе продовгувате бліде обличчя розчервонілося, очі сіяли іскри. – Ще ж недавно, згадай… За Мазепою… Кинув вождь клича…

– Який там вождь і де він кинув клича? В себе в подушках? – Рубець цідив слова крізь тонкі губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тінь. – Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усіх свій замисел, клявся цареві в дружбі, от і дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе військо гетьманське – п'ять тисяч під Ревель, п'ять тисяч у Глухів… І лишилося з ним врешті-решт п'ять тисяч козаків, які нічого не знали, не відали. І коли гетьман відкрив їм свій замір, порозтуляли з дива роти. І навіть тоді гетьман барився… А цар Петро – картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велінням, робив з вас панщинників. Я, білий цар, за вас, за ваші вольності, а Мазепа хоче одібрати у козаків звання козацькі, хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій – води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.

– Старий він уже був, вельми старий, – скрушно мовив Борзаківський. – Он Орлик…

– Орлик, сокіл, горобець… І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою, – раптом підніс голос Рубець. – І не підуть вони ніколи… Правдиво, Іване, я кажу? – Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови-ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь.

Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати.

– Чого це ти унадився до нас?… І вуха в тебе, як вареники… Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт – правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого?

– Цар… він від Бога. Так нас учили… Він нас від ворогів захищає… А Мазепа?… Не знаю. Малий я ще тоді був… Анахтему йому в церкві проголосили…

– Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося…

– Я не донощик.

На обличчі Рубця – й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.

– А хто ж ти такий?

– Не знаю. Ніхто…

– Ну, а коли ніхто… Нащо тобі ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на ній товсту гілляку…

– Досить, Василю, не лякай хлопця, – обізвався Борзаківський.

– Та який він хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, він уже стонадцять доносів написав? Занадився до канцелярії, сидить і слухає. – Й колупнув великим, сливе колійським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрізь, ним підстругував пера й ним же наштрикував сало.

Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не міг зрозуміти, жартує чи погрожує насправжки недовірливий і ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що він, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.

– Не чіпай ти його, – врешті гримнув Борзаківський. – Твої жарти…

– А я не жартую, – похмуро кинув Рубець. – Я бачив, як він молиться… Він дуже святобливий. Нехай поклянеться на хресті…

– Та ж ми нічого не говорили, – обурився Борзаківський. – Споминали минуле… Яким був Мазепа… Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на коні.

Я здогадався, що Борзаківський відсилає мене, аби поговорити з Рубцем наодинці.

По тому Рубець більше мене не чіпав, а моє серце тануло від вдячності Борзаківському. Таку вже мав вдачу, комусь та офірувати себе. Нині офірував Борзаківському, а також Улясі, в чому боявся зізнатися собі. І носив її в своєму серці, носив скрізь і повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всі наші розмови, всі перемови, позирки, почувався щасливим і нещасним, бо в щастя повірити не міг, почувався незмірно багатим на щось таке, що дається тільки окремим людям, і не хотів забігати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нічого, але я й так маю багато. Ні, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвітного кохання й сподівався на нього своїм спраглим серцем. Сподівався не надіючись.

* * *

На Петра і Павла з Глухова приїхав до Чернігова маршалок двору гетьманського з таємною звісткою, про яку того ж дня знав увесь хутір: одразу по закінченні успенського посту від сина лубенського полковника Якова Марковича (всі казали «Від Насті-гетьманші») прибудуть свати.

Життя на хуторі над Стрижнем, яке плинуло спокійно та рівно, заклекотіло, так клекотить тиха річечка, коли вкочується у вузьке русло. Від Петра і Павла до кінця успенського посту часу – кіт наплакав. Роботи вистачало всім, навіть мене. Оленка приставила до діла вертілася перед мною у все нових та нових уборах і запитувала, які їй найбільше личать. А я тямив у тому, як баран у Біблії. Оленка вертілася переді мною, й мовби самі сідали на неї і потім злітали люстринові шнурівки з золотими та срібними сітками, штофні, полутебенькові кунтуші, парчеві керсетки. На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, біло-рожевий, обкладений сріблом і золотим газом з парчевими закладками, золото й срібло сяяло, й сяяли Оленчині очі, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неї, вилися довкруж голови, творячи з дівчини кульбабу.

Але часом і на неї находив якийсь дивний смуток, й тоді вона йшла до мене та тихо просила:

– Заграй мені, Іваночку, чогось журного. Скоро поїду од батенька І вже хіба приїду в гості. І тебе отакого щирого не побачу.

І грав я їй: «За густими лозоньками біжить річка струєчками, плаче дівка слізоньками», а далі про те, як «…летить стріла, та уздовж села, ох, чей-лею, та уздовж села. Та убила стріла вдовиного сина», а також про те, як каже мати синові:

Іди ти, сину, між чужії люди,Чи не лучче тобі на чужині буде?Тяжко, тяжко мені тебеЗ дому одправляти,А ще тяжче біля себеВ незгоді держати…

А сам собі співав: «Чом дуб не зелений? Лист туча побила. Козак невеселий – лихая година!»

Оленка ж посидить біля мене, посумує, а наступного дня прийде весела й скаже:

– Оце, Іване, якби вітець не віддавав мене заміж, пішли б ми з тобою в монастир. Я – у свій, жіночий, ти – у свій, чоловічий. Увечері здибувалися б біля перелазу. Молилися вкупі.

На другий день по закінченні посту приїхали Яків з старостами Яків привіз усім гостинців і знову чарував усіх веселою вдачею, товариськістю, шанобою до старших. Милувалися ним усі суспіль, навіть я не міг не визнати, що наречений красний. І дотепний, і поштивий, і меткий. А ще ж на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срібною китицею, ще ж шабля в шагреньових наділках з золотими кільцями. Майбутньому тестеві найдужче сподобався влучною стрільбою. Полковник кохався в стрільбі з лука й влаштував стрілецькі лукові змагання, й молодий Маркович стрілив ліпше за всіх козаків, поступившись тільки самому полковнику.

Яків з старостами від'їхали з хлібом-сіллю, а Полуботок поїхав услід домовлятися про весілля, про придане та про інші необхідні в такім ділі речі. Мене з собою не взяв. Я нудив світом і не знав, що мені робити. Одначе полковник небавом повернувся, й один з козаків, які його супроводжували, тихцем вручив мені цидулу від Улясі. В тій цидулі не було нічого такого, що б свідчило про особливу приязнь дівчини до мене, вона запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пісень, а в кінці жартувала, що її Тур, пес, не забув про мене, скучає по мені, гострить зуби й не дочекається, коли я знову стрибну через паркан.

Я заховав листа в шапку й не скидав її кілька днів. Знімав її десь у шалині й читав-перечитував цидулу, шукав у ній потаємного змісту, знаходив його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула про мене. Бродив по луках, полях з єдиною думкою – про неї.

А осінь стояла пречудова. Ходила понад дозрілими гречками невидимою хмаркою, падала згори лебединим пір'ям, розквітала на воді білими ліліями. Власне, це ще було пізнє літо, осінь впліталася в нього, як одинока сива волосина в розкішні чорні кучері.

Виконавши ту чи ту роботу, я, як і раніше, любив посидіти в товаристві Борзаківського, Биковського, Рубця та інших канцеляристів. Усі канцеляристи, окрім кількох одружених, жили разом, в одній хаті, що стояла на Могилках поміж обивательськими будинками, вони називали її куренем. Канцелярія приймала й відправляла всю кореспонденцію, відала підкоморними, судовими справами, а наглядав за всім старший канцелярист, який мав за те хутір на ранг. Канцеляристи – люди освічені, майже всі вивчали науки в колегіях, деякі навіть за кордоном, але й військові також, любили поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не менше любили поширмувати словами з наук філософських, камерних та військових. О, ту військову науку, вичитану з книг, вони знали ліпше за будь-якого полковника, який доскочив свого чину шаблею. Невдовзі я вже знав, що всі канцеляристи рівні між собою, одначе не однакові всім доручають справи. Є доручення, котрі не вносяться до полкового журналу, їх виконують тільки вельми довірені особи, такі як Борзаківський або той-таки Рубець. Можливо, те й породжувало в декого з канцеляристів заздрість, одначе невелику, – пильні справи вимагали пильного сповнення.

На той час я також справляв писарські та канцелярські обов'язки й справляв старанно, але тільки в полковничому домі, й мріяв стати військовим канцеляристом. Канцелярист – людина залежна, але й вільна у вирішенні справ, та я й не вельми шукав для себе повної вільності, бо здогадався, що її немає в світі. Велике благо зростити в собі квітку свободи; поливати її, одначе найчастіше трапляється так, що або хробак починає гризти ту квітку, або настає посуха, або хтось лине окропу й спече її вмить. Гартуєш свій дух, гартуєш, а далі один прикрий випадок кине тебе до прірви, й починаєш мучитись, нарікати на самого себе, чому не був мудрішим, чому не послухався розумних людей, чому не втишив гордість свою. Всі людські справи марнотні, але й без них важко, кожна людина повинна знайти своє місце, свою роботу, з якої їсти хліб, я ж і досі не знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина – це вирішує Бог, а як тобі жити в світі – ти сам. Я ще не вирішив цього для себе, можливо, й служба канцеляриста сподобалася мені з споглядання роботи Борзаківського, Рубця та інших, але вона засвітилася мені в пітьмі життя маленькою свічечкою й повела далі. Бо ж служба канцеляриста – крок до якогось уряду, крок до Улясі, за недовченого академіста гетьман свою дочку не віддасть… Не віддасть він, звичайно, й за довченого, і не піде за мене зроду-віку Уляна, але ж… хоч помріяти про це можу!

…Хороше було посидіти вечірньої пори в курені канцеляристів, послухати мудрої розмови, суперечок, схожих на академічні диспути, чи й звичайних теревенів – про дівок та молодиць, застрашливих оповідей про відьом, упирів, вовкулаків. Але ще більшого щастя й честі випадало мені іноді послухати розмов у світлиці пана полковника. Надто коли сходилися туди вчені мужі міста, здебільшого ченці.

Малим колегіантом, чи, як казали у місті, по-старому, по-давньому, семінаристом, я й гадки не мав, що в нашому місті стільки вченого люду, що воно славне по далеких далекостях не тільки церковними казаннями, проповідями чесних чернігівських ченців, а й «Четьями мінеями», різдвяними та всілякими іншими віршами, філософськими трактатами, видрукуваними в друкарні Троїцького Іллінського монастиря. Колись мені було просто байдуже, де ця чи та книжка видрукувана і хто її написав, і тут, і в Києві я чув імена вчених достойників Кирила Транквіліона Ставровецького, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Івана Максимовича, я читав «Перло многоцінне» і «Руно орошенне», сам вчився віршувати за тими зразками, хоч великого потягу до віршування не мав, вірші писав здебільшого на уроках, а вчили нас піїтики латиною, й здавалися мені всі ті мужі далекими, майже захмарними небожителями. А виявляється, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сиділи на тих самих каменях, на які іноді сідав я, й не тільки жили та ходили, а живуть і ходять донині й мають за честь навідувати пана полковника, у зшитках якого є чимало віршів, списаних зі зшитків інших авторів, а також власних. Щоправда, сам Полуботок власних віршів ніколи не читав (можливо, він і писав їх лише за молодості), але залюбки слухав піїтів, які приходили до нього в гостину.

Поважні ченці, попивши узвару та поївши гречаних млинців з кав'яром, читали вірші про Бога-Вітця та Бога-Сина, оповідали по-латині, по-польському чи й по-нашому про муки Богородиці, славили апостолів та святих отців церкви, сперечалися з приводу трудів Туптала «Руна орошенного» та «Четьїв мінеїв»; про праці земляків наших, українців Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, висловлювалися обережно, делікатно – надто на високих східцях сидять, бачать звідти далеко, можуть дістати й тут. Я слухав благоговійно, моє серце сповнялося священним щемом, одначе, на мій подив, на другий день майже нічого з того не міг пригадати. А от про вибрики зухвалого Купідона, який метає стріли в дівочі та парубочі серця, може помилково або й задля розваги вцілити в серце одруженого козака, а то й попа – те пам'ятав. Змістом всі ті вірші здебільшого були повчальні, лише вряди-годи прорветься насміх, і тільки двоє з гостей одважувалися читати такі вірші – один був колишнім канцеляристом, а нині бунчуковим товаришем, другий професором колегії. Ченці на вірші про Купідона хмурилися, Полуботок ледь-ледь усміхався.

Вірші на тих посиденьках читали вряди-годи, значно частіше точилися вчені диспути чи просто розмови про давній світ, про розум і дурість, про чужинські землі, у яких хтось із присутніх колись побував, звичаї тих народів, – полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати з помічним козацьким військом у Польщі та Саксонії, – про царів Кіра та Міда. Персону російського царя обминали, а от про нововведення, про іноземців при царському дворі, про наукові потуги тамтешніх вчених мужів мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому мала персона Стефана Яворського, нинішнього блюстителя патріаршого престолу, а перше києво-чернігівського вченого філософа та поета. Нині туди поїхав інший, вже київський, але знаний багатьма присутніми, ритор та поет, богослов Феофан Прокопович. Ці спасенні для моїх вух бесіди здебільшого провадилися не в будинку, а в наметі, який стояв у саду, або гості всідалися просто неба, під яблунею на великому турецькому килимі.

Поважні піїти читали про кабиші Купідона, й були в тих віршах зради, сльози, смерті з туги по милому чи по милій, одначе я бачив, що Купідон не вразив жодного читальника тих віршів, можливо, й жодного разу в житті. Піїти розповідали про кохання без вогню і без жару, занадто мудро, занадто розважливо, занадто холодно, аби повірити, що серце когось із них пронизала стріла Купідона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того, що знав, вистачало, аби зробити такий висновок. Всі вони благословляли любов і не знали про те, що нею можна жити і в хвилі проклинати її. Вони славили її як Божий дарунок і не відали, що вона буває диявольським насланням і спопеляє всю людину, її тіло й душу, робить з неї раба, вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так почувався нині я. Вона буває грубою, як колода, й зітканою з прозорого срібного павутиння, але невідомо, коли вона ліпша, і все ж вона – найбільше щастя світу, хоч і найбільша його мука.

…День від дня лілій на плесах ставало менше, а пір'я з підхмар'я падало більше. Почалися дощі, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та віршами перенесли до світлиці, а відтак вони скінчилися зовсім: з північної столиці від царя впало веління чернігівському полковнику йти з початком зими з полком у Ладозький похід, вести передню партію козаків. Вслід за нею підуть ще дві партії. На чолі другої партії стати моєму батьку, третьої – лубенському полковнику Андрію Марковичу. Заголосили по містах та по селах жінки, похилили голови козаки; підсусідки, які мають спорядити козаків у похід, а деякі і йти з ними, заклопоталися провіантом, кіньми, саньми, зброєю. В Чернігові та Глухові поспішали з весіллям. Власне, весілля мали справляти в Лубнах, у Марковичів, одначе весільний поїзд Глухів обминути не міг. І що таке вінчання в Лубнах, а що в гетьманській столиці, в соборній церкві, з гарматною стрільбою та феєрверками! Для мене ж важило лише те, що і я їхав у тому поїзді. А ще більше, що Уляся зустріла мене з неприхованою радістю й сказала, не криючись, що чекала на мене. «Я так на тебе чекала, так чекала!» В грудях мені спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по моїх жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить… Я сказав Улясі, що йду у Ладозький похід, вона злякалася й почала просити, аби в той похід не йшов. Але я відказав, що така воля мого батька і йти маю з ним, у його партії.

– Ти ж там загинеш, такий… такий… – і не доказала, одвернулася й витерла кулачком очі.

– Пробач мені, Улясю, – сказав тихо. – Не гідний я тебе. Біля тебе такі парубки… козаки… звитяжці. А я…

Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобітком, аж схопилася луна.

– Та на дідька вони поздавалися ті звитяжці, ті хвальки… Мені потрібен ти… отакий дурний… і хороший.

А я сидів і не знав, радіти мені чи сердитися, й не знав, за віщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за віщо взагалі дівчата кохають хлопців.

Ми освідчилися одне одному в коханні, нас підштовхнуло до того чуже весілля, його шал, його безум, його вир, на нас там ніхто не звертав уваги, і ми були на велелюдді на самоті. І я трохи показав себе на тому весіллі, бо, коли потомилися музики, зіграв по черзі на скрипці, на цимбалах і на бубоні шість козачків, а потім ще й на кобзі. Ми бігали по саду, по покоях, ми мовби подуріли від веселощів і печалі, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцілувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.

Прикохані долею, ми рідко помічаємо нещастя інших. Щоправда, то були не нещастя, але дві перчини пригірчили Оленчине та Яковове весілля. Перша та, що гетьманові нездужалося, й він ледве дочекався, поки попи повінчають Якова та Оленку, від'їхав у кареті додому. Від соборної церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весільна челядь йшла пішки. І сталася нам пригода, яка налякала всю білу й чорну челядь, потім дехто вгадував у ній лихе провіщення молодим. У місто, прочувши про весілля, прибуло чимало всілякого люду, а також купців, а за ними, як то завжди ведеться, старців, музик, циганів. Цигани, ті особливо нахабні, перепиняють людям дорогу, хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила нам вихід з вулиці на площу, цигани били в бубни, дуділи в дудки й тягли за собою велетенського ведмедя, який ревів і опирався й не хотів танцювати. Невідомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках вони хлюпають йому під хвіст скаженої, може, хлюпнули більше, ніж треба, ведмідь раптом заревів так, що всім позакладало вуха, метнувся вбік і вирвав ретязь з рук низенького міцного цигана, той упав, ведмідь переступив через нього, звівся на задні лапи й пішов на нас. Заверещали жінки та дівчата, і всі ми подалися назад, але й втікати було нікуди – ззаду напирав натовп, який випливав з церкви. Розгубилися всі, тільки Полуботок не відступив, дістав з піхов шаблю й виставив її перед себе. Ведмідь з ревінням наближався, а Полуботок стояв незворушно – великий, спокійний, – шаблею не замахувався, а тримав її вістрям наперед. Шабля була велика, широка, майже пряма. Ще мить, і проллється кров. Звіра чи людини. І раптом звір зупинився, нагнув голову, – здавалося, він нюхав шаблю, ревнув ще двічі й опустився на передні лапи. Тепер він дивився знизу вгору, його маленькі червонясті очиці горіли жаринами. З розтуленої пащеки капала слина. Але вперед він не йшов, здавалося, ведмідь просто здивований. І в цю мить налетіли цигани, двоє вхопили за ретязь, ще двоє почали хлюпати чимось ведмедеві на голову. Він крутив нею, і не зрозуміти, зле йому було чи приємно, не виривався. Цигани забили в бубни й потягли його за собою.

Друга прикрість також йшла від гетьмана. Ми мали від'їхати з Глухова в понеділок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день він скликав усіх полковників і збирався зачитати їм царську грамоту, всі полковники повинні були розписатися, що чули її й виконають усі царські веління. В грамоті йшлося про постій нових гусарських полків по Україні, про збирання на них запасів та коней з ратуш й найсуворішим чином заборонялося козакам гетьманщини мати будь-які стосунки з запорожцями, котрі отаборилися біля Бендер, не давати туди ні порохового, ні хлібного перевозів й перехоплювати всіх людей, котрі йдуть у той бік або вертаються звідти. Гетьману клалося в провину, що колишній генеральний писар Григорій Шаргородський повернувся з Бендер від Орлика, якого втеклі запорожці обрали після смерті Мазепи своїм гетьманом, і що він тепер сидить в Городищі урядником, і деякі інші мазепинці вертаються й проживають тихо по селах та містечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нічого не знає про Шаргородського та всіх інших мазепинців, відписав цареві, що сповнить усі його веління, і відіслав листа запорозького, написаного у відповідь на гетьманів, і листи-універсали. Той запорозький лист мав розвіяти всі цареві сумніви. Запорожці писали: «Вельможний мосце-пане Скоропадський, гетьмане московський. Універсал ваш увещевательний підписом руки вашої і двома печатьми, єдиною військовою, а другою московською, утверджений получили і, по звичаю, на раді вслух всім вичитали, нічого нового та корисного для себе не чули, окрім одна неправда та прелесть московська ізображена, ответствуем: а во-первих, удивляємося, іж ваша милость не встидається титулуватися війська Запорозького обох боків Дніпра гетьманом, коли ж ми вашей милости аж сами собою, ані через послів наших, ані через письмо войсковое на той уряд не обрітали, на який ваша милость возведені зостались під мушкетами московськими внутрі города Глухова».