Мисливські усмішки (збірник)

Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву – горжетка.

Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій його території – і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.

За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.

Збираєтесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

– На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Явдокимович, два виводки. Поїду, – чотири-п’ять лисичок тарарахну – от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п’ять – то й мені горжетка.

Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, – замерзнути можна.

Треба вам знати, що звір, – коли його піднімуть і поженуть гончаки, – робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.

Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято, – отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.

Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, – знайте, що звір іде до вас!

Стежте тоді пильно!

Голос наближається, наближається, наближається.

Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!

Бах! – і нема нічого…

Заєць робить невеличке коло, лисиця – більше, а вовк, – той іще більше.

Чекати іноді доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

– Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, – а чорнобурка – очей одірвать не можна.

– Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!

– Рідко? Повні комісійні крамниці!

– Та що ти, Господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

– А песці там єсть?

– Єсть!

– Білі чи голубі?

– Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі – білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!

Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…

В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:

– Їй-богу, аж два лисичачих виводки!

Йосип Явдокимович – старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:

– Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій, що й оком не охопиш, ковдрі мільярди діамантів…

Докучай і Бандит – на смику.

Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків, – його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає, – він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову – вперед.

Нервується Бандит…

Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.

– Пусти, – мовляв, – дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!

Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:

– Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!

– Гаразд!

– Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув’яжуться, – ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!

– Добре!

У ліщині затишно-затишно…

Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…

Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає…

– Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляєтесь навкруги…

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.

То – білочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки…

А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу «чирк».

То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…

Значить, єсть!

Легенький свист.

То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.

Відпускаються з смика Докучай і Бандит.

– Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!

Три хвилини напруженої тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…

Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:

– Гав!

Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім – спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»…

Погнав, значить…

На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.

А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю…

Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.

– Спокійно! – сам до себе. – Спокійно!

Перша горжетка на вас іде!

Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…

Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.

– Бах! – легкий стрибок і червоного нема, – самий тільки білий фон…

Вискакує Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.

За ним Бандит.

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.

Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.

На Йосипа Явдокимовича пішла.

– Пильнуй, старий!

Аж ось:

– Бах!

Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.

– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певніше було!

– Кріпко лежить! – кричить Йосип Явдокимович і додає таке, про що, хочи ви як мене просіть, написати не можу.

Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й підбігаю до Йосипа Явдокимовича.

– Єсть? – питаю.

Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:

– Єсть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен…

Крутиться Докучай і смикає лівою ногою.

Я падаю в сніг…

А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяє…

Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли…

Вам дома й кажуть:

– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!

– Ладно, – ви собі думаєте, – ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай – знову за горжетками їздитимемо.

1945

Заєць

I

Золота осінь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», – ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.

Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:

– «Чуєш, брате мій, товаришу мій?» Відлітаємо!

Золота осінь…

От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густо-теплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посадив на ріпицю білий помпон.

Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштаники, відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха…

Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса.

Незмінною залишається стопка.

При полюванні на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій; коли дивитись крізь дно, – місцевість рельєфнішає.

Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули:

– Штани, значить є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм… є… Чи не мало буде?

– Досить, досить! – поспішає посемейство…

– А де ж стопка?

– Та ось, за рюкзаком!

– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд.

Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

– Ну, бувайте, здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду!

– А рушницю ти взяв?

– Ай справді, де ж це вона?

– Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась…

– Та хіба ж можна рушницею?!

– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї… А то ж…

– Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайців.

– На трьох?

– Ну, купуй на п’ять! Я більше як п’ять не стрілятиму.

Поїхали…

II

Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах.

З підйому можна полювати одному й колективом.

Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур’янами і «витоптуєш» зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває… Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує…

Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому, інакше як на сковорідку, бігти нема куди.

– Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?

Майже однаково.

Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.

Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками.

Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи в байрак, вони біжать, підіймають зайця і «голосом» його гонять.

Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі.

Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові…

Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і нечуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…

«Скільки жару, скільки страсті в голосах…»

Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – які б були симфонії!

Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти мажеш, мажеш, мажеш…

На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє…

Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає:

– Може б, і свитку ще надягли?

– Ні, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме.

Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи…

Ніч темна, бадьора.

На небі, над ожередом, – зорі, на землі, під ожередом, – зайці.

Сіли, закутались.

– Ну, налітайте, которі тут зайці є!

Тихо-тихо…

Аж ось десь аж із сусіднього села:

– «Котила-а-а-ася…»

І тихо.

Ще щільніше закутуєтесь у кожуха…

Замислюєтесь…

Мимоволі із грудей:

Ой, зійди, зійди, ясен місяцю,Як млиновеє коло…

І знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться… Під кожухом тепло-тепло…

І на серці тепло-тепло…

Раптом над вухом:

– Доброго ранку! Заснули?!

– Драстуйте! Невже заснув?!

– А вже й сніданок на столі! Ходімте!

– Ходімо.

– А де ж ваша рушниця?

– Нема… Дивись.

Сюди-туди – нема рушниці.

– Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну, нічого: може, десь випливе…

– Неприємно! Не кажіть хоч нікому!

III

Додому ви все-таки зайця привезли.

– А де ж рушниця? – питається посемейство.

– Курок трошки закапризив: заніс до майстра.

Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць.

Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш.

– Будьмо!

– Будьмо!

По вечері ви благально дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається:

– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.

1945

Ведмідь

I

Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.

Були б ведмеді, – довелося б багатьом мисливцям рушниці попродати, бо наші охотники люди тихі, сумирні й поетично ніжні, а ведмідь – звір великий і реве: може перелякати.

Один мій приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам’ятаю, колись дістали таку телеграму аж із Вологодської області – «Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зпт приїздіть негайно…» – довго вдивлявся у ту телеграму й каже:

– Ти як знаєш, а я не поїду… Я – на бекасика люблю, бекасик – пташка сумирненька, – вона не реве і скальпів із людини не здіймає. А ведмідь – воно дуже велике й дуже буре, а снігу там багато: не втечеш! Не поїду я!

Не поїхали ми вдвох.

Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі…

Бурі – ревуть по лісах, починаючи з Брянщини…

Сірі звуться – «грізлі», вони, спасибі їм, водяться десь далеко.

А білі – ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і холодно.

Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.

Ви ж самі подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка і знамените ведмеже м’ясо, а по-друге – ведмежа шкура…

Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабінеті перед канапою.

Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять.

Ви їм кажете:

– Оцього ведмедя сам убив!

Приятелі ваші, як і взагалі в таких випадках ycі приятелі, подивляться один на одного і обов’язково котрийсь із них кахикне.

Не звертайте на це «кахи» ніякої уваги й розкажіть їм, як ви спочатку, коли ведмідь вискочив із барлоги, вдарили його жаканівською кулею, але тільки поранили, а він, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у сніг і взяли лютого звіра на рогатину, і як у вас рогатина – трісь! – а ви хапаєте другу рогатину і прямо ведмедеві в груди! Аж тут друга рогатина – трісь! Ви тоді – за третю! Звір уже дихає прямісінько вам в обличчя… Третя рогатина…

Але тут дружина:

– Жалуйте, товариші, до столу! Чайку поп’ємо!

А коли ви вийдете з кабінету, ваш найближчий друг каже вашій дружині:

– Спасибі, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловікові й за четверту рогатину хвататись!

Чого тільки не перетерпить людина за правду?!

II

Добрий мій знайомий, тов. С, хоч сам він і не мисливець, розповів мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя.

Сам я ніколи до того про такий спосіб здобути ведмеже хутро й цілу торбу ведмежого м’яса не чув, але спосіб цей, на мою думку, вартий всілякої уваги, тим паче, що він зовсім безпечний, і мисливець у всякім разі тут своїм життям не ризикує.

Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики.

Ви назнаєте місце, де ведмідь полює, чи просто годується, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктові великими літерами таку математичну формулу: 2x2 = 5

Написавши цю формулу, берете молоток і цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на тій стежці, де ведмедь подорожує. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив.

Прибивати краще опівдні, коли ведмідь одпочиває. А як вийде він увечері полювати, щоб він її вже уздрів.

Прибили.

Зразу ж біжіть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного місця. Тільки ж не під’їздіть до нього близько, заховайте коня з підводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самі біжіть у ліс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.

Ось іде ведмідь.

Тріщить ліщина, падають з неї галузки, і взагалі шум.

Ви не бійтесь і спокійно собі чекайте.

Наткнувся, нарешті, ведмідь на дикт з математичною формулою. Досвідчені в такім на ведмедя полюванні люди розповідають, що, коли він побачить 2 х 2 = 5, з ним починає коїтись щось неймовірне.

Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них підступить, протирає лапою очі, дивиться, дивиться і, пересвідчившись, що таки справді написано 2x2 = 5, хватається лапами за голову й починає ту голову ламати.

Ламає, ламає, ламає… Ви сидите – і нічичирк! Аж ось голова ведмежа тріскає й ламається.

Ви злазите з дуба, підходите до ведмедя, – а він уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невірною математичною формулою.

Ви біжіть по підводу, під’їздіть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везіть додому. Дехто з мисливців, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потім б’є його кинджалом у серце.

– Наткнувся, – мовляв, – у лісі на ведмедя, він на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герці, – і звалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивіться!

І покаже ще й кинджал у ведмежій крові.

А по-нашому – це нечесно: як здобув, так і розповідай! Завжди додержуйся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду!

Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий.

Спробуйте, товариші охотники!

Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро – коштовна річ.

Та й м’ясо не дешеве.

III

Ще був один непоганий спосіб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здійснити, бо ґрунтовно змінилося на нашій Батьківщині життя.

Як знаємо за старих, дореволюційних часів цигани-мандрівники ходили по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених і навчених різним нехитрим штукам ведмедів:

– А покажи, Миша, як п’яний дядько з корчми йде!

– А покажи, Миша, як п’яна баба танцює!

Миша показує, бо в Миші в ніздрях залізне кільце, і як його за те кільце сіпають, Миші дуже боляче…

Тепер цигани ведмедів у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сцені свого циганського театру в Москві – «Ромен».

Так от і трапилася така охотницька за старих часів пригода.

Але хай за мене про неї розповість учасник тої пригоди, хай розповість так, як він мені колись розповідав…

…«У вересні місяці діло було, якраз на другу пречисту.

Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепів біля Кленової. А в Кленовій на другу пречисту величезний щороку ярмарок з’їздився. Як ішли ми через Кленову, бачили під слободою чималенький циганський табір з кіньми, возами, ведмедями й дітьми. Ведмедів було два, – і чималеньких. Ярмарок нас не цікавив, бо виїхали ми з міста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепів. Приятелі теж дечого підстрелили. Надвечір зійшлися перекусити. Сіли на узліссі – трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуємо.

Уже Трохим Свиридович «Зібралися всі бурлаки» двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович було як потрапезує, то співає, співає, аж заливається. Проспівали вже й «Зібралися» і «Реве та стогне» і «Гиля-гиля». Під «Кину кужіль на полицю, сама піду на вулицю» Трохим Свиридович навприсядки пішов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуємо. Трохим Свиридович хотів під «Кучерява Катерина чіплялася до Мартина» вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив – упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сітки, дивився, дивився на нього та й каже:

– Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хіба ж ти з-в-в-вір? Хіба ти мед-вед-мед-мідь?!

А потім як ісхопиться:

– Мед-вед-ведя хочу! Хлопці, – кричить, – давай медведя полювати! За мною!

Ми за ним!

Я вже докладно не дуже й пам’ятаю, та й тоді воно мені не дуже затямилося, що саме було. Пам’ятаю, що кругом кричать цигани, ведмідь мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам’ятаю, тягне, я когось за щось, пам’ятаю, тягну.

Прокинувся – темно. Лапнув праворуч – наткнувся на вуса Трохима Свиридовича! Лапнув ліворуч – ніби борода Семена Петровича.

– А де ж, – думаю собі, – ведмеді?

А так якась проти ніби дірка і трохи світиться.

Я до дірки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:

– Ми, часом, не в барлозі?

А вона мені:

– Я тобі дам барліг! Я тобі дам такий барліг, що ведмедем зеревеш! Хлів станового пристава за барліг маєш?!

Тоді я все зрозумів! За все життя оце один тільки раз на ведмедя й полював.

– Інтересно! Тільки дуже дорого, – з сумом додав учасник тої пригоди…»

Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедів…

Хіба, може, в зоологічному парку? Але ні: не варт! У всякім разі, не рекомендую!

IV

А приємно все-таки лежати на канапі, вкритій ведмежою шкурою, й посміхатися:

– Сам убив! Їй-бо, сам!

1945

Бекас

Присвячую Г. І. Косарьову

Бекас для охотника, насамперед, – собака!

Я ж ніколи не думаю, що ви таке твердження зрозумієте безпосередньо!

Ясна річ, що бекас – не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все’дно, що справляти весілля без музики.

Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстимете, а навіть не бачитимете.

Значить, давайте про… бекаса.

Бекас – невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами.

Який же він смачний, смажений бекас!

Делікатес!

І, – майте на увазі, – бекас – це один з тих небагатьох сортів дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його під крильце, трішечки масла – і в піч.

Не дай бог, потім сметанки та, не дай бог, іще чого-небудь, – це такая – вам кажу – симфонія, що… давайте зараз же їхати на бекасів…

І знову ж таки: бекас без собаки і не делікатес, і не симфонія, бо без собаки – нема бекаса.

Значить, давайте про… собак!

Що таке собака – ви всі знаєте: голова, чотири ноги, хвіст і гавкає.

Трохи докладніше про породи мисливських собак і, оскільки йдеться про полювання бекаса, – значить, – про лягавих собак.

Такі є породи:

а) Лавераки.

в) Гордони.

c) Ірландські сетери.

d) Пойнтери.

e) Континентальні лягаві.

f) Грифони.

g) Спанієлі.

h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрізь на «пунделя».

Яка порода з них найкраща?

Та, з якою полюєте ви.

Коли придбаєте собі, приміром, лаверака, – то такого лаверака ні в кого не було і не буде.

– Ну, який собака! Не собака, а Едісон! Факт! Та послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми…

І пішло, і пішло…

Хочете – слухайте, хочете – не слухайте, але такого собаки таки насправді не було і не буде.

Якої ж породи собаку посовітувати вам придбати?

Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.