Ключ від Королівства

З мамою ми не розмовляємо майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? (Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою.) А так… Ну має ж бути у світі хоч трішечки справедливості?

Щодня (практично повсякчас, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавиці. Певна річ, кульки з ключем так і не знайшла, і кущі були звичайнісінькі: з одного боку – асфальтова доріжка, з другого – газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не розгледіла), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на якесь інше життя.

– Лапіна, що ти там лазиш? Негайно вилазь, припини ламати кущі!

Так я і жила, мало не кусаючи лікті. Уже випав сніг. А новий сніг – це начебто й трохи нове життя: здається, тепер усе буде кращим, цікавішим…

Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. Але ще ж і контрольні!.. Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися – уже є привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі швиденько розв’язувала і писала майже без помилок. Але був за мною грішок: що не контрольна – то провал. Бо напередодні я дуже хвилююся (от невезіння! чи ще щось заважає). Проте навіть самі вчителі зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Учись, мовляв, зосереджуватися, життя – це іспит, і таке інше…

І от Новий рік на носі, усі вітрини – у гірляндах, то там, то тут – ялинки. А я після контрольної з алгебри плентаюсь додому.

З гидкою оцінкою в щоденнику.

Падає сніг… Пухнастий такий, лапатий. А настрій у мене – хоч зарийся в кучугуру й сиди до весни.

Завертаю я до себе у двір і бачу: на лаві біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого – там завжди то бабуся відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці, схоже, давненько сидить: уже снігу намело на плечі.

Проходжу до свого під’їзду, дивлюся під ноги, роздивляюсь сліди на снігу. Ось полози – хтось важкі санки тягнув. Рифлені відбитки. Ковзани (це сусідська Катька на ковзанах по снігу катається… дурепа). Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості – зирк!

А це… Оберон!

* * *

У мене ноги наче до снігу примерзли…

Помилилася, мабуть. А раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!

І зразу ж відчула: не переживу такого розчарування…

Однак це він, точнісінько! Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя – оте, королівське… Хоч і без корони, без мантії, та придивись уважніше – і все стане зрозуміло…

Я уклякла перед ним. Сніжинки падали на щоки і відразу танули – так розпашіла фізіономія.

Нарешті він голіруч промів і відсунув сніг із лави поряд із собою.

– Доброго дня, Ліно. Присядеш?

– Добридень…

Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплює…)

– Добридень, – сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), – ваша величносте…

– Сідай.

І я вмостилася поруч.

Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мій учитель. Чи батько якоїсь подружки.

Нізащо, нікому в світі я не сказала б, що це король-чарівник!

А мені так хотілося! Щоб усі вони про це знали!

– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.

Я хотіла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителі прискіпуються, оцінка з алгебри паскудна, контрольну завалила.

А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у своїй дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

– Усе добре. Дякую. А у вас як?

– У нас гірше. – Оберон недбало струсив сніг із плеча. – Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

– Ви… кудись виїжджаєте?

– Так. І далеко.

– А замок, сад?… Ви залишаєте своє Королівство?!

– Ні. Королівство вирушає на нові землі. А замок і сад я залишаю, так. Вони житимуть своїм життям.

Я човгала підошвами по снігу, неначе шліфуючи його. Оберон говорив якісь незрозумілі речі. А я тайкома мріяла про інше…

От би він запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або ні – краще на турнір. Та байдуже куди – тільки б у Королівство! Щоб усі йому кланялися, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

– Ходімо?

Сніжинки затанцювали у мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла, і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася – і боягузливо хочу дременути? Упірнути в під’їзд? Щоб усе знову було нудно, зле, важко?…

Буденно.

– Власне, мене мама чекає… – сказала я й почервоніла як помідор. (Адже я знала, що мама на роботі, і її не буде… до шостої! Нехай я забиваю баки вчителям, але тут посміла збрехати самому королю Оберону.)

– Тобто… вона чекатиме, – уточнила я. – Якщо мене не буде… до шостої.

– У Королівстві існує закон, – він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й щиро. – Якщо людина входить туди з вашого світу, то повертається знов у те саме місце. І в той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Ман…» Я встиг погуляти містом, почекати тебе тут на лаві. А коли повернуся, канцлер скаже: «…дрівка», – і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

– А ви потім повернете мене сюди?

– Слово.

(Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово!» І щоб відразу, без жодних клятв, було ясно – цей не зрадить!)

Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань для власного боягузтва? Мама – не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Просто екскурсія – туди й назад. Найкраща у світі пригода. Чи розвага…

Розвага?

– Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам усе-таки потрібна?

* * *

Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під штаньми. Ходити в колготках по траві – повна дурня…

Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я до нього як слід і не принюхалась. А в ньому одночасно змішалися запахи і лісу, і моря, і дощу…

Цього разу Оберон вийшов мене зустічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. (Але приємно: ніби й мені трішечки.)

– Ти не втомишся, якщо сходами довго підійматимемося?

Я заперечливо хитнула головою. Хоча не дуже люблю сходи – сірі, однакові, з нескінченними майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самісінького неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то ззовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало подих. Бо сходи ті були без поручнів…

Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав краєвид. З одного боку височіли зубчасті скелі, з другого – ліс без кінця-краю, оддалік – місто під червоними дахами з флюгерами і вузькими вулицями, а за містом – знову ліс. А он там – море, а на морі – кольорові вітрила й далекий острів на обрії…

– Це Королівство, так? Усе це – Королівство?!

Від захоплення я мало не оступилась, Оберон узяв мене за лікоть і дбайливо відсунув від краю сходів.

– Я все тобі розповім. Сюди… – запросив він.

Услід за ним я ввійшла до напівкруглої арки. Він пригнувся в отворі, я – ні.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи завіса. Я роззирнулася.

Кругла кімната. Письмовий стіл (не такий, звичайно, як у нашої завучки), а королівський, дубовий. Різьблений трон (точна копія того, що в тронному залі, тільки трохи менший). І книги, книги, якісь сувої, папери, біля стін – мармурові плити з незрозумілими символами. Бридка маска на стіні, зроблена з якоїсь гидкої, напівзотлілої, напівобгорілої шкіри. (Я вирішила на неї не дивитися).

Скляні пірамідки й кульки на шнурочках, сонце заглядає відразу в три вікна, по високій стелі стрибають сонячні зайчики. А на підлозі – пісок… Товстелезний шар, як на найчистішому пляжі. Теплий (я рукою доторкнулася). Оберон пройшов по піску до свого трону – залишився ланцюжок слідів. І сліди ці майже відразу стали згладжуватися, танути, наче від сильного вітру (а вітру в кімнаті ж ніякого!), наче минули роки й роки, століття…

Мені стало ніяково. І я сіла на пісок просто там, де стояла. Навіть куртку не підстелила.

– Тобі тут подобається?

– Так, – сказала я і про всяк випадок ввічливо додала: – …ваша величносте…

Він сидів переді мною за письмовим столом – так, як я його зустріла на лавці у дворі: куртка (розстебнута), з кишені стирчить картатий шарф. Ані корони. Ані мантії. А навкруги, за вікнами, – скелі, ліс, вітрила…

– Так от. Це не Королівство.

От тобі й маєш!

Мені здалося, що він утнув дурницю. Якусь образливу, сміховинну дурницю. (Якби він був учителем, я б огризнулася…)

А так мені тільки й залишилося, що розгублено запитати:

– А що?

Він побіжно проглянув якісь папери. Закрив величезну книгу – пилюка здійнялась стовпом, закрутилася в сонячному світлі. Зітхнув. Вийшов з-за столу, всівся, як і я, на піску.

– Королівство, Ліно… Це – я, мій син-принц, шість його наречених. А ще Комендант (ти з ним знайома, у нього гачкуватий ніс), канцлер. Окрім них – приблизно сотня людей – слуги, глашатаї, кухарі, конюхи, варта, придворні маги, єгері, музиканти. Це і є Королівство. Ми мандруємо по світу, як циганський табір чи бродячий цирк. І десь іноді знаходимо незаймане місце, – де високі гори із зубчастими скелями, дрімучий ліс чи те й інше. Де стоїть над урвищем занедбаний замок. Утім, замок ми можемо збудувати й самі…

Він говорив і між тим пересипав пісок з долоні в долоню. Я теж зачерпнула жменю – і ледве не ойкнула від болю. Щось кольнуло мені в мізинець. Я пригледілася – із піску стирчав спис… Маленький. Неначе спис солдатика. Я витягла його (важкий – мабуть, олов’яний).

– І от ми влаштовуємося там, – продовжував Оберон, поглядаючи на мене з-під повік. – Засновуємо нове Королівство. У садах оселяються феї, в озері – русалки. У лісі – лісовики чи й щось таке. На скелях гніздяться дракони. Бо ми змінюємо тонкий світ. Сама земля навколо нас стає Королівством. А це приваблює людей… І потроху вони звідусіль сходяться до нас: селяни розорюють землі, ремісники будують майстерні, купці привозять товар, влаштовуються ярмарки. Зводяться будинки, будуються мости, млини, кузні, пилорами. У горах закладають шахти й копальні. Винаходять нові способи обробки металів, фарбування тканин і виготовлення добрив для полів. З’являються і міцнішають економіка, фінанси, зовнішня і внутрішня політика, судочинство. Довкола Королівства наростає така собі броня – вагомість поважного світу, справжнього, дуже важливого й потрібного для людей… І коли ця товща стає дуже грубою – Королівство вже втрачає здатність рухатися, втрачає владу над тонким світом, гине… Тобі цікаво?

– Так! – я аж підскочила. На той момент я вже знайшла в піску п’ять олов’яних солдатиків і руїни маленького кам’яного будинку. (У ньому могли би жити людці завбільшки з мій ніготь на великому пальці. А може, і жили колись?)

Оберон помовчав. Під його поглядом я припинила ритися в піску – я ж не дитина…

– Так-от, Ліно, – сказав Оберон, коли я поважно склала руки на колінах. – Може, я забагато хочу від тебе… Однак мені потрібна не маленька дівчинка, а бойовий маг. Помічник, від якого одного дня залежатиме доля всього Королівства. І якому багато що дозволено, але з якого потім суворо спитають. Ось що я хочу тобі запропонувати… А ти?

– А я ще слухаю, – сказала я чесно й закліпала очима.

Оберон усміхнувся.

– Так-от… Коли товщу світу, що наросла на Королівстві, вже не можна скинути, ми кидаємо все і знову вирушаємо в мандри. Крізь хаос. Через невідомі землі, населені чудовиськами. Через моря, через сніги, повз вулкани – повітрям, під землею. Ми повинні знайти нове місце для Королівства. А знайти його з кожним разом усе важче.

– Але чому? – я кинула погляд за вікно. Море бурунилося, гребені піни звідси, згори, здавалися зовсім маленькими, проте я бачила, як гойдаються на хвилях кораблі. – Адже тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися?

Оберон провів рукою по волоссю. У кімнаті затремтіло повітря.

Зникла куртка, зникли витерті джинси й картатий шарф. Він сидів переді мною в мантії, камзолі й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на голові його блищала корона.

Це було дивне видовище – король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись нічого руками. Неначе злетів.

Я теж підвелася. (Я просто не могла перед ним сидіти!)

– Бо ми – Королівство, – сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. – І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти гадаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти гадаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, – і це начебто правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні (ні хвилиною пізніше) Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король.

– А я нічого й не кажу, – забелькотіла я перелякано. – Тільки… А як же я? Що я повинна робити?

Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним голосом:

– А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти – маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування. Зараз у нас у Королівстві дуже забракло магів. А у дорозі вони вкрай необхідні. Я сам-один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Правда, є ще Ланс і Гарольд – старший і молодший учні. Але цього мало. Чим більше магів у каравані – тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими.

Отже, Ліно, я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти або погоджуєшся – і тоді завтра вирушаєш разом із нами або не погоджуєшся. Тоді один крок – і ти вдома. Однак після цього я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу, чи дати тобі час на роздуми?

– Але… – у мене раптом затрусилися коліна. – Я ж нічого не вмію… І звідки ви взяли? Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову щось таке зробити, проте нічого не виходило! Навіть якщо я й маг, я… у мене… не вийде! Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…

Я говорила й говорила, а вуха у мене палали все сильніше й сильніше. Мені хотілося заритися в пісок, що був під ногами. Краще б Оберон ніколи мене не зустрів, не привів у Королівство, тоді б я так не зганьбилася. (Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості – яка ж я була боягузка й дурепа…)

Оберон витягнув щось із шухляди столу й підкинув на долоні. Я відвела погляд від нього, проте на руки глянула. А він уже тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.

І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вістря летіло просто в моє ліве око.

І як я примудрилася не напудити в штани? (Чесно кажучи, ще трохи – і стала б моя ганьба очевидною…)

А так – я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… (Я так і не зрозуміла, як.) Кинджал на мить уже завис перед моїм обличчям, а потім розколовся вздовж на дві чіткі половинки – праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.

У мене аж мурашки сипонули з голови до п’ят, і в голові щось стислося. (Може, це мізки мої курячі зіщулились?)

– А ти кажеш – не виходить, – серйозно зауважив Оберон. – Вроджені дані в тебе наявні. Та якщо не розвивати – так і зникнуть років під вісімнадцять.

Я подумала: може, відмовитись від усього цього? Заридати? Або нехай додому негайно повертає?

Я не заплакала. Тільки сказала докірливо:

– Ви ж могли мене вбити…

– Нісенітниця, – він посміхнувся. – Поглянь…

Оберон витяг із шухляди ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить – і кинджал знову опинився в його руці. Я не встигла збагнути, як воно так вийшло, однак маска висіла неушкоджена – така ж гидка, як і раніше.

– Це такий кинджал?

– Ні, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся.

– Правда? А що іще можуть маги?

– Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Усе залежить від ступеня майстерності.

Я замислилася. Мені раптом страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. (Хоча якщо згадати Зайцеву – то це було би дуже до речі.) Захотілося раптом літати – ой як захотілося, аж пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшати…

– Обероне… Ваша величносте…

– Так?

– Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому?

– Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок – і ти вдома. Та й по всьому.

– А якщо… – я затнулася. – Якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися?

– Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують й усталені. А мандрівне Королівство – нестабільна структура. Тож краще і не намагатися.

– А… – у роті в мене пересохло, – мандри… це… довго?

Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. (Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?)

Я уявила собі: один крок – і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри. І за невивчені уроки… І за невитерту пилюку. І так жити, жити і знати, що була в Королівстві і сама (сама!) від нього відмовилася.

А найприкріше – знати, що Оберон мене зневажатиме…

З іншого боку – я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік…

– Обероне…

– Так?

– А ви вмієте вбивати поглядом?

– А що?

– Нічого… – я насилу ковтнула. – А загалом – ви суворий король?

– Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину?

Я знітилася:

– Ні, я не про це… Але в дорозі… там же небезпечно? Ви казали щось про чудовиська…

– Так.

– Отже, там можна загинути?

Він обіперся підборіддям на сплетені пальці.

– Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отже – вирішуй.

Розділ четвертий

Зло не має влади

– На ось, вибери собі, – Гарольд кинув переді мною на стіл купу лахміття, переважно шкіряного. Чистим його можна було назвати досить умовно, і запах від нього був, знаєте… Я двома пальцями витягла простору чорну куртку із металевими заклепками.

– А може, залишити моє? Штани…

Гарольд окинув мене поглядом:

– Там, куди ми йдемо, – таке не носять.

Йому було років сімнадцять, і він дещо скидався на однокласників Лозової і Зайцевої. Досить нахабний. І мені не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».

(А я ж сподівалася, що мене вчитиме Оберон!)

– Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? – тепер він уже явно знущався.

Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих. Поки я відшукала штани і куртку, що так-сяк підходили, вибору в мене не залишилося.

– Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?

– Забудь казати: «Слухай, Гарольде». Вчися звертатися: «Скажіть, майстре».

Я подумала: мабуть, досі у нього в підлеглих нікого не було. Мені «випала честь» бути піддослідною мавпочкою…

– Е-е-е… майстре. А Оберон казав…

Він не на жарт спохмурнів:

– Ще раз скажеш «Оберон», – отримаєш запотиличника. Кажи: «його величність».

Я міцніше зціпила зуби. Ну-ну… Ще невідомо, хто кому перший наскладає…

Перевдягатися довелося тут же, за штабелем потертих сідел (здається, сідла не для коней – завеликі). Поверх своїх колготок і футболки я натягла штани, сорочку й задовгу, як для мого зросту, куртку. Взула чоботи (наші модниці, мабуть, побилися б за такі ботфорти… якби вони були хоч трішечки новіші).

Гарольд оглянув мене (ну й чуперадло, якщо чесно!) і залишився вдоволений.

– Урок перший, – він заклав руки за спину й відставив ногу, щоб здаватися соліднішим. – Маг дороги повинен уміти захищатися від зла. Бо як тоді він зможе захистити інших?

Він стрімко розвернувся, з його руки вилетіла залізна стріла і застрягла в очному прорізі важкого шолома, що іржавів на стійці разом з обладунками. У порожній голові «лицаря» спалахнуло, з усіх щілин повалив дим.

Я роззявила рота. Спостерігаючи за мною краєм ока, Гарольд зліпив просто з повітря тремтливу кульку й підкинув її до стелі. Кулька вибухнула, на нас посипалися іскри, а на балці розпливлася чорна пляма кіптяви.

Веснянкуватий ніс мого вчителя задерся в напрямку цієї плями.

– Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»

– Зло не має влади, – слухняно повторила я.

– Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто і там потренуємося. Тільки дивись: од мене – ні на крок!

* * *

Даремно він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. (Один раз навіть вхопила його за рукав – щоправда, відразу ж схаменулася. Ще подумає, що я боягузка!)

Раніше мені здавалося, що в Королівстві досить мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати – і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки – бородаті, довговолосі, схожі не то на розбійників, не то на рок-музикантів. А жінки всякі – і високі, і низенькі, й одягнені хто як: багатше й бідніше, або чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті – справжнісінькі тобі відьми! І всі воднораз галасують: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…

А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші! А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній – цок-цок-цок! Ковані чоботи – бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила кіньми їздити у такій тісняві. От-от наступлять копитом на ногу…

А запахи…

То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затикай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася – пилюка дерла горло. І тої ж миті сморід наче вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря – він був такий… свіжий, чудовий і незбагненний, як і це місто.

Мені стало лячно й водночас весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися – треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. Отож перед очима в мене мелькали неначе кадри: ось дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює просто неба, на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються під ногами, і ніхто їх не топче – от що дивно. Ми спускалися все нижче, ближче до моря, до порту, а вітер все свіжішав, натовп густішав.

Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок – крізь низьку арку в глинобитній стіні. Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з відра в канаву, байдуже зиркнула на нас і пішла. Двоє чоловіків пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…

Вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Троє псів лежали біля низького ґанку, а над входом вивіска – «Шинок «Чотири собаки».

– А де четвертий?

Гарольд скривився:

– Що?

– Тут написано – чотири.

Він глянув на вивіску, на собак, сплюнув:

– Не відволікайся на дрібниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, приблудні люди. Та нам вони сьогодні ні до чого…

– Як на мене – вони взагалі не потрібні…

– Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підійдеш, зупинишся просто перед ним, глибоко вдихнеш і покладеш монету в його капелюха. – Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. – Він почне на тебе кричати. А ти скажеш: «Зло не має влади». І зробиш отак: (він провів рукою перед моїм обличчям). – Змітаєш потік зла зі своєї дороги. Потім повертаєшся й виходиш. Ми йдемо до замку, і я розповім Оберонові, як ти засвоїла урок. Ну?

Я переступала з ноги на ногу. Еге, завеликі чоботи вже намуляли мені п’яти…

– Е-е-е… Скажіть, майстре, а чому він на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Він же для цього там сидить – задля грошей тобто?

Гарольд засопів:

– Бо він злий! Гроші йому непотрібні – його там і так годують. І взагалі – не став зайвих питань. Ходімо.

Я не рушила з місця.

– Скажіть, майстре… А якщо у мене не вийде?

Гарольд вже добряче розсердився. У нього навіть ніс почервонів.