Легіон Хронос

– Тобто ви хочете сказати, що маєте тут кілька тисяч людей, які свого часу відмовились стати легіонерами?

Марк Светоній метнув на Дмитра швидкий погляд. Очі його звузились і запалали.

– Я не кажу про відмову. Я повторюю – честь стати легіонером надається далеко не кожному. Ті люди – знешкоджені агенти КВТП або випадкові свідки діяльності Легіону, які за своїми інтелектуальними і психофізичними здібностями нам не підходять. Ви інший випадок. Повірте, ваші батьки мали б змогу пишатися вами! Отже, вибирайте.

– Що? – на мить Дмитро забув про все сказане перед цим, сконцентрувавши увагу на останніх двох словах. – Що вам відомо про них?

– Не надто багато, – знизав плечима Марк Светоній, і Дмитру здалося, що Консул щось намагається приховати. Він встав і наблизився до столу.

– Ви маєте якесь відношення до їхньої загибелі?

– Не зовсім так…

– Пам’ятайте: це важливо для мене. Важливіше, аніж ваш чортів Легіон!

Марк Светоній подивився на Дмитра впритул.

– Заспокойтесь. І сядьте. Повірте, молодий чоловіче, ми з вами по один бік барикад.

Дмитро повернувся на своє місце і спробував опанувати себе.

– Вибачте, – сказав він похмуро.

– Нічого. Розумієте, Дмитре, великий період вашого минулого життя дійсно розглядався нами досить прискіпливо. Можливо, ми навіть втручались в його перебіг. Але це робилось виключно з позиції суворої необхідності. І боюсь, що на значну частину ваших запитань я не зможу дати відповідей. Так потрібно. Але все попереду. На даному етапі найголовнішим є питання: ви приймаєте пропозицію стати легіонером?

– Ви казали, що легіонери часто гинуть? – бовкнув Дмитро лише для того, щоб виграти час і зібратись з думками.

– Так, це правда. Наша робота іноді буває небезпечною. Жодних гарантій безпеки я дати не зможу. Але цей факт вас не зупинить. Я маю рацію?

– Хіба обіцянка, яку я дав тітці Вірі, щодо моєї участі в АТО, – і хоча настрій Дмитра був зовсім не таким, щоб переводити все на жарт, він не покидав спілкуватися у своїй звичній манері.

– Участі у чому? – не зрозумів Марк Светоній.

– У антитерористичній операції. Так сором’язливо у моєму світі називають війну з сусідньою країною, жителі якої масово втратили здоровий глузд. Втім, тітку Віру я ніколи не слухав.

Дмитро відчув, як частина його свідомості, саме та, що з дитинства примушувала вірити у декорації, якими від нього намагаються прикрити справжнє життя, почала вимагати негайного прийняття пропозиції. Мало того, шосте відчуття, яке вже не раз приходило йому на допомогу, тепер не підказувало, волало, прохаючи пристати на пропозицію Марка Светонія. Чорт забирай, а чому б і ні? Принаймні, життя стане значно більш цікавим, аніж під час штурму маршрутного таксі або вечірнього сидіння перед телевізором. Тим більше, вибору у нього не залишається. Він ніколи не зможе погодитись на довічне помешкання у колонії невдах, навіть якщо ця колонія володіє цілим континентом! Крім того, цей натяк на долю батьків. І той сон, вони були немов живі… Дмитро, внутрішнє погоджуючись на пропозицію, вирішив випитати у співбесідника все, що зможе:

– Скажіть, Марк, а чому саме я?

Консул сумно посміхнувся самими лише куточками губ.

– Є деякі обставини.

– Які саме?

– Я можу розповісти далеко не все.

– Буду вдячний за будь-яку інформацію.

– Добре, нехай буде по-вашому. Напевне, ви вже здогадались, що спроба змінити майбутнє, у яку ви були втягнуті, пов’язана саме з вашою особою?

– Так, я зрозумів це давно.

– Тоді вас не здивує той факт, що о двадцять третій двадцять дві, якби не відбулась ваша зустріч з легіонером, ви мали загинути. Кабріолет вилетів з-за рогу на високій швидкості. Водій не впорався з керуванням і протаранив автобусну зупинку біля бістро «Троянда», на якій ви мали стояти. Видовище не для слабкодухих.

– Але ви самі щойно казали – у цих людей не було наміру мене вбивати.

– Викрадення мало відбутись у петлі континуума, яка відокремилась від основної матриці о двадцять третій двадцять. Що ж стосується реального світу, все відбулось саме так. Винуватців аварії, до речі, так і не знайшли. – Марк Светоній зустрівся з Дмитром очима і останній зрозумів – він каже правду. Можливо, знову шосте відчуття, а можливо, просто щось було у погляді Консула. Дмитро кілька хвилин сидів мовчки, намагаючись звести докупи думки, які розбігались, немов таргани під електричним світлом.

– Але для чого їм була потрібна моя смерть? Я простий, нікому невідомий студент. Не політик і не полководець! Що їм могла дати моя загибель?

– Ми часто недооцінюємо нашу роль у житті навколишніх, – розвів руками Консул. – Ви саме такий випадок. Мова йде про династію. Її представники у майбутньому стануть справжнім головним болем для КВТП і славою для Легіону Хронос!

– Династію?!

– Ви здивовані?

– Більше аніж вам здається.

– І все ж це правда. Згадайте Булгакова: «Ах королева, питання крові – найбільш складні питання у світі! І коли б розпитати деяких прабабусь і особливо тих із них, що користувались репутацією смиренниць, найдивніші таємниці розкрились би, шановна Маргарита Миколаївна. Я жодним чином не погрішу, якщо, кажучи про це, згадаю колоду карт, що її хитро тасує картяр…»

– І що?

– У вас схожий випадок.

Дмитро потер скроні. Він раптом відчув таку нелюдську втому, що ледь-ледь не застогнав.

– Добре, зараз я не у тому стані, щоб розмірковувати про Булгакова і картярські фокуси. Але як же тітка Віра, мої знайомі? Їм ця подія завдасть болю.

– Звичайно, завдасть. Але цей факт нічого не змінює. Я ж казав – громадяни не можуть знати про існування Легіону Хронос. Це закон і закон вкрай необхідний для збереження статус-кво просторово-часового континууму. Ми все влаштували так, щоб ваше зникнення вони сприйняли як цілком тривіальний, хоча й, безумовно, трагічний випадок. Ваш клон там, у континуумі, зайняв своє місце під могильним горбком. Не переймайтесь – проста імітація людського тіла, без інтелекту і свідомості.

– Тобто вони стануть свідками моєї смерті? Точніше – її постановки? Але ж це жорстоко!

– Життя взагалі жорстока річ.

Дмитро присвиснув.

– Цікаво сюжет закручено. Мене просто прибрали з власного життя.

– Це не наша вина, Дмитре, – Марк Светоній почав передивлятись якусь документацію, даючи зрозуміти, що аудієнція підходить до кінця. – До того ж, повірте мені – те, що вам пропонують, значно краще, аніж ваше минуле життя. Але ми забарились, а у мене багато справ.

– І це все, про що ви можете розповісти?

– На даний момент все.

Марк Светоній поглянув на Дмитра повним офіціозу поглядом.

– Дмитро Міщенко, ви приймаєте високу честь стати легіонером і присвятити своє життя захисту Історії?

– Так, – знизав плечима у відповідь Дмитро. – Хоча ще вчора не очікував би від себе подібної відповіді.

– Поздоровляю вас. А тепер вирушайте на підготовку, вас супроводять. Зустрінемось після присяги, перед вашим першим завданням. Успіхів, майбутній легіонере!

Дмитро подякував Консулу легким нахилом голови, повернувся до дверей і тієї ж миті відчув, як його щось несильно кольнуло у шию.

– Ай! Що ви собі дозволяєте?! – поглянув він на чоловіка у білому комбінезоні, який матеріалізувався з повітря.

– Стандартна процедура, – поспішив заспокоїти його Марк Светоній. – Не переймайтеся. Вам пізніше все пояснять.

Він видалив помахом руки невідомого у комбінезоні, після чого той, натиснувши одну з кнопок на своєму браслеті, зник так само раптово, як і з’явився. Дмитро потер місце уколу. Шкіра там ледь відчутно свербіла, проте болю не було.

– Ще раз бажаю успіхів у навчанні, – сказав Консул, і Дмитро пішов геть.

Після того як двері за ним зачинились, Марк Светоній кілька хвилин сидів, про щось замислившись. Нарешті зітхнув і натиснув кнопку переговорного пристрою на панелі столу.

– Ви чули нас, Геліодоре?

– Так, друже Консул.

– Що скажете?

– Казка про династію легіонерів виглядала не зовсім переконливо.

– Можливо. Але ж ви розумієте, що я не міг розповісти юнакові про те, що його батьки знаходяться у полоні варварів і їх могли б шантажувати у разі, коли б змогли до нього добратись.

– Чому б ні? Він має стати легіонером, а не благородною дівицею.

– Він надто багато пережив з тієї пори, коли його батьки приєднались до наших лав. Тож будьте до нього менш вимогливим.

– Як скажете, друже Консул, – хмикнув Геліодор. – Проте, маю великі сумніви, що з цього розумника ми зможемо виховати легіонера.

– Побачимо. – Марк Светоній вимкнув мікрофон, відкинувся на спинку крісла і втомлено заплющив очі.

Розділ 8

Локація Легіону Хронос

Поза межами визначення координат часу

Учбовим центром Легіону Хронос виявилась досить велика будівля у ренесансному стилі. Вона була схожа на фортецю, що втратила своє військове значення і перетворилась на стилізований під старовину палац. Стрибок крізь простір, здійснений за допомогою комунікатора, знову вразив Дмитра, примушуючи вважати все навколо нереальним. Натомість вкрите мохом каміння, з якого було побудовано палац, навпаки, твердило: все відбувається насправді. Щоб позбавитись відчуття недовіри, Дмитро навіть підійшов до муру і погладив його рукою. Камінь був шорстким та холодним. Від нього пахло сирістю. Двоє легіонерів, які супроводжували Дмитра, почали прощатись.

– Ласкаво просимо до пекла, друже, – продемонструвавши усі тридцять два зуби, сказав один з них.

– Прошу? – не зрозумів Дмитро.

– На тебе очікують десять тижнів, які ти зможеш провести надзвичайно змістовно і динамічно! – реготнув другий.

Дмитро поглянув на свою долоню. На ній залишилися сліди вапнякової кришки.

– Де ми?

– Учбовий центр Легіону Хронос. На жаргоні рекрутів – пургаторій.[5]

Легіонери поглянули один на одного і розреготались.

– Що тут смішного?

– Побачиш, – легіонери розсміялись ще дужче.

– Послухайте, добродії, а ви могли б мене спровадити у більш пристойне місце?

– Боюсь, що ні, – насмішкувато покрутив головою один з них.

– Ну то не бачу необхідності скалозубити!

– Згодом ти його побачиш, новобранцю. По закінченню навчання, – легіонери віддали йому честь, приклавши правиці до грудей і зникли.

– Дякую за компанію, – зітхнув Дмитро, звертаючись до порожнечі, і почимчикував бруківкою до воріт палацу.

Він минув підвісний, збитий з грубих дубових колод міст перед надбрамною вежею, у якій було розташовано вже звичний броньований бункер з гарматами. Охоронці біля гармат, скоріш за все попереджені про його прибуття, тільки ліниво позирнули й продовжили гру в шашки. Лише один з них відійшов від гурту, і Дмитрові прийшлось пройти процедуру упізнання, що її провели за допомогою якогось чудернацького приладу.

– Проходь, – буркнув до нього нарешті охоронець і повернувся до решти вояків.

– Дякую за гостинність, – в тон йому сказав Дмитро і продовжив подорож. На охоронців слова прибулого не справили ніякого враження.

Опинившись на подвір’ї, він навіть зупинився, вражений побаченим видовищем. Тут не було гелікоптерів, винищувачів і бронемашин. Не було навіть озброєних бійців з карабінами у руках. І жодної аналогії з чистилищем. Натомість, серед широкого майдану, оточеного високими, повитими плющем стінами, розташувався водограй, струмені якого дзюркотіли і виблискували у променях сонця. Далі, за водограєм, майдан звужувався і перетворювався на дві, оточені охайно підстриженими кущами, алейки. Обидві вони, згинаючись ятаганом, добігали широких мармурових сходів. Сходи вели до триповерхового палацу з високими стрілчастими вікнами, майстерною ліпниною і витонченими скульптурами, що завмерли у нішах над карнизом. На чотирьох невеличких вежах, що увінчували кутки палацового даху, було встановлено флюгери у вигляді середньовічних герольдів, які, приклавши до вуст свої сурми, готувались пожбурити у простір дзвінку мідь. Дмитро швидко оглянув палац і перевів погляд на живу картину, яка цікавила його значно більше, аніж архітектурний витвір невідомого генія. Перед ним серед вимощеного бруківкою майдану зійшлись у поєдинку на шпагах двоє фехтувальників у білих шовкових сорочках, вузьких чорних бриджах і високих ботфортах. Придивившись уважніше, в одному з бійців Дмитро пізнав молоду симпатичну дівчину. Він нерішуче наблизився і почав спостерігати за двобоєм, мимоволі милуючись граційними рухами бійців.

А дивитись справді було на що! Фехтувальники, судячи з усього досить досвідчені, легко переміщались подвір’ям, пригинались у випадах, або приймали стійки для захисту від ударів супротивника, схрещували клинки і знову розходились, намагаючись перехитрити один одного під час чергової атаки. Загрозливого вигляду бойові шпаги з почорнілими від часу клинками і блискучими срібними ефесами відзивались розкотистим дзвоном, зустрічаючи клинок супротивника. Іноді вони з шипінням розрізали повітря, примушуючи Дмитра поморщитись. Цілковито поринувши у поєдинок, фехтувальники вигукували короткі іронічні фрази, сміялись і накручували один одного. Дмитра вони помітили не одразу. Коли все ж звернули на нього увагу, навіть не подумали зупиняти поєдинок. Лише по перебігу довгих десяти хвилин, розірвавши кінчиком шпаги сорочку на плечі у хлопця, фехтувальниця зупинилась і церемонно вклонилась супротивнику.

– Значно краще, Якоб, але маєш над чим попрацювати, – вона витерла спітніле чоло рукавом сорочки. – У випаді відкриваєшся значно більше, аніж потрібно.

– Інакше б я не був джентльменом, – той, кого назвали Якобом, недбало оглянув розірвану сорочку і криваву подряпину на плечі, після чого пішов геть, кинувши наостанок: – Схоже, нашого полку прибуло!

Дівчина закинула шпагу у піхви, які лежали неподалік від неї на кам’яній чаші з нарцисами, і підійшла до Дмитра.

– Вітаю, рекруте, нас повідомили про тебе. Як добрався?

– Швидко, – знизав плечима Дмитро.

– Я Нора. Наступних кілька тижнів буду займатись твоєю бойовою підготовкою. А для початку витягни руки з кишень і стань струнко!

Від несподіванки Дмитро мало не розкрив рота. Ним намагалась командувати дівчина! Ним, Дмитром Міщенком, який не дозволяв подібного з собою обходження навіть тітці Вірі і набридливому Буцефалу!

– Мені й так непогано чути, – насмішкувато сказав він.

Нора у відповідь знизала плечима, ступила крок назустріч і поглянула на Дмитра впритул.

– Подана команда струнко, рекруте! – повним металу голосом вигукнула вона. – А це значить, що ти, маленький шматок лайна, повинен витягти свої руки з кишень і виконати наказ! І можеш повірити – я маю досить засобів домогтись виконання моїх наказів!

Не дивлячись на те, що Нора була на півголови нижча, Дмитрові раптом здалось, що вона нависає над ним. Він кілька секунд дивився їй в очі, після чого, з виглядом переможеного, опустив погляд і виструнчився.

– Так краще, – відступила на крок Нора. – Нічого особистого, рекруте, але ти повинен затямити – дисципліна понад усе! Повтори!

«Так, сюрпризи починаються з порога», – подумав Дмитро, а вголос перепитав:

– Що зробити?

– Повтори!

– Дисципліна понад усе!

– Так краще. І на майбутнє пам’ятай: ти прибув не до інституту благородних дівиць. Це Легіон, затямив?!

– Затямив, – відповів Дмитро.

– Не чую!

– Я сказав: затямив!

– Не чую!

– Так точно!

Нора помовчала, після чого повернулась і пішла до сходів, даючи Дмитру зрозуміти, що він мусить рухатись слідом. Крокуючи за нею, він відчув злість. На себе, на це дівчисько, що зустріло його з гостинністю прусського фельдфебеля, на обставини, завдяки яким опинився у цьому місці.

– Послухай, Норо, – сказав він, маючи єдиним наміром помститись за слабкодухість, яку виявив щойно під час розмови.

– Слухаю.

– У тебе гарні сідниці.

Вона повернулась і кинула на Дмитра насмішкуватий погляд.

– Повір, хлопче, за кілька днів тобі буде не до цього.

– Ти впевнена?

– Цілковито.

– Але я якось не звик втрачати інтерес до дівчини, яка мені подобається.

– Для тебе я не дівчина.

– Справді? Тоді хто?

– Інструктор з бойової підготовки.

– Що ж поробиш, коли інструктор з бойової підготовки така гарна особа.

На мить Дмитру здалося, що у погляді Нори зник начальницький блиск і проглянула зацікавленість. Але лиш на мить. Наступної секунди вона напустилась на нього з новою силою:

– Припинити розмови, рекруте! Коли я буду мати необхідність отримати від тебе відповідь, я поставлю запитання!

– Так точно! – вдруге виструнчився Дмитро.

– Ходімо.

І він скорився. Опустивши голову, крокував за Норою коридорами палацу, потайки роззираючись навсібіч. Дивувався разючій несхожості цих просякнутих ностальгією до минулого інтер’єрів від тих, що їх бачив дорогою до кабінету Марка Светонія. Тут не було білих стін і блиску полірованого металу. Їх замінювали важкі складки оксамитових гардин на вікнах, портрети невідомих Дмитру людей, що поглядали зі стін задумливими поглядами, дерево і бронза. Враження було таким, ніби він потрапив у музей. Надзвичайно багатий і добре доглянутий музей. І чомусь цієї миті Дмитрові пригадалась мандрівка до Парижу. Як же це було давно, а він досі пам’ятав тривожне очікування, коли батько, одного разу повернувшись з роботи, повідомив, що на вихідні вони вирушають до європейського Диснейленду. Як рахував дні, як уявляв собі це небачене чудо, цю країну мрій, у якій дитячі фантазії мали перетворитись на реальність, а улюблені персонажі диснеївських мультиків ожити. Однак, попри весь зовнішній блиск імперії розваг, розташованої неподалік від Парижа, не вона запам’яталась найбільше дванадцятирічному Дмитру. Чомусь значно більше вразив Лувр. Величний і розкішний, блискучий і сповнений тієї витонченості, яка відрізняла епоху європейського Ренесансу. Цієї миті, подорожуючи коридорами палацу, що його недавні конвоїри іменували глузливим словом «пургаторій», Дмитро пригадав відвідини Лувра настільки детально, ніби це відбулось напередодні. Багатющі, витончені інтер’єри, скульптури античних майстрів, картини художників епохи Відродження. А найбільше – статую французької народної героїні Жанни д’Арк, про яку вперше почув саме тоді, під час екскурсії у Лувр. Він не міг сказати, чим саме так вразила його пофарбована у колір золота скульптура, яка зображувала затягнуту у лицарські обладунки дівчину верхи на коні, з мечем при поясі і штандартом у руках. Пригадував, як роздивлявся її і намагався уявити, якою ж була вона, ця таємнича й чарівна дівчина колись, до того, як завмерла на постаменті навпроти Лувру, втілена у бронзу. Про що думала, стискаючи у руках свій штандарт, кого бачила перед собою, задумливо позираючи вдалечінь. Той день він запам’ятав на все життя. І тепер чомусь пригадав. Пригадав і відчув, як його випробуване шосте відчуття настирливо заворушилось у свідомості, натякаючи на щось досі невловиме й ефемерне.

Розділ 9

Зійшовши сходами на третій поверх, Нора відчинила одні з довгого ряду дверей і увійшла до великого приміщення, яке було заставлене двоярусними ліжками. Точнісінько як солдатська казарма, що її Дмитро бачив колись у кіно. Хіба що не відчувалось того бездоганного порядку, який відрізняє приміщення для військовослужбовців. На кількох ліжках, ліниво позираючи на прибулих, лежали молодики у блакитних мішкуватих комбінезонах. Ще кілька рекрутів, схожих на них як дві краплі води, сиділи на лаві за довгим столом. На столі горою було навалено книги і різнокольорові журнали, лежала шахова дошка і кілька електронних планшетів. Помітивши Нору, усі присутні підхопились і, виструнчившись, завмерли.

– Вільно, – недбало промовила вона, і Дмитро щиро пожалкував про тон, який дозволив собі щойно.

– Знайомся з колегами по нещастю, мачо, – насмішкувато сказала до нього Нора. – Потім зайдеш в кабінет до лікаря. Після цього до вечері ти вільний.

– О котрій вечеря? – спробував Дмитро прикрити напускною діловитістю своє розгублення.

– О шостій. Не переймайся, голодом не замордують.

– Дякую на доброму слові.

– Та на здоров’я. І ще одне: ніколи не залишай без нагляду комунікатор. За це я караю дуже жорстоко, – Нора вказала на браслет, що його Дмитро зняв з натертого зап’ястя і крутив у пальцях, ще раз посміхнулась крижаною посмішкою, після чого пішла геть.

– А де кабінет лікаря… – відповіддю на запитання слугували кроки, що віддалялись.

Дмитро пройшов уздовж виставлених у ряд ліжок і зупинився поряд з тим, яке стояло біля вікна.

– Вільно? – запитав він у білявого хлопчини років двадцяти, який сидів на сусідньому ліжку і щось читав з монітора електронного планшета.

– Так, можеш займати, – усміхнувся той і подав руку. – Я Робо.

Дмитро відповів потиском руки і, не знаючи, як діяти далі, сів на ліжко.

– Там, у шафці біля стіни, комбінезон, переодягнись, – сказав Робо.

Дмитро скорився. Серед довгого ряду настінних шафок знайшов ту, на якій стояв той самий номер, що й на ліжку. Відчинивши дверцята, Дмитро натрапив тут на повний комплект обмундирування, що складався з мішкуватого комбінезона, шкіряної портупеї і важких черевиків. Комбінезон був пошитий з цупкої тканини і мав для захисту пластикові пластини на колінах і ліктях. Довершував уніформу малиновий берет з емблемою у вигляді золотого орла на тлі годинникового циферблату.

Розклавши на ліжку комбінезон, Дмитро відчув, що настрій полишив його остаточно. Очевидним був той факт, що надто теплого прийому йому тут ніхто не готував. Раптом нестерпно захотілось ущипнути себе і переконатись: все, що відбувається навколо, є лише дурним сном. Невідомий дописувач, варвари, час, що зупинився, пусте місто, а потім розмова з лисим чоловічком і пропозиція стати бійцем підрозділу, про існування якого Дмитро день тому не мав жодного уявлення.

Це був не сон. Те місце на руці, що його він обпік за допомогою прикурювача, досі саднило. Дмитро важко зітхнув. Робо, який на мить відірвався від свого монітора, співчутливо усміхнувся.

– Не переймайся, усі ми через це проходили.

– Через що? – не зрозумів Дмитро.

– Тобі здається, що все відбувається надто швидко. Ще вчора ти спокійно жив і світ здавався простим та передбачуваним. І раптом все здійнялося з ніг на голову й перетворилось на фантастичне сновидіння, так?

– Так, – змушений був зізнатися Дмитро.

– Ти звикнеш.

– А якщо ні?

Робо знизав плечима.

– Я ж звик.

Поміркувавши над своїм становищем, Дмитро вирішив й надалі не чинити опору і продовжувати рух за течією. Тим більше, іншого виходу йому не залишили. Якщо навіть все, що з ним відбувається, є дурнуватим спектаклем, Дмитро не мав ніякого уявлення, яким чином повернути собі минуле життя. З самотніми вечорами, нотаціями тітки Віри і переповненими маршрутками зранку. Він швидко зібрав під пахву свій новий одяг і почалапав у душ, двері до якого позначала відповідна табличка. Довго стояв під теплими струменями води, після чого переодягнувся, взув черевики і, засунувши берет під погон, як це роблять військовослужбовці, пішов розшукувати кабінет лікаря.

Плутати коридорами палацу довелось не менше чверті години. За цей час йому назустріч трапились кілька людей, одягнутих так, як Нора, – у білі шовкові сорочки, чорні сукняні бриджі й високі ботфорти. Здавалось, ніхто з них не звертав на Дмитра ніякої уваги. Вони проходили повз нього, іноді мовчки, іноді розмовляючи між собою. Запам’ятався лише один – чорнявий парубок років двадцяти п’яти, який рухався назустріч Дмитру за допомогою чудернацького пристрою, схожого на екзоскелет з комп’ютерної гри «Сталкер». Його ноги були забинтовані й під’єднані до хромованих металевих ніг, які, в свою чергу, кріпились до невеличкої скриньки за спиною у легіонера. Коли Дмитро спробував звернутись до нього з запитанням, де знайти кабінет лікаря, легіонер, поглянувши на нього так, немов побачив павука, процідив:

– Ти як звертаєшся до триарія, рекрут?! Струнко!

Сам від себе не очікуючи такої дисциплінованості, Дмитро виструнчився. Але легіонер не збирався змінити гнів на милість.

– Чому головний убір не на місці? Що за вигляд, новобранцю?!

На виручку прийшла Нора, яка взялась невідомо звідки.

– Заспокойся, Сергію. Він у нас перший день і ще нічого не знає. Завтра розпочинаємо курс.

Легіонер якось надміру швидко повеселішав.

– А, свіже м’ясо… Ну начувайся, рекруте, найближчі десять тижнів на тебе очікує пекло!

– Згадай себе кілька суб’єктивних років тому, – холодно заперечила Нора. – Можливо, не так будеш задирати носа.

Легіонер знітився. Він виструнчився і приклав до грудей стиснуту у кулак правицю.

– Прошу вибачення, друже інструктор.

– Ви вільні, друже триарій, – Нора поманила пальцем Дмитра і пішла коридором. – Лікар на першому поверсі, ходімо, я проведу.

– Дякую.