Тим часом Дмитрові проводжаті підійшли до збудованого у стилі бароко палацу, що гордовито височів у центрі споруд фортечного комплексу, піднялись гранітними сходами, обабіч яких були розташовані строкаті квітники, і зупинились біля двох вартових з карабінами, що охороняли вхід. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім підійшов ще один військовий – кремезний чоловік у білосніжному комбінезоні. Він оглянув Дмитра недовірливим поглядом, після чого запитливо позирнув на одного з конвоїрів. Той щось упівголоса йому доповів, конвоїри віддали честь, приклавши стиснуті у кулак правиці до грудей, і пішли геть. Чоловік у комбінезоні холодно подивився на Дмитра.

– Ходімо, – коротко сказав він і натиснув кнопку дзвінка біля дверей.

Двері відкрив ще один озброєний карабіном солдат. Пильно оглянувши Дмитра і його проводжатого, без слів змахнув головою, мовляв, проходьте. Дмитро, намагаючись не пропустити жодної деталі побаченого, зайшов всередину похмурого палацу, одразу ж здивовано відзначивши, що нетрі цієї споруди зовсім не пасували до її зовнішнього стилю. Тут архітектуру скоріше можна було віднести до футуристичної, аніж до прадавнього бароко. Лише бездоганна білизна і блиск. Скло і полірований метал на фоні холодних тонів, від яких ставало не по собі. Деякий час крокували широкими, освітленими м’яким сяйвом коридорами, після чого підійшли до довгого ряду металевих розсувних дверей.

«Очевидно, ліфти, – подумав Дмитро. – Дивно, ззовні не скажеш, що будинок надто високий».

Підтверджуючи гіпотезу Дмитра щодо ліфтів, чоловік у білосніжному комбінезоні приклав до освітленого сенсорного віконця великий палець правиці, і двері однієї з кабінок розчинились.

– Прошу, – вказав він Дмитрові й ступив слідом за ним у кабіну.

Двері тихо зачинились і кабіна провалилась у безодню з таким прискоренням, що Дмитро ледве втримався на ногах.

«Ну, звичайно, як я одразу не здогадався, ми їдемо не вгору, а униз».

Їхали досить довго – не менше п’яти хвилин. Нарешті кабіна зупинились і двері нечутно відчинились. Та ж картина футуристичної бездоганності. Чорт забирай, куди ж він потрапив?

– Це шахта? – запитав Дмитро у проводжатого, аби хоч якось розпочати розмову.

– Ні, – коротко відповів він.

– А що?

Замість відповіді незнайомець у комбінезоні вказав рукою на коридор, запрошуючи слідувати за ним. Дмитрові не залишалось нічого іншого, як скоритись. Вони ще кілька хвилин кружляли, подекуди зустрічаючи озброєних людей, які не звертали на Дмитра жодної уваги, і, нарешті, зупинились біля дверей, на яких красувалась табличка з написом «Консул».

– Прошу пройти, – вказав на двері проводжатий.

– Дякую за товариство і дружню розмову, – буркнув Дмитро і, не примушуючи себе просити двічі, штурхнув двері кабінету.

Перед ним знаходилось яскраво освітлене приміщення, умеблювання якого складалось із стола і кількох шаф, виконаних у все тому ж футуристичному стилі. На стінах мигтіли численні монітори, серед яких, немов випадково опинившись в товаристві високотехнологічної електронніки, розташувалась картина. На ній було зображено римського легіонера у повному обладунку, зі щитом і списом у руках. Напис під картиною проголошував: «TEMPORA MUTANTUR, ET NOS MUTAMUR IN ILLIS».[3] Дмитро на якусь мить так захопився величчю античного воїна, що не помітив уважного погляду господаря кабінету. Нарешті відвів очі від закутої у сегментовану лоріку[4] постаті легіонера і відкашлявся.

– Здрастуйте… – ніяково промимрив він, зрозумівши, що потрапив перед очі якогось високого начальства.

За столом, обпершись спиною на високу спинку оббитого чорною шкірою крісла, сидів невеличкий лисий чоловік у білосніжному комбінезоні з золотими стрічками на рукавах. На обличчі мав великі окуляри у старомодній роговій оправі, пальцями правиці барабанив до столу. Відгукнувшись на вітання Дмитра, господар кабінету вказав на один із стільців, які стояли у ряд вздовж стіни.

– Радий вас бачити, Дмитре. Присядьте, у нас буде довга розмова.

Дмитро, схиливши голову, пройшов кабінетом і сів на вказаний стілець. Нарешті хтось хоче йому пояснити, що відбувається. О, у нього є безліч запитань. Море, лавина запитань! Дмитро вже розкрив було рота, але чомусь не зміг вичавити з себе жодного звуку. Господар кабінету з табличкою «Консул» мав над ним якусь дивну владу, примушуючи поводитись так, як зазвичай поводиться підлеглий у кабінеті керівника. Дмитро лише безпорадно глянув на співрозмовника і вирішив очікувати, що скаже той. Маленький лисий чоловічок посміхнувся, мовляв, я все розумію, поставив лікті на стіл перед собою і сплів пальці рук.

– Отже, ми нарешті зустрілись. Насамперед давайте познайомимось. Я Консул організації, яку ми звикли іменувати Легіон Хронос. Сподіваюсь, вам вже доводилось чути цю назву?

– Так, хоча…

– Моє ім’я Марк Светоній. Ви, як мені відомо, Дмитро Міщенко?

– Саме так, – відповів Дмитро, взявши себе до рук. – Залишається додати: який абсолютно нічого не розуміє.

Марк Светоній співчутливо посміхнувся.

– Не переймайтесь. Ви тут якраз для того, щоб отримати усі потрібні пояснення. Останні події вас е-е… здивували?

– Вони мене шокували, пане Марк.

– Саме так. На жаль, це завжди відбувається саме так, і ми безсилі вплинути на процес. Громадяни не мають права здогадуватись про існування нашої організації, це записано у законі. Тож підготувати вас до майбутніх подій ми просто не мали права. Крім того, все відбувалось занадто стрімко – Преторій мало не втратив контроль над ситуацією.

Дмитро, вирішивши, що вдавати з себе бідного родича йому все ж не з руки, вільніше розмістився на стільці, дістав з рюкзака пляшку мінералки і відкоркував її.

– Не бажаєте водички?

– Ні, дякую.

Дмитро зробив кілька ковтків, після чого заховав пляшку назад у рюкзак.

– Не хочете розповісти про все з самого початку?

– З радістю. Отже, як ви вже могли здогадатися, світ, до якого звикли ви, не є унікальним і єдиним з точки зору теорії просторово-часового континууму. Все значно складніше і, я б сказав, заплутаніше.

– Це я помітив у першу чергу.

Марк Светоній блиснув поглядом крізь окуляри.

– Ви не могли б спочатку вислухати?

– Так, звичайно.

– Дякую за увагу, – сказав Марк Светоній повним сарказму голосом і за мить продовжив розповідь: – Уявіть собі, що час не є незворотною величиною. Тобто він може рухатись вперед і назад з різною швидкістю, а може й зупинятись. Все, що для цього потрібно, уміти ним керувати. Ми це вміємо. Ми – Легіон Хронос. Коротко кажучи, ми можемо зазирнути в минуле або у майбутнє на необмежений проміжок часу. Звісно, не втручаючись у хід подій.

Так і є, подорожі у часі. Поклавши руку на серце, Дмитро повинен був визнати, що саме про них він очікував почути відтоді, коли така здогадка вперше прийшла йому на розум. Попри всю неймовірність, саме про це твердили усі факти. Не знаючи, як має себе повести після такого фантастичного відкриття, Дмитро вирішив продовжити плавання за течією, з’ясовуючи усі подробиці. До найменших дрібниць. Можливо, саме така лінія поведінки дозволить згодом осягнути картину в цілому. Він продемонстрував господарю кабінету блискучу посмішку і знизав плечима:

– Круто. А яким чином ваші феноменальні здатності пов’язані з тим, що з поверхні Землі пропали люди, а час зупинився?

– Ніяк не пов’язані. Скажу більше: ніхто нікуди не зникав. Це відбулось тільки у вашому суб’єктивному сприйнятті. Якщо сказати простими словами, ви випали з просторово-часового континууму і стали свідком конфлікту між нашою організацією і КВТП.

Дмитро зітхнув. Перше враження, яке панувало над ним під час подорожі у футуристичне підземелля, поступово втрачало свою владу. Залишалась лише підозра, що він опинився у центрі якогось неймовірного розіграшу. Та чи справді розіграшу? Бандити, переслідування яких йому ледве вдалось уникнути, зовсім не були схожими на лагідних жартівників.

– Все це так неймовірно… – зітхнувши, зізнався Дмитро.

– Лише на перший погляд. Для нас це реальність. Не забувайте – стереотипне мислення далеко не завжди відкриває істину. Тож спробуйте для початку поставитись до моїх слів з відповідальністю. Ми з вами у надто серйозній грі, щоб недооцінювати її наслідків.

Дмитро змушений був погодитись. Принаймні до того часу, коли не отримає підказки з приводу своєї подальшої поведінки.

– А хто такі ці КВТП? – запитав він. – І чому, чорт забирай, вони намагались мене убити?!

Марк Светоній почав барабанити пальцями по столу.

– Про все за порядком, – сказав він згодом. – Спочатку ви повинні запам’ятати, що варвари з КВТП – погані хлопці. Організація, яка намагається порушити закон про Час, використовуючи фізичні властивості континууму у власних цілях. Цілі найрізноманітніші. Це збільшення політичного впливу у різні епохи, збагачення тощо. І, як наслідок, численні спроби зміни майбутнього. Їх діяльність несе загрозу існуючому балансу сил. Зараз ця загроза велика як ніколи. Я думаю, перед тим, як переміститись, ви мали змогу спостерігати у континуумі свідоцтва цього.

– Ви маєте на увазі червоне сяйво на обрії?

– Саме його. Не здогадуєтесь що це?

– Жодною мірою.

Марк Светоній вдоволено посміхнувся.

– Звичайно, звичайно. Так і повинно бути. Що ж, я вам поясню – ви стали свідком спроби зміни майбутнього. Пам’ятаєте оповідання Рея Бредбері «І вдарив грім»?

– Я не надто цікавлюсь науковою фантастикою… Там щось про роздушеного метелика?

– Саме так. Темпоральний мандрівник роздушив у Мезозої метелика, що й призвело до кардинальних змін у майбутньому. В нашому випадку ви стали свідком спроби варварів змінити майбутнє на початку ХХІ століття. Криваво-червоні сполохи на обрії це візуальний ефект, викликаний збудженням у темпоральному полі. Саме тому ми змушені були вдатись до радикальних заходів, тобто до введення червоного коду.

Червоний код. Про нього говорив щось загиблий легіонер, якого конвоїри називали Тревором.

– Що таке ваш червоний код?

Марк Светоній, не зморгнувши оком, одразу ж посипав фразами, схожими на цитати з наукового довідника:

– Червоний код є назвою ситуації, під час якої проводиться відокремлення від просторово-часового континуума певного його проміжку. Клонована модель штучної реальності може існувати певний час, відтворюючи, до певної межі, реальний світ, щоправда, з деякими винятками. Фізичні явища видозмінюються пропорційно часу існування моделі і можуть варіюватися в залежності від поставлених під час моделювання задач. Така собі петля часу, що завмер. В ній ви й опинились, юначе. Для вас час застиг, а решта земної кулі продовжила свій рух за часовою координатою. Все просто. Разом з вами залишились наші легіонери і два агенти КВТП, помічені нами під час спроби зміни майбутнього. Що ж стосовно до намірів вас убити, навряд чи варвари ставили перед собою подібну ціль.

– Ви не повірите, люб’язний Марк… як вас там… Светоній, але вони дуже ретельно намагались у мене влучити з цілком вогнепальної зброї.

– І все ж мушу наголосити – ніхто не мав наміру вас убивати. Ви просто не здогадуєтесь, на якому рівні знаходиться медицина у КВТП. Вони мали на меті вас підстрелити й викрасти. Повернути вас до життя навіть за умови серйозних поранень – справа кількох діб.

Дмитро відчув, як по його спині стікає холодний піт. Так просто все – підстрелити, а потім вилікувати. Як медведя, що утік з зоопарку й зазнав обстрілу транквілізаторами.

– Добре, якщо навіть все так, як ви кажете, навіщо комусь мене викрадати?

Марк Светоній похитав головою.

– Поки це закрита інформація. Скажіть краще, мої люди… мені доповідали, що вони…

– Вони загинули, – зітхнув Дмитро.

Марк Светоній встав з-за столу і повернувся до Дмитра спиною, розглядаючи щось у великому панорамному моніторі. Від хлопця не приховалось, що співрозмовник знаходиться у стані сильного душевного хвилювання. І цієї хвилини Дмитро відчув до нього якщо й не приязнь, то принаймні співчуття. Можливо, він дарма ставиться до нового знайомого так, як зазвичай ставиться затриманий правопорушник до свого слідчого.

– Як це сталось? – запитав за хвилину Марк Светоній.

Дмитро коротко переповів обставини зустрічі у бістро і убивства легіонера на ім’я Тревор. Згадав також, що той говорив про смерть свого напарника. Марк Светоній кілька секунд мовчав. Коли повернувся, його очі були вологими.

– Мушу визнати, у нашій роботі це звичне явище. Велика ціль потребує великих жертв, – мовив він глухим голосом.

Дмитро деякий час мовчав.

– Ви мені вибачте, пане Марк, але погодьтеся – все це виглядає досить дивно. Надто вже скидається на маячню душевнохворої людини.

– Що саме?

– Все. Від початку і до кінця.

– Лише для вас. Для мене це звичайна буденність.

– Легіонери, варвари… Я хотів би знати, яким боком до цього звичайний студент третього курсу технічного факультету?

– До цього ми повернемося пізніше. Боюсь, у двох словах мені важко буде вам все пояснити, тож робитимемо все поступово. На початковій стадії ви будете знати лише те, що вам необхідно знати. І повірте мені, ситуація, у яку ви потрапили, не є чиїмось дурним жартом. Все дуже й дуже серйозно.

– Судячи з того, що я бачив на подвір’ї вашої резиденції, жартами тут і не пахне.

– Саме так. Ми ведемо війну, і від її наслідків залежить надто багато. І ви опинилися тут зовсім не випадково. Просто наша війна торкнулась і вашого життя, хотіли ми того чи ні.

Марк Светоній говорив загадками, але Дмитро не поспішав вимагати на них відповіді. Натомість, спробував зайти з іншого боку.

– Скажіть, а чому саме Легіон?

Консул повернувся за стіл. Сів у своє «міністерське» крісло і відкинувся на спинку.

– Вас непокоять терміни?

– Не лише. Головним чином сам факт вашого існування. Але терміни також.

– З термінами все просто. Щоб не видумувати велосипед, під час створення Легіону Хронос наші попередники перейняли ієрархію, яка існувала у легіонах Давнього Риму. На мій погляд – найбільш бездоганну з тих, які пам’ятає військова історія людства. Командувач Легіону носить звання Консула, йому підпорядковується Легат, який, у свою чергу, є безпосереднім начальником для шести Військових Трибунів. Кожному з трибунів підпорядковується п’ятдесят дев’ять Центуріонів. Центурія нараховує сотню легіонерів. Є ще молодші офіцери, але зараз ми тут з вами не для того, щоб детально вивчати структуру і тактику дій нашої організації.

– А КВТП? Чому така назва?

– Вони самі себе так іменують, – знизав плечима Марк Светоній. – Конгрес Вільного Темпорального Простору. Як я вже казав, ці люди намагаються перебудувати світ під себе і не цураються жодних засобів. Спочатку вони були слабкими… Ми могли з ними впоратись без великих зусиль. Але поступово все ускладнювалось, тож зараз нагадує повномасштабні бойові дії. З десятками загиблих і сотнями поранених. Мені шкода, Дмитре, але ви, самі того не сподіваючись, попали у центр конфлікту.

– Пощастило, нічого казати.

– Ми не обираємо свою долю. Вона обирає нас.

Намагаючись перетравити інформацію, отриману за останні кілька хвилин, Дмитро помовчав.

– Я так думаю, це далеко не все, що вас цікавить?

– Звісно.

– Не переймайтесь, юначе, ви ще будете мати багато часу для того, щоб отримати відповіді на свої запитання.

– Ну, так просто ви мене не позбудетесь, – рішуче помотав головою Дмитро. – Де ми з вами знаходимось?

Консул зітхнув.

– Технологія, подібна до червоного коду, але значно більш складна. Саме завдяки їй створено локацію, відокремлену від решти просторово-часового континууму. Ми її іменуємо просто – локація Легіону Хронос. Цілком реальний світ, який існує у просторі і часі незалежно від світу, з якого прибули ви, мій друже. Механізми утворення подібних місць вам поки що знати не обов’язково, достатньо буде сказати, що наші технології дозволяють це зробити. Просторово-часові координати невідомі нікому, окрім командування і людей, які мають потрібний рівень доступу. Таких пересторог, як можете здогадатись, мусимо дотримуватись через діяльність КВТП. Дізнавшись координати, вони зможуть завдати удар у саме серце нашої організації, тож ніякі перестороги не можуть бути зайвими. Орієнтовно, якщо вам це цікаво, ми знаходимося на кілька часток секунди позаду реального часу, десь у XVIII сторіччі. Гарна екологія, відсутність великих міст, знаєте…

– Не любите галасу?

– Можна і так сказати.

Дмитро дивився на співрозмовника і не знав, вірити йому чи ні. Все, кожне слово, кожний окремий звук, сказаний цим плішивим чоловічком, суперечив тому, що Дмитро звик вважати здоровим глуздом. Маячня! Проте, чи весь час, що минув після того, як він отримав повідомлення від покійного нині Тревора, не був запереченням здорового глузду, абсурдним сновидінням? Гонитва навперейми зі смертю, зникнення людей, дивне місце, у якому він зараз знаходився… Все вимагало пояснень і додаткової інформації. Дмитро безсило охопив голову руками.

– Пане Марк, скажіть, звідки ви взялись? З іншої планети? Відповідайте, я просто не переживу подальшого перебування у невідомості. Мені здається, що мій мозок не витримає. Я хочу знати все!

Господар кабінету з розумінням махнув головою.

– Що ж, ви маєте на це право. Справді не бажаєте відпочити і отримати відповіді пізніше? За останній час, наскільки мені відомо, у вас не було надто багато можливостей для відпочинку.

– Розповідайте.

Консул хитнув головою.

– Що ж, приготуйтесь, це займе деякий час.

– Я готовий.

Марк Светоній відкашлявся.

– Чудово. Отже, почнемо. Усі, з ким ви зустрічались після введення червоного коду і зустрінетесь у подальшому, є землянами. На жаль, теорія зоряних мандрівок так і залишилась теорією. Відстань, що відокремлює нас від найближчих зірок, є нездоланною. Що не скажеш про мандрівки у часі. Одного не надто гарного дня принцип переміщення у просторово-часовому континуумі було відкрито і досліджено. Тоді все і почалось. Я маю на увазі страхіття, з яким ми зараз ведемо боротьбу.

– Чому ж страхіття? Я, навпаки, думав, що здатність подорожувати у часі дарує людству великі можливості. Взяти хоча б перспективу уникнути фатальних помилок, що їх усі ми, час від часу, учиняємо.

– Типово ідеалістична точка зору, – розвів руками Марк Светоній. – І ви не перший, хто робить подібну помилку. Бачите, у можливості запобігти цим, як ви висловились, фатальним помилкам є зворотній бік. Скажіть, ви ніколи не замислювались, отримуючи, наприклад, виграш у лотерею, що все могло скластись інакше?

– Я не є шанувальником лотерей.

– І все ж?

– Так, його величність випадок може бути непередбачуваним.

– Ось! – звів догори вказівний палець Марк Светоній. – З появою теорії переміщень у часі його величність випадок втрачає вплив на ситуацію. Відтепер вона стає схожою на перегони у зворотному напрямку. Ти купуєш лотерею, але подібну купує й невідомий тобі Ікс. Після того як проголошено виграшну комбінацію, ти повертаєшся у той час, коли заповнював свій лотерейний квиток, і робиш так, щоб у ньому стояла саме та комбінація, яка має виграти. Але подібну мету має той самий таємничий Ікс, котрий, не менш, аніж ти, хоче зірвати джек-пот. Між вами відбувається боротьба, під час якої ступінь впливу на минуле збільшується у геометричній прогресії. Першопричини і наслідки все більше заглиблюються у безодню часу, перетворюючись на справжнє протистояння. Поступово у грі опиняються ваші предки, їхні предки, сторіччя розкручуються проти часової стрілки, а ви все намагаєтесь бути першими у сліпому намаганні перемогти. І вас зовсім не турбують наслідки тієї несамовитої гонитви. Навіть не дивлячись на той факт, що причина вашої гонитви давно зникла і майбутнє, яке ви намагаєтесь змінити на свою користь, вже встигло перетерпіти таких корегувань, що у ньому, наприклад, взагалі ніхто не чув про таку річ, як лотерея. Розумієте, що я маю на увазі?

– Здається, так, – задумливо сказав Дмитро.

– У тому й річ. А тепер помножте все це на число мешканців земної кулі і у результаті отримаєте хаос. Ви будете жити у світі, у якому, просинаючись, ви не знатимете свого минулого, а будь-який вчинок зможе призвести до абсолютно непередбачуваних наслідків. Я скажу більше – вкладаючись спати, ви взагалі не будете знати, чи прокинетесь наступного ранку, позаяк цілком можливо, що ваш рід перервано чотириста-п’ятсот років тому завдяки якомусь шукачу пригод, що вирішив змінити континуум, користуючись власними уявленнями про доцільність. І навіть це ще не все. Скажіть, Дмитре, ви вважаєте, що право на приватне життя є природною необхідністю окремо взятої людини?

– Саме так.

– Маю надію, вам не потрібно пояснювати, що відбудеться з приватним життям кожного з членів суспільства у тому випадку, коли все його життя можна буде не лише прослідкувати, а й відзняти на кіноплівку. Стіни наших домівок стануть прозорими вітринами такого собі тераріуму на виставці, куди зможе заглянути кожен бажаючий. У світі просто не залишиться таємниць, і ми опинимось голими перед кожним, хто забажає більш прискіпливо поглянути на наше життя. Як вам перспектива жити у такому світі, Дмитре?

Дмитро немов прокинувся.

– Це просто жахливо, пане Марк.

– Я знав, що ви оціните, – з сумною посмішкою сказав Марк Светоній. – Але навіть не у цьому головна загроза, як не дивно.

– У чому ж вона?

– У тому, що природа просторово-часового континууму досі не досліджена до кінця. Тож втручання у нього є чимось на зразок спроби демонтувати працюючий ядерний реактор. Цілком можливо, що, змінюючи щось у перебігу подій, ми просто зруйнуємо Всесвіт. І от для того, щоб запобігти усім цим прикрим побічним ефектам науково-технічного прогресу, створено Легіон Хронос. Час створення – осінь 4628 року від Різдва Христового. Через кілька місяців після того, як людиною на ім’я Бенджамін Джефферсон було винайдено теорію темпорального переміщення. Проте, як можете зрозуміти, зараз прив’язувати наше існування до будь-якої з епох безглуздо. Ми можемо існувати у Тріасовий період і в еру Біотехнологій. Легіон – це явище, яке неможливо вписати у будь-яку епоху. Ми охороняємо Історію. Єдина наша мета – заборонити втручання в її плин антропогенних факторів. Все повинно відбуватись так, як встановлено вищою силою Всесвіту.

Дмитро відчув, що в роті у нього пересохло, і був змушений знову полізти у рюкзак. Це не заховалось від очей Марка Светонія.

– Я попрошу принести чаю?

– Ні, не варто, – похитав головою Дмитро. – Краще продовжуйте. Мені справді цікаво. А ця ера Біотехнологій, про яку ви згадували, вона…

Марк Светоній похитав головою.

– Ця інформація теж поки що закрита. Я вже казав – не будемо поспішати.

– Зрозуміло. Але що вам потрібно від мене? Чому я тут?

Марк Светоній уважно поглянув на Дмитра.

– Я маю честь запропонувати вам, молодий чоловіче, прийняти почесне запрошення Легіону Хронос і вступити на службу. І, клянуся своєю честю, – подібне запрошення отримує далеко не кожен з громадян.

Дмитрові стало весело.

– Я захисник історії? Насмішили. Ви просто не отримали характеристики на мою особу від інститутського викладача на призвісько Буцефал. Та й з фізкультурою у мене…

– Боюсь, ви мене не зрозуміли, молодий чоловіче, – похитав головою Марк Светоній. – З огляду на все вищесказане, ви могли б здогадатись, що ми знайомі з вами значно більше, аніж Петро Олексійович.

– Так, так, звичайно, – потер підборіддя Дмитро. – Ви підглядали за моїм життям? Але ж це…

Марк Светоній іронічно посміхнувся.

– Ну от, ви й на собі відчули негативні наслідки темпоральних подорожей. Втім, повинен вас заспокоїти. Ваше життя було розглянуто лише у тій мірі, у якій цього потребувала ваша ж безпека.

Дмитро зітхнув.

– Слухайте, перше, що мені приходить у голову, це просити вас повернути все у зворотному напрямку. Я не хочу знати ні про який Легіон Хронос і мені плювати на КВТП. Я не хочу у Тріасовий період. Я хочу у 2017 рік. Можливо, я одружусь. За кілька років у мене народиться карапуз і все піде, як у мільярдів представників людської раси. Навіщо мені все те, що ви пропонуєте?

Марк Светоній обдарував Дмитра співчутливою посмішкою.

– Боюсь, ви не маєте такої можливості. Не забувайте – таємниця існування Легіону є непорушною. Жоден з громадян не має знати про наше існування, це закон.

– А якщо я скажу ні?

– Тоді залишитесь довіку жити у локації, у якій ми зараз з вами знаходимось. У колонії варварів.

– І велика колонія?

– Кілька тисяч людей. У їхньому розпорядженні цілий континент – Північна Америка. Не найгірший спосіб провести життя, однак, як на мене, надто нудно.

<1...3 4 5 6 7 >

На страницу:

Перейти

5 из 7