Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Подібні процеси були притаманні багатьом середньовічним державам Європи. Загалом Русь у політичному сенсі нагадувала Священну Римську імперію. Останніми роками її існування навіть з’являється політичний проєкт облаштування цієї держави-конфедерації за зразком згаданої імперії. Це проєкт князя Романа Мстиславовича, який близько 1199 р. об’єднав Волинь та Галичину, створивши під своїм управлінням велике державне утворення на теренах Західної України[206].

Дезінтеграція Русі-імперії, витвореної за часів князів Володимира та Ярослава, була явищем закономірним. Забезпечувати дієву комунікацію на величезних просторах цієї держави було проблематично. У київських князів не було ні достатньо ресурсів, ні структур, з допомогою яких можна було б здійснювати ефективне управління такою територією. А уявлення про «сім’ю-державу», де члени «Володимирового племені» можуть мати свої уділи, ідеологічно забезпечували усамостійнення окремих князівств.

З цим проєктом Роман Мстиславович виступив 1203 р. Ось як, за свідченням Василя Татіщева, виглядав цей документ: «Сидячи в Києві, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Володимир і всім місцевим князям повідомити, що Рюрика… вигнав із Києва, говорячи їм таке: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому і найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити… Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Києві забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться. Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А якщо хтось із братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити із місцевими князями й помирити їх. А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв’язавшись із братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту, або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді дати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася. Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон»[207].

Цей проєкт можна вважати яскравою пам’яткою політичної думки наших далеких предків. Як бачимо, з самого початку Роман Мстиславович веде мову про необхідність навести лад на теренах Русі, припинити усобиці й оборонити свої землі від чужинців.

Пропонувалося встановити виборність великого руського князя найбільш могутніми князями. Подібна система виборів верховного правителя практикувалася в Священній Римській імперії. Князь Роман Мстиславович був із нею ознайомлений, оскільки мав стосунок до справ у цій державі.

Схоже, у Романа Мстиславовича були наміри перетворити Русь у своєрідну «християнську імперію» в Східній Європі, яка б стояла на рівні зі Священною Римською імперією та Візантією. При цьому політичним взірцем для нього була саме західна Римська імперія.

Також у проєкті Романа Мстиславовича передбачалася взаємодія князів для оборони руських земель, порядок престолонаслідування в князівствах Русі.

Дезінтегрованість Русі стала одним із головних чинників падіння цієї держави-конфедерації в середині ХІІІ ст. Якщо перед тим руські князі могли протистояти кочівникам, зокрема половцям, то цього разу вони не витримали удару татарських орд, очолюваних Батиєм.

Якби вдалося реалізувати цей проєкт, відцентрові тенденції на Русі були би блоковані.

На жаль, проєкт Романа Мстиславовича так і не став реальністю. Проти нього виступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов Роман Мстиславович підтримки і серед інших руських князів. Незадовго після висунення цього проєкту, 1205 р., цей князь загинув.

У князівствах, що входили до складу Русі як конфедерації держав, виробилися свої системи управління, котрі в основних моментах були схожими. Хоча й існували певні відмінності, обумовлені місцевими особливостями[208].

Очільником держави вважався князь. Він здійснював військові, управлінські, законодавчі та судові функції. Також це була особа, наділена сакральним значенням. Князь поставав як священне зриме втілення землі, її уособлена репрезентація.

Поряд із князем до вищих органів державної влади належало віче (народні збори). До його складу входили «ліпші мужі» – найавторитетніші представники громади столичного осередку землі. У більшості земель віче не було постійним. Князь, як правило, звертався до віча в неординарних випадках, коли він потребував легітимації неоднозначного рішення. Віче могло також закликати на правління князя й позбавляти його влади.

У деяких землях роль віча була значною. Наприклад, це стосувалося Новгородської землі, де віче, здебільшого, ставало знаряддям у руках місцевих бояр-олігархів. І воно тут помітно обмежувало владу князя. Натомість у північно-східних землях Русі, де була сильна влада князів, віча не грали помітної ролі.

Князь, здійснюючи управлінські функції, спирався на воїнів-дружинників, серед яких виділялися старші й молодші. Зі старших дружинників сформувався елітарний прошарок бояр. Бояри формували раду, з якою князь розв’язував найважливіші питання політичного й військового характеру.

Осередком управління був княжий двір, на чолі якого стояв дворецький або дворський. Високе становище займав також «кормилець» або «дядько», що займався вихованням княжих дітей. Іншими урядниками двору були стольники, спальники, конюшні, а також ключники й тивуни, які здійснювали управління княжим господарством. З часом утвердилася загальна назва слуг княжого двору – дворяни.

Центральна адміністрація не мала чіткого розмежування з місцевою. Від князя на місцях владу здійснювали тисяцькі, яких часом називали воєводами, а також посадники, що виконували військово-адміністративні й судові функції.

1240 р. військо ординців під проводом Батия взяло Київ. Це поставило остаточний хрест на столичності цього міста в Руській землі. Водночас руські князі опинилися (хто більшою, хто меншою мірою) залежно від татарських правителів Золотої Орди. І політичним центром для них став золотоординський Сарай замість Києва.

Однак говорити про зникнення Русі після татарської навали не варто. Політичні, релігійні й культурні традиції цієї середньовічної імперії, як уже говорилося, зазнаючи певних видозмін, зберігалися протягом тривалого часу.

Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в Х – ХV ст.

Руська держава, попри те, що на початках її становлення помітну роль відіграли морські й річкові кочівники-варяги, усе ж утвердилася як держава з осілим населенням. Центр її був на теренах сучасної України на Київщині. Проте охоплювала ця держава переважно північні й західні українські території: Полісся, передгір’я Карпат й частково Карпати, а також лісостеп.

Степ же й надалі перебував під владою кочівників. Вони створили тут свої державні утворення, базовані переважно на «грабіжницькій економіці». Не дивно, що кочівники часто нападали на руські землі, оскільки мали змогу тут поживитися.

Так, ще за часів князювання Олега в Києві певний час значну частину українських степів займали мадярські племена[209]. Їхня прабатьківщина була в районі Уральських гір. Звідти вони перекочували в степи Приазов’я й Причорномор’я, опинившись під владою хозар. Згодом із цих територій їх витіснили печеніги. У другій половині ІХ ст. сім мадярських племен кочували в межиріччі Дніпра й Дністра. Тут до них 881 р. приєдналися три хозарські роди.

Саме тут, на землях між Дністром і Дніпром виникла кочова держава, яку іменують Ателькузою, власне Межиріччям. Вона мала належну владну ієрархію. Її зверхником вважався нагфейделем – великий князь. Головнокомандувач усіх військ іменувався дьюла. Згодом цей титул перетворився в популярне угорське ім’я. Дьюлі підпорядковувався харкі – воєвода. Верховний жрець називався кендю. До того ж дьюла міг бути й верховним жерцем. Таким був легендарний Алмош – батько Арпада, який заснував династію угорських правителів.

Одним із головних занять мадярів був грабіж. Вони здійснювали напади на слов’янські поселення, беручи місцевих жителів у полон. Далі продавали їх як рабів на невільничих ринках у країни Європи та Азії. Загалом нічого тут дивного немає. Работоргівлею, як зазначалося, займалися також руси-варяги, беручи в полон слов’янське населення. Цей «промисел» давав непогані доходи.

На військову потугу мадяр звернули увагу правителі Візантії й Великої Моравії, бажаючи використати цих кочівників. 894 р. візантійський імператор Лев Філософ залучив їх до війни з болгарами. Спочатку воєнна фортуна усміхалася мадярам. Проте 896 р. болгарський цар Симеон І розгромив мадярів у великій битві на Південному Бузі. Натомість зі сходу мадяр почали тіснити печеніги.

Незадовго після цього мадяри з’являються під Києвом. У «Повісті минулих літ» маємо про це скупу інформацію: «Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони [так], як і половці»[210]. Тобто літопис трактує їх як кочівників. Далі говориться, що угри (мадяри) перейшли Угорські, власне Карпатські, гори і завоювали землі, де жили слов’яни й волохи.

Що відбулося під стінами Києва тоді, ми достеменно не знаємо. «Повість минулих літ» про це мовчить. Натомість угорський літопис Gesta Hungarorum («Діяння угорців») оповідає, ніби тут відбулася битва, в якій руси разом із половцями (?) зазнали поразки від угорських військ і змушені були ховатися за київськими мурами. Після переговорів мадяри начебто взяли заручників, їжу, одяг і наклали на русів данину. А після цього вже подалися на захід.

Однак Gesta Hungarorum джерело, до якого варто ставитися обережно. По-перше, воно з’явилося геть пізніше описуваних подій – десь у ХІ чи ХІІ ст. По-друге, його анонімний автор часто вдавався до фантазій, намагаючись подати діяння угорських вождів у якнайкращому світлі.

Взагалі сумнівно, що угорці підкорили русів і наклали на них данину. Радше князь Олег, щоб здихатися непроханих гостей, дав їм одяг та їжу, щоб вони йшли собі далі. Так зникла угорська держава Ателькуза на теренах України. Натомість за Карпатами з’явилася нова держава – Угорщина, назва якої походить від імені гунів.

Зникнення Ателькузи було на руку Олегу. Частина шляху «із варяг у греки» на південь від Києва стала більш безпечною для русів. Принаймні можна було вже не боятися войовничих мадярів. Це також відкривало русам дорогу для походів на Константинополь. Тому незабаром після того, як мадярами пішли з-під Києва, князь Олег організував похід на столицю Візантії.

Загалом же з часів початку Русі до часів правління Ярослава Мудрого в степах сучасної України панували печеніги[211]. Перші згадки про них припадають на VIII ст. Печенізька мова належала до тюркської групи мов. Щоправда, археологічні дані свідчать, що серед печенігів переважали європеїди з невеликими домішками монгольської крові. Зовнішньо вони мало відрізнялися від русів. Це опосередковано підкреслюють літописні джерела. У «Повісті минулих літ» під 968 р. розповідається така історія. Того року печеніги взяли в облогу Київ. У місті не було ні князя Святослава, ні великого війська. І ось один київський хлопець погодився пройти через табір нападників і повідомити руському війську, що Київ у облозі. Він ніби вийшов із міста з вуздечкою, ходив серед печенігів і питав їхньою мовою: «Чи ніхто не бачив коня?». Печеніги сприймали його за свого. Потім хлопець кинувся в Дніпро й поплив на інший берег, щоб попередити руських воїнів[212].

Перемога Кожум’яки над печенігом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Опис цього епізоду багато про що говорить. По-перше, мешканці тогочасного Києва мало чим зовні відрізнялися від печенігів. А, по-друге, виявляється, що серед киян були люди, які знали печенізьку мову.

Отже, у русичів із печенігами існували певні відносини. Вони не лише воювали, а й вели торгівлю. Печеніги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомість отримувати від русів продукти землеробства чи продукцію «лісового господарювання» – хутро, мед тощо.

Вважається, що на теренах сучасної України печеніги з’явилися в Х ст. І однією з причин цього був розгром князем Святославом Хозарського каганату, унаслідок чого степи сучасної України стали «вільними» і тут запанували печеніги (хоча цей тюркський етнос за кілька десятиліть до того опинився на українських теренах). Тож поява печенігів 968 р. під стінами Києва – це не перший їхній похід на Русь.

Щоб здійснювати такі походи, потрібен був певний рівень державної організації. У печенігів існували свої військові ватажки (князі), про які пише «Повість минулих літ». Укладали ці вожді також угоди з іноземними правителями.

«Повість минулих літ» говорить, що печеніги мали стосунки з руським князем Ігорем. Під 915 р. читаємо: «Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з Ігорем, пішли до Дунаю»[213]. Щоправда, під 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенігів[214]. А 944 р. «печенігів він найняв, і, заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях»[215]. За наказом Ігоря печеніги пустошили Болгарську землю[216].

Отже, із цих літописних свідчень випливає, що печеніги радше були союзниками, ніж ворогами Русі.

Розсварилися печеніги з русами за часів правління князя Святослава. Саме тоді 968 р. вони беруть в облогу Київ. Зрештою, печеніги 972 р. вбили цього князя. Ось як про це розповідається в літописі: «Прийшов Святослав у пороги (маються на увазі Дніпрові пороги – прим. автора), і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, окувавши череп його золотом, пили з нього»[217].

Доволі поширеною є версія, що печеніги убили Святослава за намовою візантійців, які заплатили їм гроші. Справді, між Візантією й печенігами існували союзні відносини.

Однак стосунки між русами й печенігами, попри непорозуміння за часів Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Син Святослава і його наступник на київському престолі Ярополк підтримував із печенігами дружні стосунки. У літописі розповідається, що Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь утік перед військами Володимира з Києва, радив своєму панові податися до печенігів і привести звідти військо[218]. Очевидно, Ярополк міг звернутися до цих кочівників і ті б йому не відмовили. Загалом цей тюркський етнос «вписувався» в політичну систему Русі: декому з князів печеніги допомагали, а декому – шкодили. Пізніше приблизно так поводили себе половці.

З печенігами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику – князю Ярополку. В одному місці літопису йдеться про те, що Володимир став зводити городи, тобто укріплення, по річках: Десні, Остру, Трубежу, Сулі, Стугні. Бо «була війна з печенігами»[219].

Місто Переяслав, яке з часом стало своєрідним південним форпостом Русі на межі зі степом, засноване було Володимиром на місці битви із цими кочівниками[220]. Князь навіть поставив Преображенську церкву у Василеві в подяку за те, що Бог допоміг йому врятуватися від печенігів[221].

Конфліктував із печенігами й син Володимира – Ярослав Мудрий. Натомість його супротивник, князь Святополк Окаянний, був у дружніх стосунках із печенігами й ті допомагали йому[222]. Отже, тоді як якась частина руський князів, ведучи боротьбу за київський престол, зверталася до варягів, то інша частина – до печенігів.

У «Повісті минулих літ» є чимало легенд як про одних, так і про других. Проте, якщо про варягів там легенди позитивні, то про печенігів – негативні. І нічого дивного тут немає. Переможцями ставали князі, які орієнтувалися на допомогу варягів, натомість князі, які брали собі в союзників печенігів, програвали. Відповідно, літописи писалися під диктовку переможців.

Літопис під 1034 р. подає інформацію, що Ярослав Мудрий учинив великий розгром печенігів під Києвом. І на цьому місці він, як уже говорилося, спорудив храм святої Софії[223]. Ніби після цієї «лютої січі» печеніги втратили позиції і з часом поступилися половцям.

Щоправда, з літопису вони не зникають. Печеніги неодноразово згадуються. Проте зазвичай згадуються з-поміж інших тюркських кочових племен, які мешкали на теренах сучасної України. Печеніги втратили своє самостійне значення. Іноді вони опинялися на службі в руських князів. Остання згадка про них у давньоруських літописах припала на 1169 р.[224]

Наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенігів, фактично, зникає. Сильних ударів вона зазнали від половців. Частина печенігів переселилася на Балкани, де вони асимілювалися з місцевими етносами. Ще одна їх частина опинилася на землях Угорщини. Тут печеніги зберігали автономію аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на українських землях, змішавшись з іншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищі.

На зміну печенігам у степи України прийшли половці. Їхньою прабатьківщиною варто вважати північно-східну частину нинішнього Казахстану й верхів’я річки Іртиш. Це був степовий регіон. Тут половці жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. Належали вони до тюркських етносів.

У середині ХІ ст., зазнавши тиску інших кочових народів, половці вирушили на захід, зайнявши степи Північного Причорномор’я. Ці терени з часом навіть почали називати Дешт-і-Кипчак, або Поле половецьке[225]. Половці мали свої кочові державні утворення, очолювані ханами.

Тривалий час половці контактували з русами. І ці контакти помітно впливали на історію українських земель. Уперше половці з’явилися на кордонах Русі 1055 р. Тоді хан Блуш зі своєю ордою підійшов до Переяславського князівства. Щоправда, князь Всеволод Ярославович (1030–1093), який правив у Переяславі, порозумівся з ординцями й уклав із ними мир[226]. З 60-х років ХІ ст. половці починають постійно здійснювати грабіжницькі напади на руські землі. Першим відомим таким нападом був похід хана Сокала 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду[227]. А 1068 р. половці перемогли Ярославичів, князів Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битві на річці Альті. Літописець із болем писав: «За гріхи наші напустив Бог на нас поганих…»[228]. Ця літописна фраза багато що говорить. Тобто для русів половці були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою божою». Проте цього ж 1068 року чернігівський князь Святослав Ярославич (1027–1076) завдав половцям поразки на річці Снов. Навіть був захоплений хан Шурукан[229].

Напад русів на половців. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

90-ті роки ХІ ст. позначилися масштабними нападами половців на Русь. Причиною цьому стали, зокрема, усобиці між руськими князями. Літописець говорить, що ніби якісь «мужі розважливі» казали їм: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую»[230]. 1093 р. половці, очолювані ханами Тугорканом (?–1096) і Боняком, розгромили руських князів у битвах на ріці Стугні, здобувши Торчеськ[231]. А 1096 р. Боняк кілька разів нападав на Київ та розорив його околиці. Навіть спалив у Берестові княжий двір[232]. Щоправда, того ж року половці зазнали поразки у битві на ріці Трубіж. У ній загинув хан Тугоркан. Цікаво, що останній доводився тестем київському князю Святополку Ізяславовичу (1050–1113). Тіло Тугоркана привезли в Київ і поховали там[233]. Іменем цього хана названий Труханів острів на Дніпрі.

Загалом походи руських князів на половців углиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочівники дізнавалися про небезпеку, вони швидко тікали: відводили свої вежі на колесах, а також відганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половці почали вести напівосілий спосіб життя. Тоді степи Північного Причорномор’я були вже поділені між половецькими ордами. Їхні вежі, тобто кочів’я на колесах, було перенесено на землю. Стали відносно постійними місця перебування половців, їхні кочові маршрути. У таких умовах ці кочівники виявилися вразливими для руських воїнів.

На початку ХІІ ст. руські князі переломили ситуацію й перейшли в наступ на половців. Київський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах організували низку походів углиб степів. 1103, 1107 і 1111 роками половці зазнали значних поразок від руських князів. А 1116 р. руси взяли їхні «городи» Сугров, Шарукань і Балин[234]. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.

Половецьківежі. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Натомість половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на Русі, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х роках ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів на Угорщину й Польщу.

Надалі руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия[235]. Тому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІ–ХІІ ст. Містами, де укладались такі договори, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі[236].

Щоправда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці дедалі більше почали гнобити її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. Проте руські князі зуміли дати їм відсіч. 1183 чи 1184 року в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславович розбили Кобяка[237].

1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Після цього хани Кончак і Гзак спустошили Переяславську землю й басейн річки Сейм. Однак у 90-х роках ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась, а руси активізували свої походи в Степ[238].

З 90-х років ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, які мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090–1157) із дочкою хана Аєпи, а другого сина Андрія – з онукою Тугоркана.

Загалом такі шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича – героя «Слова о полку Ігоревім». Проте повернувся не сам, а з молодою дружиною – дочкою хана Кончака, й дитиною[239]. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем: його мати походила з половецького роду[240].

Можна говорити про те, що в ХІІ ст. руська князівська еліта стала «частково половецькою». А проте дочки половецьких ханів, які виходили заміж на руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, які служили їм. Ті також могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці утворювали своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ–ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно обом етносам…»[241].