Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Кілька років пробув я в такому жахливому стані. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про їхню розпусту, несправедливість, незичливість до рівних собі. Вирішив я шкодити їм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожній нагоді, аби тільки мати собі користь. Я нападав на їхню худобу і свійських птахів. Одного разу (пам’ятаю як сьогодні: була весна, зеленів ліс, дні стояли ясні і теплі) я увірвався узліссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбі ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалік від кущів маленька дівчинка пасе гуси. Він кличе її до себе, називаючи Ганкою, і посилає до хати. Дівчинка швидко повернулася і знову підійшла до гусаків. Я зрозумів, що це його дочка і запалав у мені гнів помсти. Артем – негідний чоловік – довів мене до такого стану, що живу, гнаний звідусіль, в образі страшного вовка. Нехай же і він поскавулить над втратою своєї дитини!

Вискакую з лісу і хапаю дівчинку. На доччин голос біжить батько і в розпачі кличе на допомогу. Чую крики пастухів, собаки на мене напали, скусали до крові. Але ніщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далі і далі у глиб лісів; там, звідки мала вже не повернеться сама до хати, і кидаю її. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лісом. Її лемент і плач гинули марно серед густих сосен і ялин, і я, тішачись помстою, покинув її в лісовій пустелі. Тільки не довго тішила мене та помста. Коли минув запал гніву, прийшла думка, що Ганка, бідне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але ніде її знайти не міг; глухо було в лісі, і голос її вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумів, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають мені спокої батькова розпач, лемент покинутої в лісі дочки і собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до крові. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебігав я з одного лісу в другий, та ніде не міг знайти спокою; пропав сон, бо і під час відпочинку завжди звучав в моїх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, і собаки рвали моє тіло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись від полудневої спеки, сиділи вони в затінку дерев, а неподалік ходили випряжені з возів коні. Підкрався я до них, і зачаївшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли між собою. Почув, як один з них говорив про мене:

– Де ж бродить тепер у вовчій шкури Марко? Жалко цього чоловіка. Ось вже кілька років мучиться, неборак. Ех, щоб він трапив до чарівниці Оксинії! Кажуть, вона легко перетворює людей на звірів і знову повертає їм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко від тих гір і лісів.

Потішила мене така новина: я вирішив обійти всі гори і ліси довкола, аби тільки знайти Оксинине житло. Кілька днів і ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гір оглядав безлюдні місцини, надіючись, що десь там ховається її самотня хатина.

Вибігаю з лісу в балку. Ранок був ясний і тихий! Бачу: кицька на траві стрибає, ловлячи лапками барвистих метеликів. Я довго стежив з кущів на її веселі підскоки і нарешті захотілося схопити її. Та тільки я кинувся, як вона легко, наче вітер, відскочила і вибігла на пагорб. Ось-ось я вже мав її схопити – аж вона перетворилася на сороку і полетіла над землею. Гонячи її, побачив я самотню хатину. Сорока сіла на стріху і знову перекинулася в кицьку. Бачу – усюди повно котів розмаїтої масті: коти на даху, коти на вікнах, коти на дворі. Усюди коти.

Я зрозумів, що тут живе чарівниця. Довго стояв і думав: іти чи не йти до неї? Вона мене не прийме у вовчому образі, треба її де-небудь перестріти, покірно впасти до ніг і просити змилосердитися над моєю долею. Я заховався і став чекати. Сонце сховалося за ліси і гори; узліски вже покрив вечірній сумерк, а недалеке озеро, оточене густою лозою, світилося. Бачу: всі коти – з хати, зі стріхи, з подвір’я біжать на луг, зривають зубами якусь траву і вмить перетворюються на дівчат, розсипаються між кущів, співають пісні, стрибають; інші зривають квіти і в’ють вінки. Біжу і я на луг. Побачив ту траву з дрібненькими блакитними квіточками; як тільки її зірвав і ковтнув, то враз людиною став. З несказанною радістю біжу в гурт легкодумних русалок, скачу з ними, бігаю, веселюся, зовсім забуваю про своє нещастя. Ця гульня тривала до пізньої ночі.

Змовкли всі птахи у лісі, тільки кричали кажани. Прилетіла сова і, сівши на стріху чарівницької хати, світила очима, і реготала, і зойкала, ніби немовля. Тут неждано зашумів ліс і вода в озері почала хлюпати на берег. Русалки закричали:

– Північ! Північ! – і відразу всі перетворилися на кицьок та побігли на Оксинине подвір’я; одні видерлися на стріху, інші через вікно сховалися в хаті. А я, знову зробившись вовком, побіг до лісу, ліг під густою ялиною і міркував про цю пригоду‚ шкодуючи, що недовго побув людиною. Я вирішив зостатися тут і хоча б на короткий час забути про своє лихо.

Назавтра я діждався вечора, і знову кицьки перетворилися на дівчат, а до мене повернувся людський образ. Я бавився з ними, весело і безтурботно біг час. Тут одна із зачарованих дівчат, дивлячись на мене з якоюсь погордою, сказала:

– Мені він не подобається.

– Чому не подобаюся? – спитав я, підходячи до неї.

– Тому що бачила, як ти перетворюєшся на вовка, а я вовків ненавиджу, бо через вовка маю біду.

– Як це?

– Коли я жила ще з батьками, пасла гуси в полі, вовк схопив мене і заніс у лісові нетрі, кинув там, а сам зник. Блукала я по хащах, плакала і кричала, не знаючи, в який бік податися. Раптом на мій голос прилетіла в хмарі чорних птахів Оксинія, перетворилася на жінку і, узявши мене за руку, сказала: «Ти не вийдеш з цієї лісової пущі. Нападуть на тебе дикі звірі і розірвуть. Іди краще до мене, в мене жити весело, щовечора танці і пісні. Ти ж юна дівчина і, знати, любиш поскакати?» Не хотіла спочатку її слухати, але, подумавши, що в тих диких лісах ніхто мені не допоможе, згодилася нарешті з її пропозицією. Не знаю, як я опинилася в хаті чарівниці.

О, краще померти, як бути цілий день звіром і тільки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганині нарікання, я відчув тремт на цілім тілі і вмить перетворився на вовка. І одізвалися в пам’яті: батькова розпач, лемент бідної дівчинки, і собаки почали рвати моє тіло. Кидаюся в ліс, біжу всю ніч без спочинку – ніде не можу сховатися від жахливого спогаду і погоні тих страшних собак.

Нестерпним зробилося життя, ніде не знаходжу спокою, бігаю в розпачі по горах і лісах; стратив уже і надію, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.

Блукаючи без відпочинку, пробігав якось у полі, де в затінку полуднували орачі. Бачу: їде дорогою священик, спиняється, підходить до своїх парафіян. Почалася довга розмова про різні духовні речі: священик їх повчав жити між собою в згоді і дружбі, дарувати одне одному кривду і не думати ніколи про помсту, бо помста найбільше суперечить релігії і огидна Богові. Вона принижує людську гідність до стану тварини, а доброчинність і лагідність злагоджує милосердя Боже.

Сховавшись у густих кущах, я чув усі слова священика і відразу вирішив не тільки не шкодити людям, але навіть намагатися їм служити і допомагати в чім тільки зможу: а може, і наді мною Бог змилується, душа ж моя безсмертна. З цими думками я покинув священика і орачів.

Минуло кілька днів. Блукаючи, думав собі: що я можу зробити доброго у вовчому образі, який усі зневажають? Ледве підійду до людського житла, як всі кричать на мене і собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тікати до лісу. Проте я не відмовився від свого наміру. Кілька разів відганяв лисицю, що підкрадалася до гусаків чи індиків, яких необачно залишили в полі. Не раз відбирав барана, якого вовк вихопив з отари. Так живучи, я трохи заспокоїв свої думки, міг вже заснути, хоч і ненадовго; уві сні приємні мрії нагадували мені минуле, коли був ще чоловіком.

Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рідними околицями, коли на полях доспіло збіжжя. Недалеко від себе побачив Олену. Вона жала на своїй ниві, а на межі, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приємністю дивився я на цей краєвид, тішився, що Олена щаслива, спокійно живе зі своєю сім’єю. Бог благословив їх господарство, і жито гарно вродило на їхній ниві. Поки я любувався на все це, вискочив із лісу вовк і схопив хлопчика. На дитячий крик кидається мати.

– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволіючи від жаху.

Я наздогнав вовка, відібрав не покусане ще дитя і відніс до матері. Сусіди, що прибігли на рятунок, дивувалися зі всього цього, а я втік до лісу.

Якесь приємне почуття і умиротворення охопили мене після цієї пригоди. Я ліг під деревом і заснув у солодких мареннях. Повернувся уві сні в свою щасливу молодість і так мені було легко, що, як пташка, перелітав з місця на місце. Бачу перед собою такий чудовий сад, якого ніколи в житті не зустрічав; гай, повний пташиного щебету, а пір’я у них гарніше і привабливіше, ніж наші весняні квіти; чисті криничні води струменіли тут і там; деякі дерева були в пахучому цвітінні, а на інших – доспівали плоди. Я зауважив на пагорбі келихи величезних лілей, які розливали приємні запахи. Тільки я хотів зірвати кілька квіток – з’явилася переді мною Ганна (сукня на ній біла, як лілея) і каже мені:

– Не рви мої квіти. Я садила ці лілеї на своїй могилі, поливала слізьми своїми.

І, сказавши так, зникла.

З саду перелетів я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторічних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрів якогось велета. Він узяв мене за руку і вивів з лісу на пагорб, де була могила. На ній стояв дерев’яний хрест, а неподалік стирчала вбита в землю лопата. Велет наказав мені відкопати могилу і дістати звідти мерця. Охоплений страхом, я виконав усі його накази і дістав із землі величезного скелета.

– Це буде твоє тіло, – сказав мені велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…

Я тремтів від страху, просив, щоб дав мені спокій, але велет сильно штовхнув мене, і я впав на величезні груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зі смертю, я прокинувся.

Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, ідучи на Оленине весілля. Не вірив, що це було насправді. Боявся зрушити з місця, аби тільки не зникли такі солодкі марева. Довго перебував я в задумі, підняв очі до неба і дякував Богу, що уберіг мене від того жаху.

Піднявся я з могили з невимовною радістю. Здавалося мені, що всі дерева і птахи віншували мене з новим життям. О, як солодко переконатися у милосерді Божому!

РОДИМКА НА ВУСТАХ

Це історія про Варку Плаксуниху, яка померла по-християнськи, висповідавшись і запричастившись, хоча за життя була дуже далека від Бога. Її мати Пракседа мала корчму над рікою, а батько господарював у панському фільварку. Одне слово, не бідували, хоча та корчма не була при великій дорозі і дуже рідко її хтось відвідував, однак вона незабаром зібрала гроші, жила весело, купувала нові сукні і завше гарно була вбрана.

Сусіди підозрювали, що Пракседа на довколишніх селах відбирає молоко коровам, бо сама‚ дуже мало маючи худоби, масло і сири продавала в місті, і вже по всій околиці ширилися чутки, ніби вона опівночі білий рушник вішала на стіні, підставляла відро і з двох кінців доїла, молоко лилося з того рушника до начиння і за хвилю усі гладущики були повні.

Кілька господарів вирішило конче переконатися‚ чи то правда‚ запрягли опівночі коней і поїхали туди‚ бо корчма була далеченько від села. Але що трапилося! Хоч дорогу вони знали настільки добре‚ що могли з зав’язаними очима добратися‚ але довелося до самого світанку проблукати‚ не відаючи в які забрели сторони. Аж при світлі білого дня помітили, що всеньку ніч кружляли довкола корчми, але знайти її не могли, коней вимучили і самі невиспані вернулися домів.

Після цього вирішили приїхати до Пракседи перед заходом сонця. Купили горілки і при келишку якийсь час бавилися, а потім‚ прикинувшись п’яними, поклалися спати на лавах, однак кожен з них поглядав з-під руки, аби розгледіти чим корчмарка буде зайнята опівночі. Вогонь загас‚ але в корчмі не було темно‚ бо у вікно світив повний місяць, час минав для них надто довго‚ тому‚ коли вони почули піяння півнів у стодолі‚ то вирішили‚ що вже по півночі і їхнє очікування марне. Один встав, вийшов за двері і побачив таку дивовижу: велетенський когут на високих журавлиних ногах‚ вбраний у німецький одяг і капелюх‚ співає‚ сидячи на драбині.

Переляканий, вернувся до корчми, оповів побачене своїм товаришам‚ вони вийшли з корчми‚ запрягли коней і чимдуж поквапилися додому. Поблизу свого села зустріли парубків, котрі щойно по вечері йшли в поле ночувати при конях, вони й розтлумачили невдахам‚ що до півночі ще далеко.

Коли їм і за другим разом не вдалося упіймати Пракседу на гарячому вчинку, як вона молоко краде коровам, то подалися до пана і оповіли про все‚ що з ними трапилося і про сатану, який на драбині‚ як когут співав. Проте пан, економ та інші у маєтку не тільки не повірили їм, але ще й висміяли.

Так ото Пракседа й жила собі спокійно‚ продовжуючи займатися своїм негідним ремеслом. Коли ж у неї народилася донька‚ то всі про те знали‚ що вона ніколи своєї дитини не перехрестила. Оповідали також ті‚ що ночували у корчмі‚ що уночі‚ коли Пракседа спала‚ якийсь чорний карлик з великою головою колисав колиску з малою Варкою‚ вдивляючись у її очі.

Дівчина росла і рік за роком гарнішала. Мала вона на вустах родимку‚ яка на думку парубків її тільки прикрашала‚ але що дужче ту родимку хвалили‚ то вона усе більшою росла та так‚ що її матір почали застерігати‚ аби та пляма не спотворила обличчя дівчини. Але Пракседа не звертала на їхні слова уваги і та родимка довела молодих людей до нещастя.

Коли вже Варка мала шістнадцять літ, переїжджав кінно пізнім вечором ті краї якийсь молодий панич, ніхто не знав хто він був і звідки, казали, що він мав завше обличчя бліде, ніс довгий, гострий, волосся чорне‚ мов круче пір’я і тверде наче щетина, погляд такий бистрий, що важко витримати‚ дивлячись йому в очі.

Сподобалася йому Варка і він часто з’являвся у корчмі, а Пракседа тішилася і мала надію видати свою доньку за шляхтича.

З часом родимка на устах Варки іще побільшала, а люди в селі шептали межи собою, що той панич, який там часто буває‚ мусів її поцілувати.

От уже Варка має вісімнадцять літ, і хоч та родимка на вустах стала ще більшою, але вроди не псує‚ ба навіть подобається парубкам‚ а Варці дуже подобалося‚ коли її оточував тлум залицяльників, хоча усіма погорджувала, бо мати її переконала, що вона знайде собі кращу пару‚ ніж яка шляхтянка.

Кохав Варку один молодик, що був у пана за лакея і ловчого на ім’я Михась. Зачувши кпини дударя Охріма‚ що Варку злий дух поцілував, бо вона ніколи не хреститься‚ а тому і та родимка росте на устах‚ він розгнівався і шукав тільки нагоди помститися Охрімові та заслужити цим прихильність матері й доньки.

Якоїсь неділі зібралася молодь до корчми Пракседи, межи ними кілька лакеїв і ловчий, одні поглядали на доньку корчмарки, захоплюючись її вродою‚ інші шепталися і називали «панянкою». Прийшов і дудар Охрім, його посадили на лаву, вгостили горілкою і він у доброму гуморі почав грати і співати, а що були там і дівчата‚ то молодь взялася до танцю.

Під час тої веселої забави, без жодної причини, глечик‚ що стояв високо на печі‚ упав і розбився посеред корчми, а пусті пляшки на столі засвистали так‚ мовби хтось усередину їм дмухав, і в кожному куті щось гупало на підлогу.

– Від ваших танців ціла корчма трясеться‚ – одізвалася Пракседа, збираючи по землі різні дрібні речі, які злетіли з шафи.

Раптом величезний кіт скочив з печі‚ усі завмерли‚ а кіт зник.

Дудар Охрім перервав мовчання:

– Не бійтеся, танцюйте, то панич, який тут буває часто на гостині‚ жартує.

Пракседа зиркнула з гнівом на Охріма, щось шепнула тихенько ловчому і пішла до маленького покою. Охрім знову почав грати і співати, але Михась вибив йому дуду з рук зі словами:

– Справжній дудар – губи товсті‚ а голова пуста!

Розгніваний дудар подивився на нього з погордою і відказав:

– А ти справжній панський лакей: сам низький‚ лоб слизький‚ ніс плаский – тільки тарілки й лизати!

Ловчий хотів йому дати в писок, але Охрім перехопив його руку, інші гості втрутилися‚ відвели Михася набік‚ переконуючи‚ що дудар п’яний і бовкнув те‚ чого потім буде шкодувати. Але Пракседа погрожувала, що так йому не минеться, заплатить коли-небудь за зневагу її доньки.

Дударя випровадили за двері‚ господиню заспокоїли і забава продовжувалася.

Опівночі виходили з корчми гості‚ і кожен‚ ідучи дорогою‚ чув, що в густім лісі безперервно грає хтось на дуді, усі дивувалися, не розуміючи‚ що це означає і яким чином і з ким Охрім забрів до тієї дикої гущавини.

Ніч була тиха і погідна, голос дуди відлунював по всій околиці, у поблизьких селах дзявкання псів не переривалося. Господарі виходили з хат і дивувалися‚ розмірковуючи‚ що то або лісовик запровадив дударя на манівці‚ або він сам заблукав у товаристві підпилих гуляк‚ які забули‚ що завтра понеділок і треба рано вставати на роботу.

На світанку хлопці‚ що вартували коней, чуючи оту безконечну музику з лісу, постановили піти на звук дуди і побачити‚ що там діється. Зайшли у соснину‚ а там на спорохнілій колоді сидить Охрім і грає на дуді‚ не звертаючи на них жодної уваги. Один його взяв за рамено:

– В ім’я Отця і Сина‚ – промовив‚ – що з тобою зробилося? Кому ти граєш цілу ніч у лісі?

Щойно це проказав‚ як дуда випала з рук Охріма‚ а сам він мовби увесь задеревів, обличчя почорніло і слова проказати не міг.

Хлопці взяли його під руки, випровадили з лісу і‚ посадивши на коня‚ завезли додому. Довго дудар хворів‚ а свою пригоду оповів так.

Вийшовши з корчми, він‚ наспівуючи‚ вертався до села‚ коли перестрів його на дорозі хтось ніби знайомий‚ з голосу і вигляду зовсім схожий на його кума‚ і запитав:

– Звідки й куди йдеш?

– Був я в корчмі Пракседи, а зараз вертаю додому.

– Так рано вертаєш додому? Невже там було нудно? А Варка вже тобі не до вподоби? Гарна дівчина, а та родимка на її вустах прикрашає її‚ наче коштовна перла.

– Ет, куме‚ не мели дурниць. Якийсь там панич вигадав‚ що та родимка гарна, а за ним і решта це повторюють. Але побачиш‚ що вона розшириться і так попсує її обличчя, що ніхто потім на неї і зиркнути не захоче.

– Ей‚ куме‚ якийсь ти дивак, звідки знаєш‚ вона попсує обличчя?

– Сказав би тобі, але боюся. Михась-ловчий‚ котрий закоханий в неї‚ то шалений чоловік, хотів мене бити за правду. А Пракседа як напала, то я мусив тікати з корчми.

– І яку ж тим їм правду зрадив?

– Не кажи тільки‚ куме‚ нікому… Я сказав‚ що то її диявол поцілував.

– Ха-ха-ха! Але ж ти дивак!

Так ото собі бесідуючи‚ зайшли вони у село‚ в хаті у кума повно гостей – дівчат і парубків гарно вбраних‚ а всі мають повні рум’яні щоки‚ чорні брови і вогнисті очі. Охрім здивовано роззирався довкола. Кум запросив його сісти на лаві, вгостив горілкою, дав на закуску млинців‚ а дівчата його враз оточили й‚ зазираючи з усміхом в очі‚ просили‚ аби їм якого веселого танцю заграв. Охрім почав грати з запалом‚ притупуючи ногою. Грав цілу ніч‚ а йому здавалося що не більше години. Аж коли один з хлопців узяв його за рамено і проказав «В ім’я Отця і Сина» – і хата‚ і кум‚ і всі гості враз позникали‚ а він побачив‚ що сидить у лісі на гнилій колоді і з останніх сил надимає дуду.

Здогадався Охрім, що таку лиху штуку зробила йому з намови ловчого Пракседа і вирішив помститися. Для цього знайшов чаклуна і впросив‚ аби силою своїх чарів шкодив ловчому всюди на полюванні, і справді відтоді той ніколи не міг поцілити жодної звірини‚ ставши об’єктом кпинів‚ і втратив панську ласку.

Якось Михась‚ вертаючи з ловів‚ перестрів Охріма‚ слово по слові зав’язалася сварка і ловчий прострілив дудареві ногу‚ що той ледь не вмер з тої рани.

Незадовго потому Михась захворів‚ опав на силах і весь почорнів. Лікарі не дали ради і він помер.

А тим часом люди зовсім корчми відцуралися‚ десь і панич пропав і більше не з’являвся. Парубки‚ що захоплювалися Варкою‚ перестали з нею спілкуватися‚ а родимка за кілька років зробилася така велика‚ що почала псувати колись чарівний вигляд.

Сусіди перемовлялися межи собою: тепер Варка не вийде заміж, зістаріє‚ мешкаючи при матері, хто її візьме? Не така вже гарна як колись була і зла слава про неї далеко розійшлася по світу, парубки в очі з неї насміхалися:

– Чекай‚ панно‚ шляхтич в пишній карет приїде до тебе в свати.

Дівчина‚ чуючи такі кпини‚ тільки сумувала і приховано заливалася слізьми.

Зимовою порою міщанин Яків Плаксун, чоловік багатий‚ їздив по селах і скуповував льон. Лучилося йому побувати і в тих краях‚ де жила Пракседа та кілька днів пожити у корчмі. Варка відразу йому запала в серце. Він освідчився перед матір’ю і донькою, а ті не відмовили йому, бачачи чоловіка молодого й заможного.

Плаксун після цього подався до панського двору і викупив Варку з кріпацтва. Уся двірська служба з того тільки перешіптувалася:

– Ну-ну‚ побачимо… Ожениться з нею‚ то не раз гірко заплаче і буде тоді справжній Плаксун. Дивний чоловік, жениться з відьминою донькою. А та родимка стає усе потворнішою і потворнішою.

Новину обсмоктувала вся околиця‚ а більшість була тої думки‚ що Пракседа мусила не інакше як чарами заманити багатого міщанина. Дехто навіть намагався жениха напоумити‚ але де там – і чути нічого не хотів.

Молоді взяли шлюб як належиться у церкві‚ отримавши благословення пароха‚ подивитися на молодят зібралося багацько люду з надовколишніх сіл і всі неабияк чудувалися‚ що Варка несподівано погарнішала‚ а родимка так змаліла‚ що її ледве помітно було.

Весілля було бучне і велелюдне‚ а ніч була спокійна і на чистому небі сяяли зорі. Коли це опівночі почули гості сильне ляскання батога. Усі кинулися до вікон і побачили‚ що біля корчми зупинилася карета, запряжена чорними кіньми, на козлах візник у чорному‚ а позаду карети лакеї в багатих лівреях. Плаксун із батьками молодої вибігли на подвір’я‚ гадаючи‚ що то якийсь поважний гість‚ але на їхніх очах карета, коні й лакеї зникли. Повернулися стурбовані до корчми. Пракседа неспокійна, бліда‚ як ніч. Раптом усі гості побачили, що до вікна зазирає якесь страховисько, усіх охопила тривога, а Варка аж затремтіла і ледь не знепритомніла.

Чоловік їй тихенько шепнув:

– Заспокойся‚ над нами Божа опіка‚ – і‚ звертаючись до гостей‚ закликав їх не звертати уваги на ці чудасії та бавитися далі.

Жахлива буря завила за стіною, аж задрижала ціла будівля. Вітер зірвав дах з корчми, і гості замість веселитися стали проказувати «Отче наш». А щойно засвітало‚ усі хутенько роз’їхалися. А Плаксун з жінкою, тестем і тестьовою вирушили до міста.

Покинута корчма без даху і зараз стоїть пуста. Пракседа геть перемінилася, зробилася набожною, щодня слухала службу Божу, постила і сповняла усі релігійні обов’язки, і в домі Плаксуна померла.

Змінилася й Варка‚ і всі її дуже любили‚ бо була надзвичайно доброю‚ жоден убогий не покидав її дому без допомоги і потіхи, а родимка на устах і зовсім зникла.

ДУХИ ВОГНИСТІ

Один юнак на ім’я Альберт‚ маючи кілька тисяч талярів спадку по своїх родичах‚ але не маючи досвіду, що гроші легко витратити‚ а добути важко‚ не ощаджував нічого, полюбив ігри і забави‚ а незабаром побачив, що його шкатулка‚ як тіло без душі. А там і приятелі зникли і зостався він сам.

Його кохана панна Мальвіна керувалася однією життєвою істиною: серце можна офірувати тому‚ до кого линуть твої почуття‚ але руку – тільки тому‚ хто має маєток.

Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось він забрів до густого лісу; там блукаючи в тіні високих сосен від важкого смутку перейшов до розпачу:

– О! Якщо є злий дух, – сказав сам собі, – який збагачує людей, коли б мені поміг він хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.

Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить під деревом на гнилій колоді, зросту великого, ніс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода і волосся на голові червоної барви, вбрання хоч і вилиняле‚ однак відсвічувало червоною фарбою. З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.

– Я помітив твій смуток, – сказав незнайомець‚ – і готовий зарадити. Чого потребуєш?

– Кращого життя‚ бо мушу терпіти нужду‚ через яку мене приятелі зрадили‚ а наречена відцуралася.

– Поклонися мороку‚ і дух вогню буде тобі служити‚ поверне тобі золото і приятелів, будь хитрим‚ бо слабість натури згубить тебе.

– Що я повинен зробити‚ аби дух мені служив?

– Слухай і виконуй мою раду. Добудь краплю крові зі свого пальця. Та одна-єдина крапля може наповнити гадюку отрутою. Іди зараз з тою кров’ю он туди на гору. Там живе вуж, який колись хотів убити дитину‚ але крик матері його так перелякав‚ що він всю отруту свою загубив‚ і тепер інші вужі ним гордують. Відтоді він блукає самотою. Пізнаєш його легко: жовтий хвіст свідчить про ослаблені сили. Дай ковтнути йому краплю крові‚ то враз набуде отрути і сил набереться. А потім іди за ним, він дасть тобі свою мудрість і багатство, побачиш духа в кожній іскорці вогню, а слугою твоїм буде Нікітрон [12]. На перший твій поклик вродиться з полум’я.