Антивірус

Погляд Великого Процесора впав на годинника, який показував за десять хвилин дванадцяту. Стало зрозуміло, чого чекають ці хлопці, які ніби без діла гуляють площею. Це були перевдягнені вірусники, солдати Макровіра.

– Начальнику охорони!

– Слухаю, мій пане! – відповів у трубці знайомий голос.

– Будьте готові. Штурм почнеться о дванадцятій.

– Усе вже готово, мій пане. Де можна – побудовано барикади, поставлено посилену варту, вікна першого поверху закрито. Так просто ми не здамося, – голос начальника охорони був бадьорий і впевнений, і це вселяло надію.

Великий Процесор знову підійшов до вікна. Усі, хто гуляв, немовби підкоряючись невидимій команді без поспіху почали підтягуватися до палацу. Придивившись, він побачив, що біля кожного лоточника збиралося по вісім-десять вірусників.

«Та це ж зброєносці! – враз здогадався він. – У них на лотках зброя! Ось чому лотки прикриті тканиною…»

Великий Процесор повільно підійшов до свого особистого сейфа й дістав невеликий пістолет, який матово поблискував. Це був магнітний випромінювач, при всій своїй непоказності, він – грізна зброя, що дозволяє розмагнітити, а значить, знищити будь-якого глюка. Саме тому, що зброя була дуже небезпечною, Великий Процесор, незважаючи на наполягання військових, не пустив її у виробництво. Він не хотів ризикувати, даючи в невідомо чиї руки найпотужнішу зброю за всю історію Заекрання. Найсекретнішу частину він зробив власноруч, передбачивши механізм знищення випромінювача.

Ну що ж, він був готовий до останнього бою. Дорого доведеться заплатити Макровіру за його життя!

– Мій Володарю! – пролунав за дверима голос начальника охорони: – Є зв’язок із військовим міністром. Від нього депеша!

Яка удача! Невже військовий міністр зрозумів, яка небезпека загрожує Столиці й усьому Заекранню? Який молодець! Великий Процесор кинувся до дверей і повернув ключ. Але замість депеші в обличчя вдарив щільний отруйний струмінь.

– Ох! – Великий Процесор знепритомнів миттєво, не встигши навіть натиснути кнопку самоліквідації магнітного випромінювача. Ноги підломилися, і він упав на підлогу.

Від тіла начальника охорони відділилася прозора, майже невидима тінь, після чого воно впало без ознак життя. Тінь посміхнулася, оголивши страшні, наче акулячі зуби, стислася до розміру помаранча, набула яскраво-жовтого кольору й зникла, залишивши за собою невелику хмарину світних іскор. Якби Великий Процесор не лежав непритомний, він би відразу зрозумів, що його ніхто не зраджував. Це була робота найближчого помічника Макровіра, невидимого вірусу на ім’я Стелс.

Незрозуміло, звідки взялася маленька блакитна хмаринка, яка підпливла до розпростертого тіла Великого Процесора. Вона почала рости і спробувала його огорнути, але тіло було занадто велике й нічого у хмаринки не вийшло. Тоді хмаринка згустилася над пістолетиком і розчинила його в собі. Почувся звук важкого дихання й ледь чутний сумний передзвін бубонців, після чого шматочок синяви повільно виплив з кімнати й поплив коридором, притискаючись до плінтуса й намагаючись триматися в тіні.

Маплата, перевдягнувшись у сукню однієї зі своїх служниць, разом з дочкою безперешкодно дійшла до першого поверху. Виглянувши з-за рогу, королева різко сіпнулася назад.

– Там вірусники…

– Ну то й що? Нам чого боятися? Ходімо, мамо… – Інформа навіть посміхалася трохи, щоб додати мамі впевненості.

– Ні, зачекай…

З великої сумки, яку несла з собою, Маплата витягла маленьку шкіряну торбинку, зав’язану тонким ремінцем. У торбинці було щось важке й кутасте, але що саме, Інформа одразу визначити не змогла, та й не намагалася, бо часу на це не було.

– Інформо, доню, що б зі мною не трапилося, ти маєш зберегти себе й ось це. Пам’ятай про слово, що ти дала батькові! А тепер слухай, я піду першою. Не перебивай! – у голосі Маплати прорізалися королівські нотки, що не терплять заперечень. – Якщо нас шукають, то насамперед шукають жінку й дівчинку, які йдуть разом. Коли мене затримають, що теж може трапитися, постарайся скористатися метушнею. Сказати чесно, я не знаю, де можна сховатися, щоб перечекати цей напад. Попросися до когось із підданих… Усе-таки ми не такі вже й погані правителі… Будь тричі обережна! Ну а якщо я пройду, за кілька хвилин іди сміливо. Тобі боятися нема чого, ясно? Зустрінемося біля входу. Ти все зрозуміла, доню?

– Усе, мамо.

Королева поцілувала доньку в чоло, закинула ремінь сумки на плече, сміливо вийшла з-за рогу й попрямувала до виходу.

– Стояти! Ти хто? Куди йдеш?

– Я покоївка, іду додому на відпочинок після зміни.

– Покажи, що в сумці!

Інформа бачила, як напружилася королева. Ще б пак! Її, королеву Заекрання, обшукують якісь вірусники! А королева, з дитинства привчена до порядку й дотримання протоколу, змушена показувати цим нечемам свою білизну й інші речі, які належали тільки їй і зовсім не призначені для стороннього огляду! Та вона мужньо витримала це приниження. Вона уже була застебнула сумку, а вірусник відступив убік, щоб її пропустити, коли дама, яка проходила повз них, зробила глибокий кніксен і сказала:

– Доброго дня, Ваша Величносте!

– Що?! Королева?! – закричали вірусники і потягли до неї свої брудні лаписька.

Це було вже понад усякі сили. Королева кинулася бігти, незручно ковзаючи підборами на бездоганно натертій паркетній підлозі. Один з охоронців підняв автомат і повів стволом на право на ліво, немов написав ручкою короткий рядок. Першою впала придворна дама, яка так невчасно привіталася зі своєю королевою. Вона навіть не встигла повністю випрямитися після останнього у своєму житті поклону – померла зі здивованою гримасою на обличчі. Потім вмерла королева, некрасиво й незручно розтягнувшись на повний зріст на сяючому паркеті.

– Ідіоте! Що ти наробив?! – закричав інший вірусник. – Це ж королева! Ти що, учорашнього наказу не пам’ятаєш! Королеву й принцесу тільки живими! Живими, балда!

– А чого вона того… Ну, побігла… Нехай не бігає!.. А може, це й не королева зовсім… – тупо бубонів перший.

– Що тепер буде… Що тепер буде… – голосив начальник поста. Він розумів, що хоча стріляв не він, саме начальник несе всю відповідальність за безглузду смерть особи, про цінність якої вчора окремо говорили на інструктажі.

Інформа стояла за рогом, щосили затуливши рота долонькою. У перші секунди жах скував її, і це врятувало життя. Вона неминуче потрапила б у полон, якби вискочила зі своєї схованки й кинулася до матері.

«Інформо, доню, що б зі мною не трапилося, ти повинна зберегти себе й ось це…» – пролунав у пам’яті голос королеви. Це було не прохання, це був наказ.

Інформа підняла до очей полотняну торбинку. Ні, на неї відразу звернуть увагу й заберуть. Потрібно десь її сховати, але де? Вона оглянула коридор, і погляд привернула діжка, в якій росла велика пальма. Діжка стояла в кутку біля великого вікна. Принцеса прожогом кинулася до діжки, схопивши з сервірувального столика, кинутого кимось просто посеред коридору, кавову чашку. Викопавши чашкою невелику ямку в землі, вона обережно поклала туди торбинку, закопала й щільно втрамбувала землю. Чашку акуратно витерла серветкою, поставила на місце, перевірила, чи не забруднені землею руки, й сміливо пішла посеред коридору просто на вірусників. Замість двох вартових у коридорі юрмилося з десяток чорних солдатів. Вірусник, який стріляв у королеву, стояв зі зв’язаними назад руками, його ніс і губи були вимащені кров’ю. Зайняті цією подією, вояки не звернули на дівчину ніякої уваги. Тільки один, коли Інформа зупинилася біля тіла матері, прикрикнув:

– Іди геть звідси! Немає тут нічого цікавого!

Інформа полоснула вірусника поглядом, у якому було стільки ненависті, що той сторопів, а коли отямився, зухвалої дівчини вже й слід прохолов.

– Гей, – розгублено скрикнув вірусник, – дівчиську! А куди вона зникла?

– Та заткнися ти зі своїм дівчиськом, – роздратовано відмахнувся начальник поста. Йому зараз було зовсім не до дівчинок, він напружено думав, як буде виправдовуватися перед своїм начальством за вчинене недоумком-вірусником.

Розділ 7

Засідання великої балаканини

Чипсет пішов. Коли він був поруч, Сергійкові було спокійніше. Навіть коли посланець Великого Процесора мовчав, Сергійко знав, що поруч стоїть той, хто завжди допоможе й підтримає. А зараз Чипсет пішов, і Сергійко залишився один на один з усією цією купою міністрів і проблем, та ще й зі степовиками на кордоні.

Міністри мовчали, очікуючи, що скаже король. Король мовчав, бо не знав, що сказати, й чекав: може, міністри скажуть що-небудь розумне? Але мовчання проблеми не вирішувало, а зараз була дорога кожна хвилина. І Сергійко зважився.

– Ну що ж, шановні добродії міністри, треба визнати чесно, роль короля вдалася мені погано, – Сергійко важко зітхнув і продовжив: – Бунт глюків це засвідчує. А ще змова серед військових і саботаж у Міністерстві озброєнь… Напевно, мені треба піти, а за мене нехай буде хтось інший… Може, у нього вийде краще. Ось.

У великому кабінеті запала така тиша, що скрип стільця від чийогось необережного руху видався громом.

– Ваша Величносте, якщо мені буде дозволено… – почав прем’єр-міністр.

– Так! Так! Звичайно! Я готовий прийняти… У цей грізний для батьківщини час, у цю годину тяжких випробувань… Цей важкий вінець під силу тільки впевненому й відповідальному! – перебив прем’єр-міністра міністр придушення смут і виявлення зрадників і швидко заговорив далі: – Мої вірні солдати наведуть порядок у Глюкландії! Ми виявимо всіх баламутів і зрадників! Я…

– Звичайно, звичайно! Ви наробите зброї, ви створите армію… Ніколи ще, чуєте, ніколи ваші брудні поліцейські методи не давали чистих результатів! – блідий прем’єр-міністр підхопився зі свого місця. – Поліцейський порядок може породити тільки поліцейську державу!

– Охорона! – закричав міністр придушення смут і виявлення зрадників, теж підхопившись з місця. – Ваша Величносте! Зрада! – він картинно простягнув руку в напрямку прем’єра: – Прем’єр-міністр організував підлу змову. Його мета – ваш трон. Ось протокол допиту його секретаря, ось протоколи допитів його найближчих помічників, співробітників, друзів, друзів його друзів і особистого водія.

Міністр витяг з портфеля важку пачку паперів і кинув її перед королем. Від удару з пачки на всі боки полетів пил. Прем’єр-міністр сполотнів. Сергійко схопився за голову. Охоронці, які вскочили з коридору, уже надягали на прем’єр-міністра наручники. Щось у поведінці міністра придушення смут і виявлення зрадників Сергійкові дуже не сподобалося. Мабуть, це була та поспішність, з якою він висловив своє бажання стати королем, ну і, звісно, те, як він учинив з прем’єр-міністром.

– Стривайте, – невпевнено сказав король, – мені це не подобається!

Міністр придушення смут і виявлення зрадників навіть голови не повернув до Сергійка.

– Пане міністре! – вигукнув Сергійко. – Я сказав, що це мені не сподобалося!

– А ви вже не король! Ви зреклися! Охорона! Взяти самозванця й узурпатора! – міністр кинув на стіл портфель і дістав з нього аркуш, скручений у трубочку й обв’язаний блакитною стрічкою, на якій висіла велика й важка сургучева печатка. – Ось ваш акт зречення! Він підписаний вами ж, учорашнім числом, і засвідчений усіма міністрами. Ви давно вже не король, ви просто самозванець! Охорона! Взяти самозванця!

– Солдати! – усе так само невпевнено почав Сергійко.

Охорона зупинилася за півкроку. Арештувати короля – усе-таки неабияка справа. А Сергійко тим часом продовжував, і голос його міцнішав з кожним словом:

– Подивіться на стінку, чий портрет там висить? Вашого законного короля, якому ви присягали на вірність. Хіба ви присягали цій підлій людині, яка за дві години заарештувала половину уряду? Хіба від того, що він їх заарештував, у країні щось змінилося на краще? Хіба в магазинах з’явилося вдосталь хліба? Чи степовики повернули від наших кордонів і повернулися у свій степ?

Чим далі Його Величність Серж Перший продовжував говорити, тим упевненішим ставав його голос. Тільки тепер він почав розуміти слова Чипсета, сказані при прощанні: думай про глюків, і тоді вони думатимуть про тебе. Звичайно! Кому стало краще від того, що він відправив у армію понад чверть працездатних чоловіків? Чи будуть глюки воювати за країну, в якій їм не подобається жити? Але ж не подобається, інакше чого б вони бунтували? За Сергійка, який їм упав на голову з милості Великого Процесора, вони підуть у бій проти степовиків? Які гасла вони напишуть на своїх прапорах, під якими підуть умирати?

– Заарештувати цього міністра! Його замінить…

Несподівано на середині пропозиції Сергійко замовк і замислився. Чи не повторює він дії міністра придушення смут і виявлення зрадників? Той нічим іншим, крім арештів, не займався! Усі міністри терпляче чекали, що скаже король.

– Добре, – стомлено сказав той, – не треба нікого заарештовувати. Працюйте, але знайте, я з вас очей не спущу, – і він уважно подивився на міністра, який щойно намагався заарештувати його самого.

Міністра відпустили, і він знову влаштувався за столом, кидаючи погляди ліворуч і праворуч, немов перевіряючи, як поставилися його сусіди до несподіваного рішення короля.

– Шановний пане прем’єр-міністре! Прошу вас, разом з міністрами поділити ресурси. Не забудьте, будь ласка, щоб насамперед глюкам полегшало жити. Друге завдання після цього – оборона. А завтра вранці мені покажете.

– Слухаюся, Ваша Величносте, – тільки й зміг відповісти вражений прем’єр-міністр.

За всю історію Глюкландії це був перший випадок, коли король довірив міністрам розподіл ресурсів. Усі королі за всіх часів робили це тільки особисто. Аякже! Адже розподіл ресурсів – це вище виявлення влади! Кому дати хліб, а в кого забрати! І цей важіль король добровільно віддав прем’єр-міністрові! І Великій Балаканині! Було з чого здивуватися!

Ошелешені міністри на чолі із прем’єром пішли. Сергійко залишився один. Заклавши руки за спину, він ходив навколо стола, думаючи, що він може зробити, щоб захистити Глюкландію від степовиків. Цікаво, а чому вони називаються степовиками?… Звідки вони приходять і що їм треба?

Король тенькнув дзвіночком, і відразу до кабінету ввійшов камердинер.

– Скажіть, будь ласка, – чемно попросив король, – а чи є при дворі історик?

– Хто? – від подиву очі камердинера полізли на лоба.

– Той, хто знає історію Глюкландії.

– Я довідаюся, Ваша Величносте, зачекайте хвилинку.

У Сергійковій школі історію викладала Галина Сергіївна. Це була величезна тітка з гучним владним голосом, яка вимагала, щоб учні знали напам’ять підручник, з усіма датами, іменами й прізвищами. Через те що вона ходила, голосно стукаючи підборами, усі називали її (поза очі, звісно) Тітонька Коняка, а за численні двійки, які вона без жалю ставила, не дуже любили. Ось інформатика – інша справа! Слухати, коли розповідають про комп’ютер, – це завжди цікаво, а якщо ще й розповідають цікаво, тоді взагалі клас! А історія… Ну що може бути цікавого в історії? Став царем той-то, помер тоді-то, прийшов інший цар і все завоював… А потім відбувся переворот, і цього царя теж гепнули… І так усі дві тисячі років: то одного гепнуть, то іншого. Нудота… Зараз події стосувалися саме Сергійка, це його щойно хотіли скинути з престолу, кинути у в’язницю, а потім, може, і стратити! Його, а не кого-небудь, хто жив триста чи чотириста років тому. Перед його, а не перед чиєюсь країною стояв ворог, і цього ворога треба було знати! Без знання немає перемоги. Зараз історія для Сергійка постала зовсім в іншому освітленні: не як перелік давно минулих років та імен давно померлих людей, а як те, що діється сьогодні й стосується саме його. З минулого тягнеться – і зараз він був упевнений у цьому – ниточка в сьогодення, яка допоможе йому зрозуміти степовиків, ворогів, які загрожують його королівству.

Міркування юного короля перервав камердинер:

– Хранитель старожитностей, Ваша Величносте.

– Нехай зайде.

До кабінету ввійшов сивий сухенький дідок у довгій сірій куртці з простого полотна й куцих, по кісточки, штанях. Сиве волосся прикривала темна тюбетейка, окуляри в металевій оправі висіли на самісінькому кінчику носа, а з-під пахви стирчала товстенна книжка.

– Здрастуйте! – чемно сказав король.

Хранитель старожитностей сердито подивився на Сергійка крізь товсті лінзи окулярів.

– Здрастуйте, Ваша Величносте, – холодно й підозріло пробурчав дідок.

– Вибачте, будь ласка! Я, напевно, відірвав вас від важливих справ, але мені потрібна ваша допомога, – не звертаючи уваги на не зовсім чемний тон дідуся, ввічливо проказав король.

Погляд старого трохи пом’якшав, але відповів він усе ще не дуже привітним тоном:

– Яку допомогу я, стара людина, можу надати молодому, сповненому енергії й сил королю?

– Розкажіть мені про степовиків. Хто вони, чому і навіщо приходять до нас з війною?

Старий підійшов до стола, поклав на нього свій величезний фоліант і подивився на Сергійка з неприхованою цікавістю. Цей король-хлопчисько починав йому подобатися і він зовсім уже не шкодував, що його відірвали від читання стародавнього манускрипту, випадково знайденого в королівській бібліотеці.

– Це дуже стара історія, Ваша Величносте. Як ви знаєте, усім Заекранням керує Великий Процесор. Офіційно не згадують, який він за числом, але насправді він уже Великий Процесор у четвертому поколінні, а до того ще було кілька поколінь просто Процесорів. Отож, з приходом кожного нового покоління, міць Процесорів зростала, а кордони їхніх володінь розширювалися. Тепер значну частину володінь становить область Жорстких Дисків, де й знаходиться Глюкландія.

Територія Жорстких Дисків заселена далеко не вся. От у незаселених областях і кочують степовики. Як вони потрапили туди – ніхто не знає. Тільки кочують вони степами і пустелями багато-багато років. Хліб вони не вирощують, займаються скотарством, переважно розводять коней. Але основне їхнє заняття зовсім не це. Основне їхнє заняття – вони тчуть чудові килими. Це їхня гордість. Килими в них справді чудові, у нас у палаці є кілька цих витворів мистецтва, і я зовсім, Ваша Величносте, не перебільшую, повірте мені. Якщо захочете, можемо піти помилуватися на них хоч зараз. Ще промишляють вони полюванням і риболовлею, у чому досягли великого мистецтва, та розбоями, у чому теж далеко не останні. Нападуть, розорять, пограбують – і далі підуть. Приходили вони й до Глюкландїї кілька разів, і жодного разу ми не вистояли. Чи то королі нерозумні траплялися, чи то степовики надто розумні, тільки чекаємо ми їх, чекаємо – а вони завжди приходять зненацька. Якось виходить, що ми завжди неготові, немовби двірники Глюкландії до снігопадів у грудні. Ось і зараз, я чув, бачили степовиків біля столиці, а ми знову не готові! То зброї не вистачає, то солдатів для армії. Оце вже не зрозуміло, куди ж міністри дивляться? – Хранитель старожитностей із щирим здивуванням подивився на Його Величність Сержа Першого, а король побачив у цьому погляді певний натяк на самого себе. – А скільки доводиться поту пролити, щоб після їхнього відходу все відновити? А скільки народу життя втратить? – Старий дістав з кишені пом'яту хустку й голосно висякався, а потім зніяковів, згадавши, де він знаходиться й перед ким стоїть. Сергійко на це порушення етикету зовсім не звернув уваги.

Коротка розповідь вразила молодого короля. Це що ж, щоразу, коли він програвав у цю гру, степовики руйнували Глюкландію? Скільки ж через нього глюків загинуло? Це ж скільки нещастя він приніс цій країні?

– І багато разів вони перемагали? – несміливо запитав король.

– Багато, Ваша Величносте, дуже багато.

– А пробували коли-небудь з ними домовитися? Ну, щоб не боротися, а так, по-дружньому… Торгувати чи ще що-небудь? Наприклад, тими ж килимами?

– Ні, Ваша Величносте. Та й як тут спробуєш, якщо народ їх споконвіку не любить? У кожній родині від їхніх рук хтось загинув. Як же тут домовишся? Та й у степовиків теж гинули… У війні завжди гинуть з обох сторін.

– Так? – напівзапитав, напівпогодився з останнім твердження старого король і замислився. Старий терпляче чекав. Нарешті король немов отямився.

– Дякую вам… – сказав король і відпустив старого.

На сьогодні робочий день був закінчений. Сергійко довго крутився на великому м'якому ліжку, а потім його ніби виключили. І він полетів, полетів кудись у далекі країни, де немає ні степовиків, ні міністрів, нікого – тільки приємна фіалкова глибина, і сковзати в цю глибину неймовірно добре. І тиша така ніжна і ласкава, така необхідна для відпочинку. Він знову сидів у курсорі, за кермом сидів той же водій, а перед ним, на передньому пасажирському сидінні – вірний і розумний Чипсет, і машина нечутно мчала до обрію, залишаючи за собою миготіння дерев і кілометрові стовпи.

Тільки чому дорога у вибоїнах і так трясе? Чому трясе так сильно? Так і колеса можуть відлетіти! Та що ж вони?!

– Ваша Величносте, час вставати!

Це камердинер… Він зовсім нечемно трусить його за плече. Ех, перебив такий приємний сон!

– Ваша Величносте, у приймальні чекає прем'єр-міністр. Ви його приймете в ліжку чи вам буде завгодно одягтися?

Як швидко пролетіла ніч! Сергійкові здається, що він зовсім не встиг виспатися й відпочити, але нічого не вдієш, бо він одразу пригадує вчорашню Велику Балаканину, степовиків і неподілені ресурси.

– Звичайно одягтися, і чимскоріш. Де можна вмитися? Із тазка? Невже водопроводу немає? Ну ви даєте! – здивувався король і відразу замовк, згадавши, що, фактично, він говорить сам про себе. Король же тут він, а значить, і відповідає за все, навіть за те, що в палаці дотепер немає водопроводу.

За кілька хвилин, умитий і причесаний, щоправда, голодний, Сергійко вийшов до прем'єр-міністра.

– Ваша Величносте, вибачте за такий ранній візит, але справи чекати не можуть. Ось розподіл ресурсів. Ви його затвердите?

Сергійко став вивчати поданий йому аркушик. В очі кинулося, що основні ресурси були спрямовані на науку, освіту, на виробництво продовольчих і непродовольчих товарів.

– В армію лише двадцять тисяч чоловік? З ким же ми зустрінемо степовиків?

– У мирний час чисельність армії не повинна перевищувати одного відсотка населення. Це загальновідома істина. Адже її треба утримувати – а це гроші, і чималі. Звільнені ресурси ми направили на науку, яка допоможе розробити нові види зброї…

Прем'єр-міністр пояснював Сергійкові принципи побудови держави, а той сидів з яскраво-червоними від сорому щоками. Поліз керувати державою, не знаючи найпростішого. От дурень! Добре хоч вистачило тями вчасно передати справи розумним людям.

Сергійко ще довго сидів з прем'єр-міністром, вивчаючи, як Велика Балаканина за минулу ніч розподілила ресурси. Це, виявляється, було зовсім непросто, і Сергійко переконався, що його рішучість у цій важливій і складній справі – зовсім не головне. Прем'єр-міністр не раз брав у руки олівець і починав рахувати, обґрунтовуючи ті чи інші цифри, до яких у Сергійка виникали питання.

Голова пухла від цифр, але Сергійко уважно слухав, що говорив йому прем'єр-міністр. У цю мить він зрозумів, що саме було головним у науці керування державою… І зовсім не шабля, якою Сергійко раніше бездумно махав, приймаючи найважливіші рішення. Він немовби рубав цією уявною шаблею на всі боки, не замислюючись, не прораховуючи наперед, а результати такого керування вели до загальної поразки. Головним у керуванні виявився звичайнісінький олівець, яким прем'єр-міністр робив розрахунки. І Сергійкові дуже хотілося вірити, що саме ці розрахунки приведуть Глюкландію до перемоги.

Розділ 8

У полоні степовиків

Години зо три Чипсет тягнув водія на собі. Він сам дивувався, як витримав це катування, але покинути товариша в біді було понад його сили, хоча й тих майже не залишилося.

З десяток степовиків зібралися біля входу в табір, ще здалеку побачивши, що Ксига когось добув. Коли вершники, а за ними й бранець, який ледве пересував ноги, зі своєю важкою ношею на плечах нарешті увійшли в табір, ноги Чипсета підломилися, і він упав на землю під веселий регіт кочівників. Реготали жінки, показуючи пальцями на знесиленого Чипсета, хихотіли хлопці, статечно посміхалися воїни. Водій при падінні вдарився головою об землю й глухо застогнав.

– У вас лікар є? – запитав Чипсет Ксигу.

Від такого запитання степовики розвеселилися ще більше. Ксига широко посміхався, переможно поглядаючи на своїх одноплемінників.

– Лікарі потрібні, аби Чорний Човняр без роботи не сидів… Ги-ги-ги… Чорний Човняр без роботи сидіти не любить. Він на човні кататися любить. Га-га-га… Ти, рабе, як тебе звуть?

– Який я раб? Я…

– Ти і цей хробак, – Ксига показав на водія, який усе ще лежав на землі непритомний, – ви обидва мої раби! Клянуся Великою Силою, розкриєш іще хоч раз без дозволу свого рота – проткну списом. Спочатку його, потім тебе. Ти втямив? – Ксига загрозливо підняв спис.