Еге ж…

Тепер Чорт бачив все. Довго дивився на босі, брудні ноги. Згодом зрозумів, що вони його. Він чомусь не відчував рук. Вони оніміли і здавалося знаходилися десь далеко звідси… Солодкий сон не відпускав, знову кликав у свої липкі обійми. Перехилившись через край човна, занурив голову у воду. Витягнув. Подіяло. Кволі, ще не зовсім свідомі, думки, наповнені нічними спогадами, дали відчути де він і хто він:

«Заснув у човні… Дивно, не перший раз рибалю вночі. Тверезий. Здається… Пам'ятаю. Тягнув сітку. Вона заплуталась в водоростях… Мабуть втомився. Не наснилося ж… А може я взагалі не спав? Все… Нічого не пам'ятаю. Хм… Ти глянь. Так і залишилася на тому місці…»

* * *

…Після непорозумінь з самим собою Чорт швидко, та не без зусиль, справлявся з нею.

Він говорив сам до себе. Чув свій голос. Ставив питання, відповідав:

– Ого! Там таки щось є. Нарешті пощастило.

Зовсім важко і цікаво, і страшно, і…

– Може щука або сом? Кілограмів… Ого!

Мимоволі Петра почав лоскотати холодок страху. Коли з води виглянув хвіст – зовсім втратив контроль. Такого з ним ще ніколи не було. Руки тремтіли, пальці стали дерев'яними і зовсім не слухалися свого господаря. Було схоже на те, що вони навіть заважали тягти сітку, чіплялися за неї, немов великі гачки…

Нарешті затягнув її у човен. Цікавість, підігріта адреналіном, змусила обережно розгорнути водорості… Серце закалатало так, ніби приготувалося вистрибнути з грудей аби втекти безвісти. Холодний піт цівочками стікав по голій спині, і, великими краплями вкрив розпашіле лице. Він закривав та відкривав очі, щипав себе. Вона не зникала. Залишалася лежати в якійсь непристойно відвертій позі.

Місячне сяйво та перші спроби світанку сонця додали таємничості. Його наповнило відчуття неприкритої «солодкої» загрози. Відверта краса заворожила і ніби кликала до сороміцьких випробувань. Він безуспішно намагався відповісти на свої ж питання: «Що зі мною? Хто вона?» Розум чинив спротив, а непідвладне перемагало, штовхало до невідомої прірви, примушувало його до жаху і безумства. Всі заборони раптом зникли, залишилася тільки її зваблива невідомість. Він насмілився доторкнутися. Відчув гладеньку, вологу шкіру, волосся… Воно переплелося з водоростями і ледь прикривало маленькі, налиті груди, залишаючи назовні соски. Раптом він почув слова дуже сумної пісні, співаної тоненьким жіночим голоском: «Мене мати породила, нехрещену схоронила…»

Неначе від удару струму відсмикнув руку.

– Нежива! Невже я? Я… Я не хотів. Я… Може штучне дихання? Та це ж не…

Вона ніби у відповідь посміхнулася, поволі відкрила очі. Великі, чорні, бездонні… Перша поцілувала його, в засос – мокрими, холодними і водночас нестримними вустами, намагаючись забрати залишки його свідомості солодким, липким язичком. Не існувало нічого, окрім неї. Та він спромігся не переступити заборонену межу, за якою була невідомість. Петру забракло повітря. Він відсторонив її від себе.

– А ти часом не Чугайстер? – пристрасно дивлячись на Чорта, несподівано запитала незнайомка.

Петра огорнув невимовний жах. Волосся на голові стало дибки, очі округлилися, але він знайшов в собі сили відповісти.

– Н-ні. Я Ч-ч-чорт. Петро Чорт. Ч-ччи я схожий на Чугайстра? – запинаючись, прошепотів Петро.

– Ніби так. Борода он яка. Скільки ти вже тут рибалив? – продовжувала зводити з розуму письменника мокра красуня.

– Нема в мене ніякої… бороди і зросту я нормального, – невпевнено промурмотів Чорт, хоча помацав своє підборіддя тремтячими руками.

– Жартую. А ти симпатичний блондинчику і окуляри тобі до лиця. А в твоїх волошкових очах я хочу втопитися…Заспокойся, – лагідно промовила русалочка і ніжно провела кінчиком хвоста по його брудним ногам. – І тіло в тебе ладне. Зніми свій одяг. Запацьорився ти з цією рибалкою. Я його виперу. Буде чистим-пречистим.

– Не треба, – майже благав Петро.

– Добре, як скажеш любчику. А в тебе є гребінець?

– Нема. Я тебе можу розчесати своїми пальцями.

– Розчеши. Розчеши мене, красунчику.

Чорт, тремтячими руками, замість розчісувати, просто гладив їй скуйовджене волосся.

– Любий, який ти вправний, які ніжні в тебе в руки…

Петро трохи оговтався, руки вже не тремтіли. «Розчісування», як на диво, його заспокоїло.

– Чого тобі боятися Чугайстра? Він їсть мавок, а ти русалка, – вже впевненіше продовжив розмову Чорт.

– Не вгадав. Я не русалка і не мавка. Я – Настуня, – заявила красуня, – Захочу, буду ким завгодно…

Опісля, не в змозі ні наполягти, ні стримувати себе, тільки спостерігав за тим, як вона вистрибнула з човна. Вже з води, на прощання, помахала рукою і зникла.

Несказані Настунею слова, відчеканились в його свідомості: «Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…»

* * *

В човні не було жодної рибини. Тільки порвана, забруднена мулом сітка, непотребом, лежала під його ногами. Та ще мокрий рюкзак з речами…

Чорт перевів погляд на свої брудні руки, які втомлено лежали на бортах човна. Вони, виявляється вже не десь далеко, а поряд. Спробував ворухнути пальцями. Пальці, переплетені водоростями, неохоче йому підкорилися. Деякі, найдовші стеблинки, в перших променях світанку, як йому здалося, були дуже схожі на русяві волосинки. Через силу підняв свої руки і почав звільняти від водоростей. Потім перехилився через борт, занурив їх у прозору воду. Подивився на долоні. Вони виблискували чарівним світлом золотавих кружалець луски. Потер їх одна об одну, змиваючи бруд разом з відблисками нічної пригоди. Золотаві кружальця вкрили собою пурпурову поверхню озерця, утворивши невеличкий килимок, біля борту човна, на якому вималювалося дуже знайоме, усміхнене дівоче обличчя. Петро зачерпнув пригорщу води разом з килимком. Тепер воно було в його долонях. У нього не залишилося сумніву, хоча він відмовлявся вірити своїм очам, але це була дійсно… Дівчина з риб’ячим хвостом. Вона змовницьки підморгнула.

Чорт почув знайомий голос, від якого по тілу побігли мурахи. Руки затремтіли і вода крізь пальці стекла йому на коліна. За мить образ зник. Перед ним знову були золотаві відблиски луски. Зачарований цим мерехтінням, він незчувся, як почав знову говорити сам до себе. Слова, несказані Настунею, перетворилися на шепіт його пересохлих губ:

– Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…

* * *

– Ось він – справжній вихід. Несказані слова мають бути записані. Якщо тут для тебе буде завтра. Якщо буде завтра! Треба почати писати казку тут і зараз.

В даній ситуації це говоріння з самим собою, як йому здалося, стало єдиним засобом від божевілля.

Він витягнув із рюкзака вологу газету:

– От, Тринда так Тринда. Газетка. Чистий лист. Тільки назва «Гора№ 13».

Порвав її на шматки. Взяв огризок олівця…

– Тут і зараз, – Петро декілька разів повторив ці слова. – Так я й почну нову казку.

Вже було списано декілька аркушів. Підстругано разів зо три олівця. Петро Чорт все писав та писав свою казку, аж доки не закінчилися шматки газети і не списався до пальців олівець. Петро Чорт переможно тримав тринадцять аркушів вологого паперу списаного словами, скоріше схожими на дитячі каракулі.

Тепер його крок через поріг печери був справжнім. Промені вранішнього сонця примусили примружити очі. Голос мольфара Тринди остаточно повернув йому реальність:

– Здоров був. Знайомся, моя помічниця, Настуня. Молода ще, зелена. Та нічого, буде з неї діло. Настуня, а це і є той чорт, про якого я тобі розповідав. Не даремно кажуть: «Не шукай чорта, він сам тебе знайде.»

Чорт ніяковіло потис дівчині руку:

– Петро. А де твій хвіст?…

– Настуня. Смішний ти Чорт. Папірчики розстели на камені. Хай сонечко підсушить твою нову казку, – дівчина загадково посміхнулася і поцілувала Петра в щічку. – Тепер ти мій…

Як правильно їсти електронні помідори

– Дядьку, ви вже знаєте, як правильно їсти електронні помідори? – запитав його сусідський хлопчик Дмитрик.

Дмитрик грався у дворі разом зі своєю сестричкою близнючкою Василинкою. Вони на своїх перших, чесно зароблених, канікулах. Школярі, але з пісочницею ще не розлучилися. Петро не раз розповідав їм про електронні овочі майбутнього. Тепер дітлахи, захоплені цими казками, вирощували свої диво рослинки. Пригортали піском кольорові камінці. Поливали їх. Потім встромлювали поверх палички і чіпляли на них кульки.

* * *

Відпустка, яку він провів у забутих здоровим глуздом селах, на південних просторах країни, вже в котре, змінило його й так строкате життя, повне непередбачуваних курйозів.

Відпочинок вдався. Свіже повітря, якісна натуральна їжа, неймовірні історії, нові знайомства, свіжі ідеї… Це не якісь там столичні буденні теми про сірих бичків. Останнім часом він взяв за правило мандрувати пішки. Єднання з природою і всяке таке. Навіщо обмежувати себе коробкою транспортного засобу?

Безмежний степ, стрічки річок, помірний клімат – аграрний рай. Петра вразили масштаби виробництва. Поля, сади, виноградники… Просив хазяїв просто походити по плантаціях. Ті, вражені таким проханням, ввічливо пускали на імпровізовану екскурсію, дивуючись з якого дикого краю ця доросла дитина.

Петро Чорт ходив поміж рослин і говорив з ними… Він не очікував від себе такого нестримного лету душі. Особливо вразили його баштани. Південне диво – рябі кавуни, викликали у нього шалений сплеск емоцій. Куди оком кинь, аж до туди де сонце сходить, лежали ці великі, солодкі їстівні кулі. Їх були десятки тисяч. Він здійняв руки догори, закрив очі і вигукнув, що є сили: «О-о-о!!!».

Згодом йому відкрилася і зворотна сторона цієї краси… Чорт оцінив копітку працю людей, які вирощують ці скарби. Скільки вкладено в землю людської енергії! Тепер Петро знав напевне, чим буде займатися найближчим часом.

На осінь вирішив вступити на заочну форму навчання до аграрного університету. Обрав відразу два факультети. Агрономія і інженерія… Так він міг навчатися, заробляти гроші на життя, завершити недописаний роман, а ще втілювати в реальність свою нову ідею.

Чорт аж занадто наполегливо перейнявся вивченням відповідних наукових галузей. Життя набуло структури чіткого алгоритму. Мозок карбував новий формат реальності. До цього часу, приспаний потенціал творця, вдало починав продукувати неймовірні варіанти втілення нових ідей. Відповідні напрацювання в цій галузі вже були, але таке революційне рішення могло визріти тільки у голові Петра.

…Закінчив навчання екстерном за три роки.

Як йому це вдалося? Неймовірно, але Петро й сам не міг повною мірою усвідомити, що ж насправді відбулося. Він вже не той Петро, який тільки мріяв і насолоджувався життям. В ньому виникла непереборна потреба по мірі своїх сил і можливостей вносити корективи в процеси буття…

Не за горами той час, коли йому не забракне духу знати всю правду про себе. А поки Петро Петрович Чорт – доросла дитина, яка росте і прагне до знань.

Хто він? Звідки? Навіщо? Ці вічні проблеми актуальні не тільки для нього, бо й звичайні люди теж в одвічному пошуку, бо замість відповідей отримують все нові й нові питання.

* * *

Втілення в реальність ідеї безсмертних рослини, пришвидшила звістка про друк престижним видавництвом його збірки казок. Петро, на радощах, витратив всі заощадження на купівлю кольорових повітряних кульок зі смайликами, які роздав на площі випадковим перехожим.

Він ніколи і ні за чим не жалкував. Просити в борг – не його правило.

Голодна уява малювала неймовірні частування… Навіть сни зваблювали його смаколиками, від яких на ранок бурчало у животі. В деяких снах, їжа у вигляді кольорових кульок падала прямо з неба на землю, мов манна небесна. Кульки підстрибували, розліталися врізнобіч, аж поки не зникали за горизонтом. Він дійшов висновку, що проста їжа має бути взагалі безкоштовною, її має бути дуже багато, аби вистачало всім… А все інше, як то розваги і всілякі модні девайси – будь ласка працюй та плати.

Плоди матимуть форму кульок. Одного розміру, однієї форми, але різні за кольором та смаком.

Початок літа… Орендований клаптик землі у столичному передмісті. Район Лисої гори. Воскресенська слобідка… Варіант із газети оголошень. Старенький будиночок. Головне – великий город, обнесений високим парканом.

«Все просто і складно одночасно!» – раз по раз вигукував Петро, записуючи у щоденник результати поточного дня експерименту. Так мабуть почували себе перші алхіміки, отримавши більш-менш очікуваний результат своїх потуг створити філософський камінь.

Всі процеси відбувалися згідно чіткого алгоритму. Невеличка срібляста куля – біо-резонатор магнітного поля землі, розміщений посеред поля на спеціальній підставці. Ця конструкція нагадувала м’ячик для гольфу, готовий до удару ключкою.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.